Є 00 Н і перші кроки в галузі роззброєння

• 00Н і деколонізація

@ Розгортання боротьби за права людини

айк^^йУА^к^^^іаййа^кй^аайК^ак^ї^^

• Утворення 00Н

^Ї^У/^а«^К4»К««%»К<<йй8й»^^<*:-8»>1^^

•

Радянські війська зустрілися з військами союз­ників на території Німеччини 25 квітня 1945р. Друга світова війна наближалася до завершен­ня. Саме в цей день у Сан-Франциско відкрилася конфе­ренція з метою заснування Організації Об'єднаних Націй.

На той час то була одна з найбільших дипломатичних конференцій, у якій брали участь 282 делегати з 50 країн, 1,5 тис. радників, експертів. У Сан-Франциско з'їхалося понад 3,5 тис. дипломатів, політиків, журналістів, аби стати свідками історичної події.

Головна мета конференції полягала в тому, щоб ухва­лити Статут 00Н, визначити її цілі, принципи, струк-ТУРУ, основи функціонування. Проект Статуту вже існу­вав. Він був розроблений ще в 1944р. в Думбартон-Оксі.

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Але конференція в Сан-Франциско не стала суто уро­чистим засіданням. Справа в тому, що проект було під­готовлено представниками лише великих країн — США, СРСР, Великобританії та Китаю. Малі й середні країни мали свої міркування щодо основ функціонування і цілей нової організації. До того ж не всі принципові питання були остаточно погоджені й між великими державами, наприклад, питання про застосування права «вето». Все це спричинило гострі дебати й напружені дипломатичні пошуки взаємоприйнятних рішень. У ході обговорення до проекту Статуту протягом 62 днів роботи конференції було внесено 1200 поправок^ уточнень, доповнень. Так, ко­ли обговорювався розділ «Секретаріат», малі країни вису­нули свої пропозиції на 1000 сторінок.

Найскладнішим виявилося питання про право «вето». Малі країни виступали проти цього принципу, розціню­ючи його як порушення рівноправності членів 00Н. Си­туації додавало напруженості прагнення СРСР до тоталь­ного права «вето», що мало поширюватися як на проце­дурні, так і непроцедурні питання. Завдяки дипломатич­ним зусиллям усі спірні питання вдалося вирішити.

25 червня 1945 р. Статут 00Н був одностайно схва­лений, а наступного дня — 26 червня — офіційно під­писаний представниками 50 країн — фундаторів 00Н. Пізніше Статут підписала також Польща, ставши 51-м членом-фундатором 00Н.

Статут набрав чинності 24 жовтня 1945 р. До цього часу його ратифікувала більшість членів-фундаторів (29 із 51), включаючи всі п'ять великих держав. Усіма фундато­рами Статут був ратифікований до 27 грудня 1945 р. 10 січня 1946 р. з відкриттям першої сесії Генеральної Асамблеї Організація Об'єднаних Націй почала функціо­нувати.

Отже, конференція в Сан-Франциско мала величезне історичне значення. Вона породила 00Н — головний міжнародний інструмент підтримання і зміцнення миру та міжнародної безпеки, головний міжнародний орган сприяння багатоплановому співробітництву країн і на­родів. Проголошені Статутом 00Н загальнолюдські цін­ності, права людини, демократичні принципи мирного

Тема 6 Діяльність 00Н в умовах «холодної війни»

співіснування справили могутній вплив на весь повоєн­ний розвиток світу. Людство одержало унікальний форум для спілкування, обміну думками та розв'язання склад­них міжнародних проблем.

На жаль, уже перші повоєнні роки позначилися пово­ротом країн антигітлерівської коаліції, насамперед США і СРСР від співробітництва до стратегічного й політич­ного протиборства, що призвело до «холодної війни» — глобального протистояння двох суспільно-політичних

систем.

Гострі суперечності міжнародних відносин адекватно

віддзеркалювалися в 00Н, справляючи згубний вплив на всю її діяльність. Ідеологізація міжнародних відносин перетворила Організацію Об'єднаних Націй на головну арену ідеологічних і політичних баталій, що паралізовувало діяльність її органів, особливо найважливішого з них — Ради Безпеки.

Негативні наслідки «холодної війни» виявлялися в усіх сферах, зокрема в питанні про прийняття нових членів в 00Н. За Статутом (ст. 4) організація відкрита для всіх миролюбних держав, які беруть на себе зобов'язання, за­кріплені в Статуті, і можуть виконувати ці зобов'язання. Але для прийняття нового члена необхідні позитивне рішення Ради Безпеки, що ухвалюється за умови згоди постійних членів, і кваліфікована більшість (2/3) присут­ніх і голосуючих членів Генеральної Асамблеї.

Протягом перших десяти років існування 00Н орга­нізація поповнилася лише дев'ятьма новими членами. За-мороження процесу розширення членства 00Н було без­посереднім результатом «холодної війни». Американське домінування в 00Н, і зокрема в Раді Безпеки, зривало позитивні рішення стосовно кандидатів з радянського блоку, а Радянський Союз, у свою чергу, накладав «вето» на кандидатів із протилежного блоку.

Тільки в 1955 р., в умовах певного послаблення «хо­лодної війни» після закінчення війни в Кореї і смерті Й. Сталіна, визначилися зрушення в підході до прийнят­тя нових членів. Було досягнуто домовленості про прий­няття «пакетом» 16 нових членів, у тому числі 4 східноєвро­пейських держав (Албанії, Болгарії, Угорщини та Румунії).

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД- ї НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

 

»>>ї»»»Х^»»»9»09&»ї»В»МО»вОО»»Ов»ї»»в&»>»»9»»0»9»»»

• Підтримання миру й міжнародної безпеки

•вв«»»к-а^«»к.:««-^»мі<««вс№-й»м««»»с-»«№-:^^

умовах глобального протистояння Схід—Захід⁾ керівництво 00Н мусило виявити гнучкість у^т пошуках компромісних рішень із різних між­народних питань. Але особливої винахідливості вимагали дії з підтримання миру і міжнародної безпеки. Справа в тому, що події у світі після другої світової війни роз­вивалися складно, суперечливо і далеко не завжди так, як це передбачалося в період утворення 00Н. Головною метою 00Н засновники цієї організації вважали врегулю­вання суперечок і конфліктів між державами мирними засобами, шляхом переговорів (глава VI Статуту). В разі актів агресії передбачалися колективні примусові дії аж до застосування військової сили на основі глави VII.

Творці 00Н усвідомлювали, що миротворчі дії орга­нізації будуть успішними лише за умови продовження співробітництва переможців у другій світовій війні, на­самперед великих держав: США, СРСР, Великобританії, Франції та Китаю. Головною силою системи колективної безпеки мали стати великі держави — постійні члени Ради Безпеки. Але розвиток подій у світі вніс такі до­корінні зміни в міжнародні відносини, що втілити в жит­тя положення й ідеї Статуту повною мірою виявилося неможливо.

Якщо з використанням мирних засобів урегулювання конфліктів (переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж та ін.) особливих проблем не ви­никало, то застосування механізму колективної безпеки унеможливлювалося через розходження стратегічних і політичних інтересів представників різних блоків, насам­перед СРСР і США. Заклик до колективних воєнних дій з метою припинення війни в Кореї (1950—1953 рр.) не дістав належного відгуку. Лише 16 із 60 членів 00Н ви­ділили певні військові контингенти в об'єднану групу, що виступала під прапором 00Н. Понад 90 % сухопутного й морського персоналу та майже вся авіація міжнародного контингенту були американськими. Уроки корейської

Т е м а 6 Діяльність 00Н в умовах «холодної війни»

 

війни переконливо показали нежиттєздатність передбаче­ного Статутом колективного застосування військової сили в умовах протистояння великих держав.

Треба було шукати альтернативу, бо життя породжува­ло чимало конфліктів, які не піддавалися врегулюванню шляхом переговорів. До того ж характер конфліктів, що вибухали після другої світової війни, був не завжди та­ким, як це передбачалося в 1945 р. Конфлікти виникали не тільки між державами, але й усередині держав у ви­гляді громадянських воєн, рухів визволення з-під коло­ніального ярма тощо. Ставало очевидним, що застосуван­ня міжнародної сили в таких конфліктах малопродук­тивне, а часто і шкідливе. Бо важко було визначити, яку конфліктуючу сторону треба підтримувати. Тим більше що всі конфлікти, пов'язані з антиколоніалізмом чи внут­ріполітичною боротьбою в країнах між лівими і правими, розглядалися супердержавами крізь призму своїх страте­гічних інтересів.

Отже, життя підказувало нову, не передбачену Стату­том форму підтримання миру: використання збройних контингентів, але без застосування їхньої бойової сили. Так народилися операції 00Н з підтримання миру. Вони були імпровізацією, побудованою на положеннях і ідеях глав VI і VII Статуту та реаліях міжнародного життя. Як слушно зазначав Генеральний секретар 00Н Даг Хаммар» шельд, характеризуючи правові основи операцій 00Н, їх треба було б віднести до неіснуючої глави «шість із по­ловиною». Ця думка виглядає цілком слушною, оскільки операції з підтримання миру за своїм змістом і характе­ром є дещо середнє між методами мирного врегулювання спорів, передбаченими главою VI, і примусовими захо­дами, передбаченими главою VII, але без практичного застосування сили проти порушника миру.

Перші спроби використання військового персоналу 00Н мали місце в 1947 р. в Індонезії й на Балканах, але тоді були залучені невеликі групи офіцерів, які діяли не під керівництвом Генерального секретаря.

У 1948р. у зв'язку з арабо'ізраїльською війною була ство­рена Організація 00Н для спостереження за перемир 'ям.

У 1949 р. 00Н створила групу спостерігачів в Індії й Пакистані. Досвід цих перших груп спостерігачів проклав

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД- ^ НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ)»

шлях до інших форм і методів підтримання миру. В перші післявоєнні роки ще не фігурував термін ^операції з під­тримання миру». Вживалися такі назви, як «легіон 00Н», «польові кадри 00Н» та ін. Термін «підтримання миру» вперше ввійшов у міжнародний лексикон у 1956 р., коли у зв'язку з конфліктом Англії, Франції та Ізраїлю з Єгип­том Перша надзвичайна спецсесія Генеральної Асамблеї ухвалила резолюцію про створення Надзвичайних Зброй­них сил 00Н, які діяли в зоні Суецького каналу понад 10 років.

Назва «операції 00Н з підтримання миру» остаточно усталилася в 1965 р., коли Генеральна Асамблея створила Спецкомітет з операцій з підтримання миру. Особливість таких операцій полягає в тому, що військбві контингенти використовуються не як бойова сила, а як механізм для припинення ворожнечі і як буфер між конфліктуючими силами.

У формуванні операцій 00Н як методу врегулювання міжнародних конфліктів важливу роль відіграв досвід Над­звичайних сил 00Н у зоні Суецького каналу. Особливість цієї операції полягала в тому, що вона була розпочата не рішенням Ради Безпеки, а Генеральною Асамблеєю. Справа в тому, що учасниками конфлікту були два пос­тійні члени Ради Безпеки — Англія і Франція, які мали право «вето». Склалася кризова ситуація. У зв'язку з цим Рада Безпеки ухвалила резолюцію про скликання над­звичайної спеціальної сесії Генеральної Асамблеї на ос­нові резолюції 1950 р. «Єдність на користь миру». Ця резолюція, прийнята Генеральною Асамблеєю у зв'язку з війною в Кореї, передбачала, що коли в умовах порушен­ня миру або акту агресії Рада Безпеки неспроможна діяти через відсутність єдності серед її постійних членів. Гене­ральна Асамблея може вдатися до необхідних кроків аж до рекомендації використання збройних сил з метою під­тримання або відновлення міжнародного миру й безпеки.

Сутність конфлікту полягала в тому, що в липні 1956 рї Єгипет оголосив про націоналізацію Суецького каналу^ що зачіпало інтереси Англії та Франції. В цій загостреній ситуації 29 жовтня ізраїльські війська вдерлися на те­риторію Єгипту, просуваючись до каналу. Розвиток подій призвів до воєнного втручання також Англії та Франції.

Тема б Діяльність 00Н в умовах «холодної війни»

Шукаючи союзників у боротьбі проти англо-франко-ізраїльської агресії, президент Єгипту Гамаль Абдель Насер звернувся до міжнародного співтовариства із закликом про допомогу, і радянське керівництво з розумінням по­ставилося до можливості направлення добровольців. Виникла надзвичайно небезпечна ситуація, оскільки в міжнарод­ний конфлікт були втягнуті великі держави.

В цих умовах 1 листопада 1956 р. розпочалася перша надзвичайна сесія Генеральної Асамблеї, присвячена су-ецькій кризі. Вона закликала негайно припинити вогонь, вивести війська і вжити невідкладних заходів для від­новлення судноплавства на каналі.

Англія і Франція заявили, що вони погодяться на ви­конання резолюції тільки в разі введення в зону військ 00Н. 4 листопада Генеральна Асамблея ухвалила резо­люцію, що пропонувала створення Надзвичайних Сил 00Н. Резолюція була прийнята 57 голосами. 19 пред­ставників держав утрималися, зокрема представники со­ціалістичних країн, які вважали, що проти агресорів тре­ба було вжити жорсткіших заходів.

У цій операції брали участь контингенти 10 країн (Ка­нада, Швеція, Фінляндія, Данія, Індія та ін.). Надзви­чайні Сили 00Н налічували до 6 тис. чоловік. Керував операцією Генеральний секретар, якому допомагала група військових — представників країн-учасниць. Військове керівництво здійснював Командувач Сил, призначений Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Генерального секретаря Дага Хаммаршельда. Командувач діяв під ке­рівництвом Генерального секретаря. Національні підроз­діли підпорядковувались національним командирам, а вони — Командувачу Силами 00Н. Солдати й офіцери національних підрозділів носили свою національну фор­му. Своєрідною емблемою 00Н стали запропоновані Да-гом Хаммаршельдом блакитні каски й берети.

Сили 00Н контролювали кордони між Ізраїлем і Єгиптом у районі Таза та Сінайськоео півострова. Функції Сил 00Н полягали в тому, щоб вести спостереження за дотриманням лінії перемир'я, виведенням військ, під­тримкою порядку та стабільності в смузі Газа. Після відведення іноземних військ від зони Суецького каналу й відновлення єгипетського контролю над каналом між-

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД- -Л НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ)»

 

народні Сили 00Н продовжували перебувати на єгипет­ській території з метою роз'єднання конфліктуючих сто-:

рін. '

У ході операції додержувалися принципи, які ство­рили правові засади майбутніх операцій 00Н. Основою проведення операції була згода Єгипту на розташування іноземних військ на його території. Було застережено, що війська 00Н не є окупаційними за своїми цілями та характером і покликані не воювати, а підтримувати мир. Збройна сила могла бути використана лише з метою са­мооборони.

•і

4«ФЄОФ6»ОМ««ФММЄФв««М4«Фв«ФИ«ЄФввФ6Є»ММ«ФФЄФОвФ»Н4»»^

• Операція 00Н у Конго

4Є»«4«Ф«тФв«'ШііФ^-»М^МЄ«в«ФМіФ»М4іФФ»»С^»№-^»^^^

Операція в Конго протягом тривалого часу була найбільшою за масштабами. Контингент 00Н налічував до 20 тис. чоловік.

Небезпечний конфлікт у Конго виник у цій колишній колонії Бельгії після здобуття незалежності ЗО червня 1960р. Всі провідні посади в державному апараті й офіцерські посади в армії обіймали бельгійці або інші європейці. Тому відразу після проголошення незалежнос­ті почалися виступи солдатів проти бельгійських офіцерів і цивільного населення проти засилля іноземців. Під при4 водом відновлення порядку бельгійські війська, розташо^ вані тут на двох базах, увійшли в ряд міст без згоди конголезького уряду Лумумби. Тим часом Чомбе — пре^ зидент однієї з провінцій — Катанги проголосив її неза­лежність як окремої держави. В цих умовах керівництво Конго звернулося по допомогу до 00Н.

14 липня 1960 р. Рада Безпеки закликала Бельгію ви­вести свої війська з Конго й уповноважила Генерального! секретаря Дага Хаммаршельда забезпечити конголезької му урядові військову допомогу, яка має надаватися доти, доки сили національної безпеки не стануть здатними ви­конувати свої функції.

Т е м а 6 Діяльність 00Н в умовах «холодної війни»

Вже наступного дня в Конго прибули контингенти з Гани й Тунісу. Через місяць в Операції 00Н у Конго вже брало участь 14 тис. чоловік. Керівництво 00Н виходило з того, що контингент не повинен втручатися у внутрішні справи Конго і має використовувати силу тільки для са­мооборони. Але розвиток подій висував перед операцією й завдання, які важко було здійснити, не порушуючи принцип цілковитої нейтральності. Завдання, поставлені в ряді резолюцій Ради Безпеки і резолюції від 20 вересня 1960 ^./їухваленої^ надзвичайною сесією Генеральної Асамблеї, зводилися до такого: відновлення і підтриман­ня закону й порядку, захист життя людей і власності на території всієї країни, відновлення і підтримання тери­торіальної цілісності Конго, відвернення громадянської війни і врегулювання міжплемінних конфліктів, захист Конго від зовнішнього втручання у внутрішні справи, насамперед шляхом усунення іноземних найманців у се­паратистській Катанзі, тощо. Виконання цих завдань бе­зумовно виходило за межі «буферної» ролі контингенту.

Трагедією конголезького народу став розкол у його керівництві, зокрема між президентом Касавубу, на якого робили ставку країни Заходу, і прем'єр-міністром Лумум-бою, якого підгримував СРСР. Загострення суперечно­стей призвело до того, що Касавубу звільнив Лумумбу з посади прем'єр-міністра, а Лумумба у відповідь звільнив Касавубу з посади президента. В цих умовах начальник штабу Мобуту розпустив парламент і заарештував Лумум­бу. Керівництво 00Н вважало неможливим силою визво­ляти його, бо це означало б втручання у внутрішні справи Конго. Після невдалої втечі Лумумба був знову заарешто­ваний і переданий у Катангу, де його стратили.

На початку 1961 р. в Конго одразу функціонувало кілька урядів: уряд Касавубу—Мобуту в Леопольдвілі, який був визнаний більшістю членів 00Н; уряд прихильника Лумумби Гізенги в Стенлівілі, який визнали соціалістичні країни і кілька африканських країн; у Катанзі діяв режим Чомбе, а в провінції Касаї прагнув до автономії місцевий керівник.

За таких суперечливих обставин, особливо у зв'язку з загибеллю Лумумби, посилилася критика з боку СРСР на адресу Дата Хаммаршельда. Була висунута пропозиція про усунення його з посади Генерального секретаря.,

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

В серпні й вересні 1961 р. відбулися військові сутички між силами Чомбе і військами 00Н. З метою врегулю­вання конфлікту в Катанзі Даг Хаммаршельд домовився про особисту зустріч із Чомбе. Але 17'вересня 1961 р. Даг Хаммаршельд загинув в авіаційній катастрофі на шляху в Ндолу, де мали проводитися переговори про припинення воєнних дій.

В умовах порушення катанзькими сепаратистами угод про припинення вогню Рада Безпеки 24 листопада 1961р. надала безпрецедентні повноваження виконуючому обо­в'язки Генерального секретаря У Тану. Мова йшла про застосування радикальних заходів, навіть воєнних у разі необхідності, для негайного усунення і депортації з Ка-танги всіх іноземних військових і політичних радників^* що не входили в контингенти військ 00Н. З метою само­оборони військам 00Н було дозволено проводити обме-* жені воєнні дії. То був певний відхід від принципів про-< ведення операцій з підтримання миру.

Після довгих зволікань у січні 1963 р. Чомбе мусив відмовитися від ідеї утворення сепаратної держави. Це означало, що мета операції 00Н в основному була досяг­нута: єдність Конго відновлена; іноземні найманці усу­нуті; поступово відновлювався порядок у країні. Д люто­му 1963 р. почалося планомірне виведення військ ООН^ яке остаточно завершилося ЗО червня 1964р. (

• 00Н і перші кроки в галузі роззброєння

»Я!^5^г^^^6^^^^^^^^^й:^^^бЙ«^^^ІЮ^

Ж пал Ш^ЩО і^^^ми

наліз положень Статуту 00Н свідчить про те, що ставлення її фундаторів у 1945 р. до пробле-^ми роззброєння мало свої відмінності. Тоді роз­зброєнню не надавалося провідної ролі в досягненні го­ловної мети: миру й безпеки. Це пояснювалося, мабуть, тим, що на той час ще невідомо було про загрозу ядерної зброї, а сумний досвід Ліги Націй не давав підстав для оптимістичних надій щодо реальності ідеї роззброєння.

Тема б Діяльність 00Н в умовах «холодної війни»

Тому якщо Статут Ліги Націй закликав до скорочення озброєнь. Статут 00Н лише проголошував мету регулю­вання озброєнь.

Концепція міжнародної безпеки будувалася на ідеї ко­лективних дій, у тому числі й воєнних, проти порушника миру. Стаття 43 Статуту зобов'язує всіх членів організації надавати Раді Безпеки на її вимогу збройні сили для підтримання міжнародного миру й безпеки. Стаття 45 зобов'язує тримати в стані негайної готовності контин­генти національних військово-повітряних сил для спіль­них міжнародних примусових дій. Створювався Воєнно» Штабний Комітет як допоміжний орган Ради Безпеки для підтримання міжнародного миру й безпеки і надання їй допомоги у використанні військ, командування ними, а також регулювання озброєнь і «можливого роззброєн­ня» (ст. 47).

Статутом не передбачалося створення механізму конт­ролю над роззброєнням. Застосування Сполученими Штатами атомної бомби проти японського міста Хіросіма б серпня 1945р. внесло корінні зміни в бачення проблеми роззброєння. Перед міжнародним співтовариством постає невідкладне завдання заборони ядерної зброї, застосуван­ня якої приховувало смертельну загрозу людству. Моно­польне володіння атомною зброєю Сполученими Шта­тами (до 1949 р., коли СРСР ліквідував цю монополію) загострило радянсько-американські відносини. Гонка ядерних озброєнь перетворилася на провідний і найне-безпечніший напрям розвитку «холодної війни». Бороть­ба навколо проблеми заборони ядерної зброї посіла цент­ральне місце в дебатах, присвячених роззброєнню. Пер­шою резолюцією, ухваленою 24 січня 1946 р. першою се­сією Генеральної Асамблеї, була резолюція про створення Комісії з атомної енергії. До неї ввійшли представники членів Ради Безпеки й Канади. Мета Комісії полягала в розробці- конкретних пропозицій щодо встановлення контролю за використанням атомної енергії лише в мир­них цілях і знищення атомної зброї та всіх інших засобів масового знищення.

Пізніше, 14 грудня 1946р., Генеральна Асамблея ухва­лила резолюцію, яка визнала центральну роль роззбро­єння в справі підтримання миру й безпеки.

Тоді ж визначилися протилежні позиції щодо атомної енергії та її використання.

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

 

План СТТТА був викладений у Комісії з атомної енергії Бернардом Барухом 14 червня 1946р. «План Барухауперел- бачав: створення Міжнародного агентства з атомного розвитку, яке здійснюватиме під керівництвом Ради Без­пеки контроль над використанням атомної енергії, після створення системи контролю вся атомна зброя має бути знищена, а виробництво нових атомних бомб забороне­но; Агентство мало стати єдиним власником атомної си­ровини, контролювати всю діяльність у галузі атомної енергії в інтересах всіх країн, володіти монополією на дослідження і розвиток у галузі атомної енергії.

Радянський план, викладений А. Громико, передбачав укладення міжнародної конвенції про заборону вироб­ництва й застосування атомної зброї, яка мала закріпити такі зобов'язання: заборонити використання атомної зброї та виробництво атомної зброї, знищити протягом трьох місяців усі запаси атомної зброї; вважати будь-яке порушення конвенції серйозним злочином проти людст­ва; протягом шести місяців учасники конвенції мали ухвалити закони, які передбачали суворе покарання за порушення положень конвенції.

Пізніше, 11 червня 1947р., радянська сторона виклала своє бачення інспекцій і контролю: створити Міжнародну Контрольну комісію з повноваженнями контролю та інспекцій щодо мирного використання атомної енергії;

залишити у віданні урядів країн володіння й управління матеріалами та установами з атомної енергії; контроль має здійснюватися шляхом обмежених інспекцій, запитів інформації від урядів стосовно матеріалів; передбачався також контроль за існуючими атомними матеріалами.

Отже, виявилися такі основні розбіжності в підходах до атомного роззброєння:

1. Послідовність у заходах. США: спочатку встановити систему контролю, а потім здійснити атомне роззброєн­ня. СРСР: спочатку підписати договір про заборону атом­ної зброї.

2. Принцип власності й національного суверенітету. США: за міжнародну власність на атомні матеріали та установи. СРСР: міжнародна власність є втручанням у внутрішні справи країн і загрожує їх національному су­веренітету.

.А^1

Тема б Діяльність 00Н в умовах «холодної війни»

3. Міжнародні інспекції. США^за жорсткий контроль. СРСР: за періодичні інспекції.

Існувало ще одне істотне розходження: США були проти застосування права «вето» при вирішенні Радою Безпеки питання про порушення угоди з атомної енергії. СРСР же твердо відстоював принцип права «вето» в Раді Безпеки і щодо атомних проблем. Американське доміну­вання в 00Н у ті роки забезпечило ухвалення в 1948 р. Генеральною Асамблеєю резолюції, основу якої стано­вили пропозиції США Радянський Союз не підтримав ці пропозиції й у січні 195Ц р. відмовився від участі в Ко­місії з атомної енергії.

Провідне місце в радянських пропозиціях щодо роз­зброєння посідали заклики до глобальних, радикальних заходів. Уже на першій сесії Генеральної Асамблеї в 1946 р. Радянський Союз виступив з програмою загального й повного роззброєння. Радянська ініціатива справила про­пагандистський ефект, зміцнила міжнародний авторитет СРСР, особливо серед прихильників миру, але виявилася нереальною в умовах загострення міжнародної напруже­ності.

Комісія з атомної енергії не справдила надій, що по­кладалися на неї, і згодом почали створюватися інші форуми для обговорення проблеми роззброєння. У січні 1952 р. була утворена Комісія з роззброєння в складі членів Ради Безпеки й Канади. Під тиском СРСР Генеральна Асамблея розширила склад цієї Комісії до 25 членів. А в 1958 р. до Комісії з роззброєння ввійшли всі члени 00Н. Ця глобальна інституція не мала на меті вироблення яки­хось конкретних планів щодо роззброєння. Вона слугува­ла радше форумом для обміну думками й концепціями з приводу роззброєння, а також інструментом морально-політичного тиску на великі держави, аби зрушити з міс­ця проблеми роззброєння. Пізніше функції цієї комісії перейшли до Першого комітету.

У 1959 р. був створений Комітет 10-ти з роззброєння, Східний блок тут представляли СРСР, Болгарія, Чехосло-ваччина, Польща та Румунія, а західний блок — США,? Великобританія, Італія, Франція і Канада. "

У 1961 р. під тиском країн «третього світу» Комітет 10-ти був розширений за рахунок введення 8 країн, що не приєдналися, і перетворився на Комітет 18-ти з роззброєння.

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Одне з центральних місць у переговорах про роз­зброєння в ці роки посідало питання про припинення випробувань ядерної зброї. Дискусії виявили серйозні розбіжності думок щодо кількості щорічних інспекцій, тривалості мораторію на випробування, зон інспектуван­ня, складу контрольного органу.

До 1961 р. підтримувалося добровільне припинення ядерних випробувань. 5 серпня 1963 р. СРСР, США й Великобританія підписали Договір про заборону ядерних випробувань, в атмосфері у космосі та під водою. Але пи­тання про підземні випробування залишилося невиріше-ним.

Отже, в напружених умовах «холодної війни» 00Н відігравала важливу роль як форум обговорення проб­леми роззброєння, з'ясування позицій держав, визначен­ня шляхів скорочення гонки озброєнь, заборони ядерної І зброї. Численні резолюції, ухвалені Генеральною Асамб­леєю, її допоміжними органами, комітетами та комісіями з роззброєння мобілізовували світову громадськість на боротьбу за заборону ядерних випробувань, заборону та знищення ядерної зброї. Тиск світової громадськості був одним із факторів, які позитивно впливали на політику | держав у галузі роззброєння. 1

• 00Н і деколонізація

мзд^^х^х^зд^:-:^^»»:*»:^^^^^^^

Проблема деколонізації посідала центральне міс­це в політичному житті міжнародного співто­вариства повоєнних років, що зумовлювалося масштабами та значенням проблеми, яка зачіпала долі мільйонів людей.

П

У 1939 р., на початок другої світової війни, налічу­валося понад 80 окремих колоніальних територій, де про­живала 1/3 населення земної кулі. У володіннях семи країн — Великобританії, Нідерландів, Франції, Бельгії,

Тема б Діяльність 00Н в умовах «холодної війни»

Португалії, Італії та Іспанії з загальним населенням 200 млн чоловік —«мешкало майже 700 млн людей.

Створена Лігою Націй система підмандатних територій (16 територій) не забезпечила помітних зрушень у житті корінного населення залежних країн. Лише одна підмандатна територія — Ірак — здобула незалежність. Сирія і Ліван були дуже близькі до незалежності, коли вибухнула друга світова війна. Спостерігалися певні пози­тивні зміни в діяльності колоніальної адміністрації на підмандатних територіях.

Завоюванню незалежності країнами й народами сприяла друга світова війна. З 51 фундатора 00Н 27 становили країни, що завоювали свою незалежність. Їх активна ді­яльність на конференції в Сан-Франциско справила значний вплив на остаточне формулювання ряду прин­ципових положень Статуту 00Н.

Проблемам залежних країн і народів присвячено три розділи Статуту. Розділ XI містить «Декларацію стосовно несамоврядних територій». Розділ XII передбачає створен­ня «Міжнародної системи опіки». Розділ XIII розкриває функції, повноваження та процедуру «Ради з опіки». Ста­тут проголосив рівноправ'я і самовизначення народів од­ним із принципів і цілей 00Н.

Система опіки включала: а) території, що були під­мандатними в системі Ліги Націй; б) території, що ві­дійшли від переможених держав у результаті другої сві­тової війни, і в) території, які добровільно уклали угоди про опіку з розвинутими державами.

Загалом у систему опіки потрапило 11 територій: Нова Гвінея (Австралія), Камерун і Тоголенд (Франція), Со-^ малі (Італія), Західне Самоа (Нова Зеландія), Камерун;

Танганьїка і Тоголенд (Великобританія), Руанда-Урунді (Бельгія) та ін.

Основне завдання системи опіки полягало в тому, щоб: зміцнювати міжнародний мир й безпеку; сприяти політичному, економічному, соціальному й культурному розвиткові населення підопічних територій, його прогре­су в напрямі до самоврядування або незалежності; заохо­чувати поважання прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії.

У 1957 р. частина Тоголенд, що перебувала під опікою Великобританії, стала державою Гана. У 1960 р. підопічна

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ)»

 

Ті

Франції частина Тоголенд проголосила себе Республікою Того. Сомаліленд у 1960 р. вийшла з-під опіки Італії й стала державою Сомалі. Так поступово міжнародна сис­тема опіки приносила позитивні результати.

Паралельно з роботою в країнах, що потрапили в сис' тему опіки, 00Н приділяла увагу несамоврядним терито­ріям. У 1946 р. налічувалося 72 такі території. Основою діяльності 00Н у цьому напрямі стала «Декларація щодо несамоврядних територій^. Вона передбачала сприяння під­вищенню добробуту жителів, розвиткові самоврядування, економічному, політичному, соціальному й культурному прогресові та ін.

Слід зазначити, що в Декларації не йшлося про на­дання незалежності колоніям. Великі держави в 1945 р. висловили лише згоду «максимально сприяти добробуту населення цих територій у межах системи міжнародного миру й безпеки».

Першим кроком 00Н у цьому напрямі було створен­ня в 1946 р. Комітету з інформації щодо несамоврядних територій. Комітет вивчав інформацію, надану відповід­ними адміністраціями, і давав рекомендації Генеральній Асамблеї. Більш рішучі антиколоніальні позиції займали Генеральна Асамблея та її Четвертий комітет. З часом вони почали вимагати від урядів, щоб їхні щорічні звіти містили політичну інформацію. З радикальними змінами у світі антиколоніальні позиції в 00Н міцніли. Це яскра­во виявилося в дебатах з палестинського питання, в обго­воренні проблеми боротьби Індонезії за незалежність від Нідерландів, ситуації в колишніх італійських колоніях Лівії, Еритреї та Сомалі, становища в Алжирі, Марокко та Тунісі В 1956 р. Марокко і Туніс стали незалежними дер­жавами.

Але домінування в 00Н Сполучених Штатів та інших західних великих держав перешкоджало ухваленню Гене­ральною Асамблеєю рішучих резолюцій антиколоніаль­ного характеру. В 1960 р. у складі Генеральної Асамблеї відбулися радикальні кількісні та якісні зміни. Після 1945 р. 35 територій, що здобули незалежність, стали чле­нами 00Н. 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прий­няла історичну Декларацію про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних

настроїв у світі і в 00Н переконливо свідчив уже той 126

т е м а 6 Діяльність 00Н в умовах «холодної війни»

факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму.¹ Декларація проголосила не тільки право, колоніальних* народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундамен­тальних прав людини, що суперечить Статуту 00Н.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть припинені всі воєнні ДІЇ або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту 00Н.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961 р.. Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Ко­мітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імпле­ментації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи шшій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося о4 колонії та підопічні території, які ще не досягли само­управління.