Фактори суїцидальної небезпеки

Завідувач кафедри

Психології управління

_______________ доц. С.С. Макаренко

«_______» __________________ 2012 р.

 

ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни “Психологія діяльності

в кризових ситуаціях”

Спеціальність – «Психологія управління», «Практична психологія»

Курс – 3

Група (и) – ПП-31, ППд-31, ПУ-31, ПУ-32.

Тема 6.1. Проблематика психологічного супроводу особистості у ситуації суїцидальних намірів

Питання:

ПЛАН

1. Фактори суїцидальної небезпеки.

2. Оцінка суїцидального ризику.

 

Основна література:

1. Абульханова-Славская К.А. Деятельность и психология личности. – М.: Наука, 1980.
2. Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник /Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – Львів: В-во „Край”, 2005.
3. Абабков В. А., Пере М. Адаптация к стрессу. Основы теории, диагностики, терапии. - СПб.: Речь, 2004. - 166 с.
4. Бурлачук Л.Ф., Коржова Е.Ю. Психология жизненных ситуаций. - М.: Российское педагогическое агенство, 1998.
5. Василюк Ф.Е. Психология переживания: анализ преодоления критических ситуаций. - М.: изд. Моск. Ун-та, 1984.
6. Волкан В., Зинтл Э. Жизнь после утраты: Психология горевания /Пер. с англ. - М.: «Когито-Центр», 2007. - 160 с.
7. Гринберг Дж. Управление стрессом. 7-е изд. - СПб: Питер, 2002. - 496 с.
8. Исаев Д.Н. Эмоциональный стресс, психосоматические и соматопсихические расстройства у детей. - СПб.: Речь, 2005. - 400 с.
9. Литвинцев С.В., Снедков Е.В., Резник А.М. Боевая психическая травма: Руководство для врачей. - М.: ОАО «Издательство «Медицина», 2005. - 432 с.
10. Малкина-Пых И.Г. Экстремальные ситуации. - М.: изд. ЭКСМО, 2005. - 960 с.
11. Марищук В. Л., Евдокимов В.И. Поведение и саморегуляция человека в условиях стресса. - СПб.: Изд. Дом «Сентябрь», 2001. - 260 с.
12. Осухова Н.Г. Психологическая помощь в трудных и экстремальных ситуциях: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Н.Г. Осухова. - 2-е изд., испр. - М.: Изд. Центр «Академия», 2007. - 288 с.
13. Психология социальных ситуаций / Сост. и общ. ред. Н.В.Гришиной. - СПб., 2001.
14. Реан А. А., Кудашев А. Р., Баранов А. А. Психология адаптации личности: Учебно- научное изд. - СПб.: Медицинская пресса, 2002. - 352 с.

Додаткова:

1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. - М.: Мысль, 1991.

2. Александровский Ю.А. Пограничные психические расстройства. - М.: Медицина, 2000. - 464 с.

3. Алексеева Л.С. О насилии над детьми в семье. Http: //2001. isras. ru/Socls/Articles/ 2003..,04/Alexeeva. doc.2002.

4. Анцыферова Л. И. Личность в трудных жизненных условиях: переосмысление, преобразование ситуаций и психологическая защита // Психологический ж., 1994, Т. 15, № 1. - с. 3-18.

5. Анцыферова Л. И. Человек перед лицом жизни и смерти // Российский менталитет: вопросы психологической теории и практики / Под ред. К. А. Абульхановой и др. - М., 1997.

- с. 44-55

6. Андрюшенко А. В. Посттравматическое стрессовое расстройство при ситуациях утраты объекта экстраординарной значимости // Психиатрия и психофармакология, 2000, Т.2, № 4.

7. Бермант-Полякова О. В. Посттравма: диагностика и терапия. - СПб.: Речь, 2006. - 248

с.

8. Гнездилов А. В. Психология и психотерапия потерь. Пособие по паллиативной медицине для врачей, психологов и всех, интересующихся проблемой. - СПб.: Речь, 2004. - 162 с.

9. Зиновьева Н.О., Михайлова Н.Ф. Психология и психотерапия насилия. Ребенок в кризисной ситуации. - СПб.: Речь, 2003.

10. Зотов М.В. Суїцидальное поведение: механизмы развития, диагностика, коррекция.

- СПб.: Речь, 2006. - 144 с.

11. Игумнов С.А. Управление стрессом: современные психологические и медикаментозные подходы. - СПб.: Речь, 2007. - 112 с.

12. Китаев-Смык Л.А. Психология стресса. - М.: Наука, 1983.

13. Коржова Е.Ю., Семенова Г.В., Волохонская М.С. Психология личности. Учебно- методическое пособие к практическим занятиям. - СПб.: Изд-во АНО «ИПП», 2008. - 167 с.

14. Куликов Л.В. Психология настроения личности: Автореф. дис.... докт.психол. н. - СПб., 1997. - 41 с.

15. Куликов Л.В. Психические состояния: Учебное пособие. - СПб.: ЛГОУ, 1999. - 88 с.

16. Маклаков А.Г. Личностный адаптационный потенциал: его мобилизация и прогнозирование в экстремальных условиях // Психол. Ж., 2001, Т.22, № 1.

17. Назаретян А.П. Психология стихийного массового поведения. - М.: ПЕР СЭ, 2001.

18. Назарова И.Э. Личность и травма. 2002. Http://www.zvezda - oriona.ru/66912.htm

19. Посохова С.Т. Психология адаптирующейся личности: Монография. - СПб.: изд. РГПУ им. А.И.Герцена, 2001. - 240 с.

20. Попов Ю.В., Вид В.Д. Современная клиническая психиатрия. - СПб.: Речь, 2000.

21. Пуховский Н. Н. Психопатологические последствия чрезвычайных ситуаций. - М.: Академический проект, 2000.

22. Сабунаева М.Л. Переживание родителями критической ситуации заболевания ребенка сахарным диабетом. - СПб.: Автореф. канд. дисс., 2006. - 20 с.

23. Семенова Г.В. Проявление отвественности личности в контексте жизненных ситуаций. Дисс.... к.психол.н. - СПб., 2006.

24. Соловьева С. Л. Психология экстремальных ситуаций. - СПБ.: ЭЛБИ, 2003.

25. Тарабрина Н.В. Психология посттравматического стресса: интегративный подход. Автореферат дисс.... доктора психолог. наук, СПб., 2008. - 50 с.

26. Хорни К. Психология женщины: Невротическая личность нашего времени. - М.: Смысл, 1997.

27. Шефов С. А. Психология горя. - СПб.: Речь, 2006. - 144 с.

28. Черепанова Е.М. Психологический стресс. - М.: Академия, 1996.

29. Фигдор Г. Беды развода и пути их преодоления. В помощь родителям и консультантам по вопросам воспитания / Пер. Дианы Видра. - М.: Московский психолого- социальный институт, 2006. - 372 с.

 

Навчальна мета лекційного заняття:

Засвоєння студентами компетенцій у сфері особливостей переживань і поведінки людини в різних ситуаціях різного ступеня складності, їх вплив на розвиток і становлення особистості.

Виховна мета:

Застосування знань у практиці міжособистісної взаємодії й ефективного спілкування з іншими людьми в контексті психологічної допомоги в кризових і надзвичайних ситуаціях.

 

ПЛАН

Проведення заняття

№ п/п	Зміст	Час (хв.)
І	Вступна частина: ­ перевірка наявності студентів, їх готовності до заняття; ­ оголошення теми лекційного заняття та питань, які виносяться на заняття; ­ визначення навчальної і виховної мети заняття; ­ визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю.	до 5
ІІ	Основна частина: 1. Фактори суїцидальної небезпеки. 2. Оцінка суїцидального ризику.
ІІІ	Підсумкова частина заняття: 1) висновки до лекційного заняття; 2) відповіді на запитання; 3) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.	до 10

ПЛАН-КОНСПЕКТ

Вступ

Самогубство (суїцид) – це усвідомлене позбавлення себе життя.

Психологічний зміст полягає у від реагуванні афекту, знятті емоційного напруження, відхід від тієї ситуації в якій людина перебуває. Цей стан добре відображений у вислові Станісла Лєца: «Буває, що не хочеться жити, але це зовсім не означає, що хочеться не жити».

Суїцидальна активність – будьяка зовнішня або внутрішня активність, спрямована на позбавлення себе життя.

Суїцидальна поведінка – це прояви суїцидальної активності. Суїцидальна поведінка – поняття більше широке, котре, крім суїциду, містить у собі суїцидальні замахи, спроби й прояви (Кондратенко, 1999).

До суїцидальних замахів відносять всі суїцидальні акти, що не завершилися смертю через причини, що не залежали від суїцидента (обрив мотузки, вчасно проведені реанімаційні заходи й т.д.).

До суїцидальних проявів відносять відповідні думки, висловлення, натяки, що не супроводжуються, однак, якими-небудь діями, спрямованими на позбавлення себе життя.

За іншою класифікацією, виділяють самогубства:

- (справжні суїциди),

- парасуїциди (акти навмисного самоушкодження, що не приводять до смерті),

- пресуїциди (стан особистості, що обумовлює підвищену стосовно норми ймовірність здійснення суїцидального акту) (Кондратенко, 1999). Суїциди умовно розділяють на:

- справжні, коли метою виступає бажання людини позбавити себе життя,

- демонстративно-шантажні, які застосовуються для надання тиску на навколишніх, отримання яких-небудь вигід, маніпулювання почуттями інших людей. Демонстративно-шантажна поведінка своєю метою припускає не позбавлення себе життя, а демонстрацію цього настрою.

Феномен суїциду найчастіше пов'язують із уявленням про психологічну кризу.

У літературі часто зустрічаються терміни «аутотравматизм», «аутоагресивный акт», які нерідко ототожнюють із суїцидальними діями. Якщо кінцевою метою аутоагресивного акту є самогубство, його варто відносити до суїцидальным дій. У сучасній літературі, особливо західній, також широко поширені поняття «аутодеструктивного», або «саморуйнівного» поводження.

Психологічний - душевний біль, імовірно, є загальною ознакою важких кризових станів. Нестерпність душевного болю приводить до прагнення припинити її будь-яким шляхом, і суїцид може здаватися людині, що перебуває в кризовому стані, єдиним способом рятування й вирішення всіх проблем.

Виділяють такі основні концепції суїциду:

СОЦІОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ

Відповідно до соціологічної теорії самогубства Э. Дюркгейму (Дюркгейм, 1994) суїцидальні думки з'являються насамперед у результаті розриву інтерперсональних зв'язків особистості, відчуження індивіда від тої соціальної групи, до якої він належить. Відповідно до його поглядів, існує три основних види суїцидів.

2. Багато актів самогубства є егоїстичними, і саморуйнування в цих випадках обумовлене тим, що індивід почуває себе відчуженим і ізольованим від суспільства, родини й друзів.

3. Другим типом є аномічні самогубства, як наслідок невдач у пристосуванні людини до змін у суспільстві, що приводить до порушення взаємозв'язку особистості й соціальної групи. Вони різко частішають під час суспільно-економічних криз, але зберігаються й у періоди соціального процвітання, коли швидке підвищення добробуту викликає необхідність адаптації до нових, відмінних від колишніх умов життя.

4. Останній вид самогубства Е. Дюркгейм називав альтруїстичним. Це суїцид, що відбувається людиною, якщо авторитет соціуму або групи придушує його власну эго-ідентичність і він жертвує собою в благо суспільства, заради якої-небудь соціальної, релігійної або філософської ідеї.

Таким чином, за соціологічною концепцією суїцид спрямований не на самознищення на відтворенні зруйнованих зв’язків із оточуючими. У підлітків, напр., суїцид як акт спрямований не проти особистості, а протест оточенню.

2. ПСИХОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ.

За цією теорією у формуванні суїцидальних тенденцій провідне місце займають психологічні чинники – психологічна дезадаптація. За Е. Шнейдманом суїцид слід розглядати з точки зору психологічних потреб. Присутність двох ключових моментів – душевний біль; стан фрустрації або спотворення найбільш значимої потреби особистості.

Уявлення 3. Фрейда про суїцид засновані на концепції двох основних потягів людини: Еросу - інстинкту життя й Танатоса - інстинкту смерті. Континуум людського життя є бойовищем між ними. Людина не тільки хоче жити, бути улюбленим і продовжити себе у своїх дітях - бувають періоди або стани душі, коли бажаної виявляється смерть. З віком сила Еросу убуває, а Танатос стає усе більше сильним, напористим і реалізує себе повністю, лише привівши людини до смерті.

За Фрейдом, суїцид і вбивство є проявами руйнівного впливу Танатосу, тобто агресією (Моховиків, 20016).

Засновник індивідуальної психології А. Адлер думав, що бути людиною означає, насамперед, відчувати власну неповноцінність. Життя полягає в прагненні до мети, що може не усвідомлюватися, але направляє всі вчинки індивіда й формують життєвий стиль. Почуття неповноцінності виникає в раннім дитинстві й засновано на фізичній і психічній безпорадності, що збільшується різними недоліками. Для людини екзістенціально важливо відчувати спільність із іншими людьми. Тому протягом всього він життя перебуває в пошуку подолання комплексу неповноцінності, його компенсації або сверхкомпенсации. Цей пошук реалізується в прагненні до самоствердження, владі, що стає рушійною силою людського поводження й робить життя осмисленої.

Однак цей пошук може натрапити на значні перешкоди й привести до кризової ситуації, з якої починається «втеча» у суїцид. Втрачається почуття спільності; між людиною й навколишніми встановлюється «дистанція», що виправдує нестерпність труднощів; у сфері емоцій виникає щось, що нагадує «передстартову лихоманку», з перевагою афектів люті, ненависті й помсти. А. Адлер підкреслював, що, оскільки людині властиво внутрішнє прагнення до мети, найчастіше несвідомої, те, знаючи послідовність учинків у випадку аутоагрессии, її можна запобігти.

Послідовник школи психоаналізу американський учений К. Меннінгер розвив подання 3. Фрейда про суїцид, дослідивши його глибинні мотиви. Він виділив три складові частини суїцидальної поведінки. На його думку, для того щоб зробити самогубство, необхідно:

• бажання вбити - суїциденти, будучи здебільшого інфантильними особистостями, реагують люттю на перешкоди або перешкоди, що стоять на шляху реалізації їхніх бажань;

• бажання бути вбитим - якщо вбивство є крайньою формою агресії, то суїцид являє собою вищий ступінь підпорядкування: людина не може витримати докорів совісті й страждань через порушення моральних норм і тому бачить спокуту провини лише в припиненні життя;

• бажання вмерти - воно поширено серед людей, схильних піддавати своє життя необґрунтованому ризику, а також серед хворих, що вважають смерть єдиними ліками від тілесних і щиросердечних мучень.

Таким чином, якщо в людини виникають відразу три описаних К. Меннінгером бажання, суїцид перетворюється в невідворотну реальність, а рознесення даних бажань у часі спричиняється більше м'які прояви аутоагресивної поведінки.

К. Г. Юнг, стосуючись проблеми самогубства, указував на несвідоме прагнення людини до духовного переродження, що може стати причиною суїциду. Це прагнення обумовлене актуалізацією архетипу колективної несвідомої, приймаючої різної форми:

• метепсихозу (переселення душ), коли життя людини продовжується низкою різних тілесних втілень;

• перевтілення, що припускає збереження безперервності особистості й нове народження в людському тілі;

• відродження-відновлення людського життя після смерті в стані так званого «тонкого тіла»;

• відродження-відновлення в межах індивідуального життя з перетворенням смертної істоти в безсмертне;

• відродження шляхом трансформації, що відбуває поза особистістю.

Архетип відродження несе в собі образ нагороди для людини, що перебуває в умовах нестерпного існування, і пов'язаний з архетипом матері, що тягне людину до метафоричного повернення в утробу, де можна знайти довгоочікуване почуття безпеки.

Карен Хорні в руслі психодинамічного напрямку й его-психології думала, що при порушенні взаємин між людьми виникає невротичний конфлікт, породжений так званою базисною тривогою. Вона з'являється ще в дитячому віці через відчуття ворожості оточення. Крім тривожності, у невротичній ситуації людин почуває самітність, безпорадність, залежність і ворожість. Ці феномени можуть стати основою суїцидальної поведінки (наприклад, дитяча залежність дорослої людини із глибоким почуттям неповноцінності й невідповідністю образу ідеального Я або соціальні стандарти). Ворожість при конфлікті актуалізує, як уважала К. Хорні, «руйнівні похилості, спрямовані на самих себе». Вони не обов'язково приймають форму суїцидальної поведінки, але можуть проявлятися у вигляді презирства, відрази або глобального заперечення. Вони підсилюються, якщо зовнішні труднощі сполучаються з езоповою установкою або ілюзіями людини. Тоді ворожість і презирство до себе й інших людей можуть стати настільки сильними, що власна смерть стає привабливим способом мести. У ряді випадків саме добровільна смерть представляється єдиним способом затвердити своє Я. Покірність долі, при якій аутодеструктивність є переважною тенденцією, К. Хорні також розглядала як латентну форму самогубства.

Американський психоаналітик Гаррі Стек Саллівен розглядав суїцид з погляду власної теорії міжособистісного спілкування. Самооцінка індивіда створюється головним чином з відношення до нього інших людей. Завдяки цьому в нього можуть сформуватися три образи Я: «гарне Я», якщо відношення інших забезпечує безпека, «погане Я», якщо оточення породжує тривогу або інші емоційні порушення; крім того існує й третій образ «не-я», що виникає, якщо людина втрачає его-ідентичність, наприклад при щиросердечному розладі або суїцидальної ситуації. Життєві кризи або міжособистісні конфлікти прирікають індивіда на тривале існування в образі «поганого Я», що є джерелом мучень і щиросердечного дискомфорту. У цьому випадку припинення страждань шляхом здійснення аутоагресії й перетворення «поганого Я» в «не-я» може стати прийнятної або єдино можливою альтернативою. Але цим же актом людина одночасно заявляє про свою ворожість до інших людей і світу в цілому.

Роль тривоги й інших емоційних переживань у походженні суїцидального поводження підкреслювалася й представниками гуманістичної психології (Р. Мэй, К. Роджерс і ін.). Для Ролло Мэя тривога була не тільки симптомом для клініциста, але й екзистенціальним проявом буття й найважливішою конструктивною силою в людському житті. Він уважав її переживанням «зустрічі буття з небуттям» і «парадокса волі й реального існування людини».

Карл Роджерс думав, що основна тенденція життя складається в актуалізації, збереженні й посиленні Я, що формується у взаємодії із середовищем і іншими людьми. Якщо структура Я є ригідної, то не реальний досвід, що погодиться з нею, сприйманий як загроза життю особистості, спотворюється або заперечується. Коли людина не визнає його, він як би містить себе в темницю. Тоді небажаний досвід відчужується від Я, у силу чого губиться контакт із реальністю. У такий спосіб Я, спочатку не довіряючи власному досвіду, згодом повністю втрачає довіру до себе. Це приводить до усвідомлення повної самітності. Втрачається віра в себе, з'являється ненависть і презирство до життя, смерть ідеалізується, що породжує суїцидальні тенденції.

Основоположник і класик логотерапії Віктор Франкл розглядав самогубство в ряді таких понять, як сенс життя й воля людини, а також у зв'язку із психологією смерті й умирання. Людина, якій властива свідомість існування, вільний відносно способу власного буття. Однак при цьому в житті він зіштовхується з екзистенціальною обмеженістю на трьох рівнях: він терпить поразки, страждає й повинен умерти. Тому завдання людини полягає в тім, щоб, усвідомивши свою обмеженість, переносити невдачі й страждання. В. Франкл ставився до самогубства з жалем і затверджував, що йому немає законного, у тому числі морального, виправдання. У випадку суїциду життя стає поразкою. В остаточному підсумку самогубець не боїться смерті - він боїться життя, уважав В. Франкл.

Едвін Шнейдман уперше описав ознаки, які свідчать про наближення можливого самогубства, назвавши їх «ключами до суїциду». Він ретельно досліджував існуючі в суспільстві міфи відносно суїцидального поводження, а також деякі особливості особистості, що обумовлюють суїцидальное поводження. Ці особливості відбиті в створеній їм оригінальної типології індивідів, які, нерідко свідомо, самі наближають свою смерть

До них відносяться:

• шукачі смерті, що навмисно розстаються з життям, зводячи можливість порятунку до мінімуму;

• ініціатори в смерті, що навмисно наближають її (наприклад, важкохворі, що свідомо позбавляють себе систем життєзабезпечення);

• гравці зі смертю, схильні шукати ситуації, у яких життя є ставкою, а можливість виживання відрізняється низькою ймовірністю;

• ті хто схвалює смерть, тобто ті, хто, не прагнучи активно розстатися з життям, разом з тим не приховують своїх суїцидальных намірів: це характерно, наприклад, для самотніх старих або емоційно нестійких підлітків і юнаків у пору кризи его-идентич-ности.

Е. Шнейдман описав і виділив загальні риси, характерні для всіх суїцидів, незважаючи на розмаїтість обставин і методів їхнього здійснення (Шнейдман. 2001):

1) Загальною метою для суїциду є пошук рішення.

2) Загальним завданням суїциду є припинення свідомості.

3) Загальним стимулом суїциду є нестерпний психічний біль.

4) Загальним стресором при суїциді є фрустровані психологічні потреби.

5) Загальної суїцидальною емоцією є безпорадність-безнадійність.

6) Загальним внутрішнім відношенням до суїциду є амбивалентность.

7) Загальним станом психіки при суїциді є звуження когнітивної сфери.

8) Загальною дією при суїциді є втеча (агресія).

9) Загальною комунікативною дією при суїциді є повідомлення про свій намір.

10) Загальною закономірністю є відповідність суїцидального поводження загальному стилю (паттернам) поводження протягом життя.

Разом з Н. Фарбероу Е. Шнейдман ввів у практику метод психологічної аутопсії (включає аналіз посмертних записок суїцидентов), що значно поглибив розуміння психодинаміки самогубства.

На основі цього методу їм були виділені три типи суїцидів:

• еготичні самогубства; причиною їх є інтрапсихічний діалог, конфлікт між частинами Я, а зовнішні обставини відіграють лише додаткову роль; наприклад, самогубства психічно хворих, що страждають слуховими галюцинаціями;

• діадичні самогубства, основа яких лежить у нереалізованих потребах і бажаннях, що ставляться до значимої близької людини; таким чином, зовнішні фактори домінують, роблячи цей учинок актом відносини до іншого;

• агенеративні самогубства, при яких причиною є бажання зникнути через втрату почуття приналежності до покоління або людства в цілому, наприклад, суїциди в літньому віці.

В останніх роботах Е. Шнейдман підкреслює важливість одного психологічного механізму, що лежить в основі суїцидальної поведінки, - душевного болю (psychache), що виникає через фрустрацію таких потреб людини, як потреба в приналежності, досягненні, автономії, вихованні й розумінні.

Н. Фарбероу є творцем концепції саморуйнуючої поведінки людини. Його підхід дозволяє ширше глянути на проблему, розглядаючи не тільки завершені самогубства, але й інші форми аутоагресивного поводження: алкоголізм, токсикоманію, наркотичну залежність, зневагу лікарськими рекомендаціями, трудоголізм, делінквентні вчинки, невиправдану схильність до ризику, неадекватний азарт і т.д. Цей підхід дозволив Н. Фарбероу розробити принципи сучасної профілактики самогубств. Крім того, Н. Фарбероу займається дослідженнями психології «тих, хто залишився в живих» (survivors) - невдачливих самогубців, а також родичів і друзів тих, хто покінчив із собою.

Таким чином, практично всіма дослідниками самогубство розглядається як наслідок соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах пережитих нею конфліктів. При цьому суїцид являє собою один з варіантів поводження людини в екстремальній ситуації, причому суїцидогенность ситуації не укладена в ній самої, а визначається особистісними особливостями суб'єкта, його життєвим досвідом, інтелектом, характером і стійкістю интерперсональных зв'язків.

Суїцидогенний конфлікт може бути викликаний реальними причинами (у практично здорових осіб), так і може полягати в дисгармонійній структурі особистості або мати психотичний генезис. Незалежно від характеру причин, конфлікт для суб'єкта завжди реальний і тому супроводжується інтенсивними тяжкими переживаннями, як правило, з депресивним фарбуванням. Конфліктна ситуація піддається особистісній переробці, у процесі якої конфлікт дозволяється. При його суб'єктивній нерозв'язності звичайними, відомими, прийнятними для особистості способами як шлях дозволи може використовуватися суїцид.

А. Г. Амбрумова (1991), характеризуючи суїцидальное поводження, виділяє 6 типів ситуаційних реакцій:

1. Реакції емоційного дисбалансу. Вони характеризуються виразним превалюванням гами дистимических змін. Загальне тло настрою знижене. Людина відчуває дискомфорт того або іншого ступеня виразності. При цьому характерно нерізке підвищення рівня тривожності.

2. Песимістичні ситуаційні реакції виражені в першу чергу зміною світовідчування, похмурим фарбуванням світогляду, суджень і оцінок, видозміною й переструктуруванням системи цінностей.

3. Реакції негативного балансу – це ситуаційні реакції, змістом яких є раціональне «підведення життєвих підсумків», оцінка пройденого шляху.

4. Ситуаційна реакція демобілізації – відрізняється найбільш різкими змінами в сфері контактів: відмовою від звичних контактів або значним їхнім обмеженням.

5. Ситуаційна реакція опозиції характеризується вираження экстрапунитивной позицією особистості, що підвищується ступенем агресивності, що зростає різкістю негативних оцінок навколишньої і їхньої діяльності.

6. Ситуаційна реакція дезорганізації містить у своїй основі тривожний компонент.

Описується п'ять видів суїцидального поводження відповідно до домінуючих мотивів: протест; заклик до жалю, співчуттю; избегание фізичних або щиросердечних страждань; самопокарання й відмова від життя (капітуляція) (Соловйова, 2001).

Медичні фактори

1. Психічне здоров'я. Суїциденти представлені наступними діагностичними категоріями:

- психічно здоровими;

- особами із межовими психічними розладами;

- психічно хворими.

Психічна патологія може виражатися в:

- депресії, особливо небезпечний затяжний депресивний епізод у недавнім минулому;

- алкогольної залежності;

- залежності від інших психоактивних речовин;

- шизофренії;

- розладі особистості.

Виділяють наступні варіанти суЇцидальноЇ поведінки в психічно хворих:

Ситуаційний (психогенний), при якому суїцидальні тенденції виникають у результаті взаємодії психогенних і особистісних факторів, а психічне захворювання виступає в ролі патопластического фактора.

Психотичний (психопатологічний), при якому суїцидальні прояви обумовлені психопатологічними проявами хвороби й реакцією на них пацієнта. Ситуаційні фактори носять другорядний характер і виступають у ролі каталізатора.

Змішаний, при якому й ситуаційний і психопатологічний механізми рівною мірою беруть участь у формуванні ауюагресивної поведінки.

2. Соматичне здоров'я - наявність важкого хронічного прогресуючого захворювання:

- онкологічні й захворювання органів кровотворення;

- серцево-судинні (ІХС);

- захворювання органів подиху (астма, туберкульоз);

- уроджені й придбані каліцтва;

- втрата фізіологічних функцій (зору, слуху, здатності рухатися, втрата полової функції, безплідність);

- ВІЛ-Інфекція;

- стану після важких операцій;

- стану після трансплантації донорських органів і тканин.

Природні фактори

У більшості досліджень вказується на збільшення частоти самогубств навесні. Очевидно, дана закономірність не поширюється на особи, що перебувають в умовах ізоляції, і хворих з важкими соматичними захворюваннями. Уживали спроби встановити залежність частоти самогубств від дня тижня (частіше в понеділок і поступове зниження до кінця тижня) і від часу доби (частіше ввечері, на початку ночі й раннім ранком), але дані щодо цього суперечливі. Автори, що вивчали залежність між географічною широтою, фазою Місяця, зміною інтенсивності земного магнетизму, кількістю плям на Сонце й частотою суїцидальних актів, не виявили впливи даних факторів на суїцидальну поведінку.

Ряд авторів при оцінці ризику суїцидальної спроби після парасуїцида (Bradley, 1995) пропонують ураховувати наступні фактори:

Зовнішні обставини:

• наскільки суїцидант був ізольований під час спроби;

• наскільки ймовірним було втручання в суїцидальну поведінку з боку інших людей;

• чи вживав суїцидант попереджуючі міри проти можливого розкриття суїцидальних намірів іншими людьми;

• чи писав прощальний лист або записку;

• чи шукав допомоги під час спроби або після;

• чи робив дії, які, по його припущенню, повинні були привести до смерті.

Внутрішні установки:

• чи вірив суїцидант у те, що дійсно вб'є себе;

• чи говорив, що хоче вмерти;

• наскільки навмисної була спроба;

• які почуття випробовував, виявивши, що спроба не вдалася (його врятували) - радість, жаль, гнів (Виття-Цех, 2002).

Таблиця 7.1.

Ситуаційні індикатори

Будь-яка ситуація, сприймана людиною як криза, може вважатися ситуаційним індикатором суїцидального ризику:

смерть коханої людини, особливо чоловіки або дружина;

розлучення; втрата роботи;

вихід на пенсію;

сексуальне насильство;

грошові борги;

втрата високого поста;

професійна неспроможність;

каяття за вчинене вбивство або зраду;

загроза тюремного ув'язнення або страти;

загроза фізичної розправи;

одержання важкої інвалідності;

невиліковна хвороба й пов'язане з нею очікування смерті;

нервовий розлад; шантаж;

сексуальна невдача;

зрада або втрата (чоловіка, дружини; нареченого, нареченої);

ревнощі;

систематичні побиття;

публічне приниження;

колективне цькування;

політична смерть;

самотність, туга, втома;

релігійні мотиви; наслідування кумиру й т.д.

Комунікативні індикатори

• прямі або непрямі повідомлення про суїцидальных наміри («Хочу вмерти» - пряме повідомлення, «Незабаром все це закінчиться» - непряме);

• жарти, іронічні висловлення про бажання вмерти, про безглуздість життя також ставляться до непрямих повідомлень;

• запевнення в безпорадності й залежності від інших;

• прощання;

• повідомлення про конкретний план суїциду,

• самозвинувачення,

• двоїста оцінка значимих подій;

• повільна, маловиразна мова

Когнітивні індикатори

- розв'язні установки відносно суїцидального поводження;

- негативні оцінки своєї особистості, навколишнього світу й майбутнього;

- подання про власну особистість як про незначний, що не має права жити;

- подання про світ як місці втрат і розчарувань;

- подання про майбутнє як безперспективному, безнадійному;

- «тунельне бачення» - нездатність побачити інші прийнятні шляхи рішення проблеми, крім суїциду;

- наявність суїцидальных думок, намірів, планів.

Ступінь суїцидального ризику прямо пов'язана з тим, чи є в людини тільки невизначені рідкі думки про самогубство («добре б заснути й не прокинутися») або вони постійні, і вже оформився намір зробити самогубство («я зроблю це, іншого виходу ні») і з'явився конкретний план, що містить у собі рішення про метод самогубства, засобах, часі й місці. Чим обстоятельнее розроблений суїцидальный план, тим вище ймовірність його реалізації.

Емоційні індикатори

• амбівалентність стосовно життя;

• байдужність до своєї долі, пригніченість, безнадійність, безпорадність, розпач;

• переживання горя;

• ознаки депресії: (а) напади паніки, (б) виражена тривога, (в) знижена здатність до концентрації уваги й волі, (г) безсоння, (д) помірне вживання алкоголю й (е) втрата здатності зазнавати насолоди;

• невластива агресія або ненависть до себе: гнів, ворожість;

• провина або відчуття невдачі, поразки;

• надмірні побоювання або страхи;

• почуття своєї малозначимості, нікчемності, непотрібності;

• неуважність або розгубленість.

ПІДТРИМКА ДЛЯ КОНСУЛЬТАНТА

Необхідно пам'ятати, що ті, хто вирішив надати посильну підтримку (у тому числі телефонні консультанти або інші помічники), під час роботи можуть випробовувати емоційні реакції, що ускладнюють ситуацію, такі як (Моховиків, 2001а):

а) паніка («Я не маю сил чим-небудь допомогти»), яку варто перебороти, оскільки клієнт шукає, з ким би поговорити й кому б довірити свої проблеми; будучи присутнім і надаючи допомогу, консультант, можливо, установлює од-ну-єдиний зв'язок обратившегося з іншим миром;

б) страх («Що, якщо я навіть допоможу чимсь, а він однаково зробить це?»), що свідчить про небажання вести розмова або випробовувати неприємні емоції; кожна людина, у тому числі й клієнт, ответствен за зроблений їм вибір, але консультант має реальну можливість допомогти;

в) фрустрація («Ще одна довга розмова, який я не бажав би») через необхідність виконувати непосильну

роботу; досвід, однак, показує, що допомога може бути зроблена досить швидко; знизивши інтенсивність базисної суїцидальной емоції безпорадності - безнадійності, можна вирішити завдання першої допомоги клієнтові;

г) гнів («Невже можна бути- настільки слабовільним, щоб зважитися на такий учинок?»), що легко опановує людиною, відбиваючи безпорадність консультанта; усвідомлення цієї емоції, безсумнівно, збільшує ступінь волі й дозволяє ефективніше працювати із клієнтом;

д) образа («Його наміру не виглядають серйозними, напевно, він використовує мене»), що часто проявляється у відношенні тих, чиї суїцидальные погрози не приймають всерйоз, наприклад молоді; крім того, людині властиво применшувати важливість і силу почуттів інших, оскільки в противному випадку це зажадає адекватної власної відповіді. Варто прийняти як вихідна посилка, що найчастіше суїцидальные погрози є лементом про допомогу, а не маніпуляцією;

е) внутрішній конфлікт («Якщо людина чогось хоче, навряд чи хтось вправі зупинити його»), що виникає через те, що вибір доводиться робити консультантові; однак по суті перед вибором коштує клієнт; у консультанта вибору (робити або не надавати допомогу) немає;

ж) безвихідність («Ця ситуація безнадійна: як я можу змусити її (його) захотіти жити?»), що виникає через достаток пред'явлених клієнтом проблем або складних ситуацій, у яких консультантові не можна втратитися - необхідно, вибравши головну, постаратися змінити відношення клієнта до неї;

з) зречення («У такій ситуації я вів би себе так само»), що свідчить про наявність у консультанта схованих суїцидальных тенденцій; воно не відбиває реальні факти, з якими звернувся клієнт, а випливає зі схованих намірів консультанта, що бідують в усвідомленні в ході суперви-зии.

З урахуванням виникнення таких реакцій, що ускладнюють, принципи консультування суїцидального абонента повинні бути наступними:

1. Не панікувати.

2. Бути ввічлив і відкритим, прийняти клієнта як особистість.

3. Стимулювати бесіду, не упускаючи ніяку значиму інформацію.

4. Тактовно шукати ситуації, у яких клієнт любимо або потрібний.

5. Вести бесіду так, ніби консультант мав необмежений запас часу.

6. Відроджувати надію й шукати альтернативи суїциду, можливості виходу.

7. Не проявляти навіть тіні негативних емоцій.

8. Дозволити клієнтові проявляти до себе жалість.

9. Суїцидальное поводження варто розглядати як прохання про діяльну допомогу.

10. Блокувати суїцидальные дії, використовуючи інтервенцію

11. Бути впевненим, що почато всі необхідні дії.

12. Обговорити бесіду й свій стан із супервізором.

Кризовими службами також розроблені деякі стратегії, спрямовані на подолання занепокоєння або негативні почуття, зв'язаних із дзвінками суїцидентов. У них входить: