Українська періодика іі пол. Хіх ст. , її зв’язок з художньою літературою.

У 60-х роках ХІХ ст., з початком українського культурно-національного відродження, значно зростає кількість газет і журналів у Харкові,Києві, Львові. Започатковуються газети, розраховані на широкі кола читачів: «Киевлянин» (Київ,1864), «День» (Одеса, 1869). Особливе місце серед них займає місячник «Основа» (Петербург,1861–1862), заснований за ініціативою і під безпосереднім редакторством П. Куліша, Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Костомарова. Видання об’єднало навколо себе майже всіх відомих діячів тодішньої України. Журнал увійшов в історію ук раїнської преси як перше значне літературно-наукове та суспільно-політичне періодичне видання.Частина матеріалів друкувалася українською мовою. Завдяки діяльності журналу були закладені майбутні принципи вітчизняної редакційно-видавничої справи.Валуївський циркуляр 1863 р. заборонив друкування українською мовою релігійної та навчальної літератури, дозвіл на друк українською мовою могли отримати лише художні твори. Наступним кроком російської влади, який ще більше посилював національне гноблення і русифікацію українського населення став Емський указ 1876 р., який формально діяв до революції 1905–1907 рр. Згідно з ним, заборонялося ввозити з-за кордону будь-які книги українською мовою, видавати українською мовою оригінальні твори і робити переклади з інших мов. Значним науковим і культурним осередком в Україні став часопис «Киевская Старина», заснований на кошти вітчизняних меценатів В. Симиренка і В.Тарнавського. «Киевская Старина» опікувалася проблемами історії, етнографії, фольклористики. Впродовж чверті століття (1882–1906) журнал вважався одним з кращих у Європі. Він об’єднав навколо себе всі передові українські наукові сили того часу. Його редагували: Ф. Г. Лебединцев (1882–1887), О. С. Лашкевич (1888–1889), Є. О. Ківлицький (1890–1892), В. П. Науменко (1892–1906). Щомісячник виходив російською мовою. Проте в останні роки існування журналу майже третина матеріалів друкувалася українською мовою. Всього було видано 94 томи. Розділи і рубрики часопису відображали тематику і зміст видання: археологія, історія та історичні матеріали, художня література, історія літератури, географія і етнографія, образотворче мистецтво, біографічні матеріали, бібліографія, довідкова література. Особливе місце в журналі займали біографічні нариси про українських діячів науки і культури, публікації різноманітних історичних документів та наукових матеріалів. Наприкінці ХІХ ст. українські часописи виникали й поза межами України. Через неможливість вільного друку в Галичині М. Драгоманов разом з однодумцями заснував у Женеві періодичний збірник «Громада» (1878–1882). Завдяки участі в ньому І. Франка, М. Павлика та інших відомих діячів це видання набуло великої популярності і справляло великий вплив на національно-визвольне та культурне життя в Україні. У 80-х роках ХІХ ст. на Західній Україні з’являються народницькі видання. Першою щоденною газетою стала львівська газета «Діло» (1880–1916), яка велику увагу приділяла культурним подіям Галичини та Східної України. Суспільний рух національно-демократичного і радикального спрямування репрезентують видання «Друг» (1878), «Народ» (1890–1895), «Житє і Слово» (1894–1897), у редагуванні яких активну участь брав І. Франко. Будучи письменником радикального народницького напряму, він відіграв велику роль у розвитку національної свідомості українського народу. Найзначнішим національним літературно-мистецьким виданням був «Літературно-Науковий Вістник», який почав виходити з 1898 р. у Львові за ініціативою М. Грушевського, з нагоди 100-річного ювілею «Енеїди» І. П. Котляревського. Новий журнал поставив перед собою нелегке завдання –об’єднати на своїх шпальтах «всі живі українські сили у всеукраїнському масштабі, поглибити, поширити та зміцнити ідею будування української культурної соборності як передумови соборності державної».

 

54. Естетичні засади реалізму, його поширення в українській літературі.

Естетичні засади реалізму ґрунтувалися на принципах правдоподібного зображення життя в тих самих формах, які притаманні "оригіналу" - конкретно-історичній дійсності. Не перетворювати світ, спираючись на художню уяву та власні ідеали, а виводити широкі узагальнення, "типові характери у типових обставинах" - такий основний принцип реалістичного мистецтва.

У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем. В підсовітській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва. Визначальні риси реалізму •раціоналізм:

•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів. •принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; •характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем. •конфліктність як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;•вільна побудова творів; •превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; •розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

На загальній міметичній основі реалістичності, що віддавна була притаманна українській поезії, в 40-50-х роках формується течія, що її умовно можна назвати реалізмом просвітницького типу. Самі основи реалістичної поетики тут іще розроблені недостатньо, так зване «реалістичне» бачення світу зведене до поверхової (і скоріше натуралістичної, ніж справді реалістичної) фіксації окремих сторін дійсності. Історично склалося так, що вихід на цей рівень письма збігся з ширенням ідеології просвітницького гатунку. Такий «наївно» -реалістичний спосіб відображення покликаний був забезпечити втілення просвітницької світоглядної настанови в концептуальному плані того чи того твору, зокрема орієнтацію на можливостей виховання й перевиховання людини. Переважно в межах «просвітницького реалізму» перебуває широкий масив байкової творчості цієї пори (Л. Боровиковський, Л. Данкевич, П. Кореницький, Л. Глібов), окремі твори Є. Рудиковського (байки та «казки»), П. Писаревського (поема-«можебилиця» «Стецько»), С. Руданського, О. Павловича, його риси свого часу відзначали дослідники в деяких із соціально-побутових поем Шевченка («Мар'яна-черниця», «Невольник», «Княжна», «Марина», «Петрусь»). Напрям «реалізму» просвітницької орієнтації виявився все-таки одним із плідних напрямів у подальшому розвитку української поезії, здатним до інтеграції здобутків романтизму й сентименталізму, до трансформації у (зрілий «класичний») реалізм і – у своїх власних межах – до поглиблення й модифікації просвітницького ідейного комплексу в поезії громадянської теми 60-90-х років ХІХ ст.