Екзистенційні переживання у юнацькому віці як чинник побудови ціннісно-орієнтаційного простору

 

У даній статті процес переживання й осмислення ситуацій з екзистенційним контекстом у юнацькому віці розглядається як передумова формування системи ціннісних орієнтацій особистості.

Ключові слова: екзистенційно-ціннісний контекст, інтеріоризація, когнітивний компонент, конативний компонент, смислова післядія.

У психологічному плані юність вирішує задачі завершального самовизначення й інтеграції у спільність дорослих людей. Це набуття Его-ідентичності, за Е. Еріксоном, самовизначення, за Д.Б.Ельконіним, життєвого плану, за І.С. Коном, інтелектуального дозрівання, за Ж. Піаже та Г.С. Костюком, пошук сенсу життя, за В. Франклом та К. Обуховською, самореалізації й індивідуального розвитку, за А. Маслоу, прагнення до успіху в діяльності, за А.В. Мудриком, зростання сили "Я" та здатності проявити свою індивідуальність в умовах групової діяльності й інтимної близькості, дружби, за Г.С. Абрамовою, становлення якісно нової самосвідомості або "Я-концепції", за Р. Бернсом, М.Й. Боришевським, становлення моральної самосвідомості, за Л.Кольбергом.

Отже, юнацький вік становить той критичний період, протягом якого дитина перетворюється на дорослого. Т.М. Титаренко вважає, що юнаки перебувають в унікальній ситуації, яка дає можливість аналізувати свою поведінку в минулому, інтегрувати її в реальність сьогодення й прогнозувати, планувати та подумки переноситися у власне майбутнє [6, с. 289].

Саме екзистенційно-цінісний контекст таких ситуацій дає нам можливість стверджувати, що дослідження характеру екзистенційних переживань є актуальним і має місце не тільки у зрілому віці (вкупі з процесом самоактулізації особистості, як у А. Маслоу) [5, 176], а й у юнацькому віці на рівні відкриття внутрішнього світу, усвідомлення і актуалізації потенцій власного "Я". Тобто, власне екзистенційні переживання продукують унікальний досвід відкриття феноменів внутрішнього світу особистості, формують ціннісні диспозиції по відношенню до себе й оточуючого світу, надають внутрішнім пере-живанням юної особистості водночас інтимного, власне унікального характеру і закладають готовність до діалогічності та відкритості по відношенню до зовнішнього світу. Це дає нам змогу дослідити, систе-матизувати й узагальнити особливості екзистенційних переживань у юнацькому віці.

Феноменологічний аналіз категорії "екзистенційного пережи-вання" повинен враховувати найперше суб‘єктивний контекст пере-живання особистості [2, с. 92]. Ця унікальна характеристика особис-тості утворюється завдяки її здатності до рефлексії, адже у процес сприймання завжди включені не тільки реакції на зовнішні стимули, а й власна суб‘єктивна оцінка ситуації через призму досвіду і цінності внутрішнього світу.

Виходячи з вищеописаного, нами була розроблена експеримент-тальна динамічна модель екзистенційного переживання особистості у юності. Почнемо з розгляду так званого емоційного компоненту в його динаміці як частини екзистенційного переживання (рис.1). Зазначимо, що первинним стимулом екзистенційного переживання виступає значима ситуація, яка торкається базових екзистенційних цінностей (за А.Ленгле [4, с. 66]).

 

 

 

 

 

 

Рис.1. Розглянемо зміст даного рисунка більш детально:

1) як ми з’ясували, значимою в екзистенційному контексті є ситуація, яка торкається термінальних цінностей особистості – глядача чи учасника і таким чином викликає екзистенційні переживання;

2) значима ситуація спричиняє афективну емоцію, яка стосовно внутрішнього світу переживань особистості виступає у ролі ситуа-тивної стимулюючої емоції. Опис первинної емоції зустрічаємо у А. Ленгле [4, с. 52]: вона має таку силу і вітальність, які характерні для переживання і стимулює нас прагнути до переживання у всій його повноті і глибині смислів;

3) інтеріоризація – формування внутрішніх структур психіки завдяки засвоєнню структур зовнішньої соціальної діяльності шляхом зміни психічного стану особистості внаслідок зовнішнього впливу;

4) резонанс можна розглядати у двох напрямках: як неусві-домлену ситуативну відповідь на афективний подразник, і як стимулюючу емоцію, що призводить до креативної, нетипової дії по відношенню до ситуації і "підносить" людину у ранг "творця".

Наступною важливою складовою екзистенційного переживання є когнітивний компонент. Він характеризується процесом осмисленості ситуації, її зовнішнього значення і внутрішніх особистісних смислів для самої особистості (рис. 2):

Зовнішній зміст переживання

(загальноприйняте значення)

Виокремлення індивідуального

змісту переживання

 

 

Рис. 2

Розглянемо дане схематичне зображення більш детально. Ми зобразили шлях переходу екзистенційного переживання через його осмислення у важливу індивідуальну цінність особистості. У юнаць-кому віці воно не має сутнісних аналогів для порівняння у внутрішньому світі особистості, особливо у ціннісно-смисловій сфері особистості [3, с.121]. Останнє підтверджується результатами дослід-ження Г.С. Абрамової, в яких доведено, що первинне залучення до екзистенційної інформації відбувається у дітей віком 4-5 років [1, с. 118], проте глибинне осмислення і переживання її відсутнє, тоді як у юнацькому віці разом із завершальним етапом становлення внутріш-нього світу, особистість набуває здатності переживати, осмислювати й адаптивно присвоювати екзистенційні цінності.

На нашу думку, модель когнітивного компоненту можна ох арак-теризувати такими явищами:

1) виокремлення зовнішнього змісту значимої ситуації і пере-живання, орієнтуючись на значимих особистостей, розповсюджені стереотипи, установки чи на реакцію учасників і глядачів;

2) формування індивідуального значення переживання для осо-бистості, встановлення особистісного сенсу (саме на даному етапі екзистенційне переживання перетворюється на цінність);

3) інтеграція змісту переживання у життєвий проект особистості спричиняє корекцію життєвих планів і стратегій в узгодженості із новим компонентом.

Ми вважаємо, що отримавши досвід екзистенційного переживання на стадії його присвоєння, людина сприймає оточення через призму нового переживання так, що особистість організує свою діяльність і життя згідно з характером екзистенційного переживання.

Водночас із внутрішньою когнітивною роботою особистості відбувається і зовнішня конативна – у діях і поведінці людини (рис.3):

 

Рис. 3

Розгорнута характеристика рис.3, може бути представлена так:

1) зовнішні дії людини є наслідком дії певного стимулу, яким виступає значима ситуація з екзистенційним контекстом;

2) первинна дія – це "проста" реакція, яка тісно пов‘язана з первинною емоцією – відповіддю на подразник;

3) завдяки осмисленню та іншим когнітивним процесам, про які ми вже згадували вище, особистість часто діє нетипово для себе і для свого оточення;

4) наступне, що стає помітним у ході нашого аналізу, це такий компонент, як креативна післядія, творчість; саме за його допомогою ми можемо стверджувати, що ситуація змінила ставлення особистості до себе і до власного життя. Даний процес можна порівняти з повністю відредагованою емоцією, але у нашому випадку емоція набуває екзис-тенційної цінності і залишається у внутрішньому світі особистості як самостійна цінність.

Окрім вищеперерахованих компонентів, можна виокремити і важливу часову перспективу даного процесу, який безперечно є багаторівневим і зачіпає не тільки емоційну, когнітивну, конативну сфери особистості, але й пов'язаний з її досвідом та визначає характер спрямованості у майбутнє (рис. 4).

Рис. 4.

Дамо нашій моделі більш розгорнуту характеристику:

1) теперішня часова перспектива – розгортання актуальної ситуації з потенційним екзистенційним контекстом, дії учасників та первинна емоційна реакція особистості;

2) складова минулої часової перспективи відображає первинну когнітивну реакцію особистості – звертання до досвіду і знаходження аналогів актуальної ситуації та її значення, адекватних (з позиції самої людини) емоційних реакцій та дій у відповідь;

3) майбутня часова перспектива – це перспектива потенційного майбутнього розвитку особистості. Вочевидь, для опанування тривоги невідомого особистість змушена надати особливого сенсу екзистен-ційному переживанню, що перетворює його на екзистенційну цінність; своєю чергою, дана цінність переходить до ряду важливих і значимих цінностей внутрішнього світу особистості і спричиняє процес перебудови цінісно-потребової (ціннісно-смислової, мотиваційно-смислової) сфери особистості та життєвого плану.

Дані моделі були побудовані на основі комплексного емпірич-ного дослідження, що проводилося нами протягом 2009-2012 років у різних навчальних закладах країни, у якому взяло участь 267 молодих людей віком від 17 до 23 років.

Для початку узагальнимо компоненти екзистенційного переживання і зобразимо їх у вигляді експериментальної динамічної моделі екзистенційного переживання (рис.5).

Як ми писали вище, усі компоненти даної системи є динамічними і взаємодіють один з одним, залежать один від одного, але є структурними компонентами екзистенційного переживання.

Рис. 5

Охарактеризуємо нашу модель:

1. Перш за все, ситуація відбувається у теперішньому часі. Характеристика та інтенсивність переживання передається через міміку, жести, емоційну реакцію особистості, голосову, фізичну та фізіологічну реакції. У нашій моделі ми означили це як емоційний компонент та конативний компонент. Проміжною ланкою тут є виділення особистістю зовнішнього змісту ситуації (когнітивний компонент). Цей компонент важко зафіксувати, але при ретро-спективному аналізі особистість завжди описує власні думки про ситуацію на момент її перебігу, обґрунтовує ту чи іншу власну реакцію [4, с. 63], саме тому цей компонент важливо брати в комплексі з іншими у теперішньому часовому відрізку.

2. Далі відбувається контакт особистості з минулим: особистість прагне віднайти ціннісний контекст у життєвій ситуації і у власних переживаннях, що надає їм сенсу, та "поміщає" дане переживання у внутрішній світ, відносить до особистого досвіду і усвідомлює його як частину себе, власного "Я".

3. У майбутньому часі слідує післядія, що спочатку виражається у ситуативній емоційній відповіді. На когнітивному рівні проходить процес інтеграції змісту даного переживання у життєвий проект і часткова або повна перебудова життєвих планів у відповідності з новим компонентом. Дана поведінка індивідуально переосмислена і може бути визначена як креативна післядія, тобто така, яка підносить особистість у ранг свідомого творця власної долі, який створює не просто твори мистецтва, а формує життєві плани, втілює їх.

Юнацький вік є особливим ще й тому, що саме у цей період особистість починає по-особливому аналізувати, сприймати і пере-живати ситуації життя, надавати кожній особливого сенсу. Це період усвідомлення потреби у сенсі життя в цілому, особливо власного. Відомо, що сенс можна отримати через переживання, всім серцем віддаючись красі мистецтва і світу, а також через діяльність, присвятивши себе улюбленій справі чи значимій людині [7, с.120]. Цінності переживання і творення – це засоби, за допомогою яких ми реконструюємо своє життя, наповнюємо його осмисленістю і робимо важливим для себе і для інших. Тобто, в обох випадках сенс стає особливою формою посвяти власної особистості певній групі цінностей.

Отже, під час юнацького дорослішання ("долучаючись до суті людської екзистенції") дитяча первинна екзистенціальна орієнтація при застосуванні здатності до усвідомлення переходить у нову якість – до первинної екзистенціальної інтеграції, де інтеграція – це об’єднання розрізненої інформації про себе в єдине ціле, або переведення загальнолюдських законів існування на власний індивідуальний рівень.

Екзистенційне переживання – це емоційно забарвлений стан людини, що здатний спричиняти значні зміни у світобаченні і світо-сприйнятті особистості. Специфічної особливості та власне непов-торності дане переживання набуває в силу неоднозначності життєво важливих рішень, які доводиться приймати особистості, та відсутності готових (суспільно вироблених, завчених, засвоєних, вихованих) смислових схем аналізу будь-якої ситуації екзистенційного вибору, що так чи інакше виникають і будуть виникати у житті людини та впливати на її свідомість і самовідчуття. Попри відсутність харак-терних зовнішніх поведінкових проявів екзистенційне переживання – це завжди глибока переоцінка конкретної життєвої ситуації людини зі зміною уявлень особистості про себе й оточуючий світ та цілі своєї діяльності. У переважній більшості випадків екзистенційні пережи-вання є ознакою певної кризи розвитку особистості (нормативної чи ситуативної) і вказують на процес активного пошуку нею рішень. Тому криза розвитку та екзистенційні переживання не є тотожними понят-тями, вони відмінні як результат розвитку і процес подальшого життєвого вибору особистості.

Отже, логіку смислового аналізу екзистенційного переживання можна представити так: для опанування тривоги невідомого особис-тість змушена надати особистісного сенсу екзистенційному пережи-ванню, що перетворює його на екзистенційну цінність; своєю чергою, дана цінність переходить до ряду важливих і значимих цінностей внутрішнього світу особистості і спричиняє процес перебудови цінісно-потребової (ціннісно-смислової, мотиваційно-смислової) сфери особистості та її життєвого плану, бачення себе у майбутньому.

 

1. Абрамова Г.С. Возрастная психология / Г.С. Абрамова. – Екатеринбург: Деловая книга, 1999. – 621с.

2. Бюдженталь Дж. Братченко С.Л. Экзистенциальная психология глубинного общения: уроки Джеймса Бюдженталя / Дж. Бюдженталь, С.Л. Братченко. − Москва: Смысл, 2001. – 182 с.

3. Кон И.С. Психология ранней юности / И.С. Кон. – М.: Просвещение, 1989. – 255 с.

4. Лэнгле Альфрид. Эмоции и экзистенция [пер. с нем.] / Альфрид Лєнгле. – Х.: Изд-во Гуманитарный Центр, 2007. – 332 с.

5. Маслоу А. Психология бытия. Пер. с англ. – М.: Рефлбук, К.: Ваклер, 1997. – 304 с.

6. Психологія особистості: Словник-довідник / За ред. П.П. Горностая, Т.М. Ти-таренко. – К.: Рута, 2001. – 320 с.

7. Франкл В. Поиск смысла жизни и логотерапия // Психология личности. Тексты. – М.: МГУ, 1982. – С. 118–126.

 

In this article, the process of experiencing and understanding the situations of existential context in adolescence is seen as a prerequisite for the formation of individual values.

Keywords: existential-value context, internalization, cognitive component activity-component, semantic aftereffect.

 

 

 

УДК 159.923.33:316.6

Анастасія Склярук

СУЧАСНИЙ СТАН НАУКОВОЇ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ КАТЕГОРІЇ "ПРОБЛЕМНА СІМ’Я"

 

Сім'я є одним з найбільш древніх і стійких соціальних інститутів. Розвиток індустріального суспільства, зміни в демографічній структурі, перетворення, що відбуваються в соціальному та політичному житті, викликають певні зміни в житті сім'ї. Актуальним питаннямсоціальної психологіїє вивчення різних негативнихаспектіву розвиткусоціальногоінститутусім'ї. Стосовно поняття "проблемна сім’я" існують різні погляди, але можна стверджувати, що ці сім’ї об’єднує психологічна напруженість. Основу сімейної проблемності становлять конфлікти міжособистісного, соціально-побутового, психологічного й фізіологічного харак-теру, які найчастіше зумовлюються соціально-економічними, суспільно-політич-ними, моральними умовами життя людей, їх біогенетичною природою і здатністю долати труднощі

Ключові слова: сім’я, проблемна сім’я, функції сім’ї, соціальний інститут, мала група.

 

Сім'я є одним з найбільш древніх і стійких соціальних інститутів, за допомогою, якого створюються найважливіші умови життє-діяльності людини. Але одночасно функціонування інституту сім'ї спрямоване на підтримку і постійне виробництво системи соцієтальних цінностей конкретного суспільства. Сім'я підтримує культурну не-перервність суспільства шляхом передачі культурного спадку на-ступним поколінням; здійснює соціалізацію молодого покоління, вводячи його до норми спільного життя та навчаючи механізму конформізму.

Поява інституту сім'ї була зумовлена, в першу чергу, потребою суспільства у відтворенні населення, в народженні і вихованні дітей, а також в упорядкуванні сексуальних відносин і зв'язків. Реалізація цих суспільних потреб призвела до появи нових функцій і дій інституту сім'ї. Виникли інститути шлюбу і спорідненості, які регулюють взаємовідносини між чоловіком і жінкою, батьками та дітьми.

Практичне значення збереження такого типу відносин між людьми, якими є сім'я, полягає в тому, що сімейна життєдіяльність тісно вплетена в соціальну реальність і стан соціального інституту сім'ї, що є одним з важливих індикаторів соціальної стабільності всієї суспільної системи. Значущість сімейних відносин в житті людини визначається тим, що в основної більшості людей (85%) досягнення життєвого благополуччя асоціюється з успіхом у сімейному житті; таким чином, сім'я є однією з головних складових людського щастя [1].

Розвиток індустріального суспільства, зміни в демографічній структурі, перетворення, що відбуваються в соціальному та політичному житті, викликають певні зміни в житті сім'ї.

Ще Е. Дюркгейм звернув увагу на те, що сім'я втрачає низку важливих своїх функцій під впливом урбанізації, стає менш міцною через добровільність шлюбу (замість шлюбу за договором родителів), і, головне, – зменшення кількості членів сучасної сім'ї зменшує сімейну солідарність. "Тогда как в прежние времена семья удерживала своих членов в своей орбите большую часть времени от рождения до смерти и представляла неделимую массу, в настоящее время ее существование очень эфемерно. Едва образовавшись, семья уже распадается. Лишь только дети подросли, они чаще всего продолжают свое воспитание вне дома, как только они стали взрослыми, они устраиваются вдали от родителей и семейный очаг пустеет"[2].

На прихильності до різних підходів в аналізі суспільного розвитку і, відповідно, характеру змін цього соціального інституту і відбувається поділ позицій ряду авторів, які оцінюють і вивчають сучасний стан сім'ї.

На думку представників "аларміського" підходу (А.І. Антонов, В.М. Медков, С.А. Сорокін ін), заснованого на ідеї втрати най-важливіших цементуючих сім'ю цінностей, криза традиційної сім'ї є наслідком не тільки процесу модернізації суспільства, а й обумовлена політикою держави. "Социальная политика не решает проблем противоречивости семьи и общества, необходима особая семейно-демографическая политика, главным отличием которой является ее просемейная направленность" [3]. На їх думку, перехід до інду­стріального суспільства породив послаблення економічної та соці­альної мотивації багатодітності і поширення норм масової мало-дітности. Автономізація і нуклеарізація сім'ї приводять до зниження народжуваності, зростання розлучень та збільшення кількості самотніх людей. Всі зміни, що відбуваються з сучасною родиною, носять негативний характер і вимагають принципового втручання з боку держави.

Прихильники "ліберальної" позиції (С.І. Голод, A.A. Клецина), заснованої на ідеї прогресу і виникнення цінності вільного вибору, оцінюють зміни сімейно-шлюбних відносин у зв'язку зі зміною її історичного типу та еволюцією сім'ї, обумовлену її іманентними закономірностями. Зростання числа розлучень, повторні шлюби тощо розглядаються з позиції реалізації основного очікування від шлюбу, яке орієнтоване на особисте щастя і взаємну любов [4, 5, 6].

Американські соціологи початку ХХ століття (Е. Берджес, зокрема), розглядаючи взаємозв'язок особистості і суспільства на рівні первинних, міжособистісних відносин, сім'ю бачили як одиницю взаємодії особистостей, як середовище, в якому індивіди стають особистостями. Міцність шлюбу, на їх думку, залежить від адаптації, психологічних зусиль подружжя, а не від соціальних та економічних факторів. Основоположник структурно-функціонального аналізу Т. Пар­сонс виступав за зміну сім'ї, її реорганізацію: за перехід від подружньої системи спорідненості до ізольованої подружньої сім'ї. На його думку, сім'я переживає фундаментальні зміни, викликані інду-стріалізацією й урбанізацією, але не можна говорити про її "дезор-ганізацію". Сім'я позбулася частини своїх функцій, наприклад, пере-стала бути кооперативним осередком з виробництва матеріальних благ і послуг, але вона зберегла і набула інших функцій (соціалізація дітей, створення необхідної обстановки для психологічної розрядки підлітків тощо), нові рольові статуси. Чоловік отримав "інструментальні ролі" в сім'ї (одержання і накопичення доходу), жінка "експресивні" (соціо-емоційні). Ці нові структурні характеристики родини, на думку Т. Парсонса, протистоять дезінтеграції сім'ї. На його думку, нуклеарна сім'я більш ефективна для соціалізації та здійснення дорослих ролей у сучасному міському індустріальному комплексі.

Дистанціювання людей від великих соціальних інститутів у постмодерністському суспільстві призводить до спонтанного і мимовільного залучення до групи і формуванню соціальних спільнот. Е. Дюркгейм відзначав, що більш розвинені типи суспільств відріз-няються більшою автономністю індивідуальної свідомості.

Протягом кількох десятиліть у вітчизняній соціальній психології сім'я розглядається, по-перше, як соціальний інститут, по-друге – як мала група. Сім'я вивчається з двох позицій – її зовнішної структури (взаємодії з іншими соціальними інститутами і суспільством в цілому) і внутрішньої (виконання своїх функцій, сімейних ролей). Початок такого підходу до вивчення сім'ї було покладено відомим радянським соціологом А.Г. Харчевим, підґрунтям концепції якого було вивчення функцій сім'ї, які покликані реалізувати можливості сім'ї в якості як мети (створення оптимальних умов для соціалізації дітей), так і засобів задоволення суспільних, групових та індивідуальних потреб. Через свої функції сім'я пов'язана, з одного боку, із суспільством, з іншого – індивідами, які увійшли до її складу [7].

Як соціальний інститут, сім'я характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій та зразків поведінки, що регламентують взаємини між подружжям, батьками, дітьми та іншими родичами. Також родиною називають засновану на шлюбі або кровній спорідненості малу групу, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою.

У соціальній психології існує кілька визначень сім'ї, що відобра-жають різні точки зору щодо важливості, достатності та змісту зазначених базових відносин.

П. Сорокін під сім'єю розуміє "легальный союз (часто пожизненный) супругов, с одной стороны, союз родителей и детей, с другой, союз родственников и свойственников, с третьей" [8]. За Я.Щепаньским, "семья – это группа, состоящая из лиц, связанных отношениями супружества и отношениями между родителями и детьми" [9]. А.Г. Харчев доповнюєподружніібатьківські відносини "общностью быта и взаимной моральной ответственностью"[10]. Деякі автори розуміють під сім'єю комплекс взаємодій, взаємовпливів, досвіду, норм і цінностей, переданих і засвоюваних в ній. У ряді випадків визначають сім'ю просто як групу осіб, які люблять один одного і піклуються одне про одного.

Сім’я – складна система взаємовідносин, кожний член в якій займає певне місце, виконує певні функції і своєю діяльністю задо-вольняє як свої потреби, так і потреби інших членів та підтримує взаємини з ними. Саме з виконання чи невиконання своїх функцій пов’язані порушення чи реалізація прав кожного конкретного члена сім’ї.

Для сім’ї в цілому теж характерні певні функції (виховна, гос-подарсько-побутова, емоційна, функція духовного (культурного) спіл-кування, сексуально-еротична) [11].Успішне виконання цих функцій забезпечує успішне функціонування сім’ї. Виконання сім’єю її функцій має значення не лише для членів сім’ї, але і для суспільства в цілому.

Узагальнюючи наявні в сучасній літературі визначення сім'ї, можна говорити про те, що сім'я являє собою об'єднання (сукупність, групу) людей, які пов'язані між собою одним із трьх видів відносин: спорідненості, шлюбу, народження; а також спільністю побуту і взаєм-ною відповідальністю за виховання дітей.

А.І. Антонов пропонує розглядати сім'ю як макрооб’єкт – як соціальний інститут в контексті взаємодії з іншими інститутами і в "масштабах історичного часу"; і як мікрооб’єкт – як малу групу з точки зору сімейних взаємодій, етапів життєвого циклу сім'ї, сімейної поведінки [12]. В основі аналізу сім'ї, як соціального інституту, ви-ступають умови збереження його як посередника у взаємозв'язку особистості і суспільства.

Останнім часом сім'я збільшує свою автономність, а вплив традицій, норм і цінностей з боку суспільства стає менш значущим порівняно з індивідуальними нормами і цінностями. Норми, цінності та ідеали стали більш узагальненими і менш жорсткими і припускають істотну свободу в ціннісних установках сім'ї.

Сім'єю в процесі інституціоналізації були пройдені історичні етапи, виділені залежно від формальних ознак сім'ї (чисельність і відносини спорідненості). За їх змінами йдуть зміни функцій сім'ї, властивих традиційній (що складається з багатьох поколінь) родині та сучасній бінарній родині. Орієнтація індивіда на цінності особистої свободи та ініціативи, зміна економічних умов його діяльності викли-кають зміну стилю й організації життя. По-перше, руйнується стара ієрархічна система ролей. Відносини чоловіків і жінок, відносини різних поколінь, батьків і дітей, дітей різної статі і віку більше не задані жорстко й однозначно. Чоловічі і жіночі ролі в сім'ї все силь­ніше тяжіють до симетрії. Домашні справи розподіляються за домов­леністю. Санкції змінюються моральною оцінкою.

Традиційна сім'я в минулому являла собою багатопоколінну патріархальну сім'ю з великою кількістю дітей. Її багатодітність зумовлена ​​виконанням родиною виробничої функції, так як діти є основною робочою силою в сім'ї. Норми і правила поведінки членів сім'ї регулюються як звичаями, традиціями, так і іншими інститутами, наприклад, церквою. Взаємовідносини сім'ї тримаються на авторитеті батька-годувальника, беззаперечному послуху і шануванні батьків, підпорядкуванні і залежності дружини від чоловіка. Виховання дітей здійснюється в суворій дисципліні, характер виховання визначає батько, а фактично ним займається мати. Дружини не зайняті у вироб-ництві, тільки в бідних сім'ях жінки могли працювати в силу еконо-мічної необхідності. Проведення дозвілля спільне, сімейне, тільки чоловік, на відміну від дружини, має право на автономію, окремий від сім'ї відпочинок, наявність друзів. У традиційній сім'ї жорсткий розподіл ролей між чоловіком і дружиною, процедура розлучення ускладнена економічної і моральною залежністю дружини, впливом церкви і громадської думки. Основні функції сім'ї традиційного типу – репродуктивна, господарсько-економічна, соціалізувальна (виховання дитини здійснюється переважно в сім'ї) і соціально-статусна.

Сім'я сучасного типу – бінарна, малодітна, відокремлена від батьківської сім'ї [13]. Сім'я вже не виробничий, а споживчий осередок. Народження дітей здійснюється заради задоволення потреби в батьківстві та втілення в дітях своїх надій. Народжуваність обме-жується у відповідності до уявлення подружжя і планованим ними способом життя. Виховання дітей здійснюється в рамках сім'ї обома батьками за безпосередньої участі інститутів освіти, ЗМІ, держави, роль якої значно зменшилася за останні десятиліття. У сім'ї виховання здійснюється з урахуванням думок дітей, на основі прикладів і переконань, а не жорсткої дисципліни. Зростання самостійності та економічної незалежності жінок трансформувало розподіл влади та сімейних ролей між чоловіком і дружиною, змінило ставлення до розлучення (що й визначило певною мірою зростання розлучень). Розподіл обов'язків у сім'ї здійснюється з урахуванням вмінь, ступеня зайнятості на роботі і на основі домовленості між подружжям. Зміна ролей у сім'ї призвела до рівноправності між чоловіком і жінкою, так як обидва зайняті в суспільному виробництві, мають однакові права на роботу, професійну кар'єру і громадську діяльність. Чоловік і дружина мають однакові права на дозвілля поза сім’єю, спілкування відбувається за інтересами, спілкування ж з родичами та сусідами не обов'язкове. Поняття шлюбу і батьківства в сучасній родині розділені – народження дітей поза шлюбом стає нормою. Виробляється загальна тенденція до індивідуалізації та психологізації сім'ї. Сім'я дає людині відчуття спокою і гармонії, оскільки втрата інших соціальних ролей у суспільстві заповнюється сімейної роллю чоловіка, дружини, батька, матері, зростає елемент спілкування та психологічної підтримки в сім'ї. Сім'я вже не заради виживання і матеріального благополуччя, а для психологічного задоволення, реалізації почуття любові. У цьому ключі можна пояснити і виникнення групових (одностатевих) шлюбів, що є крайнім вираженням тенденції психологізму. Функції сучасної сім'ї подвійні, суміщені з іншими соціальними інститутами. Репродуктивна функція залишається однією з основних, але народження дітей має інші цілі: не економічні (для забезпечення існування сім'ї – чим більше дітей, тим краще може жити сім'я, бо у ній багато працівників), а скоріше емоційні. Виховна функція зберігається за родиною, але поєд-нана з інститутами освіти. На відміну від сім'ї традиційного суспіль-ства на перший план виходять емоційні, комунікаційні та рекреативні функції сім'ї. Таким чином, у життєдіяльності сучасної сім'ї першо-чергового значення набувають функції, пов'язані зі спілкуванням, взаємодопомогою, емоційними відносинами подружжя, батьків і дітей.

Однак, соціальна психологіязаймається нетількививченнямсім'ї вконтексті тогочи іншого етапусуспільного розвитку, а й вивченням різних негативнихаспектіву розвиткусоціальногоінститутусім'ї.

На початкуминулого століттяП.А.Сорокінвідзначав, що "семья как священный союз мужа и жены, родителей и детей будет разрушаться, разводы и расхождения будут увеличиваться", буде з'являтися всебільше проблемнихсімей.При цьому компонент сімейноїдезорганізації він бачивв поганійшлюбнійпристосованості(незадовільній адаптації особистостідо умовсім'ї).Внутрішньосімейна дезорганізація визначалася "конфликтностью ролевых отношений, исходящая из демагогии равенства и фактического неравноправия мужчины и женщины, а внесемейная – разрушением системы родства и трудностью приспособления семьи к другим общественным институтам (школа, церковь и т. д.)" [14].

Слідом за Сорокіним американський соціолог і демограф У. Гуд проблемну сім'ю визначає як сім'ю де є розрив сімейної єдності, є порушення структури соціальних ролей, тобто коли її члени не вико-нують свої рольові функції. І пропонує свою типологію форм проблем-ної сім'ї [15].

В якості однієї з причин збільшення проблемних сімей виділяється послаблення дії зовнішніх регуляторів шлюбно-сімейних відносин (громадська думка, економічна залежність і підпоряд-кованість жінок і т. д.), і, як правило, нездатність внутрішніх сил, внут-рішніх регуляторів (почуття любові, боргу, зацікавленості) забезпечити стабілізацію сім'ї.

У 70-х роках радянськими соціальними психологами широко розглядалися питання порушення функцій сім'ї та проблеми сімейної дезорганізації. Під сімейної дезорганізацією розумілося порушення адекватної взаємодії і взаємозв'язку між сім'єю і суспільством, встановлення типу взаємодії, який характеризується запереченням сім'єю реально пануючих у суспільстві соціальних норм і моральних цінностей [16].

В якості характерних тенденцій дезорганізації сім'ї виділялися:

– зменшення чисельності членів сім'ї, що відбувається за рахунок зменшення народжуваності;

– падіння її соціальної і культурної цінності;

– посилення прагнення сім'ї до самоізоляції від суспільства;

– зростання кількості розлучень;

– зростання позашлюбної народжуваності;

– збільшення кількості неблагополучних сімей (під неблаго-получними розумілися сім'ї, моральне обличчя яких не відповідало суспільним вимогам).

Через два десятиліття практично ті ж тенденції розпаду соціаль-ного інституту сім'ї психологи визнають за ознаки кризового стану сім'ї.

А.І. Антонов, зокрема, в рамках концепції кризи сім'ї визначає критерії невиконання сім'єю її інституційних функцій по народженню, змісту соціалізації дітей і виділяє показники й ознаки сімейної кризи. До них він відносить:

– нестабільність малодітної сім'ї як вираз нестійкості зв'язку подружжя, батьківства і споріднення;

– наднизьку дітність сім'ї, неухильно сповзаючу до масової однодітності;

– неадекватну соціалізацію нових поколінь, руйнування наступ-ності старших і молодших поколінь родини [17].

Схожої думки дотримуються В.М. Архангельський, В.І. Бес-тужев-Лада, О. Кузьмін, В.М. Медков. "Современное состояние семьи как социального института, на наш взгляд, можно оценить как проблемное", – пише В.М. Архангельський [18].

М.С. Мацковський основні причини проблемності сучасної сім’ї бачить, по-перше, в автомізаціі і нуклеаризації сім'ї, що призводять до зниження народжуваності, зростання розлучень та одиноких людей; по-друге, у специфіці функціонування "радянської сім’ї". Цей феномен характеризується незадовільними житловими і матеріальними умова-ми, залежністю вже дорослих дітей від батьків, зайнятістю жінок домашньою роботою, алкоголізмом та іншим, що з 1958 року призвело до зниження народжуваності. Система морального виховання, якій були властиві низький рівень особистої відповідальності, слабкий вплив моралі, в тому числі релігійної, на сімейне життя, сприяла зростанню числа абортів і позашлюбних народжень. Тому ж періоду існування "радянської сім'ї" властиво абсолютна відсутність соціальної роботи, якої так потребували ці сім'ї [19].

Низка вчених бачать ознаки кризи сім'ї та її причини у роз-шаруванні суспільства, в ускладненні житлової проблеми, у зниженні фізичного і психічного здоров'я населення, у зниженні працездатності, криміналізації та люмпенізації молоді.

Отже, трансформація інституту сім’ї є ознакою сучасного етапу суспільного розвитку. За даними Т.В. Буленко, найпоширенішими тенденціями розвитку сучасної сім’ї в Україні єі:

· порушення механізму адаптації сім’ї до динамічних процесів у суспільстві;

· послаблення захисної функції сім’ї (як матеріальної, так і психологічної);

· структурно-функціональна трансформація сім’ї за невизначе-ності або суперечливості сімейних ролей;

· зниження значення сім’ї в системі життєвих цінностей особис-тості з подальшою переорієнтацією значної частини молоді на поза-шлюбні стосунки або повторний шлюб;

· погіршення дитячо-батьківських взаємин, зумовлене невідпо-відністю та закостенілістю батьківських норм;

· стійка орієнтація подружжя на малодітну сім’ю;