Цікаво, що радянська бюрократична машина займалася такою пропагандою

дуже вибірково і прагматично: іноді вигідніше біло похвалити українців. Наприклад, у старому радянському підручнику з військової психології підкреслювалися психологічні відмінності про солдат-українців: «У діловому відношенні українці ґрунтовні, розважливі, напористі. Вони завжди прагнуть відзначитися, бути в числі перших, але іноді це не подобається їхнім товаришам по службі іншої національності. Адже на тлі працьовитого українця видно тих, хто лінується… Українці при цьому сміливо йдуть на з’ясування стосунків із несумлінними людьми, чесно відстоюють свої особисті позиції і своє ставлення до справи… Українцям притаманні висока працьовитість, наполегливість,інтерес до справи, вміння показати себе і свою роботу, акуратність, життєрадісність, діловитість, самостійність… Українці рухливі й привітні, хоча в спілкуванні з новими для них людьми в незвичайній ситуації можуть здаватися замкненими. У них добре розвинене почуття гумору. З усіх слов’ян українці найбільш музичні. Для сільських мешканців характерна висока моральність, невисокий рівень злочинності. Відома любов українців до законності й порядку. Українці в більшості своїй відрізняються старанністю,сумлінним виконанням своїх обов’язків. Вони беруть активну участь у суспільному життя,легко адаптуються до різних умов побуту та діяльності у багатонаціональних колективах. Українці пишаються своїми стародавніми традиціями боротьби проти іноземних загарбників, коли українські воїни проявляли рішучість, наполегливість, непримиренність до ворогів, показували хорошу організованість».

На жаль, такі компліменті звучали лише у дуже вузьких професійних колах.

І поки масова культура створювала важливий образ другосортного «хохла», в Радянській армії знали, що це не відповідає дійсності: в 1940–1980-х роках українці становили близько 40% її офіцерського складу.

Найбільше титульну радянську націю (так само, як і сучасних росіян) нервувала одна нехарактерна для неї риса українців – потяг до особистої свободи, у виняткових випадках – аж до анархії (батько Нестор Махно). Радянські історики чудово знали, що в роки громадянської війни в ХХ столітті в Україні було більше анархістських об’єднань, ніж всього у світі. Знало це і керівництво тотальної держави, тому активних українців знищували, а інших переконували, що «треба в усьому слухатися старшої сестри».

Ця риса неодноразово ставала на перешкоді нашому державництву.

Ще півтори тисячі років візантійський воєначальник писав про предків українців: «Серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а іншу одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступатися іншому. Оскільки у слов’ян багато керівників, між якими немає згоди, не позбавлені сенсу спроби приручити декого з них словами чи дарами, і тоді вже нападати на інших». Минула ще тисяча років – і таке: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме тому вони схильні до бунтів і повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтували і не піднімалися проти них». Як бачимо, з плином часу мало що змінилося: між Майданами 2004-го і 2013–2014-го років минуло дев’ять років.

Свобода – це, в тому числі, й відповідальність за свої вчинки, відсутність

Звички звинувачувати у своїх проблемах когось іншого. Німецький канцлер Отто фон Бісмарк якось сказав, що «свобода – це розкіш, яку не кожен може собі дозволити». Але сьогодні можемо бути впевнені: українці так влаштовані, що без цієї розкоші не уявляють свого життя. Якщо людина невільна, їй легше виправдати власну недолугість чинником обставин, як це люблять робити росіяни: «це ж американці та олігархи все купили, а масони всіма управляють». Українці ж готові брати долю в свої руки, і навіть 70 років фізичного і морального нищення не викоренили цю рису з нашого генетичного коду.

Отже, українську націю найкраще можна характеризувати двома

Діалектичними визначеннями. З одного боку – природній порив до відповідальної свободи, генетичне бажання бути хазяїном у себе в домі. З іншого боку – ефективно нав’язаний комплекс меншовартості, феномен схожості з іншими народами, більш слухняними та мирними. І сьогодні все йде до того, що подібне протистояння двох протилежностей формує нову націю, готову до певних компромісів заради великих цілей.

Ще на початку ХІХ століття Микола Костомаров звернув увагу на природне

Тяжіння українців до вільних союзів і федеративних форм громадського устрою, перевалювання особистості над масою. На відміну від російської хвороби територіального експансіонізму українську національну ідею вирізняє, в першу чергу, велика, міцна сім’я, родинні та дружні зв’язки. Схожі об’єднавчі мотиви існують, до речі, у шотландців (явно виражена клановість) – тож, можливо, це специфічний цивілізаційний механізм,направлений на збереження національної ідентичності в умовах зовнішнього тиску.

Німецький філософ і психолог Карл Ясперс на початку 30-х років ХХ

століття підкреслював: там, де немає свободи, панують свавілля і деспотизм, тож потяг Росії до диктатури є цілком закономірним. Колективістський світогляд передбачає перекладання відповідальності з індивіда на колектив,що є типовим для психокультури азійський країн. Почуття відповідальності за всіх означає особисту безвідповідальність.

«Ідеальний українець» – людина, якій є що захищати, господар, у володінні

кого знаходяться чесно зароблені матеріальні цінності. Недаремно ми часто згадуємо лицарські чесноти – це відлуння специфічних рис менталітету.

Відповідно, і до грошей в українців сформувалося ставлення не сакральне, а

інструментальне – забезпечити собі та своїй сім’ї гідний рівень життя. Накопичення заради накопичення, звичайно ж, існує в нашому суспільстві («Межигір’я» хороший приклад), однак у більшості населення воно викликає огиду і несприйняття. «Совок» у цьому випадку так і не зміг подолати природні чесноти.

Гроші українцю потрібні не як цифри і впливи, а як засіб ушляхетнення

реальності навколо себе. А ще тому, що злидневі важко мати самоповагу, коли оточення його зневажає або жаліє, а він сам не впливає навіть на бездушні предмети.

Українці намагаються не залежати від грошей. Навпаки, жадібність до

Матеріального завжди буда об’єктом висміювання – згадаймо п’єсу Івана Карпенко-Карого «Сто тисяч», «Мину Мазайло» Миколи Куліша. Українці ніколи пафосно не ставилися до грошей і не перетворювали їх на самоціль, як це часто буває у великому бізнесі. Це проявляється і в народному фольклорі, і в новітній літературі, і навіть у реальному світі.

Якщо подивитися на мільярдерів в Україні – серед них не так багато

українців за походженням. Наші люди схильні до забезпечення гідного рівня життя, проте українці, як правило, не прагнуть величезного багатства. Це питання не слабкості, а функціонування іншої системи цінностей – не накопичувальної, а людиноцентричної.

Звичайно, це все можна пояснити з позиції історичної логіки. Під час воєн,

Яких було немало у нашій історії, накопичувати гроші й майно стає безглуздям – в одну мить все могли забрати чи знищити татаро-монголи, ляхи,турки. Тому український ідеал в чомусь схожий на американський: вкладення грошей в дітей, в хорошу освіту, в навколишній світ. Більшовики в результаті назвали українців «куркульською нацією», тобто нацією не верхівки чи плебсу, що можна спостерігати в інших народів, а масового середнього класу.

Матеріальне розглядається українцями лиш як інструмент для реалізації

планів та ідей. Насамперед, мова йде про персональну проекцію – сім’ю, заможну, самодостатню, незалежну. Сім’я – це також проекція великої родини, батьківщини, загального уособлення гармонійного, гідного способу життя.

Специфічна риса української нації, матеріальний аспект національної ідеї –

Це генетична прив’язаність до землі, осілість. Ця прив’язка склалася історично. Ландшафт, а точніше родючі чорноземи, виявилися таким же сильним фактором розвитку особистості, як сім’я, оточення чи релігія.