Принципи соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями

 

Методологічні Детермінізм Відображення Розвиток

 

Принципи Ін- тегративності

 

Соціально- політичні

 

Організа- ційні

 

Психолого- педагогічні

 

Принцип конкретизації

 

Соціальне партнерство

 

Соціальна солідарність

 

Участь

 

Соціальна компенсація

 

Пріоритет- ність

 

Загально- соціальні

Історизм Соціальна обу-

мовленість

 

Соціальна значущість

 

Принцип диференціації

 

Кооперація

 

Різноплановий стиль

 

Єдність багато аспектного впливу

 

Системність

 

Рис. 6.1. Принципи соціально-педагогічної реабілітації

Через це важливим завданням держави є забезпечення соці- альної захищеності інвалідів, створення нею необхідних умов для індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповідних державних програмах, розроблених на основі врахування виявле- них потреб, і регулюється наданням соціальної допомоги у перед- бачених законодавством видах для усунення наявних перешкод. З цією метою держава визначає для дітей з обмеженими можливостя- ми додаткові гарантії для реалізації їхніх прав і законних інтересів, проявляючи при цьому особливу турботу про дітей. Хоча, слід ска- зати, що сьогодні ці діти і їхні сім’ї належать до найбільш соціально незахищеної категорії населення.

Останніми роками в державі і суспільстві визначилися позитив- ні тенденції в галузі соціальної політики щодо дітей з обмеженими можливостями і їхніх сімей, що знайшло своє відображення у пер- шій із зазначених закономірностей. Розроблено низку документів, згідно з якими державні структури, громадські об’єднання, залуча- ючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи, спрямовані не лише на охорону здоров’я населення і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, за- доволення їхніх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну ді- яльність.

Досить ефективним механізмом реалізації державної політики і вирішення проблем інвалідів в Україні стали загальнодержавні і регіональні програми, які об’єднують усі зусилля різних відомств. Особливе місце в цьому списку посідає цільова Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схвалена Постановою Кабі- нету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року № 1545 та Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» в Україні від 5 липня 2001 року.

Наступна загальна закономірність – розробка і вдосконалення нормативно-правової бази соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями.

Вітчизняний і зарубіжний досвід засвідчує, що соціальну роботу з дітьми, котрі мають функціональні обмеження, необхідно прово- дити постійно з урахуванням нормативно-правової бази документів світового співтовариства (установчі акти, декларації, пакти, конвен- ції, рекомендації і резолюції ООН, ВОЗ, МОР, ЮНЕСКО, ЮНІ- СЕФ та ін.) та законодавчих і підзаконних актів України.

У практиці соціальної реабілітації дітей з обмеженими функціо- нальними можливостями залучають такі базові документи світового співтовариства: Всесвітня декларація прав людини (1948 р.), Між- народний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.), Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.), Конвенція про права дитини (1989 р.), Всесвітня декларація про особливості впливан- ня, захисту і розвитку дітей (1990 р.), Конвенція і Рекомендації про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1983 р.) та інші.

Незаперечним є те, що головним серед цих документів, який становить загальне підґрунтя і вимоги для прийняття конкретних заходів у національному і міжнародному плані в галузі захисту прав інвалідів, а також сприяння щодо включення їх у нормальне життя суспільства, є Декларація про права інвалідів, прийнята Генераль- ною асамблеєю ООН у грудні 1971 року. Розробляючи цю страте- гічну лінію далі, Конвенція про права дитини підкреслює:

- Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому чи фізичному плані дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

- Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливу турботу, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, і відповідально- му за турботу про неї допомоги, про яку подано прохання і яка відповідає стану дитині та становищу її батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.

Цей документ наголошує ще й на тому, що держави-учасниці ма- ють право на обмін інформацією, у т.ч. й інформації про методи реабі- літації, що дозволяє всім державам, і Україні в тому числі, поліпшити свої можливості і знання, а також розширити свій досвід у цій галузі.

Слід звернути увагу на один важливий нюанс: права дитини, в тому числі із обмеженими можливостями, зароджуються в сім’ї, яка є природнім середовищем для зростання і добробуту всіх її членів, особливо дітей. У плані соціальної роботи незаперечним є факт, що права людини і дитини невіддільні від сім’ї, саме сім’я є їхнім гаран- том. Цим самим дитина захищена від будь-яких посягань на свою гідність.

Деякі аспекти розробки й удосконалення нормативно-правової бази в галузі соціальної роботи з дітьми і молоддю з обмеженими

функціональними можливостями наявна в Україні не лише на за- гальнодержавному рівні, але й на регіональному.

Отже, друга загальна закономірність, яка проявляється в ін- тенсивному розвитку і вдосконаленні нормативно-правової бази соціально-педагогічної роботи з дітьми з обмеженими функціональ- ними можливостями має важливе значення як юридична база цієї діяльності.

Розгортання соціально-педагогічної роботи з дітьми з обме- женими функціональними можливостями щодо їхньої інтеграції потребує того, що суспільство має сприяти створенню мережі реа- білітаційних центрів для таких груп дітей, де здійснюється профо- рієнтація завдяки профнавчанню, консультації з правових проблем, надається конкретна допомога по працевлаштуванню. Все це потре- бує кваліфікованої роботи, що зумовлює ще одну загальну законо- мірність зростання потреб сім’ї, яка виховує дитину з обмеженими функціональними можливостями, у кваліфікованій соціальній допо- мозі, що передбачає різноманітні види реабілітації.

Спостереження і вивчення особливостей роботи з дітьми з обме- женими можливостями дозволило нам визначити ряд специфічних закономірностей. Загальною особливістю їх стало те, що дитина- інвалід у будь-якому аспекті специфічних закономірностей не може розглядатися поза сім’єю, де вона проходить первинні стадії соціалі- зації. Тому першу специфічну закономірність ми визначаємо як за- лежність ефективності соціально-педагогічної реабілітації дитини з обмеженими можливостями від мобілізації потенціалу сім’ї.

З одного боку, сім’я як спільнота є об’єктом багатоаспектного впливу з боку різних соціальних інститутів. Власний потенціал сім’ї і дієздатність, які є головною підтримкою дитини з проблемами у розвитку в процесі реабілітації, багато в чому залежать від ефектив- ності, адресності і педагогічної доцільності допомоги держави і сус- пільства.

Безперечно, власний потенціал сім’ї є комплексним, інтегратив- ним показником її соціальної стабільності. Його дієвість поширю- ється на всіх членів сім’ї, які, за потреби, спроможні мобілізувати свої ресурси для підтримки того, хто їх найбільше потребує. Вихо- дячи з таких позицій, можна стверджувати, що власний потенціал сім’ї є важливою ланкою в загальній системі реабілітаційних захо- дів, тим додатковим ресурсом, значення якого важко переоцінити.

Таким чином, величезний діапазон і унікальність засобів впливу роблять її одним із найбільш сильних засобів соціалізації, соціаль- ної підтримки і захисту особистості, формування в ній загальнолюд- ських і, до того ж, індивідуалізованих властивостей.

Другою специфічною закономірністю соціально-педагогічної реабілітації проблемних дітей є реалізація індивідуальної програми реабілітації для кожної дитини з обмеженими можливостями згідно з її реабілітаційним потенціалом.

Сьогодні соціальна допомога не може мати абстрактний харак- тер. Предметом уваги спеціаліста є сім’я з притаманними лише їй проблемами. Одне і те саме захворювання, наприклад ДЦП, має де- сятки різновидів, складних комбінацій первинних і вторинних де- фектів. Особистість дитини є унікальною сама по собі, а у поєднанні з виявленими відхиленнями є взагалі неповторною. Цим і поясню- ється необхідність індивідуального підходу до реабілітації, що пови- нне знайти реальне відображення у повсякденній роботі з дітьми.

Індивідуальна програма реабілітації дітей з обмеженими функ- ціональними можливостями є переліком реабілітаційних заходів, спрямованих на відновлення здібностей дитини до побутової, сус- пільної, майбутньої професійної діяльності згідно з її потребами, колом інтересів, рівнем домагань з урахуванням спрогнозованого потенціалу його соматичного стану, психофізіологічною витрива- лістю, соціального статусу і реальних можливостей соціального се- редовища.

Реалізація індивідуальної програми характеризується чітко ви- раженим психолого-педагогічним наповненням усіх реабілітаційних заходів. При цьому простежується послідовність, комплексність і неперервність при виконанні індивідуальних програм.

Розробка індивідуальної програми реабілітації дитини з обме- женими функціональними можливостями має такі етапи:

- проведення реабілітаційно-експертної діагностики;

- оцінка реабілітаційного потенціалу, який містить власний по- тенціал сім’ї, котра виховує дитину;

- реабілітаційний прогноз;

- визначення адекватних заходів, технічних засобів та послуг, які дають змогу дитині відновити порушені чи компенсувати втра- чені здібності до виконання побутової, пізнавальної діяльності, рухової активності з врахуванням вікових особливостей дити- ни.

Третя специфічна закономірність соціально-педагогічної реабілі- тації дитини з обмеженими функціональними можливостями полягає в об’єднанні зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб сім’ї дитини з проблемами здоров’я і розвитку.

У цьому випадку йдеться про інтеграцію діяльності як держав- них органів, так і громадських, приватних ініціатив різного профілю з метою найбільш повного задоволення потреб цієї категорії сімей у її самореалізації, розкритті власної корисності.

Зазначена закономірність відображає залежність результатів реабілітації від міри впливу сукупного потенціалу соціуму як бага- томірного явища: життєве середовище, соціальне мікросередовище, середовище проживання конкретної людини, життєвий простір, со- ціальний простір.

Соціум, у якому традиційно відбувається процес соціалізації особистості дитини з обмеженими функціональними можливостями і яка виховується вдома, зазвичай, має два виміри – сім’я і сімейно- сусідська спільнота.

Практика свідчить, що успіх реабілітації залежить від багатства зв’язків (контактів), у які вступає сім’я хворої дитини і яка обрала для себе інтегративний шлях розвитку.

Взаємодія соціуму і дитини та її сім’ї доповнюють один одного. Наприклад, спілкування і співробітництво здорових дітей і дітей з обмеженими функціональними можливостями призвело до наро- дження нового соціального явища – волонтерського руху як прояву дитячого милосердя.

Отже, можна сказати, що третя специфічна закономірність соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціо- нальними можливостями досить тісно пов’язана як із загальними закономірностями, так із двома попередніми специфічними законо- мірностями, що відображають найбільш істотні зв’язки і взаємоза- лежності між спеціалістами соціальної реабілітації, дитиною з обме- женими функціональними можливостями і її сім’єю, а також всіма соціальними інститутами, які повинні на різних рівнях забезпечити ефективність процесу соціально-педагогічної реабілітації.

Визначені загальні і специфічні закономірності соціально- педагогічної роботи та принципи соціально-педагогічної реабілітації дітей і молоді з обмеженими функціональними можливостями дозво- лили окреслити принципи діяльності фахівця, котрий спеціалізується на роботі з дітьми з обмеженими функціональними можливостями:

- дотримання прав дитини;

- надання державних гарантій у сфері соціального обслугову- вання;

- забезпечення отримання рівних можливостей щодо отримання со- ціальних послуг і їх доступності для дітей і молоді цієї категорії;

- послідовності всіх видів соціального обслуговування;

- орієнтації соціального обслуговування на індивідуальні потреби;

- пріоритетність заходів по соціальній адаптації дітей-інвалідів і молодих інвалідів;

- відповідальності органів державної влади, органів місцевого са- моуправління за збереження прав дітей-інвалідів у сфері соці- ального обслуговування.

У забезпеченні соціальної допомоги і підтримки дітей з обмеже- ними функціональними можливостями помітну роль відіграє фахі- вець, котрий повинен:

- забезпечити допустиме і доцільне посередництво між особистіс- тю дитини, сім’ї, з одного боку, і суспільством з різними держав- ними і громадськими структурами;

- виконувати своєрідну роль “третьої особи”, зв’язуючої ланки між дитиною і мікросередовищем, між дитиною і молодою з об- меженими можливостями і здоровими людьми, сім’єю і суспіль- ством;

- впливати на спілкування інваліда і його відносини у мікросоціу- мі, стимулювати, спонукати його до тієї чи іншої діяльності, яка буде сприяти її прогресивному розвитку;

- допомагати сім’ї, котра виховує дитину з обмеженими функціо- нальними можливостями, організувати спеціалізовані види реа- білітації, причому необхідно враховувати, що медична реабіліта- ція не має чіткого відмежування від психологічної, педагогічної, соціально-економічної та професійної.

Зважаючи на законодавчу базу та особливості потреб дітей і мо- лоді з функціональними обмеженнями важливою умовою у допо- мозі такій категорії людей є незаперечна реалізація Державних про- грам (2001 р.), що сприяє захисту інвалідів.

У межах цієї програми виконується низка заходів, які стосують- ся окремих аспектів проблеми соціально-педагогічної реабілітації (див. мал. 1). Серед них можна назвати такі:

1. Програмно-методичне забезпечення спеціальних (корекційних) освітніх установ.

Мається на увазі розробка змісту спеціальної освіти, соціально- трудової адаптації, психолого-педагогічної реабілітації дітей з пору- шенням інтелекту.

2. Підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, котрі працюють з дітьми з обмеженими можливостями.

Створюються пакети науково-методичних навчальних матеріа- лів для спеціалістів і батьків щодо забезпечення групового та інди- відуального навчання дітей з порушенням емоційно-вольової сфери під час інтеграції в середовище здорових ровесників.

3. Створення нових і розвиток діючих Центрів реабілітації дітей з обмеженими можливостями.

З метою поліпшення їхньої роботи на сьогодні розроблена мо- дель психолого-педагогічної консультації з діагностичним підхо- дом.

4. Створення нових освітніх моделей для дітей-інвалідів.

В Україні робляться перші кроки у плані впровадження моделі ін- тегрованого виховання і навчання дітей з відхиленнями у розвитку.

 

Питання і завдання для самостійної роботи

 

1. У чому виявляються загальні і специфічні закономірності соціально-педагогічної роботи з дітьми і молоддю, що мають функціональні обмеження.

2. Розкрити основні принципи соціально-педагогічної роботи з дітьми-інвалідами.

3. Здійснити характеристику одного Закону чи Постанови Кабіне- ту Міністрів України щодо соціального захисту дітей і молоді з функціональними обмеженнями.

4. Розкрити основні механізми можливого вирішення найбільш важливих проблем дітей-інвалідів.