Загострення соціально-класових протиріч. Селянські повстання. Скасування кріпосного права в Російській імперії

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян: підвищували норму панщини або розширювали орну землю за рахунок віднятих у селян наділів. Це розорювало селянське господарство і викликало протидію в пригнічених народних мас. Ця протидія набуває різних форм. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Особливо широкого розмаху селянський антикріпосницький рух на-брав на Поділлі у першій третині ХІХ ст., охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 23 роки. Мужній народний месник загинув у 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні. Незадоволеність кріпосницькими порядками поширюється і на частину передового дворянства. Війна 1812 р. привела до поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи. Це стало причиною декабристського руху. Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму. 19 лютого 1861 р. було скасовано кріпосне право. Селяни отримали особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасово зобов’язаними і мали виконувати повинності. Аграрна реформа призвела до швидкого розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих працівників таким чином було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин.

56..Шляхи розвитку буржуазних відносин у сільському господарстві. Особливості завершальної фази промислового перевороту.
Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не привели до автоматичної ліквідації феодального ладу. Оскільки реформи проводилися згори, влада потурбувалася про збереження своїх привілеїв та певних феодальних структур. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство. Непослідовність, незавершеність реформ та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України в складі Російської імперії зумовили той факт,що перехід аграрного сектора на капіталістичні дії здійснювався водночас двома шляхами прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи – швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння. У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення основної маси селянства. На півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був менш відчутний, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму – поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманої праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу. Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері с/г виробництва низки прогресивних тенденцій, процесів та явищ – застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, с/г машин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Процес модернізації с/г мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. У 60 – 80-х р..завершився промисловий переворот суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва - до широкомасштабного, від ручної праці – до застосування парових двигунів та системи машин. Натомість вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки –залізорудна, металургійна, вугільна, машинобудівна. Будь - які докорінні зміни в економіці як правило, ставлять перед суспільством три проблеми – робочої сили, капіталів, сировини.. Основними джерелами фінансування були урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині ХІХ ст..підвести під політику модернізації економіки потужну сировинну базу. Розгортанню промислового перевороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком. запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів у економіці стало залізничне будівництво. Розвиток промисловості хар. більш швидкими порівняно з загальноімперськими темпами розвитку, високим рівнем концентрації виробництва та значним проникненням іноземного капіталу. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнюється соціальна структура суспільства: в межах селянства та дворянства, крім того, виникли нові класи – буржуазія та пролетаріат, дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.

57. Культурно-просвітницький етап національного руху. Українофіли. В.Антонович. Громадівський рух і посилення репресій з боку царизму.
Пожвавлення українського національно-визвольного руху в 60-80 рр. ХІХ ст. Найвпливовішими політичними силами в Україні другої половини ХІХ ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух. Повернувшись із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу громаду – культурно освітню організацію, яка сприяти розвитку народної освіти, свободі слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (виходить1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувались відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко, підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. З початком 50-х років ХІХ ст.. середсвіченої польської молоді виникає різновид громадського руху – хлопоманство. Рух набуває демократичних форм, що проявляється у ставленні до простого люду. Хлопомани визнавали історичні неправди з боку польської шляхти щодо українського народу, вони сповідували ідею історичної спокути, що мало виявлятися в опікуванні освітою та мовою українського народу. Згодом невелика частина поляків на чолі з В. Антоновичем перейшла на позиції українофільства. Основна мета українофілів, це освіта народу шляхом розвитку літератури, видання популярних книжок, організації шкіл з рідною мовою викладання. Ці вимоги підтримували П.Житецький, Т. Рильський, які разом з В. Антоновичем восени 1861 р. стали засновниками української громади в Києві.

58. Валуєвський циркуляр. Емський указ. Криза громадівського руху
Повернувшись із заслання колишні члени Кирило-Мефодіївського братства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа», навколо якого групувались вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях в цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В. Ан-тонович, Т. Рильський та ін.. Після поразки польського повстання 1863 – 1864рр. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалась як загроза самодержавству. Вже 1863 р. з’явився Валуєвський циркуляр, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Мета цього указу: не дати можливості українському рухові стати масовим. Загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: настає пауза у процесі національного відродження. Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У Київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили – В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, М. Старицький, П. Чубинський. За ініціативою громади було створено «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». Досліджуючи етнографію, археологію, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання Україні широкої автономії.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876р., який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон.

59..М.Драгоманов і зародження українського соціалізму
Діяльність Михайла Петровича Драгоманова почалася в складних умовах розвитку національно-визвольного руху в Україні. У Російській імперії розширилося коло осіб,що брали активну участь у суспільному житті. В той же час царизм боровся з національно-визвольним рухом (Валуєвський циркуляр та Емський указ), переслідувалися національно свідомі українці.

Формування ідей Драгоманова, щодо перетворення України в цивілізовану європейську країну почалося ще в студентські роки. Працюючи в недільній школі, Драгоманов прагне нести освіту в широкі маси, максимально підвищити її ефективність. У своїй першій історичній праці М. Драгоманов довів,що український народ почав своє формування з часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Він сформував ідею про федеративний соціалізм, яка була новою політичною ідеєю в національно - визвольному русі українців. Драгоманов вважав, що українці мають досягти політичних свобод введенням конституції. Ідеї Драгоманова вперше об’єднали в собі необхідність широких соціально- економічних змін, створення рівноправного суспільства з широкою участю народу,боротьби за свободу особистості та захист національних інтересів українців. Теорія Драгоманова отримала назву «громадівського соціалізму» погляди Драгоманова вплинули на політико- правову думку кінця ХІХ ст..завдяки виданню проекту Всеросійської конституції «Вільний союз». У цьому документі автор відстоює ідеї федеративного союзу України з Росією. Драгоманов розвивав ідею про створення політичних партій за національним принципом, які б відстоювали інтереси своїх на-родів. У часописі «Громада», що видавався М. Драгомановим в Женеві, була викладена розгорнута політична програма українського руху

60. Політико-адміністративний статус західноукраїнських земель. Народовська та москвофільська течії національно-визвольного руху.
Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «королівства та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

У Східній Галичині поляки не становили й третини населення але майнова перевага забезпечувала їм політичне та національно-культурне домінування. На Буковині й Закарпатті основну масу населення становили українці, але австрійський уряд зберігав їхню політико-адміністративну роздробленість, що склалася у попередній період історії. Тому їх називали русинами, гуцулами, лемками, бойками, буковинцями, русаками. Ще в 1861 р. в Австрійській імперії було встановлено конституційно-парламентський устрій, тому тут склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного руху ніж в Росії. В 1867 р Австрія була перетворена в Австро-Угорську монархію. Окрім того у Галичині переваги політичного характеру отримали не українці а польська еліта. Зміцнення польських позицій привело до розколу в українському таборі. Частина українських лідерів. відчуваючи себе зрадженими австрійським урядом звернула свої погляди на Росію. У Галичині з кінця 60-хроків ХІХ ст. серед інтелігенції формується москвофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б. Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті «Слово» проголосили українців частиною великого російського народу. Москвофілам протистояла інша течія – народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин.У 1873 р. народовці засновують у Львові Літературне товариство ім.Т. Г. Шевченка, яке згодом, у 1892 р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.

У 1880 р. на противагу москвофільському «Слову» народовці засновують газету з промовистою назвою «Діло». Під впливом ідей М. Драгоманова його прихильники І. Франко, М. Павлик, К. Трильовський створюють першу політичну партію – Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України. Таким чином, український національний рух в період репресій царизму в Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні.

61. Політико-адміністративний статус західноукраїнських земель. Народовська та москвофільська течії національно-визвольного руху.
Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «королівства та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.
У Східній Галичині поляки не становили й третини населення але майнова перевага забезпечувала їм політичне та національно-культурне домінування. На Буковині й Закарпатті основну масу населення становили українці, але австрійський уряд зберігав їхню політико-адміністративну роздробленість, що склалася у попередній період історії. Тому їх називали русинами, гуцулами, лемками, бойками, буковинцями, русаками і т.д.
Ще в 1861 р. в Австрійській імперії було встановлено конституційно-парламентський устрій, тому тут склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного руху ніж в Росії.
В 1867 р Австрія була перетворена в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Окрім того у Галичині переваги політичного характеру отримали не українці а польська еліта. Зміцнення польських позицій привело до розколу в українському таборі. Частина українських лідерів. відчуваючи себе зрадженими австрійським урядом звернула свої погляди на Росію.
У Галичині з кінця 60-хроків ХІХ ст. значний вплив серед української інтелігенції формується москвофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б. Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті «Слово» проголосили українців частиною великого російського народу.
Москвофілам протистояла інша течія – народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. «Просвіта займалася виданням творів українських письменників, підручників, газет, альманахів та ін..
У 1873 р. народовці засновують у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке згодом, у 1892 р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.
У 1880 р. на противагу москвофільському «Слову» народовці засновують газету з промовистою назвою «Діло». Під впливом ідей М. Драгоманова його прихильники І. Франко, М. Павлик, К. Трильовський створюють першу політичну партію – Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України.
Таким чином, український національний рух в період репресій царизму в Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним «українським П’ємонтом», базою для його дальшого поширення.
Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції – громади твердо продовжували відстоювали необхідність лише культурно-освітньої діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції схиляється до політичної боротьби і створює першу політичну партію

62. Україна у складі двох імперій.
Українські землі перебували у складі двох імперій: Росії та Австро-Угорщини. Східні райони (Лівобережжя, частина Правобережжя, Новоросія) входили до складу Росії і були в ній одним з найрозвинутіших районів. Галичина, Буковина, Закарпаття перебували під Австро-Угорщиною. Рівень їх економіки був вкрай низьким.
Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку XX ст.
Наприкінці XIX ст. Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний район країни.Тут утворилися великі промислові центри: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний та марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Але загалом економіка України залишалася аграрною. 81,7% населення України проживало в селі, а 51,8% становила продукція сільського господарства. 90% експортної пшениці Росії припадало на Україну. Використання машин, соціальна диференціація населення, збільшення ринку робочої сили свідчили про розвиток капіталізму в аграрному секторі.
Економіка все більш інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв'язки з різними регіонами країни.
Особливостями розвитку капіталізму в Україні в період імперіалізму були висока концентрація виробництва, велика роль іноземного капіталу, розвиток монополій та фінансового капіталу. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посіла на початку XX ст. одне з перших місць у світі. У цей період в економіці України активно діяли монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін.
Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, з'явився фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.
Попри те, що Україна була одним з найрозвинутіших регіонів Російської імперії, загалом її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Частка України становила 70% видобутку сировини і лише 15% готової продукції. А оскільки вартість готової продукції значно перевищувала ціни на сировину, то метрополія отримувала більші економічні вигоди, що ставило Україну у напівколоніальне становище. У сільському господарстві, навіть через 40 років після проголошення земельної реформи, пануючим залишалося велике
У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закон про «поміщицьке землеволодіння. За даними 1905 p., 31 тис. поміщиків володіла понад 10-ма млн. десятин землі (330 тис. десятин на один маєток), тоді як мільйони селянських господарів мали 20 млн. десятин — по 6,7 Десятини на двір. Проте й сюди входив капіталізм, заможні селяни скуповували (часто за безцінь) наділи тих, хто розорився, а безземельні поповнювали лави наймитів у селі та місті. Сільська громада розкладалася, ставала на шлях капіталістичного розвитку.
Кінець XIX — початок XX ст. були позначені розвитком фабрично-заводської промисловості у Східній Галичині. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість.
Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку XX ст
Так, у Прикарпатті на початку 90-х років XIX ст. видобувалося нафти Нафтова промисловість Прикарпаття цілком перебувала в руках іноземного капіталу. На другому місці стояла деревообробна промисловість, розвивалися металообробка та. Швейна, взуттєва, килимарська промисловість, а також виробництво фарб, мила, соди, паперу були представлені, головним чином, дрібними підприємствами ремісничого типу.
Політичний устрій обох імперій був надто архаїчним, щоправда з деякими відмінностями. Необмеженим було самовладдя російського царя, не було жодної сили чи представницького органу, здатних хоч якоюсь мірою стримати чи обмежити свавілля правлячої верхівки, не могло бути й мови про громадянські права та свободи.
Усі верстви населення Росії були пригноблені, але особливо важкого економічного і політичного гніту зазнавав робітничий клас, у тому числі і в Україні. Робітники змушені були працювати по 12—13 годин на добу, одержуючи мізерну платню, жили в жахливих умовах. Світова економічна криза 1900—1903 pp. охопила і царську Росію, що спричинило закриття чи розорення багатьох заводів та фабрик, а отже, зросло безробіття. Користуючись зростанням армії безробітних, капіталісти посилили експлуатацію, продовжили тривалість робочого дня, знизили зарплату. А це, в свою чергу, штовхнуло робітників до вияву непокори. У травні 1900 р. відбувся масовий політичний виступ харківських пролетарів. У 1901—1902 pp. політичні страйки і демонстрації пройшли вже в Києві, Катеринославі, Одесі. Закавказький страйк 1903 р. перекинувся на всі промислові центри України.
Наростав і селянський рух, особливо навесні 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях, де було розгромлено 105 поміщицьких економій. Уряд відповів жорстокими розправами. Тоді ж масовий страйк селян і сільськогосподарських робітників охопив десятки повітів Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини.
Особливо помітним стало в цей час революційне піднесення студентів. Так, на початку 1901 р. царський уряд розпорядився віддати у солдати 183 студентів київського університету — найактивніших учасників студентського страйку 1900 р. Невдовзі ЗО тис. студентів ВУЗів Харкова, Одеси, Києва та інших міст на знак солідарності з київськими студентами організували загальний страйк. У жовтні 1901 р. студенти Львівського університету на академічному вічі за участю до 3 тис. осіб зажадали статусу цілком українського університету. У відповідь на зволікання властей 440 студентів заявили про свій вихід з університету, наступного року ще 600 студентів залишили Львівський університет на знак протесту проти його політики онімечення тамтешньої молоді. Згодом, 1915 р., австро-угорська влада визнала за цим університетом статус українського.
Цей період ознаменувався також виходом на арену суспільного життя політичних партій. «Русько-українська радикальна партія» — таку назву придбала перша на теренах України (Галичина) політична партія, що утворилася в 1890 р. її провідники (С. Данилович, К. Трильовський, І. Франко, С. Левицький, М. Павлик, Ю. Бачинський) виступали за автономію України в складі Австро-Угорщини, а кінцевою метою своєї боротьби вважали створення соціалістичної незалежної, соборної Української держави. 1899 р. колишні радикали заснували одночасно Українську соціал-демократичну партію (марксистського спрямування) та Національно-демократичну партію, що обстоювала інтереси селянства.
1900 р. виникла перша політична організація і на Наддніпрянщині. Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко та інші дали їй назву «Революційна українська партія» (РУП), а випускник юридичного факультету Харківського Університету М.Міхновський розробив програму і надрукував її у Львові у 1901 р. у вигляді брошури під назвою «Самостійна Україна». Найрадикальніша група рупівців (М. Міхновсь-кий, М. Шемет та ін.), невдоволена соціал-демократичною позицією лідерів РУП, заснувала 1902 р. Українську народну партію — єдину, яка стояла на засадах державної самостійності України.
РУП спричинилася і до появи в 1904 р. Українського соціал-демократичного союзу— «Спілки», члени якого мріяли про представництво інтересів робітників незалежно від національності (лідери — М. Меленевський, А. Скоропис-Йолтуховський). Тоді ж відомі представники української інтелігенції С. Єфремов, Є. Чикаленко та Б. Грінчен-ко створили Українську демократичну партію ліберального спрямування, котра виступала за встановлення конституційного правління, автономії України, українського адміністративного апарату, української освіти.
Згодом більшість цих партій виявиться неспроможною здобути підтримку мас, а головне — знайти порозуміння між собою. Цю обставину використають загальноросійські партії, зокрема Російська соціал-демократична робітнича партія (І з'їзд відбувся 1898 р. у Мінську), Російська партія соціалістів-революціонерів— есерів (1902), єврейські партії, які розгорнуть свою мережу переважно в містах і промислових центрах України, обстоюючи ідеї повалення царизму, встановлення соціальної рівності і всесвітнього братерства народів.
Розвиток капіталізму в Україні на початку XX століття сприяв соціальному оновленню суспільства. Українську буржуазію представляли переважно власники з дрібним капіталом, куркульство, але напередодні Першої світової війни з'являються мільйонери, представники монополістичного капіталу — Терещенко, Харитоненко, Симеренко, Римаренко.

 

63.

На початку XX ст. правлячі кола й експлуататорські класи Росії та Австро-Угорщини посилювали гноблення прогресивної культури взагалі й української зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську пресу, літературу, мову, театр стали після поразки революції 1905—1907 pp., з наступом третьочервневого режиму. Проте українська культура продовжувала розвиватися.
Освіта. На початку XX ст. у зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914—1915 навчальному році в Україні, яка входила до складу Росії, налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів, в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. чол. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському і Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.
Однак все це далеко не задовольняло потреби, внаслідок чого близько 70 % населення не вміли читати і писати. На кожну тисячу чоловік населення в початкових* неповних і середніх школах навчалося всього 67 чол. У 1914—1915 pp. в Україні, яка перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Щорічно близько 50 % бажаючих учитися відмовляли в прийомі до середніх шкіл.
Царський уряд не допускав української мови в навчальні заклади, включаючи початкові школи. Скрізь навчання велося російською мовою.
Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. У 1911 р. у Східній Галичині в 500 селах не було ніяких шкіл, 150 тис. дітей шкільного віку ніде не навчались. Через це, за офіційними даними, в 1900 р. у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті — понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Взагалі рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в уєіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.
У Львівському університеті майже повністю викладання велося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. Наука. Вчені України на початку XX ст. досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Харківському, а з 1902 р. у Київському університеті плідно працював професор-математик Д. О. Граве (1863—1939), який став засновником київської алгебраїчної шкота, що досліджувала найважливіший розділ алгебри— теорію груп. У Харківському університеті великий вклад у розвиток різник галузей математики внесли професори, а потім академіки В. А. Стеклов (1864—1926), Д. М. Синцов (1867—1946), С. Н. Бернштейн (1880—1968). У розвитку фізики й радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. А. Рожанський (1882—1936), що став основоположником харківської школи радіофізиків.
В Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд цінних праць видав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860—1934), а з фізичної хімії — учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету І. П. Осипов (1885—1918).
Багато видатних учених в Україні працювали в галузі біології і медицини. Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, пізніше академік О. М. Северцов (1866—1936), який з 1902 до 1911 р. був професором Київського університету. Там же професор-ембріолог і цитолог рослин С. Г. Навашин (1857—1930) провів важливі дослідження з ботаніки. Загальне визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Ар-нольді (1871—1924) — відомого ботаніка-морфолога, засновника харківської школи альгологів; В. Я. Данилевського (1852—1936) — фізіолога, одного з основоположників ендокринології; М. П. Трінклера (1859—1925) — талановитого хірурга; Л. Л. Гіршмана (1839—1921) — видатного офтальмолога.

Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікробіологи М. Ф. Гамалія (1859—1949), Д. К- Заболотний (1866—1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854—1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії тощо.
Ряд учених України розгортали свої дослідження з проблем геолого-географічних наук. Професор географії Харківського університету А. М. Краснов (1862—1914) широко вивчав природу Харківської, Полтавської та інших губерній України і Росії. Понад 20 років геологію вугільних родовищ Донбасу досліджував професор Петербурзького гірничого інституту Л. І. Лутугін (1864—1915). Він уперше склав геологічний розріз донецької вугленосної товщі й докладну геологічну карту Донецького басейну. Багато удосконалень у розвиток доменного виробництва, зокрема в будівництво домен, вніс металург М. К. Курако (1872—1920), який освіту здобув самотужки і все життя працював на металургійних заводах.
На основі теоретичних засад, розроблених видатними російськими вченими М. Жуковським, О. Можайським і. К. Ціолковським, розвивалося повітроплавання в Україні. У 1908 р. в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін і М. Єфімов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. У Києві були побудовані літаки й дирижаблі. Російський військовий льотчик П. М. Нестеров (1887—1914) — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу, і зокрема «мертву петлю».
Активну діяльність розгорнуло Київське товариство повітроплавання, засноване в 1909 р. Ним керував професор політехнічного інституту М. Делоне. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров, Ф. Андерс та ін. І. Сікорський сконструював перші в світі надпотужні багатомоторні літаки «Російський витязь» та «Ілля Муромець». Д. Григорович став конструктором першого в світі гідролітака. Багаторічний робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Андерс у 1909—1912 pp. сконструював і побудував перший цивільний диражабль «Київ». За 1909—1912 pp. в Києві було створено 40 дослідних зразків літаків різних типів.

Книга і преса. На початку XX ст., незважаючи на переслідування з боку царського уряду й правлячих кіл Австро-Угорської монархії, видання книг, журналів і газет в Україні, особливо в період революції 1905—1907 pp., коли царизм змушений був послабити чинність Емського акта 1876 p., розширилося.
Ряд українських газет і журналів виходили під час революції 1905—1907 pp. («Хлібороб» у Лубнах, «Рідний край» у Полтаві, «Громадська думка», а потім «Рада» в Києві та ін.). У період реакції і з наближенням першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, і в 1913 p. з 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одна.
У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд журналів, які відігравали значну роль у громадському й літературному житті. Це були: «Літературно-науковий вісник» (1898—1914), «Молода Україна» (1900—1903), «Світ» (1906—1907) та ін. Найбільш важливим серед них був «Літературно-науковий вісник», яким протягом десяти років (1897—1906) фактично керував І. Франко разом з своїми однодумцями В. Гнатюком і О. Маковеем. У 1907 р. «Літературно-науковий вісник» було переведено до Києва, керувати ним став М. Грушевський.
Незважаючи ні на які перешкоди, в цілому видання українських книг у Росії на початку XX ст. зростало. Усього за час з 1798 по 1916 p., тобто за 118 років, в Україні випущено 2804 книги українською мовою. З них за 56 років — з 1848 по 1904 р. — в Росії видано 1233 українські книги, а тільки за період з 1905 по 1916 pp. їх з'явилося 1920. Проте порівняно з потребами це було дуже мало, тим більше, що тиражі українських книг залишалися невеликими. Так, у 1913 р. книги українською мовою становили за тиражем лише 0,6 % книжкової продукції Росії.