Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б

раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого. Твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні вони не тільки сучасні, а й злободенні. Минуло 150 років, кріпацтво давно скасовано, Україна вже більше десятиліття ‒ вільна. Та озерніться навколо…

Інколи неможливо без суму спостерігати за наслідками «владних рішень»,що призводять до погіршення життя народу і ‒ як наслідок ‒ до зневіри,байдужості... Чому люди не розуміють: тільки нерозривна єдність із рідною землею, любов, повага та гордість за неї може зробити нашу землю квітучою!!! Адже на цій землі зросли наші діди і батьки, на ній вчилися ходити ми і зроблять перші кроки наші нащадки. Споконвіку боронили цю землю наші предки, берегли її як найцінніший скарб. Вона завжди була їхнім багатством, яким пишались і яке захищали. Хоча, можливо, останні події, а саме «Майдан» ‒ це перша ластівка пробудження людської свідомості? Українці ‒ дуже терплячий народ, та навіть і в нас є прикордонна смуга, за якою терпець увірветься. Кожну державу формує народ, який живе на її теренах і творить національну культуру. Саме на підмурівку національної свідомості громадян будується країна, що посідає гідне місце серед інших країн і впливає на події у світі. Отже, держава – це передусім її народ, а свідомість народу ‒ свідомість його держави.

Тарас Григорович Шевченко відомий як в Україні, так і за її межами.

Його твори цінують насамперед люди, які бачать Україну як суверенну, демократичну державу з розвиненою державною мовою, та професійні дослідники історико-культурної національної спадщини.

Поетичні твори Шевченка написані живою, звучною українською мовою з поєднанням книжних, народнопісенних, фольклорних та діалектних елементів. У такий спосіб вираження своїх думок поет утвердив у літературі використання розмовної української мови. Пройшовши непростий шлях від кріпосної до вільної людини, зазнавши та побачивши багато несправедливості в суспільних відносинах в Україні та маючи талант, Тарас Григорович сформувався як творча людина, у поезії якої відображаються звичаї, ментальність, біль та прагнення народу, краса рідної землі. Його поетична творчість сповнена патріотизму, любові до українського народу, щирим переживанням та співчуттям до його важкої долі:

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!»

Зараз, як і за життя Шевченка, вдумливих та небайдужих людей в Україні

хвилюють такі ж питання: як розв’язати суспільно-владні проблеми, як розвинути та зробити українську державу могутньою, незалежною, заможною? Поет вважав, що треба діяти так:

“…Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори ‒

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте…”

Одним з найяскравіших, найпристрасніших творів великого українського

Поета є поема «Кавказ». Хоч там і не йдеться про нашу Батьківщину, проте ми, проймаючись болем кавказьких народів, щиро бажаючи їм перемогти лютого ворога — самодержавну Росію, замислюємося також і про долю рідного народу, про його боротьбу за власну свободу. Поет заповідав своїм співвітчизникам ніколи не миритися з неправдою і насильством, тому щиро вітав незламність і мужність горців, які зі зброєю в руках виступили проти царизму і протягом багатьох років мужньо боролися за волю.

Поема «Кавказ» відзначається винятковим багатством сатиричних засобів. Так, зображуючи царську Росію як тюрму народів, яку імператор і його слуги хочуть видати за країну загального благополуччя, автор із сарказмом зауважує:

«А тюрм, а люду!..

Що й лічить!

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках есе мовчить,

Бо благоденствує!»

Читаючи поему, ми відчуваємо ненависть поета до грабіжницької політики самодержавної Росії, до сатрапів-колонізаторів, що сльозами й кров'ю заливають землі горців:

«За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кров’ю политі...»

Пройнявшись болями кавказьких народів, автор виливає свій праведний гнів у рядках, що таврують загарбницьку політику Російської імперії, яка тримається на крові та насильстві.

«А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало...

Не ріки — море розлилось,

Огненне море.»

Читач разом з поетом відчуває гнів, коли мова йде про панів-лібералів, які тільки на словах захищали народ:

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу! —

З обуренням кидає він «старшим братам».

Уболіваючи за долю пригнобленого люду, автор висловлює тверду впевненість у визволенні поневолених народів з колоніального ярма:

Встане правда! Встане воля!...

Борітеся — поборете!

Ці гасла-заклики стали крилатими на століття.

З теплотою і любов'ю виписаний у поемі образ Прометея. Як символ нескореності, мужності й волелюбності народів Кавказу:

«...та не вип'є

Живущої крові,

Воно знову оживає

І сміється знову.»

У безсмерті Прометея — безсмертя народу. Упевнено звучать слова поета:

«Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.»

У поемі «Кавказ» автор розвінчує загарбницьку політику царського самодержавства й прославляє волелюбний дух народів Кавказу й усіх народів світу.

Породжені конкретними історичними умовами минулого століття, ідеї та образи поем «Сон» і «Кавказ» своїм значенням виходять за межі тієї епохи, бо в них відбилися такі закономірності суспільного розвитку, які надають їм життєвої сили на віки. Ненавидячи війну, Тарас Шевченко закликав гноблені народи Росії воювати проти спільного ворога — Російської імперії.

Квітня 1847 року, наступного дня після арешту, Шевченка відправили під конвоєм до Петербурга, де його було ув'язнено в казематі Третього відділу. Під час допитів Шевченко виявив твердість характеру і мужність, нікого з членів товариства не виказав, цілком відверто, не приховуючи своїх зв'язків з народом, поет-революціонер говорив про свою ненависть до царя і кріпосників. На засланні об'єднав у цикл «В казематі» у підзаголовку «Моїм соузникам посвящаю». Цим циклом починається третій період у творчості великого поета.

Цей цикл віршів Шевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровим і мовнопоетичним багатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втілив незламність своїх революційних переконань, протест проти гноблення, велику любов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Як на допиті, так і в своїх ліричних тюремних сповідях Шевченко не виявив ні тіні каяття. Поет докоряє собі тільки за те, що до ув'язнення зроблено мало для свого рідного народу.

Мотив розлуки зворушливо звучить у тужливих ліро-епічних поезіях «Не кидай матері» — казали...», «Чого ти ходиш на могилу?...», «Ой три шляхи широкії...». Названі поезії відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу і настрої ув'язненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди.

Свою безмежну любов до України, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково, чи буду...». Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів. Головний мотив її — самозречення в ім'я щастя і свободи батьківщини, відмова від особистого щастя жити на рідній землі.

«Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.»

Рідкісною перлиною лірики Шевченка є його поезія "Садок вишневий коло хати…". Уява поета відтворює красу весняного надвечір'я на Україні, сповненого гармонії почуттів, спокійної радості буття людей праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна у мріях поета за мурами каземату. Та не такою вона була насправді; зовсім іншу картину життя українського закріпаченого села малює поет у наступному вірші «Рано-вранці новобранці...». Дівчина від розлуки з милим, якого віддали в солдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчини наречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ці промовисті пейзажі й образи українського села часів кріпаччини були свідченням горя і страждань знедоленого народу.

На основі творів Т.Г.Шевченка мені здається, що найперша і найголовніша риса достойного українця – це бажання справедливості. Це поняття не тотожне рівності. Не можуть бути рівними трудар і ледар, злодій і моральна людина, дезертир і той, хто виконує свій обов’язок перед країною. Але до всіх можна рівнозначно застосувати принцип «кожному – по зусиллям».