Ідейно-тематичний зміст і поетика українських народних дум.

Ідейно-тематичний зміст і поетика українських народних дум.

Українські народні думи відомі в скарбниці світової культури як оригінальні, самобутні музично-поетичні твори високого ідейного звучання. їх виконують соло в супроводі бандури, кобзи, ліри. Звідси й назва мандрівних народних співаків - бандуристи, кобзарі, лірники. Думи - це поетичні сюжетні твори, в яких епічна оповідь переплітається з емоційно насиченими відступами, ліричними моїй вами. Композиція в думах стала, класична. Як правило, твір розпочинається заспівом, який ще називають «заплачкою». Далі йде сама оповідь, побудована найчастіше за принципом паралелізму. Завершується твір кінцівкою (славослів'ям), де проголошується хвала героям, подіям і слухачам.

Виник і сформувався жанр думи в ХV-ХVІ століттях, але своїм корінням сягає традицій епічної творчості періоду Київської Русі, героїчного епосу слов'янських народів. Історичною передумовою для появи дум було піднесення всенародної боротьби проти турецько-татарських, польсько-шляхетських загарбників. Мандруючи від села до села, кобзарі несли людям не тільки інформацію про різні події, а й ідеї єднання народу в боротьбі проти чужинців, ідеї волі й незалежності, закликали не коритись будь-якій тиранії й приниженню людини, прославляли патріотизм, відстоювали права кожної людини і всього народу на вільне життя, звеличували шанування батьків, роду, вітчизниЗа змістом і проблематикою думи можна поділити на два великих цикли: про боротьбу з турецько-татарською навалою і про визвольну війну 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького.). В історичних думах, присвячених подіям визвольної війни 1648-1654 років, йдеться про передумови війни, про ставлення українського народу до польської шляхти та про героїчну боротьбу українського народу за визволення. Героями цих творів є насамперед народ, його ватажки - Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай та ін. Всі вони - самовіддані борці за долю рідного краю, непримиренні до ворогів. У побутових думах глибоко розкрито народну мораль, засуджено соціальну несправедливість, неповагу в родинних стосунках. Серед них трапляються й жартівливі твори («Дума про тещу»).

Крім позитивних героїв, у багатьох думах проходять і негативні персонажі. Такий, наприклад, Бутурлак, що намовляє Самійла Кішку «потурчитися», «побусурманитися», на що отримує гідну відповідь. Часто зрадники асоціюються з «ляхами» (панами), «жидами» (лихварями). Сатиричне висміювання негативних героїв сприяло формуванню високих моральних ідеалів українського суспільства.

Авторами багатьох давніх дум були козаки, учасники воєнних дій. Пізніше (ХУШ-ХІХ століття) їх удосконалювали відомі кобзарі. Вони об'єднувалися в братства. Саме в цьому середовищі збереглося найбільше дум.

Сюжети, ідеї, образи й поетичні особливості дум широко використовувалися в художній

Патріотизм «Слова про похід Ігорів»

Серед усіх пам’яток прадавньої української літератури визначне місце займає «Слово про похід Ігорів», що є твором високопатріотичним і високохудожнім. Події, зображені в «Слові…», є трагічними для історії нашого народу. Це період феодальної роздробленості й занепаду могутньої держави Київська Русь. Затьмарені пошуками наживи, нових земель, руські князі ворогують між собою, з сусідніми племенами, підриваючи силу народу й країни. Полум’яне слово автора твору з болем розповідає про поразку Ігоревого війська, що призвела до набігів сусідніх кочових племен на ослаблені слов’янські землі. Змальовуючи образи князя Ігоря та руських воїнів, автор насамперед показує їхню відвагу та відданість рідному краю. Ці хоробрі, благородні вояки найбільше цінують честь і люблять рідну землю.

На противагу гордому, честолюбному князю Ігорю зображено образ князя Святослава, мудрого правителя, що прагне об’єднати руські землі, припинити чвари і зміцнити державу.

Окремо виділяється образ Руської землі, яка для автора є і народом, і державою, і природою. Вона, як жива істота, страждає від нападів кочовників та суперечок між своїми дітьми.

Автор «Слова…» створив неперевершений шедевр, цінний не тільки для української, а й для світової культури. Використавши невичерпні багатства фольклору, створивши оригінальні образи, митець виявив високий патріотизм, закликаючи до об’єднання та зміцнення держави. Його велична сила таланту й відданість рідному краю гідні наслідування, актуальні й сьогодні.

Князь Ігор – головний герой пам’ятки. Він воїн, політичний діяч Русі. Здійснив свій подвиг в ім’я рідної землі. Не маючи можливості взяти участь у поході проти половців у 1184 році, князь Ігор, запальний, честолюбний, побоюючись підозри у небажанні виступити проти половців, вирушив у похід самостійно.

Епізод утечі Ігоря з неволі надзвичайно поетичний, емоційний, напружений. Йому передували вагання князя: «Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поле мірить од великого Дону до малого Дінця». Природа наче відгукується на мольбу Ярославни, всієї Руської землі й допомагає князю: «Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов’ї веселими піснями світ просвічають».

«Слово о полку Ігоревім» пройнято ідеєю патріотизму, закликом до князів об’єднатися перед навалою ворога, перетворити Київську Русь на могутню монолітну централізовану державу. Утвердженню цієї думки підпорядковано й розкриття найкращих рис головного героя, найдорожчого духовного скарбу нашого народу – «Слова о полку Ігоревім».

Ігор - це вольова натура. Він один зміг повернути відступаюче військо на допомогу Всеволодові.

За його мужній характер, його властивості він до всіх викликає симпатію. Але все ж таки Ігоря засуджують за його самовпевненість, необачність, за надміру запальний характер. За свою поспішність він отримав від долі покарання трагедія українського народу тому, що поразка на р. Каялі. Цим він відкрив ворота на Руську землю. А також Ігор потрапив у полон.

Князь Ігор докладно продумує план втечі, щоб якось спокутувати вину перед своїм краєм. За допомогою Овлура йому вдається втекти з полону. Ігорю допомагає навіть природа.

Святослав - видатний державний діяч, благородний патріот своєї Батьківщини. Картаючи Ігоря і Всеволода за свавілля, яке вони причинили землі Руській.Цим він хоче зміцнити Київську Русь, об'єднавши князів, знищивши міжусобні бої, зробити державу могутньою, славною і незламною духом. Святослав був не лише об'єднувачем князів, а й хоробрим воїном. Його запам'ятали також як і захисника, мужнього завойовника половецьких земель.

Козацтво у Шевченка.

З дитячих років Т. Г. Шевченко захоплювався історією України. З великою цікавістю слухав він розповіді старих людей, в пам'яті яких збереглися найважливіші її події.

Особливу його увагу привертала героїчна визвольна боротьба народу України.

До шевченківських творів, присвячених героїчній боротьбі запорізьких козаків проти султанської Туреччини, належать насамперед поеми "Іван Підкова" і "Гамалія".

У поемі "Іван Підкова" оспівує один із сміливих морських походів запорожців, очолюваний отаманом Підковою, до берегів султанської Туреччини, на її столицю Царград. Як відомо, Іван Підкова - історична особа. У другій половині XVI ст. він неодноразово очолював воєнні походи запорозьких козаків проти турецько-татарських агресорів. Похід, змальований в поемі "Іван Підкова", відбувався в умовах бурі, коли Чорне море стогнало і вило. На цьому фоні ще яскравіше виявляється мужність і високе військове мистецтво козаків. Отаман Підкова показаний у поемі досвідченим організатором, який користується загальною повагою і авторитетом серед учасників походу.

Змалюванню великого селянсько-козацького повстання Т. Г. Шевченко присвятив поему "Тарасова ніч". У вступі до неї автор розповідає про тяжке становище українського народу, поневоленого шляхетською Польщею.

Згадавши після цього поразку селянсько-козацьких повстань, очолюваних Наливайком і Павлюком, Шевченко змальовує самовідданий виступ народу на захист "стоптаної ляхами" України.

Поет створив реальний образ мужнього керівника повсталих - Тараса Федоровича (Трясила), який, вболіваючи за загальні народні інтереси, в найскрутніші хвилини звертається до повстанців за порадою, як подолати сильного ворога.

Палкий поборник міцної, непорушної дружби слов'янських народів у боротьбі за соціальне і національне визволення, Шевченко чітко розмежовував народ Польщі і польських загарбників-гнобителів - магнатів і шляхту, яким всіляко допомагали ксьондзи та єзуїти. У поемі "Тарасова ніч" підкреслюється, що ворогами українського народу були не поляки в цілому, а "ляшки-панки".

Отже, образи цих безсмертних творів розкривали славні сторінки визвольної боротьби українського народу в минулому.

Велич і красу козацької звитяги Шевченко розкриває в поемах «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки». Герої цих творів борються за волю проти ворогів свого народу і перемагають. Картину волелюбства і мужності українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими ордами показано в поемі «Гамалія». Із піснею вирушають запорожці визволяти своїх побратимів.

Для Шевченка козацтво завжди ототожнювалося з волею і славою України. У поемі «Гайдамаки» він показує козацько-селянське повстання 1768 року. Ватажки гайдамацького руху Максим Залізняк та Іван Гонта постають перед нами як справжні національні герої, возвеличені народом і оспівані ним у піснях. Герою поеми «Гайдамаки» Яремі Галайді притаманні всі риси справжнього козака: мужність, хоробрість, відданість справі, волелюбність, ненависть до ворогів та вірність у коханні. Саме такими сильними, відважними і духовно красивими людьми бачив Шевченко борців за справу свого народу. Великий Кобзар пишався героїчним минулим українського народу. Боляче йому було думати, що від слави козаків, величі і краси козацької звитяги. Тому оспівує він героїв-козаків у своїх поемах, бо хоче, щоб вони назавжди залишилися в пам’яті народу і стали прикладом для нащадків. Ми повинні знати свою історію і пишатися нею, бо без минулого у нас немає майбутнього.

 

Співомовки Руданського.

Степан Руданський придумав один із жанрів гумору — співомовки. Це дотепні, динамічні, сюжетні твори з використанням різноманітних засобів гумору та сатири і побудовані на якомусь народному анекдоті, приказці чи казковому мотиві.

Співймовки С. Руданського можна поділити на три групи: ті, що викривають служителів церкви; ті, у яких висміюються вади характеру людей; у яких висміюють панів. У співомовках «Козак і король» та «Запорожці у короля» висміяно панів, які хотіли поглумися з козаків, щоб показати свою зверхність, але їм це не вдається. Серед козаків багато розумних людей, дотепних, кмітливих, і вони так повертають справу, що в дурні пошилися пани. Ляхи-мосціпани теж не змогли принизити козаків, посміятися з їхніх довгих вусів. Адже саме з цією метою вони запропонували своїм гостям сметану.

Першоджерелом його гуморесок є народні анекдоти, побутові казки, подібні до них оповідні сатирично-гумористичні жанри українського фольклору, що мають типологічні паралелі в творчості інших народів. Особливо багатий матеріал для творчості гумориста, сина священика й вихованця духовної семінарії, надавало життя православного, католицького й іудейського духовенства. Гуморески Руданського — не звичайна поетична переповідь мандрівних сюжетів, зразків народної творчості чи словесних передач із вужчого кола. Автор соціально поглибив, реалістично типізував образи й ситуації, художньо увідчутнив їх закорінення в тривкі рефлекси людської натури, надав творам граціозної віршової форми. Поставши на межі фольклору й літератури і здебільшого не будучи свого часу друкованими, гуморески Руданського різними шляхами повертались у фольклорну стихію, часто як анонімні твори.

Без вагань користав поет і з масової та міщанської субкультури, наприклад польських романсів, що встигли стати безіменними у нижчих шарах свого побутування. Безперечний зв'язок творчості Руданського з українським пісенним та оповідним фольклором. З цього погляду певна частина його творчості біфункціональна: з одного боку, має значення своєрідної художньо-індивідуалізуючої фіксації людових переказів, повір'їв, анекдотів, народних релігійних, історичних, етнологічних уявлень (відбилося це насамперед у баладах, гуморесках, поемах «Лірникові думи» та «Цар Соловей»), з іншого — творчість Руданського не тільки вкладається в критерії новочасно-авторського розуміння творчості, а й містить оригінальні риси, які різко вирізняють доробок Руданського в контексті тогочасної української поезії.

Ритмо-мелодика, інтонаційний лад, лексика, віршовий розмір, художні прийоми і образна система лірики Руданського невіддільні від народнопісенної стихії, тим-то окремі його поезії і досі побутують у народі як безіменні народні пісні. Творячи свої поезії в дусі народних пісень, С. Руданський дбав про те, щоб вони справді співалися серед народу, а тому під заголовком кожного разу зазначав, на який голос має співатися та чи інша пісня,– на голос "Ой на горі жито", "Я в дорогу іду", "Гей, браття-опришки", "Ой воли ж мої сірі" тощо. Ці уваги, крім свідчення про високу музичну обдарованість поета і його прагнення творити в народному дусі, є ще додатковим джерелом, з якого довідуємося про тодішню популярність названих народних пісень. Адже автор був переконаний, що читачі, яким він адресував свої твори, знають рекомендовані мелодії.

Захоплення Руданського народними піснями, зокрема піснями чумацькими, спричинилося до створення побутової драми "Чумак". У ній розвивається сюжет відомої чумацької пісні "Ой п’є чумак, п’є, чумакові бог дає, чумакова стара ненька дрібні сльози ллє". З сюжетом цієї драми перегукується і записана Руданським пісня "Пішов Мусій да в Крим по сіль".

Велику увагу Руданський приділяв записам подільських казок, оповідань та легенд, що не пройшло повз увагу І. Франка, в колі наукових інтересів якого фольклористика займала чільне місце. На основі зібраних легенд та переказів Степан Руданський написав 1856 року цикл поезій, що в першій редакції називався "Лірникові думи", а в другій – "Байки світовії в співах".

Поетика збірок І.Франка

Поезії інтимної лірики І. Франка, які ввійшли до збірки «Зів'яле листя», відзначаються глибоким ліризмом, недарма сам автор назвав свою збірку «ліричною драмою». Головний герой віршів — ліричний, про драму його серця з приводу нерозділеного кохання і йдеться у поезіях збірки. Своєрідною є композиція збірки поезій інтимної лірики І. Франка, частина віршів якої були покладені на музику і стали піснями («Чого являєшся мені у сні?», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дубочку кучерявий...», «Розвійтеся з вітром...», «Ой ти, жалю, мій жалю...», «Я не кляв тебе, о зоре...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Отеє тая стежечка...» та ін.). Розділи збірки «Зів'яле листя» митець назвав «жмутками». Вірші збірки — це три жмутки зів'ялого листя, які ліричний герой, ніби прагнучи розвіяти смуток і жаль, викликані нещасливим коханням, «розкидає, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно» [4, с.14].

Поезії інтимної лірики І. Франка відзначаються багатством тропів, риторичних та синтаксичних фігур. Аналіз художньої мови віршів, що ввійшли до збірки «Зів'яле листя», подамо на прикладі поезії «Чого являєшся мені у сні?». Використання автором простих тропів (звичайних та метафоричних епітетів: «чудові очі... ясні»; «дно студене»; «зарево червоне»; «довгими ночами»; «щастя молодого»; «дива золотого» та ін., порівнянь: «очі..., немов криниці дно студене»; «уста..., мов зарево червоне»; «серце..., неначе перла у болоті» [15, с 110—111] тощо) підкреслює надзвичайну красу дівчини, її байдужо-зневажливе ставлення до почуттів закоханого юнака і його високі душевні поривання. Із складних тропів митець найчастіше застосовує метафори («докір займається і...тоне у тьмі»; «ти серце надірвала»; «вирвала ридання голосні»; «свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні» [Там само]), які підсилюються повторами, що увиразнюють душевний біль ліричного героя з приводу неподіленого глибокого почуття. Застосування тавтологічних повторів («В житті мене ти знать не знаєш, хоч знаєш, добре знаєш, як я люблю тебе без тями, як мучусь Довгими ночами і як літа вже за літами свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні...» [Там само]) надає можливість усвідомити надзвичайність великого і справжнього почуття закоханого, який спочатку ніби протестує проти появи образу його коханої, що являється йому уві сні (анафора 1-ої, 2-ої строф: «Чого являєшся мені у сні?»). Неможливість забути кохану і відсутність її образу є ще тяжчою для ліричного героя, тому він прохає дівчину з'являтись йому хоча б уві сні. І. Франко надзвичайно майстерно застосовує різноманітні риторичні фігури: риторичне заперечення «О ні!» змінюється на риторичне звертання «Являйся, зіронько, мені!», що підсилюється риторичним окликом «Хоч в сні!». Застосування митцем в останній строфі вірша авторських дієслівних синонімів (тужити — не жити), контекстуальних дієслівних рядів («серце... марніє, в'яне, засиха»; «хоч в сні... оживає, грає, віддиха») [Там само] надає можливість учневі-читачеві усвідомити глибину почуття ліричного героя, що переповнювали душу закоханого, для якого кохання, як і для самого автора, — це «диво золоте», «щастя молоде». Аналізуючи художню мову вірша, старшокласники доходять висновку, що поезія «Чого являєшся мені у сні?» є одним із зразків інтимної лірики І.Франка, а кохання — високе і благородне почуття.

Цей вірш, за формою найбільш віддалений від фольклору, разом з тим внутрішньо тісно поєднаний з фольклорною інтимною лірикою (маються на увазі народні пісні про кохання).

Поезія «Чого являєшся мені...» нагадує пушкінське «Я помню чудное мгновенье», а зрештою хіба можна провести паралелі, вдаватися до літературних ремінісценцій там, де мова йде про інтимну лірику, ко­хання — завжди таке однакове і різне?

Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» має на­роднопісенну основу.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим жаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, — й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре,

Ти мої радощі, ти мое горе!

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Ти моя радість, ти моє горе,

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Читаючи її, пригадуємо чудові перлини українського пісенного жанру — пісні про кохання («Ой ти, дівчино, горда та й пишна», «Взяв би я бандуру...», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечор­ниці...», «Сонце низенько...», «Тече річка невеличка»), що за своїми мотивами близькі поезії Франка.

Але «Ой ти, дівчино...» — твір цілком оригінальний, що сяє коштовним діамантом у скарбниці української класичної інтимної лірики.

Ліричний герой поезії в захопленні від краси коханої:

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

Про свою милу юнак говорить з ніжністю, ласкою. Про це свідчать і зменшувально-пестливі суфікси (серденько, устонька). Очі любки, темні, мерехтливі й глибокі, як усіяне зорями весняне небо, запалили в серці юнака полум'я кохання. Та не тільки радощі приносить йому любов...

 

32.

Проекція дійсності у новелах М.Хвильового («Арабески», «Я(романтика)»)

Рання проза Хвильового — це відсутність сюжетних творів, відзначених безпосередністю вражень, романтичним сприйняттям дійсності, аж до її ідеалізації (ідеали правди, краси і щастя), ліризмом. Герої Хвильового — це більше символи, ніж конкретні люди. У прозі легко знайти елементи імпресіонізму і навіть ознаки експресіонізму, сюрреалізму. У творах цього автора (зб. «Сині етюди») переважають музикальні образи, що є виявом спільної для тогочасної прози тенденції. Поступово романтизація терору як неминучого революційного самоствердження обертається на розпач і трагічно-викривальну сатиру, що породжена непримиримим аналізом дійсності.Революційно-романтичний настрій змінюється у прозаїка на своєрідну авторську позицію «світового болю», що виявляється у трагічній суперечності між гуманізмом і фанатизмом. Це стало причиною оновлення проблематики прози Хвильового, який зображує жінку в революції (від етюду «Життя» до «Вариної біографії»), дегенерата-братовбивцю, матеревбивцю («Мати», «Я (Романтика)»), інтелігента в революції (роман «Вальдшнепи»). Автор розмірковує над питаннями національної самобутності мистецького розвитку в Україні (зб. памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму»).

Найбільшу увагу в плані розкриття психології мрійників, романтиків революційної доби заслуговує новела «Я (Романтика)», в якій розкрито душевний конфлікт між старим і новим.М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина»,— підкреслює головний герой. Отже хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Протягом всього твору простежується проблема вибору. Будучи людиною і чекістом, герой знаходиться у стані внутрішньої роздвоєності, він не втратив жалю до людей, але вірний своїм ідеалам. Щоразу на трибуналі в ньому йде боротьба не тільки між людиною і чекістом, але й між страхом перед смертю та небажанням бути звіром. І ось настає момент істини, коли герой має зробити вибір між синівською любов'ю та революційним обов'язком, коли у непримиренній суперечності зіткнулися два найсвятіші почуття. Вибір, який зробив герой, є ніби своєрідним попередженням про непоправну втрату істинних цінностей. Проблеми у творі: 1. Суперечність, полярність одвічного ідеалу любові, гуманізму, добра, традиційних етичних цінностей, вироблених християнською цивілізацією - з одного боку, і служінням ідеї абстрактного гуманізму, фанатизму, фальшивої романтики - з другого.2. Неминучість втрати людської сутності через зраду принципів людяності. Хто вбиває іншого — вбиває себе.

Проблеми, що їх підняв у своїй новелі Микола Хвильовий, вічно будуть тривожити людство, вони закликають подумати і зупинитися, щоб уникнути трагічних наслідків.

Одна з найважливіших проблем у новелі «Кіт у чоботях»- проблема розбіжності мрії і дійсності. М. Хвильовий, як імпресіоніст, намагається зобразити прихід омріяного щасливого майбутнього через людськість і безпосередність товариша Жучка, зображує особистий час Жучка шляхом відходу від історичного часу, але невблаганна дійсність показує справжнє становище справ.

А звідси - два часові плани: омріяне майбутнє (або манливе минуле) і протиставлене йому непривабливе сьогодення.

Образ часу у творах Косинки

34.Поезії неокласиків:спільне і відмінне.

Неокласицизм (від грец. neos - новий і classicus - зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напрямку і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел «істиного мистецтва» й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо. У 20-х рр. на Радянській Україні існувала група неокласиків, учасники якої переважно відгороджувалися від сучасної революційної дійсності, наслідували мистецтво минулих епох, надавали основного значення формі творів. Найбільш послідовними виразниками неокласичних тенденцій були Зеров і О.Бургардт. Вони підхопили політично ворожий заклик М.Хвильового про орієнтацію на «психологічну Європу» (буржуазну)., Образ України в творчості неокласиків. Образ України - це цілий іконостас ликів, асоціацій, паралелей. Обрах України лежить в основі творчості М.Драй-Хмари, М. Зерова, Рильського, Филиповича. Неокласикм сприймали Україну по-своєму, відтворюючи на найвищому рівні інтелектуальної та емоційної напруги її минули теперішнє і майбутнє. Однією з провідних у поезії неокласиків є проблема буття України, починаючи з князівських часів і до сучасності. Вони проводять мовби генеральний огляд сил нації, її можливостей і резервів (поезії «Володимир Мономах», «Тарас Шевченко«Филиповича «Сон Святослава», «Олесь» Зерова, «Круті» Драй-Хмари та інше). Зорові образи України у поезії неокласиків спираються на слова з колоритстичною семантикою. На рівні свідомості й підсвідомості в поезії неокласиків домінують кольори, найбільш характерні для української національної символіки – жовтий, блакитний, червоний. Співвідношення кольорів у поетичному словнику неокласиків з часом змінювалося. Для ранніх поезії Филиповича, Рильського, Драй-Хмари, Зерова – характерне переважання червоного кольору (заграва червлених днів (зерова), очервонена земля (Драй-Хмара), полум»я червоне, червоне світло шиби, червоний захід, мріями скривавленими червоніє даль (Рильський), сонце червоніє (Филипович). Поступово криваві марення революційного часу відходять на другий план. Їх заступає гармонія жовтого і блакитного, урівноважене поєднання холодної і гарячої стихій:»повітря з синьо-золотого скла», «золотоглавий Київ на синіх горах», «Оця гора зелена і дрімлива», «ця золотом святкована блакить»» (Рильський), «а в небі тільки смужка – синій льон, і ледве мріють золоті бордюри, «а сонце жалить голками і прискає золотом в синь» (Драй-Хмара). «Радісне тремтіння волошкам синім не дає заснуть, а сонце сіє золоте насіння» (Филипович). Проте крізь залюблений погляд на «емаль Дніпра, голе Жовтоглиння» пробивається щось неясно-тривожне: «Крізь цеглу й брук пульсує кров зелена земних рослин, і листя чорноклена кривавиться у листі ліхтарів». Колір крові у поезії Зерова (1933р.) стає елементом магічного кодування на рівні підсвідомості тривожні відблики тривожать уяву читача, примушуючи замислюватися над майбутнім. Для поетики та естетики Павла Филиповича характерна людяна сутність його лірики, філосовського освоєння фолькльорного різноманіття української народної творчості. У своїй поезії він рівноуважений і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя. Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її філосовським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях.   35. Психологізм повісті Антоненка-Давидовича «Смерть» Проблематика повісті Повість «Смерть» належить до низки творів Бориса Антоненка-Давидовича, в яких письменник намагається омислити долю інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українській національній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені були перейти до співпраці з радянською владою. Серед творів А-Д, присвячених цій проблемі, найбільшим і найглибшим є повість «Смерть» — твір психологічно й соціально складний і багатоплановий. Головний герой. Через усю повість проходить центральна постать задуму — український інтелігент Кость Горобенко. Недавній активний культурний і суспільний діяч доби Центральної Ради і Директорії, він шляхом ідейної еволюції прийняв радянську владу й вступив до Комуністичної партії. Але в КП(б)У він почуває себе чужим. На нього дивляться косо. Йому не довіряють. Про нього розповсюджують брехливі чутки, ніби 1918 року в Києві він розстрілював матросів. Його природну й принципову звичку: читати українську пресу і виступати українською мовою, дбати за українську літературу в хатах-читальнях і робітничих клубах — трактують іронічно. Чи, проливши кров своїх людей, став Кость Горобенко більшовиком? Чи почув себе рівним серед рівних? Чи заслужив на довір'я? Автор прямої відповіді на ці запитання не дає. Він тільки показує, що Горобенко був у стані сновиди, непритомності. Нічого не розумів і не чув навіть команди начальника каральної роти. «Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання». Цим лаконізмом і душевним станом героя найглибше підкреслено усвідомлення героєм його юдиного вчинку, а з цим — осуду та кари за злочин. Мимоволі приходимо до думки: а чи не був це початок нової доби самовияву людини-звіра? Адже ж тільки поява на обрії життя такого типу «політика» вможливила голод 1932-33, масові депортації на явну смерть мільйонів селян і робітників — жінок, дітей, старих, немічних, хворих, — тільки цей тип міг реалізувати вікопомний терор 1930-х років чи, пізніше, холодно, без усяких сантиментів, винищувати цілі беззахисні нації (кримські татари, карачаївці та інші). Поява в центрі Європи фашизму з його народовбивчою практикою не була вже новиною. Це був лише вияв у новій іпостасі знайомого вже нам типу нелюда. Його каральна акція за окупації Чехії, Польщі, України під час Другої світової війни була оперта на ту саму політику «збірної відповідальности» й розстрілів «закладників», що її започаткували екстремні сили російської революції 1918—1920 рр. Саме цей тип людини-звіра вже в наш час розповзся по всіх континентах світу і, прикриваючися цинічно гаслом «щастя людини», закладає бомби в читальнях бібліотек, в багатолюдних торговельних центрах, на святкових площах, в літаках з туристами і масово вбиває невинних людей». 36.Конфлікти і характери драматургії Куліша.

Драматургічний світ Миколи Куліша характеризується багаторівневою динамічністю. Палітра його персонажів розвивалася в напрямку психологічної інтелектуалізації.

Перші Кулішеві п’єси (“97”, “Комуна в степах”, “Отак загинув Гуска”) в плані побудови характерів продовжили традиції української класичної драматургії.
У Кулішевих творах відбилася поетика характерів “з народу”, специфіка конфлікту, заснованого на зіткненні двох груп персонажів – “багатих” й “бідних”, використання прийому лейтмотивної фольклоризації драматичної оповіді, уведення реплік, сцен, дійових осіб комедійного ґатунку, що класично виведені українською драматургією другої половини ХIХ століття.
Особливо відчутно органічний зв’язок Кулішевих п’єс “97” та “Комуна в степах” з творчістю Карпенка-Карого. Його стилістика розробки народних типів й селянських колізій виявилася важливою для формування ранньої Кулішевої естетики, у якій домінували традиції реалістично узагальненої психологічної драматургії.

М.Куліш продовжував і розвивав інтелектуально-психологічні традиції драматичної творчості В.Винниченка. Проблеми міського життя, складної психології різних представників української інтелігенції, занурення в людську психіку на рівні підсвідомих, ірраціональних начал, протистояння світоглядних й етичних доктрин, уперше виражені у Винниченкових драмах, постали в п’єсах Куліша (“Зона”, “Народний Малахій”, “Закут”, “Патетична соната”, “Вічний бунт”, “Маклена Граса”) новим класичним продовженням інтелектуалістського напрямку в національній художній культурі. Як і Винниченко, Куліш активно уводив до концептуальної формації та архітектоніки своїх п’єс характерні риси, композиційно-структурні прийоми модерного драматичного мислення. Особливо це відчутно в світоглядних драматичних творах - “Народному Малахієві”, “Патетичній сонаті”, “Вічному бунті”.

Обидві характеризуються рисами метатворів, якостями “вічних” і концентрових художніх явищ, широкою філософсько-етичною зосередженістю, екстравагантними фабулами, акцентуйованими головними дійовими особами, підтекстовою напруженістю, заглибленістю в потаємини підсвідомості, якостями химерної, підкреслено умовної сценічної дії, елементами художнього абсурдизму (в “Народному Малахієві” вони представлені значно концентрованіше, сформованіше), кульмінаційними фіналами, необмеженою палітрою поліінтерпретаційності.

М.Куліш продовжив розробку жанрового багатства, розмаїття української драматургії. Його спадщина містить драми, комедії, трагедії. Він розвивав жанри соціально-побутової драми (“97”, “Комуна в степах”), побутової комедії (“Отак загинув Гуска”), психологічної драми (“Зона”, “Закут”), гротескної комедії-сатири (“Хулій Хурина”), абсурдистської трагедії (“Народний Малахій”), філософсько-інтелектуальної драми (“Вічний бунт”), психологічно-інтелектуальної трагедії (“Патетична соната”), соціальної комедії (“Мина Мазайло”), алегорійно-психологічної драми (“Прощай, село”), соціально-метафоричної драми (“Маклена Граса”).
Микола Куліш досконало володів художньою технікою і драматургічним інструментарієм анатомування дійсності. Він тонко відчував не лише ті проблеми, що вже набули або набували актуальності, але й ті, що тільки мали постати перед українським суспільством.

Драматург міг художньо прогнозувати духовно-соціальні процеси, передбачати їх різноманітні наслідки. Він змальовував не те, що хотів би бачити навколо, а те, з чим повсякденно стикався, що його непокоїло й хвилювало. Стривоженістю реальним й прийдешнім життям огортають картини таких п’єс, як “Хулій Хурина”, “Закут”, “Народний Малахій”, “Зона”, “Вічний бунт”, “Прощай, село”, “Маклена Граса”.

Творчість М. Куліша – це не тільки драматургія характерів, сцен, ідей, це також і драматургія мови. Він надавав неабиякої ваги мовній відшліфованості, мовно-тропеїчним якостям своїх п’єс.

Слово в його творах грало багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових пошуків, поетичною глибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії – чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні або полілогічні репліки дійових осіб –вирізнялося влучністю, образністю, економністю, асоціативністю, інтелектуальністю.

Особливо яскраво в п’єсах М. Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна з них. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом національного буття. І слово – колоритне, образне, індивідуалізоване, інтелектуальне, філософське посилювало в цьому літописі ефект
достовірності, переконливості, глибинності в зображенні реальних конфліктів та протиріч.

Кулішеві характери й колізії так само рельєфні, колоритні, різноманітні, трагедійно загострені, як у п’єсах Шекспіра.

Художні реалії М.Куліша так само узагальнені в своїй гротескності й пародійній епатажності, як і комедії Мольєра.

Драмам і трагедіям Куліша властива така ж настанова на панглибинність інтелектуальних і філософських пошуків, як і творам Ґете.

Кулішеві п’єси відрізняються такою ж орієнтацією на поєднання ліричного й соціального, символічного й алегорійного, інтимно особистісного й масштабно людського, як і драми Ібсена.

П’єси Куліша містять взірцеві фрагменти поетики художнього абсурду, ірраціоналізму, трагекомедійності, поетики концептуально-структурного оксюморону, які значно пізніше репрезентували себе в творчості Іонеско, Беккета, Мрожека та інших “абсурдистів”.

У його творах наявні прийоми “зрізу” різних суспільних прошарків, самозаглибленого психологізму, трагедійних кульмінацій, що в другій половині ХХ століття розроблював Уільямс.

Відточеність структурно-композиційних компонентів драматургічного твору митець поєднував зі значним психологічним навантаженням художньої дії.

 

Новаторство лірики Антонича