Гумор і сатира у драматургії І.Карпенка

Іван Карпович Тобілевич (літ. псевдонім - Карпенко-Карий) Карпенко-Карий - автор багатьох п’єс. Справжню популярність йому принесли комедійні твори «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1889), «Хазяїн» (1900). У них автор виступив проникливим спостерігачем життєвих процесів, що зумовлювали суттєві зміни в українському суспільстві. Драматург звернув увагу на викривлення селянської психології, спричинені маніакальною жагою збагачення. У комедії «Хазяїн» драматург зобразив людину, що перейшла межу, за якою втрачається вагомість моральних стримувань. Для героя - мільйонера в смердючому кожусі - прагнення наживи перетворилося на хворобливу психологічну залежність, що призводить до деградації особистості.

Карпенкові-Карому належить кілька п’єс на історичні теми. Серед них певний інтерес становить трагедія «Сава Чалий» - не перша в українському письменстві драматургічна обробка відомої народної пісні. Версія, що її пропонує Карпенко-Карий, відзначається зорієнтованістю на невибагливий загалом смак містечкового глядача.

Чим визначається цінність літературного твору? Мабуть, тими загальнолюдськими цінностями, які автор у досконалій художній формі показує читачеві і примушує його замислитися. А ще тим естетичним задоволенням, що одержує людина при спілкуванні зі Словом митця.

Такий справжній витвір мистецтва подарував нам І. Карпенко-Карий. Хоч його «Хазяїн» - сатирична комедія, чітко видно прагнення драматурга підвести читача до певних позитивних моральних висновків. Нещадно висміюючи все потворне і нице в житті, письменник-сатирик мріє, що в майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть причини, які породжують зло і несправедливість, егоїзм і жорстокість. Про це І. Карпенко-Карий неодноразово писав у листах до сина Назара.

Сам драматург підкреслював, що його «Хазяїн» - це «зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»

Узявши собі в голову ідею збагачення без будь-якої мети, економлячи на всьому, навіть на власному здоров’ї, нехтуючи щастям дочки, Терентій Пузир прирікав себе на неминучу поразку. Усі сподівання хазяїна лопнули, як мильна булька: робітники не витримали нещадної експлуатації і збунтувалися; хитрий Петро Михайлов потрапив у в’язницю за злісне банкрутство і потяг за собою своїх спільників, у тому числі й Пузиря; дочка вирішила вийти заміж за Калиновича, якого любила, навіть без згоди батька. Гуси, скубучи одну з тисячних кіп хазяїна, остаточно підірвали його здоров’я. Тому закономірна як фізична, так і моральна загибель героя, бо ідея збагачення для збагачення позбавлена усякого здорового глузду, ще й шкідлива для оточуючих.

Героїв комедії І. Карпенко-Карий групує за принципом контрасту. Головному героєві Пузирю і його помічникам протистоять пан Золотницький, дочка Соня і учитель гімназії Калинович (до речі, прізвище теж промовисте).

Розмова, на перший погляд, звичайна, про звичайні речі. Але який заряд комічності криється у підтексті! Особливо якщо пригадати, що власник безмежних земельних угідь, хазяїн сотень тисяч пудів пшениці й сорока тисяч овець відмовляє своєму спільнику по шахрайству в найпростішому обіді. То ж як не посміятися з безглуздої, вражаючої жадібності героя!

«Одсунувши на задній план фабулярні моменти І.Тобілевич, — як зазначив Яків Мамонтов, — натомість висунув барвисту зарисовку побуту та правдиву реалістичну характеристику персонажів. Від цього, — наголошує дослідник, — комедійний жанр у І.Тобілевича стратив свою легкість і веселість, і наблизився до драми. про побутові комедії І.Тобілевича можна сказати те ж саме, що й про п'єси О.Островського: суто комедійні елементи в них завжди переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту суцільність. що підносить побутово — комедійний жанр на його вищий ступінь — на ступінь п'єси з широким соціальним змістом».

Поетика збірок І.Франка

Поезії інтимної лірики І. Франка, які ввійшли до збірки «Зів'яле листя», відзначаються глибоким ліризмом, недарма сам автор назвав свою збірку «ліричною драмою». Головний герой віршів — ліричний, про драму його серця з приводу нерозділеного кохання і йдеться у поезіях збірки. Своєрідною є композиція збірки поезій інтимної лірики І. Франка, частина віршів якої були покладені на музику і стали піснями («Чого являєшся мені у сні?», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дубочку кучерявий...», «Розвійтеся з вітром...», «Ой ти, жалю, мій жалю...», «Я не кляв тебе, о зоре...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Отеє тая стежечка...» та ін.). Розділи збірки «Зів'яле листя» митець назвав «жмутками». Вірші збірки — це три жмутки зів'ялого листя, які ліричний герой, ніби прагнучи розвіяти смуток і жаль, викликані нещасливим коханням, «розкидає, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно» [4, с.14].

Поезії інтимної лірики І. Франка відзначаються багатством тропів, риторичних та синтаксичних фігур. Аналіз художньої мови віршів, що ввійшли до збірки «Зів'яле листя», подамо на прикладі поезії «Чого являєшся мені у сні?». Використання автором простих тропів (звичайних та метафоричних епітетів: «чудові очі... ясні»; «дно студене»; «зарево червоне»; «довгими ночами»; «щастя молодого»; «дива золотого» та ін., порівнянь: «очі..., немов криниці дно студене»; «уста..., мов зарево червоне»; «серце..., неначе перла у болоті» [15, с 110—111] тощо) підкреслює надзвичайну красу дівчини, її байдужо-зневажливе ставлення до почуттів закоханого юнака і його високі душевні поривання. Із складних тропів митець найчастіше застосовує метафори («докір займається і...тоне у тьмі»; «ти серце надірвала»; «вирвала ридання голосні»; «свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні» [Там само]), які підсилюються повторами, що увиразнюють душевний біль ліричного героя з приводу неподіленого глибокого почуття. Застосування тавтологічних повторів («В житті мене ти знать не знаєш, хоч знаєш, добре знаєш, як я люблю тебе без тями, як мучусь Довгими ночами і як літа вже за літами свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні...» [Там само]) надає можливість усвідомити надзвичайність великого і справжнього почуття закоханого, який спочатку ніби протестує проти появи образу його коханої, що являється йому уві сні (анафора 1-ої, 2-ої строф: «Чого являєшся мені у сні?»). Неможливість забути кохану і відсутність її образу є ще тяжчою для ліричного героя, тому він прохає дівчину з'являтись йому хоча б уві сні. І. Франко надзвичайно майстерно застосовує різноманітні риторичні фігури: риторичне заперечення «О ні!» змінюється на риторичне звертання «Являйся, зіронько, мені!», що підсилюється риторичним окликом «Хоч в сні!». Застосування митцем в останній строфі вірша авторських дієслівних синонімів (тужити — не жити), контекстуальних дієслівних рядів («серце... марніє, в'яне, засиха»; «хоч в сні... оживає, грає, віддиха») [Там само] надає можливість учневі-читачеві усвідомити глибину почуття ліричного героя, що переповнювали душу закоханого, для якого кохання, як і для самого автора, — це «диво золоте», «щастя молоде». Аналізуючи художню мову вірша, старшокласники доходять висновку, що поезія «Чого являєшся мені у сні?» є одним із зразків інтимної лірики І.Франка, а кохання — високе і благородне почуття.

Цей вірш, за формою найбільш віддалений від фольклору, разом з тим внутрішньо тісно поєднаний з фольклорною інтимною лірикою (маються на увазі народні пісні про кохання).

Поезія «Чого являєшся мені...» нагадує пушкінське «Я помню чудное мгновенье», а зрештою хіба можна провести паралелі, вдаватися до літературних ремінісценцій там, де мова йде про інтимну лірику, ко­хання — завжди таке однакове і різне?

Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» має на­роднопісенну основу.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим жаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, — й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре,

Ти мої радощі, ти мое горе!

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Ти моя радість, ти моє горе,

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Читаючи її, пригадуємо чудові перлини українського пісенного жанру — пісні про кохання («Ой ти, дівчино, горда та й пишна», «Взяв би я бандуру...», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечор­ниці...», «Сонце низенько...», «Тече річка невеличка»), що за своїми мотивами близькі поезії Франка.

Але «Ой ти, дівчино...» — твір цілком оригінальний, що сяє коштовним діамантом у скарбниці української класичної інтимної лірики.

Ліричний герой поезії в захопленні від краси коханої:

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

Про свою милу юнак говорить з ніжністю, ласкою. Про це свідчать і зменшувально-пестливі суфікси (серденько, устонька). Очі любки, темні, мерехтливі й глибокі, як усіяне зорями весняне небо, запалили в серці юнака полум'я кохання. Та не тільки радощі приносить йому любов...