Філософія права у системі філософських і юридичних наук.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ СКЛАДАННЯ ІСПИТУ З ПРЕДМЕТУ «ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ФІЛОСОФІЇ ПРАВА»

1. Філософія права у системі філософських і юридичних наук.

2. Визначення понять «об’єкт науки» та «предмет науки» та їх значення для поділу юридичного знання на окремі галузі.

3. Поняття та форми право реалізації.

4. Різноманіття концепцій філософії права.

5. Система юридичних наук (загальна характеристика).

6. Суб’єкти, об’єкти та підстави для реалізації юридичних норм.

7. Право і держава як об'єкти філософського дослідження.

8. Об’єкт і предмет теорії права (основні точки зору, їх характеристика та аналіз).

9. Роль та місце держави (її органів) у процесі забезпеченні різних форм право реалізації.

10. Історичний розвиток філософії права.

11. Співвідношення юридичних наук між собою.

12. Правозастосування як особлива форма право реалізації.

13. Поняття і предмет філософії права.

14. Співвідношення теорії держави та права з деякими юридичними та неюридичними соціально-гуманітарними науками.

15. Стадії правозастосовного процесу.

16. Філософське трактування суті і поняття права.

17. Юридична наука у системі соціальних наук.

18. Акти правозастосування (загальна характеристика, особливості змісту та форми).

19. Логічне і історичне у праві.

20. Об’єкт і предмет юридичної науки.

21. Механізм і стадії застосування юридичних норм і проблеми, що виникають на цих стадіях.

22. Завдання і функції філософії права.

23. Система юридичних наук.

24. Складні форми застосування права.

25. Методологія права у структурі філософсько-правового знання.

26. Об’єкт і предмет ЗЮН (основні точки зору).

27. Основні аспекти правозастосування.

28. Філософський рівень методології пізнання права.

29. Визначення об’єкта та предмета теорії держави і права як науки та навчальної дисципліни.

30. Правозастосовчи акти, їх види та значення у правовому регулюванні.

31. Загальнонауковий рівень методології пізнання права.

32. Співвідношення теорії держави і права з деякими юридичними та неюридичними соціально-гуманітарними науками.

33. Юридична техніка і її значення для правозастосування. Діалектика як методологія пізнання права.

34. Приватноправовий рівень методології пізнання права.

35. Основні функції теорії держави і права.

36. Стиль та мова правозастосовного акту.

37. Спеціально-юридичний рівень методології пізнання права.

38. Місце та значення теорії держави і права у системі юридичного знання.

39. Особливості інтерпретаційних актів, що видаються у процесі застосування норм у різних галузях права.

40. Діалектика як методологія пізнання права.

41. Система теорії держави і права як науки та навчальної дисципліни.

42. Акти застосування юридичних норм: поняття, види.

43. Екзистенціалізм як методологія пізнання.

44. Методологія юридичних наук: поняття, структура та місце у системі юридичного знання.

45. Основні вимоги до правильного застосування юридичних норм.

46. Феноменологія права.

47. Проблеми належності, допустимості доцільності та істинності методу.

48. Поняття, види і причини правозастосовних помилок і шляхи їх усунення.

49. Герменевтика як методологія пізнання права.

50. Співвідношення ідеального та матеріального, суб’єктивного і об’єктивного, емпіричного та теоретичного в методології юридичних наук.

51. Прогалини у праві (поняття, характеристика, причини існування) та шляхи їх усунення.

52. Критична соціальна теорія як методологія пізнання права.

53. Найбільш розповсюджені методи пізнання державно-правової дійсності, їх загальна характеристика.

54. Види юридичних колізій.

55. Постмодернізм і право.

56. Поняття та форми соціальної влади.

57. Аналогія права та закону: випадки, принципи та механізм застосування.

58. Філософсько-правові дослідження у XX столітті.

59. Соціальна влада як відношення.

60. Колізія у праві, шляхи їх подолання.

61. Класифікація напрямів сучасної філософії права.

62. Структура та зміст владо відносин.

63. Колізії у законодавстві: поняття, причини виникнення.

64. Позитивістські і природно-правові концепції у сучасній філософії права.

65. Державна влада як особливий різновид соціальної влади.

66. Шляхи усунення колізії у законодавстві. Шляхи усунення прогалин у законодавстві.

67. Значення історії філософії права для сучасних філософсько-правових досліджень.

68. Співвідношення політичної і державної влади.

69. Складнощі, що виникають у процесі застосування аналогій закону і права: теоретичний і практичний аспект.

70. Традиції і новизна у процесі розвитку філософії права у Росії.

71. Легітимність і легальність державної влади.

72. Шляхи усунення колізій у законодавстві. Шляхи усунення прогалин у законодавстві.

73. Значення історії філософії права для сучасних філософсько-правових досліджень.

74. Співвідношення політичної і державної влади.

75. Складнощі, що виникають в процесі застосування аналогій закону і права: теоретичний і практичний аспект.

76. Традиції і новизна у процесі розвитку філософії права у Росії.

77. Легітимність і легальність державної влади.

78. Основні погляди на походження держави і права (теорії насильства, суспільного договору, природного права, органічна, теологічна і ін.).

79. Концепції прав людини і прав громадянина: історія і сучасність.

80. Проблема розуміння соціального призначення та цінності держави.

81. Об'єктивні і суб'єктивні межі державного втручання у справи суспільства.

82. Взаємозв’язок гносеології права та онтології права.

83. Юридичний позитивізм як один із провідних напрямів вузького розуміння права.

84. Еволюція і динаміка розвитку функцій держави і права у просторі і часі.

85. Либертарно-юридична онтологія: реальне, наявне буття правового закону (В.С. Нарсенянц).

86. Державно-правові недоліки і гідності демократичного режиму.

87. Юридична відповідальність: поняття, ознаки і види.

88. Онтологія права у структурі філософсько-правового знання.

89. Поняття правосвідомості.

90. Державне регулювання економіки: поняття і межі. Етатизм та лібералізм: погляди на місце держави у економічній системі.

Визначення понять «об’єкт науки» та «предмет науки» та їх значення для поділу юридичного знання на окремі галузі.

Часто поняття "об'єкт науки" та "предмет науки" не розділяють. У цьому випадку, як правило, під предметом науки розуміють частину дійсності, яку вивчає (досліджує) та чи інша наука. Неточним є уявлення про те, що предмет науки це "певне коло закономірностей, які вивчаються будь-якою сферою людської діяльності". Навіть якщо допустити, що ці закономірності існують, то перш ніж їх досліджувати наука спочатку повинна встановити їх. Тому оскільки багато наук вивчають одні і ті ж самі явища, феномени і т. п. то звідси завжди виникає питання про те, як виокремити предмет дослідження однієї науки від предмета дослідження іншої в тому випадку, якщо коло явищ (феноменів і т. п.), які вивчаються цією наукою збігаються чи близькі.

М. Байтін: "Кожна наука має свій об'єкт і предмет дослідження, які тісно співвідносяться, але не співпадають. Поняття об'єкта ширше, ним охоплюються явища зовнішнього світу, на які розповсюджується пізнання і практичний вплив суб'єктів, людей. Предмет же - це частина, сторона, той чи інший конкретний аспект об'єкта, що досліджується даною наукою; це коло найбільш суттєвих питань, які вона вивчає. Якщо об'єкт виступає, як правило, загальним для низки наук, то предмет однієї науки не може співпадати з предметом іншої. Будь-яка наука має характерний лише для неї предмет, яким і визначається самостійність, унікальність і особливості тієї чи іншої науки, її відмінність від інших систем знань".

Отже, • об'єкт науки - виокремлена суб'єктом пізнання частина явленого світу, на яку спрямоване наукове пізнання в рамках конкретної науки; • предмет науки - коло питань, що стосуються об'єкта науки, досліджуваного конкретною наукою, які безпосередньо і цілеспрямовано вивчаються нею (наукою) із чітким визначенням завдань і кута зору такого вивчення. Інакше кажучи, предмет науки - уявлення відповідних суб'єктів пізнання про виділену ними частину явленого світу, яка вивчається (чи повинна вивчатись) цією наукою безпосередньо і цілеспрямовано із чітким розумінням цілей та кута зору такого вивчення.

 

Сутність права

Право – це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах.

Право – це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей.

Право – це загальна справедливість.

Отже, смисловими компонентами права, його об'єктивними сутнісними особливостями, принципами є формальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості, які загалом виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.

Правова рівність – рівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Формально право – це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути (у згоді з загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції) своє, індивідуально-визначене право на даний об'єкт.

Право – це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному.

Дозволи і заборони, які продукує право, формують нормативну структуру свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, між свободою і несвободою на відповідному етапі суспільного розвитку.

Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рівної міри свободи людей) охоплює собою і справедливість як його внутрішню властивість і якість. Справедливість належить до поняття права. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність (суть, начала права, сенс правового принципу загальної рівності й свободи).

Справедливість – це самовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і правова оцінка всього не правового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

Об’єкт і предмет ЗЮН

Всі точки зору щодо визначення об'єкта і предмета загальнотеоретичної юридичної науки, які існують в сучасній науковій літературі, можна розділити на чотири підходи:

1) консервативний;

2) реформістський;

3) революційний;

4) нігілістичний.

Консервативний підхід. У рамках цього підходу:

• об'єктом теоретичної юридичної науки виступає держава і право, а її предметом - дослідження вказаного об'єкта в рамках марксистської соціально-політичної концепції співвідношення держави і права. Питання (що формують предмет науки), які остаточно оформилися у ТДП в 60-80-х роках XX ст., мають бути залишені без змін.

У рамках даного підходу допускається плюралізм думок стосовно окремих питань теорії, але при цьому всі позиції в межах допустимого плюралізму мають бути основані на постулатах марксизму, як теоретично обґрунтованої, єдиної і абсолютно правильної метатеорії. Зрозуміло, що у такому випадку обумовлена і методологічна основа дослідження цього підходу - діалектичний та матеріалістичний матеріалізм.

Реформістський підхід. Згідно з цим підходом:

• об'єктом теоретичної юридичної науки є держава і право (чи "державно-правова дійсність");

• предметом виступають питання, які можна віднести до юридичних аспектів виявлення цієї дійсності.

При цьому допускається, що можливо і доцільно передати багато питань у "відання" інших наук,скажімо,політології та/або соціології, а також включити до сфери дослідницького інтересу цілої низки питань ЗЮН, які раніше не стосувалися її предмета.

У межах реформістського підходу визнається доцільність виключення з предмета ТДП проблематики, пов'язаної з дослідженням політичної системи суспільства, політичного режиму і т.д., які раніше вивчалися ТДП. І навпаки, доповнити предмет ТДП новою, такою, що раніше не входила в її предмет, тематикою, зокрема, проблематикою, пов'язаною з правовим нігілізмом і ідеалізмом.

У межах розглядуваного підходу допускається чи/або передбачається:

• перегляд категоріального апарату, який застосовується;

• можливість побудови цілісної концепції державно-правової дійсності і за межами марксистської теорії;

• наявність теоретично і фактично методологічного плюралізму тощо.

Революційний підхід. Згідно з цим підходом:

• розуміння об'єкта та предмета теоретичної юридичної науки вимагає кардинального перегляду;

• як об'єкт теоретичної юридичної науки необхідно розглядати лише право та похідні від нього явища (наприклад, правосвідомість, правова культура і т. п.). предмет теоретичної науки визначається колом питань, пов'язаних з правом як регулятором суспільних відносин.

У межах цього підходу, як правило, пропонується використовувати будь-які, вже укорінені в західній юридичній науці підходи (соціологічний, природно-правовий і т. д.), з їх принципами, категорійним апаратом. Фактично ставиться під сумнів можливість і доцільність побудови єдиної юридичної доктрини державно-правової дійсності. Заперечується правильність марксистської концепції та її методології дослідження держави і права.

Питання, які раніше розглядалися у ЗЮН-ТДП, але за своєю природою, з точки зору "наукових революціонерів", не повинні включатися у предмет теорії права, мають бути або виділені в самостійну/і науку/и (наприклад, теорію держави), або включені в предмет інших наук, наприклад, політологію, соціологію і т. п..

Нігілістичний підхід. Згідно з цим підходом:

• ЗЮН - теорія держави і права - це наука, яка виникла в процесі ідеологізації юридичної науки, проведеної в рамках марксистсько-ленінської теорії. До того ж, ця наука, яка не має ніякої практичної цінності поза контекстом ідеологічної функції юридичної науки;

• у зв'язку з неспроможністю марксистської соціально-політичної теорії автоматично слід визнати фактичну неспроможність і теорії держави і права навіть в ідеологічному плані. ТДП - ніщо інше як "псевдонаука", яка, як уже згадувалося, взагалі не має практичного значення.

В межах цього підходу навіть не може йти мова про предмет і об'єкт ЗЮН, оскільки такої науки не існує.

Виходячи з даного підходу, теоретичні основи юриспруденції мають розроблятися в рамках окремих галузевих юридичних наук, а питання, які стосуються загально-філософських і соціологічних моментів буття права, - це сфера філософських і соціологічних наук. Всі питання, пов'язані з державою, - це основа політичних або державознавчих наук.

 

Акт тлумачення норм права

Акт офіційного тлумачення норм права (интерпретаційно-правовий акт) — це акт-документ, який містить роз'яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, і має обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються.

Норма тлумачення — своєрідна «тінь» норми, що тлумачиться, вона не існує окремо від самої норми і може бути реалізована на практиці лише у разі її застосування. У природі тінь завжди в цілому відповідає її матеріальній основі.

Ознаки акта тлумачення норм права полягають у тому, що він:

1) діє разом з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що тлумачаться, залежить від них і, як правило, поділяє їх долю;

2) є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються;

3) не виходить за межі норми, що тлумачиться, являє собою уточнююче судження про норму права, а не нове нормативне розпорядження;

4) приймається лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб'єктами;

5) має спеціальну письмову форму вираження акта-документа (роз'яснення, інструктивні листи та ін.).

Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:

— за галузевою належністю норми, що тлумачиться, — акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;

— за структурними елементами норми, що тлумачиться, — акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції;

- за юридичною формою вираження — постанови, укази, накази, роз'яснення та ін.;

— за сферою дії — нормативні, казуальні;

- за «авторством» норми, що тлумачиться: а) акти автентичного тлумачення,

6) акти легального (делегованого) тлумачення.

- за повноваженнями інтерпретатора:

інтерпретаційні акти правотворчих органів

інтерпретаційні акти правозастосовних органів

- засновані на правотворчих повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять нормативні (загальні) роз'яснення; мають юридичну силу, однакову з юридичною силою правотворчих актів даного органу (наприклад, постанова Верховної Ради України)

- засновані на правозастосовних повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять правила застосування норм права, сформульовані в результаті узагальнення юридичної практики (наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України і Вищого арбітражного судуУкраїни, вказівка з питань розслідування Генерального прокурора України)

Щоб уникнути підміни актів більшої юридичної сили актами меншої юридичної сили, слід скоротити кількість роз'яснень, що виходять від нижчих управлінських органів. Серед інтерпретаційних актів правозастосовних органів слід віддати перевагу актам суду і арбітражу. Свої роз'яснення суд і арбітраж дають на основі вирішення конкретних справ, підсумовуючи судову і арбітражну практику.

Акти тлумачення норм права (интерпретаційно-правові акти) поряд з нормативно-правовими актами і актами застосування норм права (правозастосовними, індивідуальними актами) складають особливу («третю») групу правових актів.

 

41. Система теорії держави і права як науки та навчальної дисципліни.

Система науки (у тому числі й ТДП) - це сприйняття логіки пізнання, розташування, викладення тощо теоретичного та емпіричного матеріалу, що стосується того чи іншого об'єкта (предмета) дослідження, що властиве окремому суб'єкту пізнання.В основу системи ТДП як науки на сучасному етапі її розвитку слід закладати, такі системоутворюючі принципи та постулати:

• історизм;

• системність;

• синергетичність соціальної системи загалом та її окремих елементів;

• діалектична та дискретна єдність держави і права, а також інших елементів, формуючих державно-правову дійсність;

• єдність загальнотеоретичного та практичного;

• єдність абстрактного та конкретного;

• об'єктивність Під об'єктивністю в даному випадку розуміється прагнення дослідника абстрагуватися в процесі пізнання емпіричного матеріалу від своїх суб'єктивних установок.

• формально-логічна несуперечливість тощо. Оскільки будь-яка наука, вирішує і освітню проблему та вирішує завдання не простої передачі інформації від одних суб'єктів іншим, а й навчання суб'єктів пізнання правилам роботи з цією інформацією, то ТДП також може бути розглянута як навчальна дисципліна.

Мета існування ТДП як навчальної дисципліни - створення, удосконалення та застосування на практиці найбільш ефективної системи передачі інформації про державно-правову дійсність від одного суб'єкта пізнання (адресант) іншому.

У системі ТДП як науки та навчальної дисципліни проявляється логіка конкретних суб'єктів пізнання відносно сприйняття, інтерпретації та викладення емпірико-теоретичного матеріалу, що стосується державно-правової дійсності. У зв'язку з цим зазначена система є за своєю природою суб'єктивно обумовленою;

Суть ТДП як науки та ТДП як навчальної дисципліни однакова. Їхні зовнішні відмінності зумовлені відмінностями в практичних завданнях, які стоять перед ТДП: з одного боку - це отримання,фіксація,обробка,інтерпретація тощо матеріалу, що стосується державно-правової дійсності в цілях застосування одержаного наукового знання в юридичній діяльності; з другого - передача інформації щодо державно-правової дійсності, а також методах ЇЇ пізнання в системі взаємозв'язку "адресант-адресат", з метою підготувати адресата до професійної юридичної діяльності.

 

Феноменологія права.

Це напрям філософії права, який вивчає право як феномен і грунтується на положеннях філос. методу виявлення явищ-феноменів у дійсності (в широкому розумінні). Відповідно до цього право розглядається як явище, що «саме себе розкриває, трактує й експлікує раціонально зрозумілим способом» [нім. філософ Е. Гуссерль (1859—1938), засновник феноменології]. Право як об'єкт феноменол. дослідження постає «чистою» ідеальною формою в єдності його предмета і змісту. Феноменол. редукція уможливлює уявлення очищеного «образу права», поглиблює розуміння його природи та відмінностей від ін. феноменів.

 

Постмодернізм і право

Постмодерністський напрямк. На думку постмодерністіа, в даний час загальноприйнятим є розуміння права, засноване на таких поняттях, як репрезентативна теорія істини, нейтралізм, загальність і законність. Зміст цих понять відповідає традиціям західної культурної парадигми. Однак на сьогоднішній день, як стверджують постмодерністи, людство переживає досвід розпаду цього культурного одностайності: ми живемо в неоднорідному і багатовимірному світі, який об'єднує абсолютно різні розуміння людського існування, притаманне мешканцям микропространств. Процес фрагментації накладає свою печатку і на розуміння права. Розвиток постмодерністських уявлень про право, що враховують вплив фрагментації, спирається на такі робочі поняття, як творче правосуддя, перспектівістская раціональність, системна теорія істини і судочинство, яке гарантуватиме врахування ^ досвіду різних культур. Згідно постмодернізму, суспільство відчуває нагальну потребу в нових формах правового мислення.

Діяльність юриста зазвичай розуміється як пошук в кодексах і законах підходящої комбінації, щоб вирішити справу і застосувати до конфліктної ситуації існуючі правові норми.

На сьогоднішній день філософське і соціологічне розуміння права відповідає цій картині. Філософсько-правові категорії, такі, як закон, норма, юридична сила, ефективність і багато Інші, розглядаються з цієї точки зору, що трактує право як єдину систему норм, що регламентує соціальну поведінку людей на основі легалістський розуміння світу і людського життя, відображеного в установленнях позитивного права.

Однак з точки зору постмодернізму таке уявлення про право - міф; дуже впливовий, але все ж міф. Воно ирреально, але не тому, що право зовсім не є повною і статичною системою - насправді це динамічна система, постійно відтворюється і оновлювана. Динамізм права вже є загальновизнаним, що все ж не привело до спростування міфу про право. Модифікація і постійне самооновлення нормативної системи, на думку легалістов, завжди здійснюється відповідно до механізмами і критеріями правової оцінки, включеної до кодексу позитивного права.

Постмодернізм розглядає це подання про право як міф тому, що поняття та ідеї, якими людина користується, щоб зробити навколишній світ зрозумілим і керованим, змінили зміст і втратили властивість етичних референцій, легітимізуючих закон. Мова йде про такі поняття, як свобода, відповідальність, авторитет, науковість, справедливість, істина / брехня і т.д. Розуміння (не визначення) таких понять та ідей становить необхідну передумову відповіді на ключові проблеми регулювання соціальної поведінки і породжуваних їм конфліктів. Ось деякі з таких проблем:

Про які принципах і стандартах поведінки слід домовитися, щоб соціальне життя була гармонійною і на місцевому, і на глобальному рівні?

Чому ці принципи і стандарти мають юридичну силу?

Звідки нам стає відомо, що вони мають юридичну силу?

У чому полягають обов'язки кожного індивіда перед іншими індивідами, пов'язаними з ним соціальною практикою?

У що індивід як особистість, що взаємодіє з суспільством, може вірити, що може говорити і що робити?

Як право може сприяти зменшенню соціального зла?

І якою мірою індивід відповідальний за соціальне зло, і до якої міри?

Чи правомірно встановлення цієї відповідальності існуючим правом?

Що таке хороший закон?

56 Поняття та форми соціальної влади

Соціальна влада - спосіб управління суспільством, що виражається у системі публічно-вольових відносин між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення загального для них інтересу та цілей, які досягаються за допомогою різних засобів, методів, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний).

Ознаки соціальної влади:

1) є властивістю (атрибутом) суспільства, способом його управління. Коли говоримо "влада", підкреслюємо вольовий (примусовий, силовий) компонент цього явища. Коли вживаємо термін "управління", відзначаємо функціональне призначення владного впливу;

2) складається природно-історичним шляхом, починаючи з первісного суспільства; народжується в процесі відносин між людьми з приводу якогось соціального блага;

3) здійснюється у формі владовідносин (публічно-вольових відносин) між владними і підвладними суб'єктами; в демократичних державах відносини відбуваються за схемою "керівництво (команда) - сприйняття (виконання)", в недемократичних державах схема дещо інша: "панування - підкорення". Владовідносини завжди є двосторонніми, один із суб'єктів яких є владним, котрий в соціально неоднорідному суспільстві виражає інтереси найбільш впливових соціальних груп, а інший - підвладним. Із загально-соціального погляду, обидва вони є саме суб'єктами, тобто людьми, наділеними свідомістю і волею, однак у конкретних управлінських владовідносинах підвладний суб'єкт виступає як об'єкт владного впливу суб'єкта управління;

4) виробляє загальні для суспільства інтереси та цілі - сенс керування суспільством виявляється у пропонуванні носієм влади, окрім задоволення інтересів, виробити загальний інтерес і цілі, загальні напрями суспільної діяльності, а сенс управління - дати владний імпульс підлеглим досягати визначених цілей, організовувати сприйняття ними цього імпульсу, усвідомити і підкорити йому свою волю. Виключається можливість осіб з деформованими свідомістю і волею виступати суб'єктами владовідносин;

5) передбачає верховенство, монопольне право владного суб'єкта приймати рішення ("авторитетні рішення" як засоби владарювання), обов'язкові і значущі для підвладного суб'єкта, здатність і можливість нав'язувати йому свою волю, контролювати його, забезпечувати виконання взятих зобов'язань;

6) здійснює керівництво різними засобами і методами, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний), який застосовується окрім таких методів, як переконання, заохочення, авторитет, співпраця, координація й узгодження. Саме примус (сила) визначає положення носія влади як правлячого. Сила і насильство - різні поняття. Насильство це вплив на суб'єкта всупереч його волі за допомогою фізичного примусу. Примус не обов'язково передбачає насильство, проте означає вольову залежність суб'єкта владовідносин від суб'єкта влади і діяльність усупереч власним інтересам;

Види соціальної влади:

1. По області функціонування: політична, ідеологічна, соціальна, економічна, юридична, світська і духовна (релігійна);

2. за обсягом прерогатив: державна, міжнародна, сімейна і т.д.;

3. по об'єкту влади: суспільна, класова, партійна, особиста;

4. по режиму правління: тоталітарна, деспотична, бюрократична, авторитарна, демократична та ін.;

5. по соціальному типу: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична і т.д.

 

Поняття та умови використання такого засобу заповнення прогалин закону передбачено у ч. 2 ст. 8 Цивільного кодексу України, положення якої допускають застосування аналогії права лише в разі неможливості використання аналогії закону для регулювання цивільних відносин. Зміст аналогії права полягає у визначенні прав та обов’язків сторін правовідносин на основі не конкретних правових норм, а загальних засад і змісту цивільного законодавства, а також вимог добросовісності, розумності і справедливості.

Аналогія закону — це засіб заповнення прогалин у законодавстві, який полягає у застосуванні до нього врегульованих конкретною нормою правовідносин норми закону, що регламентує подібні відносини.

На другій стадії процесу правозастосування — при виборі та аналізі норми права, яка повинна бути застосована до конкретного випадку, іноді виявляється відсутність такої норми. Тобто виникає ситуація, в якій конкретне рішення спірного питання повністю або в якійсь частині законом не передбачено — в наявності є прогалина в законодавстві.

Усунути прогалину — фактично означає заповнити пропуск (пустоту) у тілі права, подолати ж прогалину — означає перейти через пустоту, не заповнивши її по суті. Тому роль засобів, спрямованих на усунення прогалин, можуть відігравати лише ті явища, які юридичною наукою розуміються як джерела права. Тобто усуває прогалину законодавець.

Способи ж подолання прогалин — це ті правові інструменти, які дозволяють в процесі правозастосування миттєво вирішити казус, що знаходиться у сфери правового регулювання, якщо нормами права його безпосередньо не передбачено. Правозастосувач — долає прогалину. Наприклад, суду надається право вирішувати такого роду справи за допомогою аналогії закону.

Застосування аналогії закону (як і аналогії права) правозастосувачем зумовлене насамперед такими двома обставинами:

1) Установленою законом забороною відмови у правосудді і потребою вирішення справи про не передбачені правом суспільні відносини з метою юридичного захисту прав, свобод та інтересів осіб. Так, відповідно до загальновизнаного у світовій юридичній практиці принципу, суд не має права відмовити громадянину у вирішенні спору під приводом відсутності закону. Суд зобов'язаний прийняти справу до розгляду і вирішити її по суті, використовуючи інститут аналогії. 2) Неможливістю швидкого врегулювання суспільних відносин, не регламентованих правом, шляхом внесення необхідних змін і доповнень до чинного права або видання нового нормативно-правового акту.

Аналогія закону передбачає пошук норми передовсім за предметом правового регулювання — шляхом аналізу відповідних інституту, галузі законодавства, а в подальшому — іншої галузі, законодавства в цілому. Відповідно існують два види аналогії закону:

· внутрішньогалузева аналогія

· міжгалузева аналогія

 

 

Так, для прихильників

• стратного (класового) підходу до розуміння соціальної сутності держави її соціальна цінність буде полягати у здатності захистити інтереси, цінності конкретної страти населення;

• загально-соціального розуміння соціальної сутності держави її соціальна цінність полягає в захисті загально-соціальних цінностей, які взагалі трактуються в рамках пануючих у суспільстві моральних уявлень (у певних варіантах - природних прав та принципів);

• дуалістичний підхід до соціальної сутності держави може привести до наступного розуміння соціальної цінності держави: "Застосовуючи гегелівську логіку, розвиток цінності держави (тобто розвиток соціальної сутності держави) можна подати у вигляді таких етапів: 1) держава як цінність "у собі" (держава як форма політичної організації ранньокласового суспільства, "архаїчна держава") — на цій стадії цінність держави виявляється насамперед на загально-цивілізаційному рівні, тобто на рівні забезпечення виживання усього суспільства, збереження певного, мінімального ріння соціальної культури та організації; на цій стадії свого розвитку держава цілком підпорядковує собі окремого індивіда, спільноти, практично не рахується з їх особливими потребами чи інтересами; 2) держава як цінність "для себе" (держава як форма політичної організації класового суспільства, в якому розвинулися класові суперечності між окремими класами, соціальними групами чи прошарками) — на цій стадії держава забезпечує поряд з потребами виживання всього суспільства також і особливі інтереси певних домінуючих у суспільстві соціальних спільнот (класів, верств тощо), яким належала реальна влада у державі (певною мірою "ототожнює" свої інтереси з їх інтересами) (саме визначення поняття такої держави і розглядалося переважно у марксистській теорії як загальне визначення поняття держави); 3) держава як цінність "для інших" (держава як форма політичної організації суспільства, високорозвиненого у технологічному, соціальному, культурному, політичному відношеннях) — на цій стадії держава, створюючи умови для належного функціонування всієї сукупності соціальних систем і підсистем, гарантуючи рівні можливості для розвитку кожної окремої особи як самодостатньої цінності, цінності "у собі", "для себе" та "для інших", забезпечує оптимальне поєднання особливих інтересів окремих індивідів та їх спільнот і всезагального інтересу всього суспільства, вираженого державою".

Таким чином, як бачимо, розуміння соціального призначення та цінності держави залежить від підходів до визначення сутності держави, а отже, як і у випадку з сутністю держави, можна вести мову про три підходи до соціального призначення та цінності держави:

• класовий;

• загально-соціальний;

• дуалістичний.

 

Поняття правосвідомості.

Правосвідомість - це особлива форма суспільної свідомості, сукупність правових понять, ідей, поглядів, почуттів, що виражають ставлення людей до чинного або бажаного права, його мети, завдань, способів та методів регулювання, до оцінки правомірності його норм та уявлення про майбутню правову систему й окремі її норми. У складі правосвідомості розрізняють правову ідеологію та правову психологію.

Правова ідеологія - структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень.

Правова психологія - це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.

Формується цей елемент, як правило, стихійно, тому відображає право поверхнево, проте через нього реалізуються традиції, звичаї, вміння особи критично оцінювати свої дії з точки зору правомірності тощо.

Доцільно виділити такі види правосвідомості:

• за суб'єктами - індивідуальна, групова, класова, суспільна, національна;

• за характером відображення правової дійсності -професійна (наукова, практична), непрофесійна.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ СКЛАДАННЯ ІСПИТУ З ПРЕДМЕТУ «ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ФІЛОСОФІЇ ПРАВА»

1. Філософія права у системі філософських і юридичних наук.

2. Визначення понять «об’єкт науки» та «предмет науки» та їх значення для поділу юридичного знання на окремі галузі.

3. Поняття та форми право реалізації.

4. Різноманіття концепцій філософії права.

5. Система юридичних наук (загальна характеристика).

6. Суб’єкти, об’єкти та підстави для реалізації юридичних норм.

7. Право і держава як об'єкти філософського дослідження.

8. Об’єкт і предмет теорії права (основні точки зору, їх характеристика та аналіз).

9. Роль та місце держави (її органів) у процесі забезпеченні різних форм право реалізації.

10. Історичний розвиток філософії права.

11. Співвідношення юридичних наук між собою.