Розділ 2. Московська держава на початку нового часу

(1533 – 1725 рр.)

Іван IV Грозний і його доба. Кінець XV – початок ХVI ст. позначився в історії Європи і світу значними геополітичними та соціально-економічними змінами. Саме в цей час завершилося вигнання арабів з Піренейського півострова; Колумбом було від­крито Америку; у Франції, Англії, Іспанії остаточно сформувалися централізовані національні держави у вигляді стано-представ­ницької монархії; під впливом масштабного ввезення в Європу золота і срібла відбувалася “революція цін” – різке подорожчання сільськогосподарської продукції, що, своєю чергою, привело до масштабних змін в економіці всіх без винятку країн континенту. Тоді, коли західноєвропейські країни розпочали активну експансію в Новий світ, країни Центрально-Східної Європи зіштовхнулися з мусульманською загрозою у вигляді турків-османів. Їхня держава – Оттоманська Порта за короткий термін підкорила Балканський півострів, у 1453 р. захопила Константинополь і остаточно лікві­дувала Візантійську імперію. На початок XVI ст. турки майже постійно вели війни проти Австрії, Польщі, Великого князівства Литовського. Залежність від турків були змушені визнати правителі Кримського ханства.

Масштабні зміни у Європі вимагали адекватної реакції московських правителів у галузі модернізації системи управління державою, реформуванні економіки, армії. Вирішувати ці завдання доводилося в доволі складних умовах вже наступникам Івана ІІІ та Василя ІІІ. У 1533 р. Василь ІІІ помер. За заповітом його владу успадковував його син Іван, якому тоді було лише 3 роки. Справжнім керівником держави стала дружина Василя ІІІ Олена Глинська. Вона провела грошову реформу, уніфікувавши всі гроші у державі. Було запроваджено копійку та рубль. Регентші вдалося обмежити податкові пільги монастирів і церкви, заарештувати багатьох кримінальних злочинців. У Москві було завершено будівництво стіни Китай-города, було зведено нові фортеці у Стародубі, Почепі, Пронську. У 1538 р. Олена Глинська неспо­дівано померла. Як писав у своїх спогадах про поїздку до Москви австрійський посол Сигізмунд Герберштейн, її отруїли бояри Шуйські. Влада перейшла до боярської ради, оскільки царевичу Івану було лише 7 років.

Серед бояр не було єдності. В результаті боротьби між ними перемогли Шуйські, а згодом Бєльські. Бояри зловживали владою, всіляко визискували простий народ, ослаблюючи країну перед зовнішніми ворогами.

Освітою Івана Васильовича ніхто всерйоз не займався. Він виростав у атмосфері жорстокості, ненависті та інтриг. Постійно голодував. Молодий царевич кілька разів був свідком вбивств бояр. Коли Івану було 13 років, він під час суперечки з Андрієм Шуйським наказав слугам нацькувати на боярина собак. Слуги виконали наказ. Іван Васильович з того моменту став фактичним керівником країни. Сталося це у 1540 р. Він повернув до влади родичів своєї матері Олени Глинської і розправився з усіма бунтівними боярами. Кільком відрубали голови, кількох осліпили і вирізали язики. Молодий правитель умів лише читати (вчила його мати). Він самостійно перечитав книги з бібліотеки свого батька. У 1547 р. Іван IV вінчався на царство і став першим російським царем. Сталося це за підтримки митрополита Макарія. За рік до вінчання Іван IV одружився з Анастасією Захар’їною. Одним із найдовіреніших радників Івана IV був його друг часів дитинства Олексій Адашев.

Цар не став ділитися владою з боярами, але створив новий орган – Вибрану Раду, а в 1549 р. скликав церковний собор. Саме на соборі вперше було прийнято рішення розпочати війну проти Казанського ханства. Він реформував великокнязівське військо. Якщо раніше солдати одягалися хто у що і озброювалися хто чим, то зараз вводилася однакова уніформа і озброєння. Влітку 1550 р. розпочалися активні військові реформи. Було сформовано список найбільш знатних князів та дворян – Вибрана тисяча. Воєводи повинні були призначатися саме з них. У 1551 р. було складено Двірський зошит, до якого записали всіх дворян, зобов’язаних нести військову службу. У результаті цих заходів чисельність дворянської кінноти зросла до 200 – 300 тисяч воїнів. Але вона збиралася нечасто. Регулярних військ було значно менше – 3 тис. важкої кавалерії та 10 тис. легкої. Пізніше до них додалися озброєні мушкетами стрільці, яких було до 20 тисяч. Крім того, було ще 30 тисяч піхотинців, озброєних пищалями. Навіть у мирний час регулярні війська повинні були займатися військовими навчаннями та підготовкою. Для цього до армії активно залучали іноземних офіцерів. Важлива роль відводилася й артилерії. Іван IV розпо­рядився створити Гарматний двір, де було вилито до 2 тисяч гармат.

У травні 1551 р. Іван IV зібрав 150-тисячну армію і рушив у військовий похід на Казань. Після тривалих боїв та облоги 2 жовтня 1551 р. Казань було захоплено. А в 1554 р. росіяни захопили Астрахань – столицю Астраханського ханства.

Ще під час походів Іван Грозний провів низку внутрішніх реформ. У 1550 р. було видано новий “Судебник”. А наступного року відбувся т. зв. Стоглавий собор. Згідно з його рішеннями та наступними указами царя, вотчинники могли викупляти раніше продані землі, а селяни зберігали право покидати свого поміщика за тиждень до Юр’ївого дня і тиждень після. Було суворо регламентовано церковні служби, посилено монастирську дисципліну. Іван IV провів перепис земель та збільшив податки.

Для управління державою було створено мережу приказів: Посольський, Розрядний, Земський, Помісний, Стрілецький та Чолобитний. Було проведено реформу місцевого самоврядування. В 1556 р. цар видав “Уложеніє про службу”. Згідно з ним, від кожних 150 десятин землі землевласники мали висилати до війська 1 солдата. Хто не давав – той платив штраф. Служилим людям виплачувалися гроші зі скарбниці.

У результаті перемог над Казанню та Астраханню Іван IV Грозний значно зміцнив позиції Московського царства на півдні та сході. За участю запорозьких козаків з Дмитром Вишневецьким росіяни ходили в Крим і на Очаків. Та далі цар вирішив розпочати війну з Лівонією, що й сталося у 1558 р. Початок війни був вдалим для росіян – вони захопили Нарву, Дерпт, Ревель. Лівонці пішли на переговори. У 1559 р. було укладено перемир’я. Тим часом померла дружина Грозного Анастасія. Підозрюючи оточення у зраді, цар почав репресії і вдруге одружився на Марії Темрюківні. Наступного року війна з Лівонією відновилася. Цього разу були численні невдачі. Союзниками Лівонії стали Литва та Польща. Частина бояр, побоюючись помсти царя, здалася литовцям у полон.

Іван ІV побоювався бояр, удільних князів, прагнув посилити свою особисту владу. Для цього він у 1564 р. запровадив опричнину. Опричниною називалася частина країни, на яку поширювалися надзвичайні закони та система управління. Всі податки від цієї частини країни йшли на утримання царя та його двору. Помічниками царя мали стати опричники. Вони особливо жорстоко розправлялися з ворогами царя, а часто просто із заможними підданими, намагаючись заволодіти їхнім майном. Прославився катуванням бояр опричник Малюта Скуратов. Він навіть особисто задушив митрополита Філіпа Количева у 1569 р. Проти опричнини виникла опозиція всередині країни. Того ж року вороги Москви – Литва і Польща – об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Налякані опричниною бояри та жителі окремих міст розпочали таємні переговори з польським королем. У відповідь у 1570 р. опричники захопили Новгород і стратили кілька тисяч городян, у т. ч. посадників, заможних купців, архієпископа. Ці заходи викликали зворотну реакцію, а тому репресії продовжу­валися. На додачу Московську державу охопили неврожаї, голод та різні епідемії. Вони сприймалися народом як Божа кара за злочини царя.

У 1571 р. кримські татари, дізнавшись, що Москва веде війну у Лівонії, а столицю захищають лише опричники, підійшли до столиці і спалили її. Іван IV зробив висновки і наступного 1572 р. ханське військо було розбите.

Продовжуючи Лівонську війну, Іван IV спустошив державну скарбницю. Села і міста обезлюдніли. Багато московитів утікали від опричнини до Литви і в непрохідні ліси. Складалася катастрофічна ситуація у сільському господарстві. У 1582 р. обробляли тільки 10 – 15 % земель від тих, що оралися в 1564 р. У 1581 р. Іван Грозний був змушений запровадити т. зв. “заповітні роки” – роки, під час яких селянам заборонялося залишати свого поміщика.

У 1575 р. Річ Посполиту очолив талановитий полководець Стефан Баторій, який у кількох битвах розбив росіян. Лише після тривалої оборони Пскова у 1581 р. король пішов на мирні перего­вори. Наступного року було укладено перемир’я.

Великою втратою для царя було вбивство у приступі гніву власного сина Івана. У 1584 р. Іван IV Грозний помер, залишивши вдовою свою шосту дружину. Наприкінці ХХ ст. радянські науковці виявили в його кістках великий вміст ртуті.

В історичній літературі існують різні оцінки діяльності Івана Грозного. Чи не найавторитетніший російський дослідник цього періоду Р. Скринніков зазначав, що історія правління першого російського царя – це час контрастів, коли країна досягла великих економічних успіхів і зазнала повного розорення, це час утвердження Росії в Східній Європі і водночас важкої поразки у Лівонській війні. За його словами, “Цар Іван заслужив прокляття боярської знаті і земського дворянства. Низи, задавлені непомірними податками, також не мали причин любити самодержця”. Однак саме за часів Івана Грозного серед росіян виник міф про “доброго царя”, який захистить народ від утисків “лихих бояр”. І сталося це, насамперед, завдяки опричнині. Р. Скринніков також вказує, що саме прізвисько “Грозний” появилося не в історичних джерелах XVI ст., а в народному фольклорі часів Смути і не мало негативного відтінку, адже “в уявленні людей того часу “гроза” символізувала стихію спопе­ляючу, невідворотну і блискучу, при тому стихію не стільки природну, скільки божественну, знак втручання небесних сил у життя людей”. Історики, представники різних наукових шкіл, по-різному оцінюють причини, перебіг та наслідки реформ, опричнини Івана Грозного, називають різні цифри людських і матеріальних втрат Росії від опричнини і війн царя, по-різному оцінюють його характер, але всі вони сходяться в одному – правління Івана IV залишило глибокий слід в російській історії.

Виключно негативно оцінюється опричнина Івана Грозного. Саме завдяки їй у Росії утвердилася абсолютистська монархія (самодержавство). Спустошення країни в роки Лівонської війни та під час опричнини стало причиною запровадження панщини (кріпосного права). Тепер закріпаченим селянам заборонялося йти зі своїх наділів, продавати свою землю чи обмінювати її. Селянин-кріпак ставав власністю поміщика. Таким чином правління першого російського царя на тривалий час визначило основні напрямки розвитку країни і стало джерелом найважливіших проблем росіян упродовж XVI – XVIII ст.

Драматичні події часів правління Івана Грозного знайшли відображення в російській літературі. Одними з найвідоміших творів цієї тематики стали “Пісня про Івана Васильовича, молодого опричника та удалого купця Калашникова” та “Боярин Орша” М. Лермонтова.

Правління Федора Івановича. 8 березня 1584 р. московським царем став Федір Іванович, який, за даними літописів, був божевільним. Фактично за нього правила регентська рада з бояр, а згодом брат його дружини Борис Годунов. Саме Бориса Годунова називають справжнім керівником держави російські історики В. Кобрін та А. Юрганов. Натомість один з найавто­ритетніших на сьогодні науковців Російської Федерації А. Сахаров, спираючись на інші джерела стверджує, що новий цар був нормального складу розуму. Більше того він вміло розправився з можливими бунтівниками. На більшість посад були призначені родичі його дружини – Годунови. Уряд Федора Івановича провів ревізію царського майна – скарбниці, земель, палаців, змінив низку скарбників, дяків. Молодий цар оголосив амністію політичним в’язням, заарештованим Грозним. Звільнив без викупу всіх військовополонених литовців, поляків, шведів.

Знижені були податки світських осіб і збільшено повинності монастирів. Для покращення ситуації з дворянськими помістями вводилися урочні роки – коли перехід кріпаків від одного поміщика до іншого заборонявся. Позитивним було і будівництво кам’яних укріплень у столиці, Архангельську, Воронежі, Курську, Смоленсь­ку, Казані та Астрахані. Було відновлено і царський палац у Москві. Проводилася послідовна кадрова політика. Чиновники-хабарники були звільнені.

Молодий цар був змушений боротися з повсталими татарами, та кримчаками, а згодом з боярами Шуйськими – ворогами Годунових. Велику увагу Федір Іванович приділяв питанням церкви. Влітку 1586 р. до Москви прибув антіохійський патріарх Іоаким. Він, а згодом патріархи Константинопольський, Олек­сандрійський та Єрусалимський, завдяки щедрим дарам, дозволили запровадити у Московській державі посаду патріарха. В січні 1589 р. патріархом Московським і “всія Русі” було висвячено Іова, кілька єпископів висвячені на митрополитів. Саме тоді Москва офіційно проголошувалася “третім Римом”. У 1591 р. всі релігійні реформи Московії були схвалені православними патріархами. Цар Федір та його дружина Ірина визнавалися святими.

У 1590 р. розпочалася нова війна зі Швецією. Після успішних військових дій у 1595 р. було укладено вічний мир, за яким до Москви поверталися колись втрачені Ям, Копорьє та Корела. Федір Іванович усіляко сприяв освоєнню Сибіру. Саме за його підтримки було засновано міста Тюмень, Тобольськ, Сургут, Нарим, Челя­бінськ. Влітку 1591 р. відбувся останній похід кримських татар на Москву. Похід розпочався для татар вдало, оскільки московське військо воювало тоді зі шведами. Федір Іванович особисто очолив оборону Москви. Ханське військо не витримало обстрілу гарматами і відступило. Наслідком нападу татар стало укріплення міст Бєлгорода, Оскола, Саратова, Царицина та інших.

Федір Іванович щиро кохав свою дружину і не став одружуватися вдруге, незважаючи на те, що в нього не було спадкоємців. Рід Рюриковичів на ньому закінчився. 7 січня 1598 р. Федір Іванович помер. Спадкоємницею він у заповіті залишав дружину Ірину, але вона добровільно пішла в монастир. За підтримки патріарха Іова царем став брат цариці – Борис Федорович Годунов.

 

Борис Годунов та Смута в Московській державі. Рід Годунових був досить давнім і знатним, сягав своїм корінням часів Київської Русі. Годунови були споріднені з давніми боярськими родами Сабурових та Вельямінових, які походили зі знатних золотординських родів, що прийняли православ’я. Борис Годунов був одружений на дочці Малюти Скуратова Марії і швидко просувався по службовій драбині за часів Івана Грозного. Він очолював Земський приказ. Право Бориса Годунова на царство визнав Земський собор 1598 р. Перші роки правління Годунова були продовженням політики Федора Івановича. Він запрошував до Москви іноземців, посилав за кордон на навчання боярських дітей. Багато часу і коштів відводилося на укріплення південних кордонів. Щедрі дари роздавалися монастирям.

Проте Борис Годунов уже був старою і хворобливою людиною, став царем не за походженням, а за рішенням Земського собору, тому побоювався постійних змов зі сторони інших бояр. За його сприяння було створено мережу доносництва, коли донощик одержував майно того, на кого доносив. Одними з перших були заарештовані за доносами бояри Романови (родичі Анастасії Захар’їної – першої дружини Івана IV Грозного). Репресіям піддали і їхніх родичів – Рєпніних, Шереметьєвих, Черкаських та інших. Та несподівано помирали і родичі обраного царя. 1601 – 1603 рр. були вкрай холодними і дощовими. В країні був неврожай, масовий голод, лютували епідемії. Борис Годунов був навіть змушений відновити Юр’їв день, щоб дозволити голодуючим переселитися на південь у більш теплі регіони.

У 1603 р. у Литві з’явився самозванець Григорій Отрепьєв, який видавав себе за сина Івана Грозного Дмитра. Цей Лжедмитрій організував військо з поляків та козаків і вступив із ним на територію Московської держави. Міста здавалися самозванцю одне за одним. 13 квітня 1605 р. Борис Годунов помер. Царем на кілька днів став його син Федір. Царське військо перейшло на сторону Лжедмитрія, а всіх прихильників і родичів Годунових заарештовано. 7 червня цар Федір з дружиною були вбиті. Царем став Отрепьєв під іменем Дмитра І. Одразу проти самозванця розпочався рух невдоволених. Очолили його князі Шуйські.

Лжедмитрій щедро розплатився з усіма, хто допоміг йому захопити владу, що спустошило скарбницю. А прихильність нового царя до католицизму викликала зневагу московитів. У 1606 р. стрільці підняли заколот, який вдалося придушити. Та як тільки цар одружився з полячкою Мариною Мнішек, визрів стихійний бунт проти нього, оскільки під час вінчання православних священиків та монахів було неодноразово принижено поляками. 17 травня 1606 р. Лжедмитрій І і поляки у Москві були схоплені розгніваним натовпом і страчені.

Бояри на Земському соборі обрали царем Василя Шуйського (1606 – 1610 рр.). Та одразу з’явилися незадоволені з інших боярських родів. Дехто з них стверджував, що цар Дмитро врятувався і розпочав боротьбу з боярином-самозванцем. На Поволжі появився “царевич Петруша” – самозванець, який називав себе сином Федора Годунова. Тоді ж підняв повстання Іван Болотніков та якийсь Хлопко. Шуйському все ж таки вдалося приборкати повсталих і відвести загрозу від столиці. І. Болотніков був оточений у Калузі. Тим часом у Стародубі з’явився новий самозванець, який видавав себе за Лжедмитрія ІІ. Влітку 1608 р. самозванець підійшов до Москви з козаками та поляками і зупинився у селі Тушино (Тушинський злодій). Василь Шуйський попросив допомоги у шведів. Саме шведи і племінник царя Михайло Скопін-Шуйський розбили самозванця. Та цар отруїв свого родича. Це викликало невдоволення серед московського простолюду та війська, чим скористалися шведи й поляки. Вони розгромили російську армію, а Василя Шуйського заарештували, в 1612 р. вивезли до Польщі, де він і помер.

Влада в 1610 р. перейшла до Боярської ради (Семибоярщина). Очолював її Мстиславський. Номінально російським царем вважався син польського короля Владислав. Насправді ж країною керували польські воєводи, які всіляко зловживали владою. Патріарх Герменон звернувся до народу із закликом підняти повстання проти окупантів. За його ініціативою були сформовані військові загони, очолювані князем Трубецьким, воєводами Ляпуновим, Волконським, Заруцьким та іншими. Проте серед повсталих не було єдності. Завдяки діям патріарха Герменона повсталих очолили староста Мінін та князь Пожарський. Мінін збирав кошти на потреби армії, а Пожарський зайнявся військовою підготовкою та озброєнням. Дуже скоро чисельність їхніх військ зросла до 10 тис. Мініна і Пожарського незабаром підтримав Трубецькой. Повсталі рушили на столицю. 22 серпня 1612 р. розпочався штурм Москви, у якій засіли поляки. Бої завершилися 26 жовтня. Всім росіянам, прихильникам Лжедмитріїв, було оголошено амністію, а поляків заарештовано. Влада на деякий час опинилася в руках Ради всієї землі, очолюваної князем Пожарським. Ця рада і скликала в січні 1613 р. Земський собор. На ньому обрали нового царя Михайла Федоровича Романова (1613 – 1645 рр.), двоюрідного племінника царя Федора Івановича. Серед його предків були родичі дружини Івана Грозного, слуги Дмитра Донського та Олександра Невського. Зі Смутою було покінчено.

Серед істориків немає єдиної точки зору щодо характеристики Смути. В цілому можна виокремити два напрямки. Представники одного (переважно прихильники сильної централізованої влади) розцінюють Смутний час як епоху, коли анархія кинула виклик порядку. Сам термін “Смута” для них є виключно негативного характеру. Завершення цього періоду оцінюється ними виключно позитивно, як і факт утвердження нової правлячої династії Романових[10]. Ці ж історики схильні називати “Смутою” і період історії Росії початку 1990-х рр. Інші ж (переважно прихильники демократизації країни) називають Смуту часом втрачених можли­востей, коли в Росії з’явилося одразу кілька альтернатив державного політичного та економічного розвитку, але наслідки кожної з них були нечіткі, “смутні”. Такими альтернативами могло стати правління Бориса Годунова, Василя Шуйського, Лжедмитрія І і навіть польського королевича Владислава. Кожен з цих правителів укладав угоду з російським боярством. Кожен з них міг сприяти посиленню в Росії саме представницьких органів влади, а то й формуванню парламентаризму. За визначенням одного з найбільш авторитетних дослідників цього періоду В. Кобріна, вже на початку XVII ст. Росія гостро потребувала модернізації. І кожен з названих історичних діячів пропонував свій варіант реформ, але жоден з них, у силу різних причин, так і не зміг його здійснити. Постійні ж політичні потрясіння, відсутність економічної стабільності, іноземна інтервенція зрештою, за словами цього історика, призвели до перемоги найбільш консервативної групи російського політикуму, що змогла стабілізувати ситуацію, відродити російську державність. Водночас нова династія загальмувала процес модернізації країни майже на ціле століття. І вже Петро І був змушений проводити докорінні перетворення, які були “револю­цією згори”, що значно збільшувало їх негативну сторону й змен­шило потенційний позитив.

 

Утвердження династії Романових. Правління Михайла Федоровича та Олексія Михайловича. Встановлення нової династії Романових не означало негайного наведення порядку в Росії. Країною ходили ватаги розбійників, зграї колишніх соратників Лжедмитріїв, найманці, а значна частина земель залиша­лася окупована Річчю Посполитою та Швецією. Сам молодий цар Михайло Федорович був малоініціативний, у державні справи втру­чався нечасто. Насправді Росією до 1619 р. керувала його мати – монахиня Марфа (світське ім’я Оксана Іванівна), а з 1619 р. батько – патріарх Філарет (світське ім’я Федір Микитович), який повернувся з польського полону. Останній теж носив титул “Великого государя”. Державні грамоти того часу підписували цар і патріарх.

Наведення порядку в країні відбувалося надзвичайно повільними темпами. Особливо неконтрольованими були козаки. Визначальним було те, що під час проведення Земського собору 1613 р. саме голос козацького отамана виявився вирішальним під час обрання Михайла Федоровича[11]. Зрештою в 1614 р. було захоплено останніх прихильників самозванців: отамана Івана Заруцького та Марину Мнішек – дружину Лжедмитрія І, а ще через рік було розгромлено загони отамана Баловня. Лише після цього на півдні країни запанував відносний спокій.

Дещо інакше розгорталися події на західних кордонах царства. Правителі Швеції і Речі Посполитої не визнавали за Романовими права на владу в Росії і, користуючись слабкістю держави, намагалися й далі загарбати її землі якщо не повністю, то хоча б частинками. У 1615 р. шведи спробували захопити Псков, але зазнали поразки. Проте за наступні два роки їм вдалося витіснити росіян із узбережжя Балтійського моря, що було закріплено умовами Столбовського миру 1617 р.

Найдовше свої претензії на російські землі висували поляки. У 1618 р. королевич Владислав навіть спробував захопити Москву і лише з великими труднощами Михайлові Федоровичу вдалося захистити місто. У грудні 1618 р. між Річчю Посполитою і Московською державою було укладено Деулінське перемир’я. Його умови передбачали закріплення за Польщею Смоленська, Сіверської та Чернігівської земель, а Владислав не відмовлявся від претензій на московський трон. Одним із небагатьох позитивних для Москви пунктів був параграф про обмін військовополоненими. Так із полону повернувся батько царя, який аж до своєї смерті у 1633 р. “всіма царськими ділами і ратними володів”, визначаючи основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики країни.

В перші роки правління династії Романових посилилася роль православної церкви, її ідеологія стала домінуючою. Серед правлячої верхівки поширеними були прагнення ізоляції країни з метою її відродження і розбудови. З метою упорядкування системи оподаткування складалися нові дозорні і писчі книги, які закріплювали населення за визначеним місцем проживання. Посилювалася панщина (кріпосне право). Цьому сприяло відновле­ння практики “урочних років”. Уряд поступово збільшував терміни розшуку селян-утікачів. Подолання наслідків Смутного часу супроводжувалася поступовим посиленням правителя-самодержця. В нових умовах правляча династія сприймалася як символ державного суверенітету, запорука миру і спокою.

Та все ж Михайло Федорович був змушений в окремих своїх діях вдаватися до підтримки Земських соборів. Ніколи раніше чи пізніше їх не скликали так часто. На Земських соборах переважно збільшувалися розміри податків, визначалися основні питання зовнішньої політики. Саме за згодою Земських зборів встановлювалися надзвичайні побори – п’ятинні гроші (п’ята частина всього майна). З 1613 до 1619 р. їх збирали 7 разів, а в 1632 – 1634 рр., під час Смоленської війни, – ще двічі.

Територіальні втрати Московської держави в результаті Смути було досить суттєвими, тому нові керівники країни намага­лися за першої ж можливості повернути втрачені землі. Для цього сприятлива ситуація, на їх думку, склалася на початку 1630-х рр. На той час більшість європейських держав брали активну участь у Тридцятилітній війні, а Річ Посполита була змушена захищатися від турків. Весною 1632 р., скориставшись тим, що польський король Сигізмунд ІІІ помер, Михайло Федорович розпочав війну за Смоленськ. Однак успіху росіянам досягти не вдалося. Більше того, на південні повіти напали кримські татари. У досить складних умовах між Московською державою та Річчю Посполитою в червні 1634 р. було укладено Поляновський мирний договір. Полякам поверталися всі міста і землі, які вдалося захопити росіянам у ході війни. Єдиним позитивним для Михайла Федоровича наслідком Смоленської війни стала відмова Владислава від прав на московський трон.

Поразка у Смоленській війні на тривалий час підірвала економіку країни. Проте вона супроводжувалася і позитивними новаціями. Так, у 1631 – 1634 рр. було вперше в історії країни організовано полки “нового строю” за європейськими взірцями – рейтарський, драгунський та солдатський. У 1632 р. з дозволу царя в Тулі відкрито перші чавуноплавильні, сталеплавильні та зброярські заводи. Приблизно в той же час під Москвою виникла так звана Німецька слобода – поселення іноземних інженерів та військових спеціалістів. Багато його мешканців відіграли згодом вирішальну роль у реформах Петра І.

У повоєнні роки Михайло Федорович продовжував зміцнювати свою особисту владу, створивши нову систему управління країною. Він тепер призначав управителів на місцях – воєвод і старост.

Цар у своїй внутрішній політиці спирався насамперед на дворянство, розширюючи його економічні права та привілеї. У рамках такої політики відбувалося подальше закріпачення селян. Так, у 1637 р. термін розшуку селян-утікачів було збільшено до 9 років, а в 1641 р. – до 10 років; тих селян, котрих вивозили інші поміщики, дозволялося шукати 15 років. Відносно вільними були лише державні селяни (“чорносошні”), але їх кількість постійно зменшувалася і в основному вони проживали в Сибіру й на далекій півночі. Державних селян роздавали у володіння дворянам і перетворювали на кріпаків.

Помираючи, Михайло Федорович залишив царський трон своєму 16-річному сину Олексію (1645 – 1676 рр.). Той відзначався високою релігійністю і на перших порах потрапив під вплив свого дядька Б. Морозова. На відміну від Івана Грозного, Олексій Михайлович мав поміркований характер, за що й отримав від сучасників прізвисько Тишайший[12]. Він вирізнявся від своїх попе­редників на царському троні доволі високим рівнем освіти. Цар Олексій намагався сам писати книги, особисто вникав у питання реорганізації війська і доволі швидко вийшов з-під впливу Б. Морозова. Цьому сприяв і авантюристичний характер вельможі. За його намовою 7 лютого 1646 р. цар встановив новий податок на сіль, розмір якого перевищував вартість солі майже в 1,5 рази.

Новий соляний податок, різноманітні зловживання Б. Морозова, тестя царя І. Милославського, а також чутки про нові іноземні звички і новації при дворі Олексія Михайловича викликали масове народне невдоволення, що вилилося в Соляний бунт у Москві та низці інших міст. Лише негайним скасуванням соляного податку вдалося запобігти подальшій ескалації конфлікту.

Вже в перші роки правління Олексія Михайловича чітко викристалізувалася необхідність реформ, адже затяжний процес відновлення країни постійно гальмувався цілою низкою причин: низькою родючістю ґрунтів центру Московської держави; залежністю сільського господарства від природних умов (приморозків, засух, затяжних дощів); низьким рівнем сільсько­господарських знарядь праці, а також культури обробітку землі. В загальній структурі вирощуваних культур переважало жито та овес, значно менше в країні сіяли пшениці, ячменю, гречки, гороху, льону та коноплі. Селяни не були зацікавлені у збільшенні ефективності своєї праці, адже майже весь врожай забирали світські та духовні феодали. Економічне зростання відбувалося за рахунок освоєння і колонізації нових земель – Сибіру і, особливо, родючих чорноземів у межиріччі Дону та Волги.

На початок правління Олексія Михайловича стало очевидним, що найбільше в країні у модернізації зацікавлені дворяни. Вони домагалися зрівняння у правах своїх помість із боярськими вотчинами. Дворяни були зацікавлені в подальшому посиленні кріпосного стану селян, а також в обмеженні церковного землеволодіння. Крок за кроком вимоги дворянства задовольнялися царем.

Знаковим для російської історії стало “Соборне Уложеніє” 1649 р. (його норми діяли аж до 1832 р.). У цьому збірнику законів Московського царства містилося 25 розділів (глав), що складалися з 968 статей, присвячених найрізноманітнішим сферам життя. Насамперед визначалися види злочинів та покарання за них. Найважчими були злочини проти церкви та Бога, царя та його сім’ї. За них несли відповідальність і підлягали покаранню не лише особи, що скоювали злочини, але й члени їх родин. Інші ж статті “Уложення” захищали життя, здоров’я та майно бояр і дворян, визначали систему взаємин між ними. Відтепер помістя можна було обміняти на вотчину чи залишити у спадок дітям. Такі юридичні дії можна було здійснити лише за певних обставин, що тим не менше сприяло стиранню відмінностей між боярами та дворянами.

Відповідно до “Уложення” монастирям було заборонено купувати, отримувати в подарунок чи за заповітом селян та землі, займатися промислами і торгівлею на території посадів. Якщо в 1648 р. Олексій Михайлович заборонив перехід селян-господарів від одного власника до іншого, то “Уложеніє” 1649 р. забороняло такий перехід і їхнім дітям, братам, племінникам. Натомість воно містило статті, сприятливі для розвитку промисловості і появи перших мануфактур у Московській державі.

Далекосяжні наслідки мала й зовнішня політика Олексія Михайловича. В ній найважливіше місце зайняло питання “київської спадщини” – боротьби Московської держави за землі колишньої Київської Русі, що опинилися у складі Речі Посполитої.

Весною 1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польського панування. Усвідомлюючи ненадійність військового союзу козаків з кримськими татарами, гетьман неодноразово звертався до Олексія Михайловича з проханнями про допомогу. Однак тривалий час цар займав вичікувальну позицію, небезпідставно сподіваючись на виснаження сторін. Він сприяв розвалу українсько-татарського союзу. Кілька разів за царським наказом донські козаки нападали на Крим, через що орда не могла допомогти козакам. При чому траплялося це якраз у найбільш відповідальні моменти війни – під час битви під Пилявцями у 1648 р. та під Берестечком у 1651 р. Зі значними труднощами Хмельницькому вдалося створити власну державу під назвою “Військо Запорізьке” (“Гетьманщина”) (в іноземних документах його називали “Государство Російське”, “Руська земля”, а у московських документах – “Государство Малоросійське”).

Ситуація в Україні тим часом почала складатися на користь поляків. У відповідь, 1 жовтня 1653 р. у Москві відбувся черговий Земський собор, на якому було ухвалено рішення про те, щоби прийняти козаків у своє підданство і оголосити війну Речі Посполитій. На Різдво 1654 р. у Переяславі козаки, очолювані Б. Хмельницьким, присягнули на вірність Олексію Михайловичу. Під час наступних переговорів у березні 1654 р. у Москві було укладено так звані “березневі статті”, які визначали умови входження Гетьманщини до складу Російської держави.

На сьогодні серед істориків немає єдиної точки зору на ці події. Так, російські науковці М. Павленко, І. Андрєєв та інші вживають термін “возз’єднання російського та українського народів”. Натомість дослідниця Т. Таїрова-Яковлєва наголошує, що до 1659 р. Гетьманщина зберігала права широкої автономії і лише за гетьманства Юрія Хмельницького Олексієві Михайловичу вдалося нав’язати українській стороні свої умови. Надалі ж ліквідація автономії набула еволюційних рис і тривала до 1764 р. Українські історики В. Смолій та В. Степанков уникають терміна “возз’єднання”, наголошують, що до смерті Б. Хмельницького Гетьманщина зберігала всі внутрішні і зовнішні атрибути державності, а обмеження її політичних прав розпочалося з укладенням нових договорів між Московською державою та Гетьманщиною. На жаль оригінали домовленостей між царем і гетьманом на сьогодні втрачено.

Попри укладення угод між Богданом Хмельницьким та Олексієм Михайловичем, за українські землі ще потрібно було воювати. Спочатку війна проти Речі Посполитої складалася сприятливо для Московської держави. Впродовж 1654 р. російські війська захопили Смоленськ та ще 33 міста Східної Білорусії. Тим часом козацька армія успішно воювала у Західній Україні.

Важким становищем Польщі вирішила скористатися Швеція. Влітку 1655 р. шведська армія вторглася в польські землі і досить швидко окупували значні території включно зі столицею Варшавою.

Таке зміцнення Швеції негативно сприйняли у Москві, оцінюючи його як загрозу для утвердження власної країни на Балтійському морі, тому в серпні 1656 р. погодилися на переговори з поляками. Зрештою 24 жовтня 1656 р. було укладено Віленське перемир’я. На той час Московська держава вже воювала зі Швецією. Попри певні успіхи надалі московська армія опинилася втягнутою у виснажливу позиційну війну. Зрештою в 1661 р. між Швецією і Московською державою було підписано Кардіський мир і остання знову була відрізана від Балтійського моря.

Оскільки територія України перетворилася на арену багаторічних війн, можливості козацької армії постійно зменшу­валися. Московська армія після 1657 р. почала зазнавати поразок і від поляків. У Росії почали відчуватися значні економічні нега­разди. Саме через них в обіг було запроваджено мідні рублі. Податки збиралися срібними рублями, а держава розраховувалася за все мідними. Нові гроші швидко втрачали свою вартість. Населе­ння відмовлялося від мідних рублів. Зрештою у 1662 р. розгорівся Мідний бунт, і Олексій Михайлович був змушений вилучити з обігу мідні гроші.

Під тиском обставин Московська держава відмовилася на деякий час від активної зовнішньої експансії. 30 січня 1667 р. було підписано Андрусівське перемир’я з Річчю Посполитою. Здобутками Олексія Михайловича стали Смоленськ, Лівобережна Україна та Київ. У 1686 р. умови Андрусівського перемир’я було підтверджено умовами “вічного миру”.