Макроекономічні показники розподілу доходів та рівня життя.

Доходи учасників ринкової економіки розподіляються відповідно до функції, яку виконує той або інший фактор виробництва. Заробітна плата виплачується за працю, рента і процент – за ресурси, що перебувають у чиїйсь власності, а прибутки належать власникам ділових підприємств. Розподіл доходів між власниками факторів виробництва називають функціональним розподілом доходів. Цей розподіл доходів широко використовує статистика. Проте економісти нині акцентують увагу на родинному розподілі доходів, тобто їх розподілові між окремими домогосподарствами. Це поняття характеризує розподіл доходів між різними домогосподарствами без посилання на джерело доходу та суспільну верству, до якої належить домогосподарство.

Особисті та використовувані доходи:

Доходи домогосподарств, або особисті доходи – це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, як правило, за рік. Основними складовими грошових доходів є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності та власності (процент, дивіденди, рента та ін.) і соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв’язку з безробіттям і т.д.).

Натуральні доходи – це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання. Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.

Номінальні використовувані доходи – це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на споживання (С) і особисте заощадження (З): ВД=С+З. для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних до індексу споживчих цін.

Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата – це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу.

Реальна зарплата – номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.

В умовах ринкової трансформації економіки України відбуваються глибокі зміни у структурі доходів населення. Частка заробітної плати в доходах населення відіграє важливу роль у трудовій мотивації. Помітне зниження частки зарплати в доходах населення означає, що суспільство менше цінує працю як джерело доходу, а це може спричиняти зневажливе ставлення до праці в частини населення. Важливе значення має також співвідношення у грошових доходах заробітної плати і соціальних трансферів. Збільшення частки соціальних трансферів в особистих доходах може підживлювати психологію утриманства.

Диференціація доходів.

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у доходах має місце в усіх економічних системах – як традиційних, так і товарних. Посилання диференціації в доходах в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлене низкою обставин. Однією з головних є та, що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші групи продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи, яка відходить у минуле. Для кількісної оцінки диференціації особистих доходів використовують різні показники, найчастіше будують криву Лоренца.

Для побудови цієї кривої загальну кількість домогосподарств (сімей) ділять на п’ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група охоплює 20% населення (горизонтальна вісь). Для кожної групи обчислюють її частку в особистому доході за відповідний рік (вертикальна вісь). Інформація, яку дають подібні таблиці, свідчить про те, наскільки нерівномірно розподіляється сукупний дохід у тій чи іншій країні. Наприклад, якби дохід розподілявся порівну між усіма сім’ями України, тоді кожна їхня п’ята частина отримувала б 20% цього доходу, 40% сімей – 40% доходу й т.д. таку ситуацію графічно зображають бісектрисою. Чим ближче крива до бісектриси, тим вищий ступінь рівності розподілу доходу. Інший крайній випадок спостерігався б тоді, коли в країні майже весь дохід привласнювали б кілька казково багатих родин, а решта населення ледве животіла (крива максимально віддалена від бісектриси). Реальна економіка звичайно являє собою дещо середнє між цими двома крайніми випадками.

Крива Лоренца для Бразилії відхиляється від бісектриси найбільше, а крива Лоренцо для Японії розміщена найближче до бісектриси.

Ще одним часто використовуваним показником диференціації доходів є децильний коефіцієнт, який показує, у скільки разів мінімальні доходи 10% найбагатшого населення перевищують максимальні доходи 10% найменш забезпеченого населення. Його обчислюють як відношення між середніми доходами 10% найбільш високооплачуваних громадян і середніми доходами 10% найменш забезпечених. Для характеристики розподілу доходу між групами населення обчислюють коефіцієнт концентрації доходів населення, або коефіцієнт Джині. Його нерідко обчислюють на підставі кривої Лоренцо як відношення площі фігури, яку утворюють бісектриса та крива Лоренца, до площі трикутника, утвореного горизонтальною віссю та правою ординатою. Величина коефіцієнта Джині коливається від нуля до одиниці. Чим вищий ступінь поляризація суспільства за рівнем доходів, тим коефіцієнт Джині ближчий до одиниці. Із вирівнюванням доходів у суспільстві цей показник прямує до нуля (нульове значення показника досягається за абсолютно рівномірного розподілу доходів). Оскільки на нерівномірності розподілу доходів істотно позначаються процеси оподаткування і виплати трансферів, то цей коефіцієнт часто обчислюють на підставі і особистих, і використовуваних доходів. Окрім графічного вимірювання величини коефіцієнта Джині, існують також математичні методи його обчислення. Якщо населення країни розбите на 10 рівновеликих груп децилів і частки груп у сукупному доході виражені у відсотках, то коефіцієнт Джині можна обчислити за такою формулою: , де - частка і-ої групи в загальному обсязі доходів.

 

Методологія обчислення ВВП

Як вимірюють ринкову вартість усього обсягу національного виробництва. Але щоб глибше і повніше відповісти на це запитання, уявімо гіпотетичну економіку, в якій усі фірми виробляють лише одне благо — хліб — за допомогою одного фактора виробництва — праці. Для випікання хліба, який продають домогосподарствам, фірми наймають працівників. Отже, праця надходить від домогосподарств до фірм, а хліб — від фірм до домогосподарств. На рис. 8.1 показано спрощену схему кругопотоку, яка відбиває ділові операції, що відбуваються у цій гіпотетичній економіці між домогосподарствами і фірмами. Внутрішній прямокутник відображає рух ресурсів і продуктів між домогосподарства ми і фірмами, а зовнішній — рух грошей. Домогосподарства купують хліб у фірм. Фірми використовують частину виторгу від продажу хліба для виплати заробітної плати, а залишок виторгу становить прибуток власників фірм. Отже, в економіці видатки на хліб ідуть від домогосподарств до фірм, а дохід у формі зарплати і прибутку — від фірм до домогосподарств.

Цей приклад дає змогу зрозуміти, що валовий внутрішній продукт можна обчислити двома методами. По-перше, як суму видатків на купівлю хліба; по-друге, яку суму доходів.

У національній економіці сукупні видатки на купівлю товарів і послу і її сукупний дохід мають завжди дорівнювати одне одному. В кожні діловій операції є дві сторони — покупець і продавець. Видатки покупці на купівлю товарів і послуг становлять доходи їхніх продавців.

Отже, в національній економіці, з одного боку, ВВП можна визначити як суму видатків чотирьох основних покупців — споживачів, фірм, уряд та іноземців — на купівлю кінцевих товарів і послуг. З іншого боку, ВВІ можна обчислити як суму доходів, створених у процесі виробництва -зарплати, ренти, процента та прибутку.

Однак, перш ніж з'ясувати суть методів обчислення ВВП, урахуємо такі моменти.

По-перше, під час обчислення ВВП не враховують продаж уживаних речей. Урахування продажу товарів, вироблених кілька років тому, в обсяг; ВВП поточного року призвело б до завищення обсягу продукції цього рок.

Так само, якщо хтось купив певну річ, яку виробили в поточному році, й через місяць продав її, то, як і в першому випадку, ця операція у ВВП не враховується. Урахування вартості перепродажу речі призвело б до по­двійного рахунку.

По-друге, у ВВП не враховують невиробничі фінансові операції, що здійснюються в економіці. До невиробничих фінансових операцій нале­жать державні трансферні платежі, які охоплюють видатки держави на соціальне страхування, допомогу з безробіття, пенсії, і приватні транс­ферні платежі (наприклад, щомісячні суми, які студенти отримують із дому, операції з цінними паперами, тобто купівля-продаж акцій та облі­гацій тощо). Основною рисою невиробничих операцій є те, що особи, які одержують ці виплати, не роблять будь-якого внеску до поточного вироб­ництва.

По-третє, для правильного визначення обсягу національного виробниц­тва треба, щоб усі продукти й послуги, вироблені протягом року, були враховані лише один раз. Більшість продуктів проходить через кілька ви­робничих стадій, перш ніж потрапляє на ринок. Окремі частини й компо­ненти продукту купують і продають декілька разів. Щоб уникнути багато­разового врахування частин продуктів, які продають і купують, при об­численні ВВП ураховують лише ринкову вартість кінцевих товарів і не враховують вартість проміжних товарів. Урахування вартості проміжних товарів означає подвійний рахунок, що завищує обсяг ВВП.

Під кінцевими товарами розуміємо товари і послуги, які купують для споживання, а не для перепродажу, подальшого оброблення чи перероб­лення. Проміжними називають товари і послуги, які використовують для подальшого оброблення чи перероблення, тобто для виробництва інших товарів чи для перепродажу.

Аби уникнути подвійного рахунку при обчисленні ВВП, необхідно вра­ховувати у ньому тільки додану вартість, створену кожною фірмою. Дода­на вартість — це різниця між виторгом фірми та вартістю сировини і матеріалів, які вона придбала в постачальників.

По-четверте, у багатьох країнах для повнішого обчислення ВВП визна­чають так звану приписану вартість. У ВВП товари і послуги враховують за їх ринковою ціною. Проте певні послуги не продаються на ринку і не мають ринкової ціни. Тому їм доводиться приписувати вартість.

Приписування вартості є особливо важливим при визначенні вартості житла. Особа, що орендує житло, платить орендну плату, яка, з одного боку, виступає як видатки наймача, а з іншого — як дохід домовласника. Проте значна частина людей проживає у власних будинках. Ці люди, зро­зуміло, не сплачують орендної плати домовласникові, хоча використову­ють таке благо, як житло. Для врахування цього обсягу послуг у ВВП внесено "орендну плату", яку власник житла ніби сплачує сам собі.

Ринковою ціною такої послуги є орендна плата, яку власникові житла довелось би сплачувати, якби він орендував аналогічне житло. Цю припи­сану вартість житла враховують у ВВП як видатки споживачів і як доходи власників.

По-п'яте, важливе значення при обчисленні ВВП та інших національ­них рахунків мають поняття "резиденти", "нерезиденти" та "економічна територія".

Згідно з загальноприйнятими критеріями, до резидентів країни відно­сять усіх тих фізичних осіб, хто проживає на її території більше року, незалежно від громадянства. Туристи, сезонні робітники, дипломати (не­залежно від строку їхнього перебування) до резидентів країни не нале­жать. Проте інші іноземці, які проживають на території країни впродовж тривалого часу (не менше року), є її резидентами.

Щодо юридичних осіб, то всі підприємства, створені відповідно до за­конодавства цієї країни, які здійснюють свою виробничу діяльність на території країни, належать до її резидентів, навіть якщо вони частково або повністю перебувають у власності іноземців. Отже, зарубіжні філіали транснаціональних підприємств не є резидентами тієї країни, де розміще­на штаб-квартира цих підприємств.

Органи держави вважаються резидентами навіть тоді, коли вони ве­дуть свою діяльність за кордоном. Наприклад, посольства іноземних дер­жав і громадяни країни, що працюють у них, є резидентами своєї країни.

Під економічною територією розуміють територію, на яку поширю­ються повноваження уряду країни і в межах якої люди та інші фактори виробництва, товари і гроші можуть вільно переміщуватися. На відміну від географічної території економічна територія не охоплює територіальні анклави інших країн (посольства, військові бази тощо). Проте в економіч­ну територію входять анклави певної країни, розміщені на території інших країн.

При обчисленні ВВП результати діяльності підприємств ураховуються незалежно від того, чи контролює підприємства вітчизняний або інозем­ний капітал, працюють на них резиденти чи нерезиденти.

Тепер можна дещо уточнити визначення валового внутрішнього про­дукту.

Отже, валовий внутрішній продукт — це ринкова вартість усіх кінце­вих товарів і послуг, вироблених у межах економічної території країни протягом певного періоду часу, як правило, року.

Методи обчислення ВВП

Валовий внутрішній продукт, як уже зазначалося, обчислюють трьома методами: 1) як суму видатків покупців на при­дбання товарів і послуг (за видатками — метод кінцевого використання);

2) як суму грошових доходів, отриманих від виробництва продукції у цьому році (за доходами — розподільний метод);

3) як суму доданої вартості, створеної на всіх стадіях виробництва товарів і послуг (за галузями — виробничий метод).

Усі методи обчислення ВВП дають однаковий результат, бо те, що витра­чено на купівлю продукту (видатки), є доходом для тих, хто вклав людські й матеріальні ресурси у виробництво цього продукту та його продаж на ринку.

Для визначення ВВП за видатками підсумовують усі види видатків на кінцеві товари і послуги — споживчі видатки населення, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та чистий експорт.

Особисті споживчі видатки охоплюють видатки домашніх господарств на товари тривалого користування (холодильники, телевізори, легкові ав­томобілі), видатки на предмети поточного вжитку (хліб, олівці, сорочки, зубну пасту тощо) і видатки споживачів на послуги (юристів, перукарів, сантехніків та ін.).

Інвестиційні видатки ділових фірм країни — це видатки на: 1) заку півлю машин, устаткування, верстатів підприємствами; 2) усе будівниц­тво (виробничі будівлі й житлові будинки); 3) зміни в запасах. Запаси — це вироблені, але не продані у цьому році інвестиційні, а також споживчі товари. Якщо на складах підприємств наприкінці року нагромадилося більше товарів, ніж їх було на початку року, то це означає, що в націо­нальній економіці впродовж року вироблено більше товарів, ніж продано. Цей приріст запасів додають до ВВП. А якщо запаси зменшуються, то величину зменшення вираховують із ВВП.

У макроекономіці інвестиції поділяють на валові й чисті. Валові інве­стиції охоплюють усі вироблені інвестиційні блага, призначені для замі­щення машин, верстатів, устаткування, споруд, що спожиті у процесі виробництва у цьому році плюс ті, що становлять приріст капіталу в націо­нальній економіці. Отже, до валових інвестицій належать як заміщувальні інвестиції, так і приросткові, або чисті, інвестиції. Чисті інвестиції — це додаткові інвестиції, тобто їх приріст понад зношення капіталу в цьому році. Різниця між валовими і чистими інвестиціями становить амортиза­цію. Тому валові інвестиції дорівнюють сумі амортизації та чистих інве­стицій. У ВВП ураховують валові інвестиції.

Державні закупівлі товарів і послуг охоплюють усі державні видатки (уряду, місцевих органів влади) на кінцеві продукти підприємств і на най­мання в державний сектор працівників. Однак, вони не враховують дер­жавних трансферних платежів, бо такі видатки не відображають збільшен­ня поточного виробництва і є просто передаванням державних доходів певним родинам або індивідам.

Чистий експорт — це сума, на яку іноземні видатки на вітчизняні товари і послуги (експорт) перевищують вітчизняні видатки на товари і послуги (імпорт). Проте чистий експорт може бути і від'ємною величиною.

Підсумувавши чотири групи видатків, отримуємо ринкову вартість річного обсягу вітчизняного виробництва, тобто:

ВВП = C + I + G + (K- M),

де С — особисті видатки на споживання; І — інвестиційні видатки; G — урядові закупівлі товарів і послуг; К — вартість експорту; М — вартість імпорту.

Отже, ВВП є сумою споживання, інвестицій, державних закупівель і чи­стого експорту. Позначимо ВВП через Y, а чистий експорт через X:

Це рівняння є тотожністю, бо визначається на підставі змінних, що входять до нього. Його називають основною тотожністю національних рахунків.

За другим методом ВВП обчислюють за доходами, отриманими від виробництва продукції. Такими доходами є:

1) заробітна плата найманих працівників, яку фірми й уряд випла­чують тим, хто пропонує працю; враховують також низку доповнень до зарплати, які підприємства вносять у різні фонди;

2) рента, тобто доходи, які отримують домогосподарства і фірми від нерухомого майна, включаючи приписану ренту за проживання у власно­му житлі;

3) процент, що являє собою виплати грошового доходу постачальни­кам грошового капіталу (виплата процентів домогосподарствам за вклади, за облігації підприємств);

4) прибуток, він має два різновиди — доходи некорпоративного секто­ра (доходи підприємства, що перебувають в одноосібній власності) та при­буток акціонерних підприємств.

ВВП як сума доходів містить іще два види виплат, що не є доходом:

— непрямі податки на бізнес (податок на додану вартість, акцизний збір, ліцензійні платежі, мито та ін.);

— амортизаційні відрахування (показують обсяг капіталу, спожитого в процесі виробництва впродовж року).

Найпоширенішими з наведених методів обчислення ВВП є метод кінце­вого використання та виробничий метод. Вибір країною методів обчислен­ня ВВП визначається особливостями її статистики.

ВВП — дуже важливий показник функціонування національної еконо­міки. Однак, потрібно усвідомлювати, що він дещо занижує реальний об­сяг вітчизняного виробництва. По-перше, ВВП не враховує результатів економічної діяльності в тіньовому, або підпільному, секторі національної економіки. Окремі представники цього сектора втягнуті в нелегальну ді­яльність — торгівля і виробництво наркотиків, лихварство і шахрайство при наданні позик. По-друге, не всі вироблені в національній економіці продукти прохо­дять стадію купівлі-продажу. Тому ВВП як вимірник ринкової вартості обсягу виробленої продукції не враховує такі продукти. Наприклад, май­же в усіх країнах є залишки натурального господарства — виробництво продукції для споживання домогосподарством, яке її виготовило.

ІНШІ показники обсягу Існує низка взаємопов'язаних національних рахунків, які

національного обчислюють на основі виробництва ВВП.

Валовий національний продукт (ВНП) — це ринкова вартість кінце­вих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу, як правило, за рік, за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам пев­ної країни, наприклад, України, незалежно від того, де використовува­лись ці фактори — в Україні чи за кордоном. Навпаки, та частка про­дукції (доходу), що вироблена в Україні за допомогою факторів виробниц­тва, що належать іноземцям, вираховується із ВНП України.

Відмінність між ВВП і ВНП полягає у так званих іноземних фактор­них доходах. Щоб отримати ВНП, потрібно до ВВП додати надходження на фактори виробництва від решти світу (прибутки, зарплата, зароблені резидентами за кордоном) і відняти платежі за фактори виробництва решті світу (прибутки, зарплата, зароблені іноземцями в цій країні):

ВНП = ВВП + Надходження за фактори з-за кордону -- Платежі за фактори решті світу.

Якщо надходження в країну за фактори виробництва від решти світу переважають над платежами за фактори решті світу, то ВНП країни пере­вищує її ВВП. І навпаки, якщо ці надходження менші за платежі, то ВВП країни більший, ніж її ВНП. Для більшості країн різниця між ВВП і ВНП незначна і змінюється з перебігом часу повільно, але існують винятки. Чи­мало швейцарських компаній мають свої філіали за кордоном. У резуль­таті її ВНП перевищує ВВП приблизно на 5 %. ВНП Пакистану також перевищує його ВВП, бо значний відсоток пакистанців працює за кордо­ном і регулярно надсилає трудові доходи на батьківщину. Особливо пока­зовою є ситуація в Кувейті, який протягом багатьох років використовував свої доходи від нафти, щоб купувати активи за кордоном. Унаслідок висо­ких доходів від іноземних інвестицій ВНП Кувейту перевищує його ВВП приблизно на третину. Навпаки, ВНП Ірландії, Данії менші, ніж їхні ВВП.

Окремі країни, в тому числі й Україна, публікують лише показник ВВП, що можна пояснити значними статистичними труднощами обчислення ВНП.

ВВП як вимірник загального обсягу виробництва має такий недолік: він завищує обсяг продукції для споживання і для нагромадження нового капіталу. Річ у тім, що з нього не вираховується та частина річного обсягу виробництва, яка потрібна для відшкодування капітальних благ, викори­станих у виробництві впродовж року. Щоб отримати річний обсяг вироб­ництва, який іде на споживання і на приріст капіталу, обчислюють чи­стий внутрішній продукт.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це валовий внутрішній про­дукт, скоригований на суму амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП -Амортизація.

Він вимірює загальний обсяг продукції, який уся економіка — домогосподарства, фірми, уряд та іноземці — може спожити, не погіршуючи виробничих можливостей наступних років.

У системі національних рахунків особливу значущість має національ­ний дохід (НД). Національний дохід (НД) — це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес:

НД = ВНП - Амортизація - Непрямі податки.

Національний дохід можна також прямо одержати додаванням усіх фак­торних доходів резидентів — заробітної плати, ренти, процента та прибутку.

Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки кош­тує суспільству отримання обсягу національного виробництва.

У вітчизняній практиці національний дохід досі поділяють на фонд спо­живання і фонд нагромадження.

Фонд споживання — це та частина національного доходу, яка забезпе­чує задоволення матеріальних і культурних потреб людей і потреб су­спільства загалом (на освіту, оборону тощо).

Фонд нагромадження — це та частина національного доходу, яка забез­печує розвиток виробництва.