Освіта в Україні у XX сторіччі ( 1900-І933 рр.)

У XX сторіччі освіта в Україні розвивалась суперечливо, внаслідок; кардинальних змін у політичному житті суспільства. Протягом 1906 – 1913-рр. пожвавилась видавнича робота, з'явились україномовні видання, в яких пропагуються ідеї розвитку національної школи, проводилась робота з упорядкування українського правопису.

Депутати Державної думи — українці — використовували будь-яку нагороду, щоб. домогтися офіційного дозволу на.відкриття національних початкових шкіл з українського мовою викладання. З'явились публікації у пресі з цих питань, зокрема, кілька статей М.Грушевського на освітню тематику.

Незважаючи на те, що жодна з Державних Дум не змогла позитивно вирішити це питання, на педагогічних курсах у Києві, Харкові, Полтаві стали частіше подаватися заявки на лекції з української літератури, з історії та географії краю тощо. Однак позитивно витання щодо навчання рідною мовою з боку офіційної влади так і не було вирішено.

Характерною особливістю діяльності українських діячів початку XX сторіччя було їхнє намагання інтегруватися у світовий культурний простір шляхом вивчення зарубіжного досвіду, зокрема, досвіду освітньої роботи серед українців в інших країнах. Так, наприклад, на сторінках газети «Громадська думка» (1905-1006 рр.) було опубліковано матеріали про стан національної освіти українців у Австро-Угорщині (Галичина, Буковина), які свідчили про позитивні тенденції щодо зростання рівня освіти на цих землях.

У системі освіти Російської імперії існували земські та парафіяльні школи. При цьому влада всебічно підтримувала саме церковні школи; так у 1911 р. в Україні було 5403 земських шкіл та 8465 церковнопарафіяльних.

Земські школи були однокласними й трирічним курсом навчання, пізніше стали відкривати земські школи з чотирічним, п'ятирічним та шестибічним курсом навчання і навчали своїх учнів читати, писати та рахувати, давали деякі знання про оточуючий світ. Проте, програма навчання у парафіяльних школах, які були під началом Сіноду, була ще більш обмеженою – учні навчались лише Закону Божому, читанню церковної літератури, трохи письма та лічби. Програми земських шкіл визначалися міністерством освіти, спеціальні інспектори народних шкіл стежили за злочинною і моральною пропагандою в народних школах. Незважаючи на ці перешкоди, земства зробили багато для запровадження початкового навчання українською мовою, однак усі їх зусилля зустрічали опір з боку царської влади.

Значну роль відігравали земства в розвитку професійно-технічної освіти в Україні, що було пов'язано з необхідністю підготовки кваліфікованих кадрів у зв'язку із швидким розвитком промисловості у 90-х роках XX сторіччя.

Згідно з «Основними положеннями про промислові училища» (1888 р.), в Україні було встановлено 3 типи технічних училищ: середні, нижчі та ремісничі. На початку ХХ ст. професійну підготовку давали також відділи нижчих загальноосвітніх училищ. Земства відкривали сільськогосподарські училища, а також сприяли підготовці вчительських; кадрів для народних шкіл. При цьому земські вчительські заклади суттєво відрізнялись від державних як терміном навчання (у державних – 3 роки, у земських від 3 до 6 років), так і.більшим обсягом знань. Проте, рівень підготовки вчителів у народних школах залишався дуже низьким. Так, у Київській губерні з 3323 учителів, які працювали у початкових школах, лише 6 мали вищу освіту, 629 — середню (гімназія), 593 — учительський інститут або семінарію.

Зважуючи на це, земства організовували вчительські курси, які обіймали термін до одного року; або короткострокові — на час літніх канікул, відкривали читальні, бібліотеки, театри, недільні та вечірні школи для дорослих, народні Будинки — центри позашкільної освіти, видавали україномовні книжки (з 190,6 р.) відомих просвітян: С.Русової, Б.Грінченка, С. Черкасенка та ін., випускали серію брошур, присвячених організації народних шкіл в Україні.

У 1917-1920 рр., з утворенням української Центральної Ради, виникає курс на відродження національної школи. Було проголошено загальне обов'язкове світське початкове навчання, розподіл шкіл між. національностями, право відкривати приватні школи. Було запропоновано єдину, загальнодоступну школу з 7-річним терміном навчання. На вимогу І Всеукраїнського з'їзду вчителів Центральна Рада утворює спеціальну комісію у справах організації нової системи освіти. Після проголошення автономії України (червень 1917 р.) формується перший державний орган управління освітою — Генеральний Секретаріат Освіти на чолі з І.Стешенком. Цей орган вбачав своє головне завдання в проведенні українізації школи, розробці і виданні підручників, підготовці вчителів, сприянні українським культурним товариствам тощо. Для цього передбачалось відкрити Всеукраїнську Шкільну Раду в центрі, а на місцях призначити комісарів з народної освіти. Всі заходи щодо здійснення політики Центральної Ради в галузі освіти було покладено на Всеукраїнську Учительську Спілку. В Україні після проголошення УНР (7.11.1917) створювалась єдина, обов'язкова, безкоштовна, загальноосвітня, світська, демократична школа, орієнтована на самоврядування, з 7-річним терміном навчання.

У грудні 1917 р. у Харкові проголошується Українська Соціалістична Радянська Республіка. Народним секретарем освіти став В. Затонський. Освітня політика цього уряду прямувала в руслі обраного в Радянській Росії курсу на єдину трудову політехнічну школу.

Після Брестського миру (березень 1918 р.), коли Україна відійшла до зони німецької окупації, державна влада перейшла до уряду гетьмана П.Скоропадського, міністром освіти Гетьманату став професор М.Василенко. Під його керівництвом орієнтація школи на широке самоврядування змінюється централізацією керівництва освітою. Було встановлено жорсткий адміністративний контроль за призначенням учителів та їх діяльністю. Водночас гетьманський уряд відкриває нові заклади, підтримує ініціативу створення приватних українських гімназій; всього за період Гетьманату було відкрито близько 150 гімназій. Викладання українською мовою запроваджується з першого класу. Незважаючи на лихоліття війни, перебіг влади від Гетьманату до Директорії, в Україні за цей час започатковується Українська Академія наук на чолі з видатним вченим В.Вернадським, відбувається реформа школи, яка, згідно з наказом міністерства освіти, видатного просвітянина І.Огієнка, знов бере курс на децентралізацію, що закріплюється законом. Згідно з проектом, школа поділяється на цикли — основну школу та колегію. Основна школа, в свою чергу, складається з 2 ступенів — молодшої основної школи та старшої, термін навчання на кожному ступені— 4 роки. Навчання у колегії (старші класи) також тривало 4 роки. Основна школа у сукупності з комісією утворювала єдину школу, обов'язкову для всіх. Навчання мало майже загальноосвітній характер. Професійна освіта була відокремлена від загальної і базувалась на її різних ступенях.

У 1919 на більшій частині території України радянської влади, запроваджується тип школи – 2-ступенева, трудова, навчання в якій було загальним, обов'язковим, безкоштовним, світським. Навчальний процес поєднувався з продуктивною працею дітей. Також було підтримано ідею політехнічного навчання, тобто ознайомлення школярів з основами наук та техніки і підготовка їх у такий спосіб до подальшого вибору професії.

Проте, вже з наступного року І Всеукраїнська нарада з питань освіти скеровує розвиток системи освіти напрямку соціального захисту дітей. За ініціативою народного комісаріату Освіти (НКО) відбувається реорганізація школи І ступеня, за основу її береться дитячий будинок. Школу ІІ ступеня мали заступити професійно-технічні навчальні заклади, які б залучали учнів до реального виробництва і випускали б уже готових фахівців з робітничих та селянських професій. Нарком просвіти Т.Гринько відходив від принципу політехнізму, залишаючи його на подальшу перспективу. Так у 1917-1920 рр. були зроблені перші теоретичні та практичні кроки у. напрямку створення оригінальної, системні національної освіти України.

Протягом раннього періоду радянської історії (1921 — 1926 рр.) інтелектуальна атмосфера суспільства була достатньо вільною. Національна ідея не відхилялась, а лише поєднувалась з ідеєю інтернаціоналізму. Спостерігається підвищення економічного життя (завдяки НЕПу) і з‘являється впевненість українського народу у власних силах, відроджується почуття власної та національної гідності.

У педагогічній науці встановлюється й оформлюється рефлексологічний напрям, який будувався на наукових надбаннях І.Сеченова та І.Павлова, згідно з якими давалося фізіологічне обґрунтування психічної діяльності. Рефлексологія була головним фундаментом для розвитку педології, а початок 20-х років — найбільш плідний для розвитку педології в Україні. Але спрямування педології на індивідуальний розвиток дитини поступово почало відрізнятись від ідеології «гвинтика» держави, мета виховання набула класового, партійного характеру обмежились контакти із зарубіжними колегами, у 30-і роки зникла установка на комплексне дослідження дитинства, а у 1936 р. педологію, як лженауку, заборонили.

У 20-і роки в Україні складається більш складна система освіти, порівняно з Росією. Оскільки багато сімей не мають змоги виконувати виховні функції («плаваючий» вихідний день, надурочна робота тощо), передбачалося розгортання цілої низки установ «захисту дитинства»:

1. Майданчики різних типів — функціонували в літній період, відволікали дітей з вулиці, до кінця літа певна їх кількість повинна була перетворитися на постійні установи типу школи чи садка неповного дня.

2. Дитячий садок, школа-клуб неповного дня — не лише навчали й виховували, а й організовували побут дітей. З цих шкіл виростає їх вища форма — школа повного дня або денний дитячий будинок.

3. Денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня забезпечували не лише навчання і виховання, але й харчування та часткове утримання дітей й були розраховані на вихідців із малозабезпечених робітничих родин. Головною їх тенденцією було переростання у дитячі будинки.

4. Дитячі будинки повністю організовували життя, харчування, виховання і навчання дітей-сиріт, напівсиріт, безпритульних та ін., їх вважали найбільш досконалою формою соціальної педагогіки.

5. Дитячі містечка передбачали об'єднання кількох дитячих будинків.

6. Заклади та установи охорони дитинства — колектори, розподільники, приймальники, які забезпечували дії щодо влаштування безпритульних дітей.

7. Заклади для дефективних дітей.

8. Масові дитячі процесії, свята, маніфестації і та ін.

Після закінчення закладів соціального виховання (від 7 до 15 років) діти переходили до набуття певного фаху в індустріальній професійній школі, насамперед школі фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), школі селянської молоді та технікумі. З 1922 року технікуми розглядалися як вищі навчальні установи, що готують спеціалістів вузького профілю. За тих часів Радянська влада в Україні ліквідувала університет, як форму вищої освіти, натомість були створені інститути різних профілів. Для підвищення знань робітничо-селянської молоді при інститутах відкривалися робітничі факультети (підготовчі). На чолі освітньої програми була Академія наук України зі своїми науково-дослідними установами з термінами навчання: інститут — 3 роки, технікум — 3 роки, професійна школа— 3 роки, семирічна трудова школа – 7 років.

Пізніше професійні школи почали прив'язувати до різноманітних галузей господарства, створювались медичні, соціально-економічні, художні школи і т.ін. Система освіти мала яскраво виражений національний характер і сприяла розвитку української культури та національної самосвідомості. Український варіант радянської освітньої системи проіснував фактично до 1933 року, одночасно відбувався процес українізації та переведення навчання на рідну мову. 3 1925 р. це стає загальнодержавною справою, відбувається процес розвитку шкільництва національних меншин. У 1926-1927 рр. таких шкіл (єврейських, польських, німецьких, болгарських та ін.) налічувалось понад 1700.

3 початком уніфікації системи освіти у 30-х роках, незважаючи на переваги української системи, яку підкреслювали педагоги та вчені, за основу та взірець було взято російську систему народної освіти.