Освіта і педагогічна думка В київській русі до середини хііі століття

Нашим предкам, як і багатьом іншим народам на ранніх етапах їх розвитку, властиві були такі форми і методи виховання підростаючих поколінь, які згодом стали називатися народною педагогікою. Основною формою підготовки дитини до життя було безпосереднє залучення її до виробничого процесу, під час якого, виконуючи посильні трудові дії, діти переймали досвід ведення землеробства, тваринництва, оволодіння різними ремеслами. Цей досвід та вимоги до виховання передавалися також через легенди, казки, билини, прислів’я, приказки, пісні та інші форми усної народної творчості. Особливу роль у цьому процесі відігравали вчинки дітей, нормалізували їх поведінку.

В епоху матріархату для дітей створювалися так звані житла: чоловічі – для хлопчиків, а жіночі – для дівчаток. У них діти починали виховуватися після виповнення їм п’яти-шести років. У період патріархату ці житла трансформувалися в будинки молоді, в яких старші члени роду передавали їм досвід попередніх поколінь, ознайомлювали із звичаями і традиціями роду, розвивали їх фізично і морально. Східні слов’яни в той час використовували також своєрідну форму перевірки фізичної, трудової і моральної підготовки молоді для: поповнення прошарку дорослого населення – ініціації, які ставили великі вимоги як до вихованців будинків молоді, так і до їхніх вихователів-наставників.

Із зародженням парної сім’ї змінюються форми і методи виховання дітей. Основна роль у цьому процесі стала відводитися сім’ї, зростає роль батьків у вихованні своїх дітей, а також їхня відповідальність за поведінку і вчинки дитини. Крім загальнонародних, велике значення у виховання підростаючого покоління стали відігравати родинні традиції і звичаї.

Утворення в ІХ столітті могутньої держави під владою Києва – Київської Русі – створило такі соціально-політичні та економічні умови, які вимагали вже на державному рівні нових форм навчання і виховання підростаючого покоління. Новій державі для утвердження своєї могутності потрібні були освічені люди для налагодження економічних і політичних зв’язків з іншими державами. Київська Русь, як давньоруська могутня держава, привертає до себе увагу дослідників упродовж багатьох століть і є предметом суперечок між науковцями різних поглядів східнослов’янських держав, так і на питання, пов’язані з розвитком культури, освіти, науки.

Предметом однієї з таких суперечок є питання про виникнення писемності на території Київської Русі. Річ у тім, що не збереглося жодних літописних свідчень про рівень грамотності та існування освітніх закладів у дохристиянський період. Це дало привід для багатьох вчених стверджувати думку, нібито писемність і школи прийшли у Київську Русь разом із введенням християнства. До того ж, факт заснування однієї зі шкіл князем Володимиром у місті Києві, так званої дворової школи, був зафіксований у літописі „Повесть временних лет” літописцем Нестором. Інша частина вчених дотримується думки, що писемність на території України існувала ще задовго до введення християнства. Така точка зору базується на багатьох ґрунтовних доказах, зокрема, під час розкопок археологами були знайдені різні побутові предмети, на яких збереглися імена їхніх власників, що відносяться до ІХ століття; знайдений також меч, датований першою половиною ІХ ст. із надписом „Коваль Людота” (або „Людоша” – передостання буква вирізана нечітко), який, на думку вчених, є підтвердженням того, що грамотність поширювалася і серед ремісників, адже надпис мав право зробити лише майстер, який виготовив цю зброю. Під час реставрації робіт уже в середині ХХ ст.. на одній із стін київського Софійського собору вченим С.О. Висоцьким було відкрито азбуку дохристиянського періоду, яка, на думку вчених, використовувалася для читання давніх книг. Крім того, збереглися договори (грамоти) київських князів (912, 945, 971 років) з Візантією, за якими здійснювалися політичні та економічні стосунки, а також інші незаперечні докази.

Східним слов’янам властиве було й клинописне письмо, письмо „чертами” і „резами”. Про такий вид писемності згадується в низці літературних пам’яток, зокрема, у праці арабського вченого Ібн-Ель-Недима „О письменносте Руссо”, де наводиться зразок надпису, вирізаного на шматку білого дерева таким видом письма; про використання його східними слов’янами йде мова і у праці Чорноризця Храбра „О письменах” та ін. [1, 51-53].

Християнство, введене в 988 році, як основна ідеологія молодої феодальної держави з метою свого утвердження, централізації східнослов’янських земель використовувало не тільки будівництво соборів, церков, але й шкіл, яких уже в той час було декілька типів. Про заснування однієї з таких шкіл князем Володимиром у Києві літописець відзначав: „Року 988 Володимир почав ставити по містах церкви... і приводити по містах і селах людей на хрещення. Поставши, почав він забирати у нарочитої чаді (тобто, у знатних людей – Н. К.) дітей і віддавати їх на навчання книжне; матері ж дітей цих... плакали по них, як по померлих плакали” [29, 9].

Це була школа „книжного навчання”, яка ввійшла в історію ще й як „дворцова школа ”. В ній, за твердженнями Б. Д. Грекова, давалася серйозна освіта. Це була державна школа підвищеного, закритого типу, в якій навчалося 300 дітей. Після закінчення школи її вихованці займалися переважно державною діяльністю, були дипломатичними службовцями, людьми, які налагоджували зовнішні торгівельні відносини тощо. Вони забезпечували розвиток економіки, політики, науки, культури. Дворова школа мала міжнародне значення: в ній навчалися діти із знатних родин Англії, Угорщини, Польщі, Швеції, Данії та інших держав. Дворцова школа стала тим підгрунттям, яке пізніше дало можливість Ярославу Мудрому зробити більш значний крок у розвиток освіти і культури. Відомо, наприклад, що він заснував школу в приміщенні Софійського собору, яка, на наш погляд, була також підвищеного типу і професійною. В ній готувалися переписувачі книг, професія яких була в той час дуже престижною. При Софійському соборі була також заснована Ярославом Мудрим бібліотека, яка відігравала значну роль у поширенні грамотності.

Крім цих у той період функціонували й інші типи шкіл: монастирські школи, жіночі училища, школи грамоти. Монастирські школи з’явилися дещо пізніше дворової. Одним з перших із засновників був ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський (1034-1074). В 1068 році він запроповадив у монастирях „Статут” Федора Студита, візантійського богослова кінця ХІ ст.., за яким усі монахи повинні були здобувати освіту. При монастирі була створені бібліотека, якою й користувалися студенти. Школа, створена Феодосієм, також окремими вченими (Б. Рибаков) вважається вищого типу, яка аж до половини ХІІІ ст.. готувала для монастирів і церков єпископів, митрополитів, ігуменів, тобто церковну еліту.

Монастирські школи нижчого типу створювалися іншими монастирями. Це були, так звані, внутрішні школи, в яких навчалися тільки ті, хто жив там і готувався до церковної діяльності. Основним їх завданням було підготувати майбутніх монахів до різних видів трудової діяльності і виховувати їх покірними, вірними аскетичному способу життя, здатними дотримуватися постів. Але і в цих школах до деякої міри забезпечувався всебічний розвиток учнів – вони, крім „книжного навчання”, оволодівали живописом, хоровим співом, займалися різними ремеслами.

В ХІ ст. заявляються „школи грамоти”, хоч саме поняття „навчання грамоти” в літературно-педагогічних пам’ятках зустрічалося в кінці ХІ століття, а термін „школа” – в ХIV ст. Школи грамоти за обсягом освіти були початковими, елементарними; в них діти навчалися читати, писати, рахувати та здобували інші елементарні знання. Звичайно, у цих школах також учили дітей молитов, церковних пісень, привчали їх дотримувати постів та ін.

Слід відзначити, що період Київської Русі на території України почала розвиватися жіноча освіта. Одна з перших жіночих шкіл була відкриті княжною Ганною Всеволодівною в Києві при Андріївському монастирі в 1086 році, в якій навчалося 300 дівчаток [11, 120]. Освіченість давньоруських княгинь, дозволяла їм брати активну участь навіть у політичному житті інших країн. Прикладом є дочка Ярослава Мудрого Ганна, яка, одружившись з французьким королем, здійснювала там енергійну культурно-освітню діяльність [2, 144]. Високо освіченою біла також дочка князя Михайла Чернігівського Феодулія. В її Життєписі, написаному іноком Григорієм, відзначається: „Феодулія – дочка князя Михайла Чернігівського, за допомогою боярина Федора „афінейсткі премудрості вивчила: філософію і риторику; всю граматику. Числа... (арифметику) і астрономію та всі премудрості” [1, 57]. Нею була заснована жіноча школа в Суздалі, де вона пропрацювала 23 роки, будучи ігуменею Різоположенського монастиря під іменем Єфросинії. В ХІІ столітті писемність стала проникати в середовище жінок нижчих верств населення, про що свідчать графіті Київського Софійського собору та берестяні грамоти, знайдені під час розкопок на території Києва і Новгорода. Цікаву інформацію про факт поширення освіти серед нижчих прошарків дають надписи на пряслицях, на яких вирізували імена тих жінок, які вміли читати і писати.

Така різноманітність типів шкіл свідчить про значний рівень грамотності й вищої освіченості в період Київської Русі. „Слов’янські школи, - відзначають дослідники, - вигідно відрізнялися від західноєвропейських тим, що навчання в них проводилося не мертвою латинською мовою, а зрозумілою для дітей рідною мовою” [12, 121].

Відомо, що вже в кінці ХІ – на початку ХІІ століть розпочався процес феодальної роздрібненості Київської Русі, що розпалася на декілька самостійних, незалежних князівств. Це не могло не вплинути на освітні процеси. У галузі освіти заявляються нові тенденції: шкільні традиції основних центрів – Києва і Новгорода – почали поширюватися і в інших князівствах. Особливо це стосується шкіл підвищеного типу. На території України такі школи були засновані в Галичі, Володимирі-Волинському, Чернігові, Переяславі, Львові, Луцьку, Ужгороді та інших містах. Це сприяло, тому, що була підготовлена велика кількість „письменників, риторів, знавців права, історії, честолюбців, дипломатів, лікарів, педагогів, художників фортифікаторів і архітекторів, освіта яких виходила далеко за межі шкіл грамоти. У суспільних колах з’явилися люди нової культурної формації, озброєні ґрунтовними знаннями” [26, 21].

З багатьох джерел можна судити також про форми і методи навчання. В усіх школах учні навчалися невеликими групами (по 8-10 учнів) і не одним, а декількома вчителями, що свідчить про зародження в них класно урочної системи. Учні писали спочатку металевими або кістяними стрижнями – писалами на навощених дощечках. Пізніше почали писати на твердій березовій корі – бересті. Берестяні грамоти, знайдені вченими під час розкопок у Києві і Новгороді в середні нашого століття, як уже відзначалося вище, дають уявлення про зміст і методи навчання. Про це досить детально описав В.Л. Янін у книжці „Я послав тобі бересту”. Навчальний рік. Як правило, розпочинався пізньої осені і закінчувався ранньою весною – з появою зелені. Вивчали спочатку буквицю (тобто, азбуку), називаючи букви словенськими назвами: аз – а, буки – б, веди – в і т.д. Для навчання читання використовувався буквоскладовий метод: ба, ва, га і т.д.; бе, ве, ге і т.д., тобто приголосна буква писалася з усіма голосними у двобуквених складах. Такий метод навчання читання зберігався тривалий час. Потім із складів утворювалися слова, за ними – вивчалися акровірші – невеликі молитви, перші слова яких починалися із чергових букв азбуки. Основними навчальними книгами були часослов і Псалтир. Тексти ілюструвалися малюнками, які виготовлялися самими вчителями, тобто використовувався метод наочності.

Арифметику вивчали за буквеними позначеннями. Рисочки зверху над буквами, так звані титла, означали, що ця буква є певним числом. Наочністю при вивченні арифметики часто служили пальці рук. Виховання носило як релігійний, так і світський характер: вивчалися життя святих, молитви, церковні обряди, пісні тощо. Дітям передавалися народні звичаї, традиції. Багато уваги приділялося так званому аграрному календарю – діяти на основі різних прикмет навчалися передбачати природні явища, пов‘язані із сезонними господарськими роботами. Виховувалося бережливе ставлення до, природи, повага до старших та ін. У виховній роботі використовувалися історичні билини, легенди, міфи, народна пісенна творчість, що сприяло вихованню у дітей патріотизму.

У школах підвищеного типу вивчалися вищі науки, філософія, риторика, іноземні мови, різні професійні знання, що сприяло підготовці кадрів для різних сфер трудової діяльності.

До нашого часу дійшла також літературно-педагогічні пам‘ятки періоду Київської Русі, які дають можливість виділити два напрямки у педагогічній теорії і практиці того періоду.

Це – офіційна концепція, яка відстоювала інтереси нової, феодальної держави, прагнула підкорити цьому мету, зміст і методи навчання і виховання. І другий напрямок – збереження народних традицій виховання підростаючого покоління, хоч елементи їх використовувалися педагогікою першого напряму. Крім того, серед педагогічних пам‘яток можна виділите три їх типи, а саме: перекладні твори педагогічного характеру іноземних учених; збірки різних висловів на педагогічні теми, що належали як зарубіжним, так і вітчизняним діячам; вітчизняні оригінальні твори чисто педагогічного спрямування та літературні пам‘ятки, в яких були відображені педагогічні та освітні процеси того часу.

З перекладної педагогічної літератури найбільш яскравим е «Статут» Федора Студита, про який уже згадувалося. Цінність його полягає в тому, що автором відзначається соціальна значущість освіти і виховання, виходячи з якої, всі монастирі зобов‘язані були створювати школи, де б навчалися всі монахи, що створювало умови для забезпечення всеобучу значної частини населення. При монастирях повинні були також засновуватися бібліотеки для навчального користування. В «Статуті» подано методичні поради щодо організації навчально-виховного процесу, вимоги до вчителів і учнів; вимагалося бережливе ставлення до книги; підкреслювалася особлива значущість переписувачів книг, складність їх діяльності та інші педагогічні вимови і настанови, які в той період використовувалися не тільки в монастирських школах, але і в інших їх типах.

Значний інтерес представляє «Повчання дітям Ксенофонта». Ксенофонт - давньогрецький письменник і історик, який жив у IV ст. до н.е. Користувався великою популярністю. В епоху середньовіччя була поширена тенденція видавати власні твори під іменами видатних учених. «Повчання», як вважають дослідники, написане приблизно в V-VІІ ст. н.е. невідомим автором, який підписався іменем Ксенофонта. Можливо ним був і вітчизняний учений. У «Повчанні...» пропагуються ідеї гуманного виховання, ставляться до дітей вимоги морального характеру: не лукавити, бути чесним, не проявляти презирства до жебраків, бідних, бути милосердним, шанувати батьків тощо [1, 67].

Прикладом другого типу літературно-педагогічних пам‘яток можуть бути: «Ізборник Святослава 1073 р.», «Ізборник Святослава 1076 р.», в яких вміщено окремі статті або уривки з праць різних авторів. Так, в «Ізборнику Святослава 1073 р.» вміщено один з творів професора вищої школи Константинополя на межі VI-VII ст. Хировоска «Об образех», в якому роз‘яснювалися поетичні терміни, без яких неможливо було навчання поетики. Тут же вміщені філософські праці інших авторів.

В «Ізборнику Святослава 1076 р.» вміщено уривки з творів, в яких даються поради щодо навчання дітей читання, характеризуються такі дидактичні принципи, як доступність дидактичного матеріалу, повторення вивченого та ін.

Однією з найдавніших літературних вітчизняних пам‘яток, в якій знайшли відображення педагогічні ідеї періоду Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» Іларіона, з яким він виступив перед Ярославом Мудрим та його сім‘єю. У «Слові...», крім філософського обґрунтування політики Ярослава Мудрого, висловлюються ідеї рівності народів, права людини на свободу тощо. У педагогічному плані великий інтерес становлять думки Іларіона про значення прикладу у вихованні, значення «книжного навчання», патріотичного виховання молоді. Київський митрополит став виразником нових поглядів на виховання — він не пропагував візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму; як це було властивим для того часу, а обґрунтував принцип зв‘язку виховання з життям, підкреслював роль активної діяльності у формуванні особистості. Написане між 1037 і 1050 роками, «Слово...» Іларіона започаткувало новий напрямок у вітчизняній педагогічній думці.

Ідеї «Слова...» знайшли свій дальший розвиток в інших вітчизняних творах того періоду. Найбільш яскравим серед них – «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке датується в Лаврентіївському списку літопису 1096 роком. Цей твір вважається „...вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі” [26,30], ]; першим вітчизняним педагогічним твором. Кожне положення цього твору, кожна вимога і ^;побажання для дитини, висловлені в ньому, не втратили своєї актуальності до^: сьогодні. Взяти, хоча б, такі з них: «милостиню творіть неоскудну, бо це є початок всякого добра...»; «не дозволяйте сильним погубити людину», «старих шануй, як батька, а молодих, як братів», «остерігайтеся брехні і пияцтва, бо в цьому душа погибає і тіло», «найбільше ж шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов, чи він простий, чи поважний, чи посол» і т.д. [29, 10]. Настанови дітям Володимир Мономах ілюструє прикладами з власного життя. У творі підкреслюється значення навчання у процесі формування особистості. За приклад ретельного ставлення до навчання він ставить свого батька, який «... сидячи вдома вивчив п'ять мов». Найбільше застерігав Володимир Мономах дітей від лінощів: «А лінощі—мати всьому: що (людина) вміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться». Багато уваги приділяв Володимир Мономах вихованню у молоді таких якостей, як любов до батьківщини, готовності захищати її і не боятися віддати за неї,^: якщо потрібно, життя, високої моральності тощо. «Прогресивне значення педагогічних ідей твору— відзначається дослідниками, — полягає в тому, що Мономах уперше серед мислителів Європи обґрунтував необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до практичних завдань, пов‘язаних з повсякденним життям» [26, 30].

Як бачимо, в період Київської Русі було досягнуто значних успіхів у розвитку шкільної освіти: закладено основи вищої професійної освіти, поширено грамотність серед простих верств населення, започатковано вищу і початкову освіту жінок, визнано велику соціальну значущість освіти і виховання. Всупереч поширеним тенденціям аскетичного виховання у педагогічних творах вітчизняних авторів пропагувався принцип всебічного гармонійного розвитку особистості і зв‘язок навчання і виховання з життям окремої людини і суспільства. Звичайно, в той період моральне виховання людини базувалося на релігійних засадах — не слід забувати, що релігія була основною ідеологічною силою тогочасного суспільства.