Освітній принцип соціальної реабілітації

Дві принципові позиції в програмі соціальної реабілітації дитини з інвалідністю, такі як розвиток особистості в цілому і розвиток когнітивної сфери, навчальний компонент, "працюють" на майбутнє - на соціалізацію дитини, на її повноцінну інтеграцію у суспільство. При цьому освіта є найбільш універсальним та інтегральним засобом цієї реабілітації. І саме цей компонент має забезпечити безперервність соціальної інтеграції, адже освітня система, система навчання підлягають чіткої стандартизації і забезпечені потужною методичною та змістовною базою, відповідними фахівцями, державними та суспільними ресурсами, наскрізною структурою державних та недержавних навчально-виховних закладів тощо [5].

Таким чином освітня система держави може стати як фундаментом, базою для розбудови державної системи соціальної реабілітації дітей із інвалідністю, так й інструментом для забезпечення її неперервності.

Розглянемо тепер, яким чином освітній принцип реабілітації забезпечує виконання принципу неперервності реабілітації.

Коли в літературі визначають поняття "реабілітація засобами освіти", мають на увазі відновлення дитини в правах на соціальне спадкування, тобто на спадкування культурно-історичного досвіду людства.

Соціальне спадкування, що є специфічно людським типом спадкування, у будь-якої дитини завжди здійснюється у сфері освіти та її засобами. У людській культурі, у кожному суспільстві існує спеціально створений освітній простір, що містить у собі традиції й науково обґрунтовані підходи до навчання дітей різних віків в умовах родини й спеціально організованих освітніх установах.

Таким чином, реабілітація засобами освіти означає у загальному виді відновлення дитини з особливими потребами у правах на спадкування культурно-історичного й соціального досвіду; досягнення максимально можливої для даної дитини інтеграції у суспільство в доступних для нього сферах.

Відхилення в розвитку приводять до випадання з цього соціально і культурно обумовленого освітнього простору. Порушення приводять до того, що грубо розривається зв'язок із соціумом, культурою як джерелом розвитку.

Порушується зв'язок батька і дитини на самих ранніх етапах, тому що дорослий носій культури не може, не знає, яким чином передати дитині з порушеннями в розвитку той соціальний досвід, що кожна дитина, яка має фізичні можливості нормально розвиватися, здобуває без спеціально організованих додаткових і специфічних засобів, методів, шляхів навчання.

Стосовно дитини з порушеннями в розвитку перестають діяти традиційні способи розв’язання освітніх задач на кожнім віковому етапі.

Найкращою характеристикою цієї ситуації є метафора Льва Виготського про "соціальний вивих" дитини з порушеннями в розвитку як основну причину дитячої дефектності: "Фізичний дефект викликає як би соціальний вивих, зовсім аналогічно тілесному вивиху, коли ушкоджений член - чи рука, нога - виходять із суглоба, коли грубо розриваються звичайні зв'язки і зчленування і функціонування органа супроводжується болем і запальними процесами... Якщо психологічно тілесний недолік означає соціальний вивих, то педагогічно виховати такої дитини - це значить вправити його в життя, як вправляють вивихнутий і хворий орган" [1].

Принципово важливо сьогодні визнання усіма фахівцями доведеного вітчизняної і визнаного світовою наукою положення про те, що обмеження в життєдіяльності і соціальній недостатності аномальної дитини безпосередньо зв'язані не з первинним порушенням, а саме з "соціальним вивихом". Подолання соціального вивиху можна здійснити винятково засобами освіти, але не масової й традиційної, а спеціально організованої, особливим образом побудованої і з передбаченням "обхідних шляхів" досягнення тих освітніх задач, що в умовах норми досягаються традиційними способами.

Визначимо далі умови застосування реабілітації засобами освіти за авторами О.Л. Гончарової та О.І. Кукушкиної із Інституту корекційної педагогіки Російської академії освіти [3].

Реабілітація засобами освіти означає:

- на рівні віку - збіг початку цілеспрямованого навчання з моментом визначення порушення в розвитку дитини (з початку перших місяців життя);

- на рівні змісту освіти - висування тих задач, що не включаються в зміст освіти дитини, що нормально розвивається;

- на рівні методів навчання - побудова "обхідних шляхів" навчання, використання специфічних засобів освіти, більш диференційоване, "покрокове" навчання, що не застосовуються в освіті в звичайній ситуації;

- на рівні організації - це особливі форми організації освітнього середовища, що не потрібні дитині, яка нормально розвивається;

- на рівні меж освітнього простору - максимальне розширення освітнього простору, що означає необхідність постійного цілеспрямованого навчання дитини за межами освітньої установи;

- на рівні тривалості освіти - це пролонгованість процесу навчання і вихід за рамки шкільного віку;

- на рівні підготовки кадрів фахівців для системи спеціальної освіти - це принципова зміна профілю професійної підготовки вчителя, тобто забезпечення підготовки фахівця з діагностики і подолання "соціального вивиху", корекції розвитку дитини, відновленню порушених зв'язків у різних областях розвитку;

- на рівні визначення кола осіб, що беруть участь у реабілітації засобами освіти - це обов'язкове включення батьків у процес реабілітації засобами освіти і їхня особлива підготовка силами фахівців.

Таким чином, реабілітація засобами освіти означає в загальному виді відновлення дитини з порушенням у розвитку в правах на спадкування культурно-історичного і соціального досвіду; досягнення максимальне можливої для даної дитини інтеграції в суспільство в доступних для нього сферах. Зі сказаного випливає, що глибокою оманою є уявлення про те, що реабілітація засобами освіти має на увазі тільки, чи насамперед, включеність в існуючу освітню систему і доступність загальної освіти в повному обсязі для аномальної дитини.

Реабілітація засобами освіти відіграє особливу роль у системі комплексної реабілітації саме тому, що тільки спеціальна освіта дозволяє здійснити відновлення аномальної дитини в праві на спадкування соціального і культурно-історичного досвіду. Чим краще розв’язується ця задача засобами освіти, тим вище потенційні можливості дитини з порушеннями в розвитку для інтеграції в суспільство, тим більше він підготовлений до дорослого життя, тобто соціально компетентний.

Цілком зрозуміло, що клієнти реабілітаційної установи мають в у процесі освіті особливі потреби, адже всі вони мають первинне порушення в розвитку, що приводить до ситуації "соціального вивиху". За думкою вже згаданих авторів [3] визначимо особливі освітні потреби дітей з порушеннями в розвитку, які, безумовно, мають бути забезпечені в центрі комплексної соціальної реабілітації, принаймні в тому, де застосована „освітня” модель соціальної реабілітації.

1. Первинне порушення в розвитку дитини має бути виявлене якомога раніше.

2. Цілеспрямоване спеціальне навчання має починатися відразу ж після діагностики первинного порушення в розвитку, незалежно від віку дитини.

3. Вчасно мають визначатися всі напрямки розвитку "соціального вивиху", що можуть виникнути в конкретної дитини внаслідок характеру і ступеня первинного порушення, віку, у якому воно наступило; мають бути визначені ролі кожного "вивиху" у соціальному розвитку дитини, характер і зміст спеціального навчання, спрямованого на усунення уже виниклих і попередження нових соціальних вивихів.

4. У зміст навчання мають бути введені спеціальні розділи, що спрямовані на розв’язання задач розвитку дитини, які відсутні у змісті освіти однолітка, що нормально розвивається.

5. Мають бути побудовані "обхідні шляхи" навчання, використані специфічні засоби, що не застосовуються у звичайній освіті.

6. Мають здійснюватися регулярний контроль за відповідністю обраної програми навчання реальному рівню розвитку дитини і для цього мають бути розроблені спеціальні педагогічні "інструменти", технології.

7. Має бути забезпечена особлива просторова і часова організація освітнього середовища.

8. Усі навколишні дорослі мають бути підготовлені і реально брати участь у рішенні освітніх задач за межами освітньої установи, їхні зусилля мають бути скоординовані.

9.Реабілітація засобами освіти не має закінчуватися періодом шкільного навчання. Практично така дитина має потребу в реабілітації засобами освіти протягом усього свого життя, хоча з віком її задачі будуть принципово мінятися.

10. Процес реабілітації засобами освіти має здійснюватися кваліфікованими фахівцями різного профілю, компетентними в рішенні задач корекції розвитку дитини в ході його навчання.

Із вищенаведеного виходе, що освітній принцип соціальної реабілітації дитини полягає в обов’язковому застосуванні освітнього, педагогічного компоненту в будь якому процесі реабілітації, що ставить за мету соціальну адаптацію та інтеграцію дитини з інвалідністю, тобто соціальну реабілітацію.

На закінчення цього розділу наведемо загально методологічні підходи, що можуть бути покладені у сучасну модель соціальної реабілітації дітей з вадами здоров'я [4]:

§ відкритість соціальної реабілітації майбутньому, її динамічність та варіативність, у зв’язку з чим вона має знаходитись у процесі постійного пошуку і зміни, весь час формуючи нові орієнтири й цілі. Принципи відкритості, динамічності та варіативності мають за мету гнучкість "тактики” реабілітації, що виражається в якісному діапазоні її задач (наприклад, обумовленому характером вікового розвитку дитини, динамікою плину захворювання, специфікою актуальної життєвої ситуації в сім’ї тощо), розмаїтості технологій реабілітаційних заходів, що мають буди застосовані. В кінцевому випадку це припускає відмовлення від твердих стереотипів, має на меті пріоритет креативності під час складання програми та реалізації процесу реабілітації;

§ інтеграція усіх способів освоєння дитиною світу;

§ особистісна спрямованість процесу реабілітації, вільний розвиток індивідуальності, яка є головним його фактором;

§ принцип реалістичності - що орієнтує на постановку реально досяжних цілей реабілітації, що виходять із можливостей дитини з вадами здоров’я, об'єктивних соціальних умов тощо (саме цей принцип диктує необхідність строгого індивідуального підходу при проведенні реабілітаційних заходів);

§ безпосередня участь дитини та її батьків у створенні програми реабілітації, виборі змісту, форми, методів, місця, часу і темпів цього процесу;

§ принцип гуманізму - ресурсу, що орієнтує на пошук позитивного,, для подолання „кризових ситуацій”, на актуалізацію потенційних можливостей, закладених у людині, що визнає абсолютну цінність людини, дитини, як особистості, його унікальність, право на свободу вибору (цей принцип є загально методологічним, універсальним – адже він підкреслює відсутність скільки-небудь істотних розходжень у підходах до хворої і здорової дитини).