Визначте будову сполучників, поясніть їх написання.

1. Наша мова — найважливіша частина не лише поведінки, спілку­вання й діяльності, а й особистості, її душі, розуму, здатності не підда­ватися впливам середовища.

2. Необов'язково бути великим знавцем, щоб відчути глибину маминої пісні.

3. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності.

5. Прочитайте, виберіть зі слів, поданих у дужках, те, яке, на вашу думку, є найдоцільнішим.

1. В умовах (а) будування, б) спорудження, в) розбудови) України, (г) розвивання, д) закріплення, є) піднесення) української мови як дер­жавної, (є) усталення, ж) встановлення, з) утвердження) Української держави на міжнародній арені (и) виникла, і) настала, й) постала) настійна вимога (к) задоволення, л) забезпечення) мові повноцінного функціонування в усіх (м) сферах, н) галузях, о) областях) громадсь­кого і державного життя. 2. У зв'язку з цим на сучасному (а) періоді, б) етапі) велика увага має приділятися вживанню української мови у діловому {в) контактуванні, г) спілкуванні), оскільки мова офіційно-ділових документів має бути (д) зразком, є) взірцем, є) прикладом) мовних норм.

Практичне заняття №2

ТЕМА: Мова і мовне спілкування

1. Літературна мова як найвища форма вияву загальнонародної мови.

2. Форми сучасної української літературної мови.

3. Мовна норма.

4. Види норм.

5. Культура мовлення і її проблеми.

6. Шляхи підвищення особистої культури мовлення.

7. Мовленнєвий етикет – невід’ємний етикет професійної культури юриста

 

Література

1. Антисуржик: вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: посібник/ За заг. ред. О.А. Сербенської. – Львів, 1994.

2. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

3. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції сучасності. – К., 1998.

4. Ботвина Н. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділового спілкування. – К., 2000.

5. Гловащук С.І. Складні випадки наголошення: словник-довідник. – К., 1995.

6. Дороніна М.С. Культура спілкування ділових людей. – К., 1998.

7. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк, 2004.

8. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Х., 2003.

9. Карнегі Дейл. Як здобувати друзів і впливати на людей. – К., 1990.

10. Коваль А.П. Ділове спілкування. – К., 1992.

11. Корніяка О. Мистецтво ґречності: чи вміємо ми себе поводити? – К., 1995.

12. Орфоепічний словник/ Уклад. М.І. Погрібний. – К., 1984.

13. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001.

14. Сагач Г.М., Мартиненко В.Ф. Мистецтво ділового спілкування. – К., 1991.

15. Сліпушко О. Українська мова й етапи кар’єри ділової людини. – К, 1999.

16. Томан Іржі. Мистецтво говорити/ Пер. з чеськ. – К., 1989.

 

1. Свідоме ставлення до мовних явищ передбачає розуміння змісту ба­гатьох лінгвістичних понять, зокрема таких, як національна мова, укра­їнська літературна мова, сучасна українська мова, міжнародна мова, ді­лова мова, мовна норма, культура мови тощо.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну мову - як літера­турну, так і діалекти, професійні слова і соціальний жаргон, а також суто розмовну лексику, тобто все, що належить до мовного спілкування народу.

Національна мова - це сукупність усіх слів, граматичних форм та особливостей вимови людей, які говорять українською мовою. Україн­ська мова в її сучасному стані містить літературну мову, територіальні та професійні діалекти, просторіччя, соціальні жаргони та суржик.

Вищою (зразковою) формою існування української національної мови є літературна мова. О.Горький писав: «Поділ мови на літературну і народну означає лише те, що ми маємо, так би мовити, «сиру» мову і оброблену майстрами».

Оскільки літературна мова - це оброблена майстрами, відшліфова­на форма загальнонародної мови, яка характеризується унормованістю, багатофункціональністю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою сіткою стилів, вона має багатий і різноманітний словниковий склад, роз­винену систему форми слів, типів словосполучень та речень, усталеність у наголошуванні слів, способах їх творення.

Функціональне призначення літературної мови у житті української нації полягає в обслуговуванні всіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкуванні людей у матеріально-виробничій, культурній сферах, засобом вираження націо­нальної культури, національної самосвідомості українців, використову­ється у правотворчій, правозастосовчій та правоохоронній діяльності.

Основними тенденціями розвитку української літературної мови є:

- розширення суспільних функцій літературної мови, входження її, зокрема, у нові галузі знань, у нові види літературної і публі­цистичної творчості, у дипломатію тощо;

- нівелювання територіальних діалектів під впливом літературної мови, яка, з одного боку, витісняє вузькодіалектні риси, з іншого - вбирає у себе такі діалектні слова, форми і конструкції, які мають виразні семантико-стилістичні чи емоційно-експресивні переваги над стандартизованими одиницями літературної мови;

- розширення контактів української мови з мовами інших народів в Україні та за її межами, що позначається на всіх рівнях як самої української мови, так і мов, з якими вона контактує.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується.

Одним із різновидів літературної мови є ділова мова, якою здійсню­ється діяльність державних установ і громадських організацій, пишуть­ся закони та інші акти державної влади, провадиться діловодство.

 

2. На всій території нашої держави українська літературна мова функ­ціонує в усній та писемній формах. Обидві форми свідчать про їх єдність, що зумовлено характером мовного матеріалу, адже будь-яке слово мож­на реалізувати усно, вимовити, а можна і записати.

Обидві форми підпорядковані загальномовним нормам, однак реа­лізація цих норм має свою специфіку, що пояснюється особливостями функціонування літературної мови у кожній з форм.

Усна форма літературної мови обслуговує переважно поточні потре­би спілкування людей, які безпосередньо контактують між собою.

Писемна форма літературної мови використовується переважно у галузі державної, політичної, наукової, господарської та культурної ді­яльності. Тому в ній використовуються, як правило, повні речення, різ­ного типу складні конструкції, що зумовлено необхідністю точно фор­мулювати думки різної складності.

 

3. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної мови характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Основною ознакою літературної мови є наявність норм, тобто істо­рично усталених і соціально закріплених правил, обов'язкових для всіх носіїв літературної мови незалежно від їх соціальної, професійної та територіальної належності.

Нормативні правила, які стали обов'язковими для носіїв літератур­ної мови, випрацьовувалися протягом віків. Для них обов'язкові пра­вильність, точність, чистота, ясність, доступність та доцільність вислов­лювання.

Норма - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації й ними ко­ристуються мовці в усному і писемному мовленні; це закріплений прак­тикою мовний варіант, рекомендований до вживання як обов'язковий для всіх носіїв мовного колективу. Саме унормованість відрізняє літературну мову від інших різновидів національної мови (діалектів, жаргонів, про­сторіччя, суржику).

Норми охоплюють усі рівні мови. Вони змінюються з часом. До но­вої редакції «Українського правопису» внесено ряд змін, зумовлених безперервним розвитком і вдосконаленням мови. Зокрема, вживання великої літери, уточнення правил написання складних слів, закінчення іменників II відміни чоловічого роду однини у родовому відмінку, слів іншомовного походження, правила правопису складних прикметників, правила переносу слів тощо. З наявної орфографічної норми усунуто все застаріле, нечітко сформульоване, суперечливе.

За ступенем стійкості літератури норми неоднакові на різних рівнях мовної структури. Прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні на місці колишньої на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття «Україна» (назва самостійної держави). Конструкція з прийменником в (у) формує додаткові нюанси значення: у самостійній (суверенній) Україні.

Зміни літературної норми визначаються зовнішніми соціальними факторами та внутрішніми тенденціями розвитку лексичних, граматич­них, стилістичних систем. Коливання норми є результатом взаємодії стилів, літературної мови з діалектами, побутовою лексикою тощо.

 

4. Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобут­ки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей. Вони єдині й обов'язкові. Проте нині відхилення від норм у нашому мовленні спостерігається на всіх мовних рівнях.

Орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства у кодифікації написання з огляду на нові підходи. Наприк­лад, за 4-м виданням «Українського правопису» змінам підлягають на­писання слів іншомовного походження з метою наближення їх до укра­їнської вимови. Отже, орфографічні норми регулюють грамотність на­писання слів.

Лексичні норми визначають можливості використання слів відповідно до властивого їм значення та його відтінків, доцільність слововживання.

Помилки на лексичному рівні зумовлені недоречними запозичен­нями з російської мови, наприклад: любий (будь-який), время {час), откритка (листівка), письмо (лист), карандаш (олівець), конфети (цу­керки), минута {хвилина), справка (довідка), сутки (доба) тощо.

Орфоепічні норми регулюють правильність наголошування слів і вимо­ви голосних та приголосних звуків, визначають правила написання слів.

Граматичні норми (морфологічні та синтаксичні) встановлюють лі­тературні форми слів і правила побудови синтаксичних конструкцій -словосполучень і речень.

Часто у мовленні у родовому відмінку вживається: гривнів, гривен (гривень), посуда {посуд), саме краще {найкраще), найбільш цікавий (най­цікавіший), шестидесяти {шістдесяти), не дотримуємося правильності ви­мови слів у кличному відмінку: Іване Миколайовичу, Катерино Сергіївно.

Проте у синтаксичній нормі переважають помилки, що засвідчують слабкі знання дієслівного керування та прийменникових конструкцій в українській мові: дякую вас - дякую вам, відповідно плану - відповідно до плану, заступник директора по навчальній роботі - заступник началь­ника з навчальної роботи, прийшов по справі - прийшов у справі, учити мові - учити мови тощо.

Стилістичні норми визначають доцільність вживання мовних за­собів відповідно до їх стилістичного забарвлення та стилю мовлення {іспит складають, а не здають; участь брати, а не приймати тощо).

Пунктуаційні норми фіксують правила вживання розділових знаків у тексті.

Мовні норми мають безпосереднє значення для діяльності праців­ника ОВС, адже він щоденно є учасником різних комунікативних ро­лей: здійснює ділове листування, складає протоколи допиту чи огля­ду місця події, різні постанови, обвинувальні висновки, позовні заяви тощо. До того ж, під час ведення кримінальної справи, при вирішенні спорів громадян і організацій між собою працівник ОВС буває конфі­денційним співрозмовником. І тут він не повинен припускати мовлен­нєвих помилок.

Норми є необхідною умовою існування літературної мови, її повно­цінного функціонування у суспільстві. Вони забезпечують стабільність, уніфікованість, наступність у розвитку мови та її зрозумілість для різ­них поколінь українців. Без обов'язковості норм неможливе здійснення ефективної комунікації.

Порушенням норм літературної мови у діловому мовленні може вважатися лише таке використання, яке суперечить вимогам логічності і лаконічності мови службових документів.

Отже, дотримання літературних норм усіма, хто використовує укра­їнську мову як засіб усного та писемного спілкування, оберігання її від засмічення, суржику є обов'язком кожного мовця; це основний критерій правильного мовлення, мовленнєвої культури людини.

 

5. Новий тлумачний словник української мови пояснює:

«Мова - це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок».

Мова - це своєрідна візитна картка кожної людини, саме вона дає змогу судити про її освіченість, ерудицію, начитаність тощо.

Ніщо не характеризує людину так швидко, всебічно й наочно, як її мова. Ще давньогрецький філософ Сократ говорив: «Заговори, щоб я тебе побачив», вказуючи тим самим на велике значення усного мовлен­ня у характеристиці людини. Цікаву думку з цього приводу висловив відомий педагог Василь Сухомлинський:

«Мовна культура - це живодайний корінь культури розумової, усьо­го розумового виховання, високої справжньої інтелектуальності».

З культурою мови передусім пов'язують уміння правильно, з додер­жанням літературних норм говорити і писати, добирати мовні засоби відповідно до мети, сфери й обставин спілкування, грамотно, точно і ви­разно передавати засобами мови свої думки.

Отже, однією з найважливіших умов вільного володіння мовою є не лише знання її мовних одиниць і правил поєднання у словосполучення, а й уміння користуватися цими одиницями і правилами у процесі спіл­кування.

Сьогодні рівень мовної культури людини залежить від її обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, історією його мови, історичними взаємозв'язками з іншими народами та їх культурою. Культура мовлення формує запас знань, любов до рідної мови, прагнен­ня до самовдосконалення, бажання вбирати у себе те, що віками вироби­ло людство, геній рідного народу.

Наука, що вивчає нормативність мови, її відповідність до тих вимог, що ставляться перед мовою в суспільстві, називається культурою мови. Вона розробляє правила вимови, наголошування, побудови речень і ви­магає від мовців їх дотримання.

Культура мови - одна з найдавніших рис і особливостей кожної лю­дини. Ця наука вивчає всю повноту сучасного мовного життя, все мовне існування у всій багатогранності його проявів в усній і писемній, сус­пільній та індивідуальній мовній практиці. Поняття мовної культури охоплює насамперед системи навичок, що дають змогу точно, логічно, правильно висловлювати думки, почуття та бажання людини.

Культура мови починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там, де носіям національної літератур­ної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова у суспільному середовищі, а також у контексті інших мов. Культура мови безпосередньо пов'язана із соціологією та психологією не тільки при виробленні моделей зразків мовної поведінки, а й при формуванні мовної свідомості.

Культура мови - це досконале володіння літературними нормами на всіх рівнях мовної системи в її усному та писемному мовленні, вміння користуватися мовними засобами, ясно, чітко, логічно і переконливо ви­словлювати свою думку.

Культура мови - це проблема нашого суспільства, що є предметом об­говорення мовознавців, журналістів, акторів, науковців, учителів, викладачів, усіх, хто небайдужий до престижу своєї мови. їхнє слово має бути взірцем для громадян України. Носіями української мови повинні стати державні діячі, адже вони постійно спілкуються з людьми, виступають пе­ред аудиторією як безпосередньо, так і через засоби масової інформації.

Мова акумулює наше життя, тому є засобом інтелектуального й естетичного освоєння світу. Через мову пізнається людина, виявляється її моральне обличчя, суспільні та естетичні ідеали.

Насамперед, мова дістає відображення у мовленні - без нього вона не може існувати, здійснювати комунікативну функцію. Проте мовлен­ня, а відтак і мовленнєва комунікативна діяльність неможливі без мови, її словникового складу.

Отже, мовлення - це спілкування людей між собою за допомогою мови; це процес практичного користування мовою у різних ситуаціях, це діяльність за допомогою мови, що використовується всім народом і кожною окремою особою.

Мовлення завжди індивідуальне. Хоча люди і користуються загаль­нонародною мовою, їхнє мовлення, залежно від віку, освіти, професії, середовища, в якому вони живуть, здебільшого різниться особливим до­бором слів, манерою розповіді, бесіди тощо. Мовлення може бути голос­ним або тихим, тривалим або коротким, швидким або повільним. Воно реалізується в інтонації, супроводжується жестами і мімікою.

Мовленню властиві паузи. Вони є супровідною важливою ознакою членування речення, адже від умілого використання паузи залежить чіт­кість та ясність фрази.

Мовлення (мовленнєва діяльність) - це сукупність психофізичних дій організму людини, що спрямована на сприймання і розуміння мовлен­ня, а також на реалізацію його в усній та писемній формах.

Мовлення - це втілення мови у діяльності людини. Воно функціо­нує у двох формах: усній і писемній. Мовлення відрізняє нас один від одного, адже у всіх воно різне. За своєю специфікою мовлення здійсню­ється у сім'ї, у колі друзів, у професійних ситуаціях.

В усному повсякденному мовленні часто вживаються неповні речен­ня, обірвані, синтаксично нечленовані конструкції; тут ширше викорис­товуються діалоги. Взаєморозумінню під час усного мовлення сприяють інтонація, жести, міміка, а також ситуація, в якій відбувається розмова.

Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків і являє собою процес говоріння. За походженням усне мовлення - первинна форма існування мови. Його вимогами є: ясність, логічність, смислова точність, відповідність між змістом мовлення та мовними засобами, стильова однорідність тексту, нешаблонність слів в оцінках, порівняннях, ефективність мовлення, красномовство з ураху­ванням його доречності, милозвучність, виразність дискусії, відповід­ність між темпом мовлення, силою голосу і ситуацією мовлення.

Усне мовлення передається як діалог, монолог чи полілог: у роботі правоохоронних органів - це нарада, промова, виступ, розмова, спілку­вання з громадянами, з представниками масової інформації (радіо, теле­бачення) тощо.

Писемне мовлення - це мовлення, зафіксоване на папері. Воно є вто­ринною формою існування мови, але спирається на усне мовлення, як на своє джерело, і розраховане на зорове сприйняття.

Писемне мовлення - монологічне, може бути як рукописне, так і друковане. Для працівника правоохоронних органів воно є важливим при складанні службових документів.

У свою чергу, культура мовлення - це система вимог, регламентацій щодо вживання мови у мовленнєвій діяльності (усній та писемній).

Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення. Лише через високу культуру мовлення проявля­ються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовного спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищен­ню загальної культури особистості та суспільства у цілому. Через культу­ру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Культура мовлення - це вміння правильно говорити, писати, доби­рати мовновиражальні засоби відповідно до мети, обставин; це вміння з величезного запасу мовних засобів вибрати у конкретній мовленнєвій ситуації найбільш вдалі, доречні, прийняті форми слів та фонем.

Основним критерієм культури мовлення вважається нормативність, під якою розуміється точність, ясність і чистота мовлення.

Культура мовлення - не мета, а засіб в утвердженні правди життя.

Плекання культури мовлення - обов'язок кожного. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов'язки. Це освітяни, працівники культури, державного апарату, засобів масової інформації, духовенство. Особлива відповідальність покладається на працівників радіо і телебачення, мовлення яких часто не відповідає стандартам укра­їнської мови, зокрема - нормам орфоепії.

 

6. Загальні комунікативні риси культури мовлення юриста відомі ще з часів Арістотеля та Сократа (ритори Стародавньої Греції (IV - V ст. до н.е.).

Сьогодні мовленнєва культура особистості здебільшого залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Проте, щоб мовлення було зразковим, щоб мовці розуміли один одного, потрібно дотримуватись основних ознак, якими є:

- правильність, тобто дотримання літературних норм, що діють у мовній системі. Мовна норма - це правила вимови, наголосу, вживання слів, правопису, словотворення. Порушення будь-яких норм заважає повно й адекватно сприймати і розуміти матеріал з першого його подання, озвучення;

- змістовність, яка передбачає глибоке осмислення теми і головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інфор­мацією на дану тему; різнобічне та повне розкриття теми, уник­нення зайвого;

- послідовність, тобто логічність та лаконічність думок. Логічність досягається точним вираженням думки, наявністю чітких фор­мулювань, відсутністю зайвих слів і недоречних міркувань;

- багатство, яке передбачає використання різноманітних засобів і вираження думок у рамках відповідного стилю, уникнення неви­правданого повторення слів однотипних конструкцій речень;

- точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виража­ючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповіда­ють висловлюваному змісту;

- виразність - це добір слів і побудова речень таким чином, щоб виразити своє ставлення до предмета мовлення;

- доречність, доладність, доцільність насамперед залежать від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. При цьому треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале во­лодіння літературною мовою, її нормами у процесі мовленнєвої діяль­ності.

Культура мовлення - це ще й загальноприйнятий мовний етикет.

 

 

8. Спілкування - явище складне, синкретичне. У ньому міцно пере­плетені соціальні, психологічні та мовні чинники. Тому вивчення кому­нікативного акту без комплексного підходу неможливе. Важливу роль у людському спілкуванні відіграє мова, а точніше мовлення (мовленнєва діяльність, що включає і мовленнєву поведінку), яке є найуніверсальнішим засобом комунікації. Саме мовні характеристики акту комунікації вивчені мало.

Етикет - це зведені норми поведінки, порядок дій і правила чемнос­ті, - зазначено у Словнику іншомовних слів.

Етикет - це встановлені норми поведінки і правила ввічливості у будь-якому товаристві, - пояснює Новий тлумачний словник української мови.

Мовний (мовленнєвий) етикет, необхідний для досягнення кому­нікації, реалізується спеціальними мовними засобами, скерованими на з'ясування, підтримання, припинення комунікації.

Отже, установлення і припинення контакту обов'язково передбачає додержання певних норм мовної поведінки (мовного етикету) співроз­мовниками - уваги до партнера, врахування його потреб, доброзичливо­го ставлення.

Різні мови світу виробили спеціальні лексичні, морфологічні, син­таксичні засоби вираження ввічливості, спеціальні етикетні мовні фор­мули, які становлять мовний етикет.

Мовний етикет - це усталені мовні формули: звертань і вітань, при підтриманні контакту - формули вибачення, прохання, подяки тощо, при припиненні контакту - формули прощання, побажання.

Мовний етикет є складовою частиною загального етикету і являє со­бою правила мовної поведінки, що встановлені серед носіїв мови у націо­нальному колективі, а також у невеликих соціальних групах залежно від соціального стану, віку, ситуації спілкування тощо. Він відрізняється від інших складників загального етикету своїми властивостями, сутність яких полягає, насамперед, у невідворотності, обов'язковості виконання норм.

Мовний етикет завжди має національний характер, його структури існують для налагодження контакту і демонстрації свого ставлення до співрозмовника.

Мовний етикет - явище індивідуалізоване, на вибір якого впливає і тональність спілкування. Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно і доречно підтримати тему.

Культура усного мовлення офіцера - неодмінний складник загаль­ної культури, суттєва ознака його моральних, ділових якостей і харак­теру. Звання офіцера - це, насамперед, обов'язок сповідуватии високі моральні принципи, мати багатий внутрішній зміст, формувати глибоку духовність і дотримуватися норм етикету.

У сучасному світі з'являються нові типи комунікації, тип демокра­тичного мислення і спілкування. Проте, американський прагматизм аж ніяк не може завадити розвиткові нашої давньої багатогранної культу­ри. На етапі творення нового суспільства стоїть завдання - сформувати мовну особистість.

У поняття мовної особистості входять:

1) оволодіння мовними знаннями; 2) багатий інформаційний запас і бажання його розширювати;

3) володіння основами національно-мовного етикету відповідно до комунікативного задуму;

4) мовленнєва культура.

Основними вимогами мовного етикету є ввічливість, уважність, чемність, порядність та тактовність.

У нас найчастіше проблеми виникають від того, що ми розмову веде­мо, не чуючи один одного, наводячи лише свої аргументи та не сприйма­ючи чужих. Саме тому обов'язковим атрибутом кожної бесіди має бути неперебільшена ввічливість.

«Ніщо не коштує нам так дешево і не цінується так дорого, як ввіч­ливість», - писав Сервантес. Отже, перше правило у спілкуванні - це доброзичливість, уміння досягти поміркованості навіть у суперечнос­тях, побачити себе на місці опонента у розмові, зайняти його позицію, стати на його точку зору.

Інколи мовчання під час спілкування (особливо у вирішенні диску­сійних питань) сприяє досягненню більшого комунікативного ефекту, ніж десятки аргументів, доказів тощо.

Ввічливість - це зовнішня ознака внутрішнього ставлення однієї людини до іншої. Мало знати правила ввічливості, потрібно намагати­ся зробити добро для інших і зробити це красиво. Ввічливість вимагає супроводити прохання словом «будь ласка», яке ніби прокладає місток між людьми, пом'якшує їх стосунки.

Тактовність - необхідна умова успішного спілкування між людьми. Людина тактовна в усьому діє так, щоб принести більше задоволення й радості іншим людям. Тактовна людина намагається поводитись у сус­пільстві так, щоб ні словом, ні справою нікому не зіпсувати настрій.

У різних народів по-різному складалися поняття, що пристойно, а що ні.

Правила порядності умовні, і невиконання їх не спричиняє відпо­відальності, але при цьому можна не розраховувати на прихильність до себе тих, хто тебе оточує.

Безперечно, кожна розмова, з огляду на ситуацію спілкування, по­винна закінчуватися подякою і вибаченням, схваленням чи підтримкою, при цьому не варто підкреслювати свою особу «я».

Хід думок має бути послідовним, логічно завершеним. Тональність розмови теж повинна бути єдиною від початку і до кінця. На жаль, інко­ли «п'ятихвилинне» знайомство в кінці розмови зводиться до панібрат­ства і цілком різні за віком або соціальним статусом люди хочуть по­водитися як давні й добрі приятелі зі старшою за віком людиною. Варто пам'ятати, що лише з близькими людьми (вдома, з друзями) можна по­слуговуватися фамільярною тональністю, з усіма іншими у будь-якій ін­шій ситуації це може бути лише нейтральна і звичайна тональність, фор­мули мовленнєвого етикету якої варто добре засвоїти та розрізняти.

За умовами і змістом мовної ситуації вирізняють різновиди мовного етикету: звертання, привернення уваги, вітання, знайомство, запрошення, прохання, порада, погодження, згода, незгода, вибачення, скарга, втішання, докір, комплімент, несхвалення, побажання, вдячність, прощання.

Відбір засобів для кожного різновиду мовного етикету диктується умовами спілкування, а також особистими якостями комунікантів.

Етикетні вирази являють собою лексично обмежене коло слів, це, як правило, мовні кліше, стандарти, яких треба дотримуватися при спілку­ванні. Порушення мовленнєвого етикету можуть пояснюватися двома причинами:

1) незнання або недостатні знання етикетних норм;

2) небажання їх додержуватися.

Відбором етикетних мовних формул на кожному етапі створюється тональність спілкування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм взаємодії комунікантів, як показник культури, інтелігент­ності співрозмовника.

В європейському культурному ареалі вирізняють п'ять тональнос­тей спілкування: високу, нейтральну, звичайну, фамільярну і вульгарну.

Високою тональністю спілкування характеризується сфера суто формальних суспільних структур (урочисті заходи, дипломатичні при­йоми, брифінги тощо).

Нейтральна тональність функціонує у сфері офіційних установ.

Звичайна тональність характерна для спілкування на побутовому рівні.

Фамільярна тональність забезпечує спілкування у колі сім'ї, у друж­ньому товаристві.

Вульгарна тональність спостерігається у соціально неконтрольованих ситуаціях.

У спілкуванні важливу роль відіграють, крім словесних (вербаль­них) засобів, невербальні (жести, міміка, інтонація), загальна манера поводитися. Не варто надто розмахувати руками та жестикулювати, хо­вати очі, «блукати» ними десь попід стелею чи відводити погляд.

Крім уміння спілкуватися, дуже важливо вміти слухати. Власне, слу­ханню треба віддавати перевагу в порівнянні з іншими видами діяльності. Навіть, якщо людина говорить абищо, треба вміти вислухати її, адже цього вимагають правила хорошого тону. Якщо ситуація аж ніяк не дає вам цього зробити, варто попросити вибачення і перенести бесіду на інший час. Не вислухати навіть молодшого за віком чи нижчого за посадою - значить по­рушити один із приписів культури поведінки. Не вислухати старшого за віком чи посадою - означає виявити елементарну грубість. Тим більше, перебивати у розмові будь-кого - це також ознака невихованості.

Велике значення у міжособистісному спілкуванні мають жести. Ві­таючись, треба дивитися в очі тому, до кого звертаєтесь.

Процес спілкування багато у чому залежить і від культури мовлен­ня. Кожне слово має свою історію. При ввічливому звертанні часто ви­користовують займенник «Ви».

Щоб правильно і красиво говорити, треба постійно збагачувати свій словниковий запас слів мови, правильно вимовляти слова, використо­вуючи крилаті вислови; боротися із суржиком, уникати слів жаргонної лексики; висловлювати думки коротко, краще мовчати, якщо добре не знаєш предмета розмови; говорити правду. Велике значення має не тіль­ки що сказано, але і як сказано.

Приємним співрозмовником вважають того, хто:

- не виставляє власну персону; - не починає розмову поки говорять інші; - уникає розмов про власні успіхи й невдачі;

- не торкається фізичних недоліків людей;

- не зачіпає національну гордість; - не тішиться над іншими;

- утримується від брутальних висловів, пліток;

- покидаючи компанію, залишає всіх у приємному настрої.

У мовленнєвій поведінці проявляється особистість. Вона є свідчен­ням рівня культури, вихованості, інтелігентності.

Мовний етикет включає ще й соціальномовні символи етикетного рівня (наприклад, етикетні формули поклону, подання руки тощо).

Отже, мовні форми спілкування - це безцінний скарб, який вимагає постійного збагачення. Треба не лише дотримуватися культури спілку­вання, треба бути культурною людиною.

Знання національного мовного етикету і його вміле використання є ознакою мовної і загальної культури людини, адже без знання національно­го мовного етикету, і, зокрема, професійного, не можливо налагодити нор­мальних ділових стосунків і зарекомендувати себе добрим працівником.