Гетьманство П.Скоропадського і проблема демократії, диктатури, анархії та монархії в політичній боротьбі.

Оккупировав УНР, німецьке командування не було зацікавлено тримати у влади ЦР, тому що: 1) ЦР не мала адміністративного апарата для збору продовольства і сировини для Німеччини (через що постачання неодноразово зривалися); 2) проти спілки з ЦР (соціалістами) був кайзер Німеччини; 3) отсутствие підтримки народом ЦР (населення - проти німецьких здирств, поміщики - проти націоналізації землі, фабриканты- проти годинников-8- годинного робочого дня і т. д.). У результаті: 29 квітня 1918 р. на хлеборобском з'їзді в Києві за підтримкою німецького командування була скинута ЦР і для «порятунки країни від хаосу» проголошений гетьманом Павло

Петрович Скоропадський. Внутрішня політика гетьманського уряду: 1) сформирован кабінет міністрів із значних землевласників, в основному російськомовних (ряд укр. діячів відмовилися ввійти в кабінет через розгін

ЦР); 2) налажен дієздатний адміністративний апарат (старости, земські урядники, фахові чиновники, поліція і т.п.), що забезпечило майже безперебійне постачання Німеччини продовольством, сировиною і т.д.). 3)

Почате формування білогвардійської Південної армії на чолі зі ставлеником

Краснова - генералом Семеновим; 4) Відновлене помещичье землеволодіння.Зовнішня політика: а) спілка з Німеччиною; б) установлення дипломатичних відносин із 12 країнами; в) подписание мирного договору з Росією; г) безкінечна дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати східно-галицькі землі і Холмщину; д) контакти з белоказачьим

Доном. Політика в області культури: а) створення умов для розвитку просвітництва й укр.ой культури; б) відкриття більш 150 гімназій, 2 університетів (Києві і Кам'янець-Подільському), Укр. ой Академії наук; в) національного архіву, Госбиблиотеки й ін. просвітніх центрів; г) введений у більшості шкіл укр.ий мова. У цілому влада Скоропадського не була стійкої, тому що: 1) не вирішила економічних проблем, вернув дореволюційні порядки на селі; 2) не створила національно-незалежної держави, окружив себе царськими чиновниками, що мріяли про «великої і неподільної Росії»; 3) проводила каральні експедиції (у захист поміщиків і нем. постачань); 4) опора на німецькі війська була хитливої, тому що Німеччина програвала війну й у ній зріла революція; 5) соц. база гетьманщини (значні власники) була занадто вузької, щоб влада протрималася тривалий час.

38. Проголошення ЗУНР та її злука з УНР.

У Галичині - 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулося загальне собранне укр. політичних діячів Галичини і Буковини, що обрало керівний орган -

Національний Рада, що заявив про прагнення об'єднати усе західно-укр. землі в єдину державу (Галицню, Северо-Западною Буковину і Закарпаття). У листопаді 1918 р. Национальный Рад увів війська у Львів і в Східну Галицню, проголосив 18 листопада 1918 р утворення Западно-укрдинской Народної республіки (ЗУНР, Президент - Е. Петрушевич, голова уряду - К. Левицкий).

Було зроблене таке: для захисту республіки - утворив власну Укр. Галицьку армію (УГА; 40 тис.), сформував місцевий адміністративний апарат керування (з австрійських органів влади на місцях), виступив проти націоналізації значних підприємств і передача землі селянам. Що відіпхнуло від

Національної Ради селянські і робітники маси, прискорило утворення революційних Рад, Компартии В. Галичины і збройне повстання в Дрогобичі (квітень 1919 р.) із вимогою возз'єднання із Советской У. У результаті: підірвана зсередини ЗУНР не сумела відстояти В. Галичину і 3. Волынь, захоплену Польщею в червні-липні 1919 р.; уряд ЗУНР зі Львова переїхало в Станіслава. 3 листопада 1918 р. 10-тисячне Буковинське Вече висунуло вимогу: «Хочемо до У», унаслідок чого: 1) відповідно до рішення укр. і румунських парламентерів у Віден, місто Чернівц, повіти Заставна, Кицмань, Вашковцы, Выжныца цілком, а Черновицкий і Серетский частково створювали особливу укр. територіальну область; 2) мова йшла не про автономію в складі Австро-Угорщини, а про приєднання австрійські частини Укр. ой Буковини до УНР. На короткий час утворилася ЗУНР - буржуазна держава в 3. У в 1918-1919 р. Більшість земель З. У (В. Галичина, Сев. Буковнпа, Холмщина, Закарпаття), не змогло домогтися незалежності, тому що: 1) їхній повстання спалахували розрізнено друг від друга, були погано підготовлені, неорганизованны, поступалися в чисельності озброєнню військам сусідніх держав; 2) Сов. У. була не в силах зробити їм діючу поміч.

Отаманщина і єврейські погроми, махновщина, націонал-комунізм в Україні 1919–1920 рр.

Здійснено ґрунтовний аналіз програм партій та організацій, а також праць чільних націонал-комуністів. Зроблено висновок про існування окремої системи поглядів, що намагається поєднати радикально ліві ідеї більшовицького толку з ідеями національного визволення. Загалом революцію в Україні націонал-комуністи визначали як складову всесвітньої комуністичної революції. Однак це не заважало їм розглядати перебіг революційного процесу в Україні як неповторний, детермінований особливостями українського суспільства та української економіки. Отже, націонал-комуністи визнали Україну єдиним соціально-економічним організмом, спільністю, об’єднану єдиним економічним, національним, суспільним життям. Центральними питаннями, що постали під час революції і вимагали негайного вирішеннями, за націонал-комуністами, стали питання національного і соціального визволення українського народу. Причому вирішення національного питання ставилося в залежність від вирішення соціального питання у дусі радикальної більшовицької програми економічних і соціальних перетворень. Цим пояснюється повне визнання всіма націонал-комуністами необхідності впровадження інституту рад на базі диктатури пролетаріату та підтримки ними вимоги класової боротьби в середині суспільства. Таке бачення вплинуло і на програми національного будівництва, які були розроблені головними націонал-комуністичними партіями і групами. Гасло утворення самостійної і незалежної Української Соціалістичної Республіки стало основною програмною вимогою В. Шахрая та УКП. Навпаки, боротьбисти та борбисти дотримувались думки, що незалежність держави не може бути головним гаслом трудового люду в його революційній боротьбі, а лише тактичним засобом для досягнення Всесвітньої Федерації Соціалістичних Республік, членом якої повинна була стати й Україна

Більшовицька політика в Україні 1919–1920 рр. та перемога радянської влади в Україні.

Суть політичного курсу більшовиків полягала з насильницькому ламанні існуючої економічної системи України. Запровадження заходів у цьому напрямку входило до компетенції Української Ради народного господарства (УРНГ), що цілком залежала від Вищої Ради Народного господарства Росії. Соціально-політичний курс більшовиків в Україні і 1919 р. мав назву «політика воєнного комунізму» і передбачав такі заходи:

· скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном, запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці;

· націоналізація промисловості, державний контроль над виробництвом;

· мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення від 16 до 60 років, трудова мобілізація, робота за трудодні);

· запровадження продрозкладки на селі — запровадження системи заготівлі сільськогосподарських продуктів, згідно з якою селяни зобов'язувалися здавати державі за твердими цінами всі надлишки сільгосппродукції, уведення державою норми особистого споживання, початок колективізації сільського господарства (об'єднання селян в артілі, комуни);

· різке обмеження суверенітету України: КП(б)У розглядалася як складова частина РКП(б), керівництво профспілками й громадськими організаціями здійснювалося з Москви;

· утворення в червні 1919 р. військово-політичного союзу радянських республік з метою централізованого керівництва господарством, фінансами і створення єдиного військового командування.