Тема 9. Художня культура XIX – XX ст. (теоретичний нарис)

Раціональний образ світу моделював художній світогляд кінця XVIII – поч. XIX ст. – класицизм. Як реакція на раціоналізацію суспільної свідомості на початку XIX ст. виникає нова концепція людини та світу – романтизм. Це художній світогляд, що відображає конфлікт між універсамом і несумісним з ним ідеалом абсолютної свободи особистості. Романтики протестували проти раціональності, нівелювання особистості, звертали увагу на недосконалість світу, на необхідність гармонічності розвитку, прагнули створити ідеальний, досконалий світ людських взаємин. Вічною цінністю була природа, її стихія. Красою мистецтва вони мріяли врятувати світ.

У живопису романтики зображували людину з її почуттями, драматизмом, трагічністю образів, тому роботи більше набували емоційного характеру. В основному це були портрети та пейзажі. Першим хто відкрив українську природу й українського селянина, дослідники вважають німця за походженням Василя Штернберга. Серед українців найяскравішою постаттю романтичного образотворчого мистецтва був Тарас Шевченко, який вважав своїм фахом малярство. Серед картин: "Катерина", "Селянська родина", "Марія", ілюстрація до поеми О.Пушкіна "Полтава", портрети Маєвської, Закревської, Кейкаутової, Горленко, Кочубея, автопортрети.

Однією з визначних тенденцій індустріальної культури XIX ст. стає реалістичне світосприйняття, тому виникає реалістичний напрям мистецтва. Реалізм – художній світогляд, що відображає життя у формах самого життя. На утвердження демократичних тенденцій у живопису вплинула діяльність пересувних виставок (передвижники), серед яких була велика кількість українських художників. Фактично це був протест проти академізму Петербурзької академії мистецтв. Художники їздили по містах та селах Росії та України, щоб по можливості точніше передати дійсність життя простого народу, показати вади панства. В самостійні жанри формуються побутовий живопис, реалістичний пейзаж, історичний жанр. Серед передвижників були І. Рєпін, М. Бодаревський, М. Пимоненко, Куїнджі, Айвазовський.

Продовжувачами шевченківських традицій стали: Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Пимоненко. Творцем жанру українського реалістичного пейзажу – С. Васильківський. Серед західноукраїнських художників: О. Сластіон, П. Мартинович, К. Устиянович.

Реакцією на болісно-тяжкі враження від навколишнього буття стало прагнення до краси, до естетизації навколишнього середовища. Тому в кінці XIX – на поч. XX ст. формується новий художній світогляд – модерн, який породив відчуття суперечності між безмежністю вічно буттєвого всесвіту й брутальною плинністю земного існування. Виникає символізм – художній світогляд, орієнтований на відображення загального, абсолютного через образи конкретної реальності, переплавлені суб’єктивною свідомістю автора. Тобто черговий раз підкреслювалася концепція двох світів: ідеального і реального (мрія і буденність). Красу представляли за допомогою знаків вічного, абсолютного. Поступово твір мистецтва все більше ставав схожим за Є.Золя "на шматок життя, пропущений через темперамент художника". Настає доба імпресіоністичного бачення світу.

Імпресіонізм – художній світогляд, орієнтований на суб’єктивне відображення миттєвостей буття. Імпресіоністи ніби розчинили простір у повітрі й світлі, представили його як невпинний потік змін і перевтілень. Людина губиться в цьому потоці. Настає трагічний злам, витоки якого в утвердженні антропоцентричної віри в безмежні можливості людини, віри в те, що індивід має не лише право, а й обов’язок перебудувати все довкола себе на свій розсуд. При цьому могутній творчий потенціал повертався своїм зворотнім боком, бо людина залишалася наодинці з космічною прірвою світобудови. Цей конфлікт частіше всього породжував трагічну агресію.

В Україні представниками символізму та імпресіонізму були: О.Мурашко, О.Новаківський, О.Кульчицька, Ф.Кричевський, М.Самокиш, І.Труш, К.Костанді, І.Їжакевич та ін. Звертання до прекрасного активізувало в Україні процеси національного самоусвідомлення. Український живопис був звернений до народу, до прагнення духовного визволення. Засновник української графіки Г.Нарбут створює українську абетку.

Напруженість зламу століть породжувала намагання з’єднати людину із Всесвітом. З’являються безпредметні картини К.Малевича, в яких він використовує езотеричні знаки, якими кодувався у прадавні часи діалог людини з космосом, мотиви вишиванок на рушниках, візерунків килимів та писанок. Художник намагався подивитися на життя людей з космосу й намалював картину виходу людини у космос, як поривання людської душі у Всесвіт. Це вже був початок глобального мислення, що було характерним для постімпресіонізму початку XX ст.

Постімпресіонізм – художній світогляд, орієнтований на створення міфопоетичної моделі світу з відображенням її філософських і символічних начал буття. Настає доба авангардного мистецтва.

Авангардизм – це загальна назва напрямків новітньої культури з прагненням до новаторства не лише у сфері художньої мови, а й у сфері прагматики (реалізації "художньої антиповедінки"). Так само, модернізм – загальна назва способів світобачення, які відображають модель світу.

Авангардизм закликав розпрощатись зі спадком минулого, створити нетрадиційне мистецтво. На початку XX ст. відбувся прорив несвідомого. Першими це відчули митці, а потім вже науковці намагалися пояснити, що відбувається. Починається боротьба з застиглими, творчо безплідними й консервативними формами буденної свідомості, провокація процесів, основна ідея яких полягає в метафоричності, полівалентності смислів. Тому для адекватного розуміння авангардного мистецтва, недостатньо знайомства з самим твором, треба зрозуміти його художньо-естетичний зміст. Для цього треба знати природничо-наукові відкриття часу, теологічні концепції світла і кольору, поняття медитації, психоаналітичну концепцію З.Фрейда та інтуїтивістську філософію А.Бергсона та ін. Наприклад, З.Фрейд доказував, що не все в людині підкоряється раціональному, і відкрив таємні області людської психіки (надсвідомість та підсвідомість). А Бергсон доводив, що людина може осягнути природу явищ, якщо звернеться не до розуму, а до інтуїції.

Навчившись сприймати і розуміти авангардне мистецтво, людина тим самим набуває нових світоглядних уявлень. Для розуміння особливостей авангардного мистецтва більше має значення інтуїція, а не інтелект. Таким чином, формується некласичне бачення світу.

Модерністи вважали, що хаос сучасного життя сприяє загостренню почуття самотності людини, тому що ворожа дійсність лякає її своєю непереборністю. Перебільшена увага митців до змісту образу отримала назву – натуралізму, його виразність переросла в абстракціонізм, емоційна насиченість в експресіонізм, багатозначність в сюрреалізм.

Значна частина дослідників, особливо радянської доби, в цих модерністських напрямках бачило шизофренічне начало (неадекватне розуміння дійсності). Лише екзистенціалісти стверджували, що в цьому полягає унікальність існування світу людської суб’єктивності. Модернізм моделює ірраціональну картину світу (той, що перебуває за межею розуму), тому кінематограф, який передав ілюзію як справжню реальність на початку XX ст., називали ілюзіоном.

Модернізм відмовився від відтворення дійсності, предметності світу, тому дослідники інколи називають його безпредметним мистецтвом, для якого є характерним принцип деформації. Тільки занурюючись у глибини свідомості глядача авангардний твір набуває своєї завершеності.

Умовними рамками існування модернізму є період з 1907 року (час виникнення кубізму) по 60-70-ті роки XX ст. (початку постмодернізму). Центрами модернізму вважають Францію, Німеччину, Італію, Росію.

Першим напрямком авангардного мистецтва вважається фовізм (1902 – 1908), засновником якого був французький художник А.Матісс. Фовізм (дикий, хижій) абсолютизував виразність кольору, вплив його на психіку людини. Отримав продовження в абстракціонізмі.

Кубізм – авангардистський напрям в образотворчому мистецтві початку XX ст. Особливостями було використання геометричних форм (куб, конус, циліндр). Початком кубізму вважається картина іспанського художника Пікассо "Авіньонські дівчата" (1907). На думку кубістів, картина є зразком філософського твору, який змальовано за допомогою ліній і фарб. Вона виражає концепцію світу. Дійсність осягається не очима, а розумом. Людина, яка має психічні розлади теж бачить світ, але збагнути його сутність не може. Художник впорядковує хаос відчуттів.

Футуризм – виник в Італії. Прихильники футуризму повстали проти понять "гарний смак", "гармонія". Вони пропонували знищити театри, музеї. Пропагували нову красу сучасного світу: фабрики, заводи, залізниці, машини, літаки, шум моторів, швидкість. Тому зображували рух повторенням окремих фігур, або їх частин. На картинах збільшується кількість рук, ніг у людини, яка, наприклад, біжить. Тобто зображується мигтіння як форма.

Для українського авангарду був більше характерним кубофутуризм. Художники одночасно осягали кубістичні закони розкладання форм та футуристичний принцип динаміки. Український авангард, на відміну від європейського, ліричний, поетичний, пов’язаний з народною творчістю, емоційний, психологічний (ментальний), декоративний. Наприклад, в супрематизмі К.Малевича використані традиції української культури. В авангардному мистецтві залишається колір писанок, символічна мова вишиванок. Найбільш визначилися О.Екстер, К.Малевич (супрематизм), О.Богомазов, М.Бойчук (бойчукізм), О.Архіпенко, В.Татлін. Термін "український авангард" був введений лише у 1972 році на виставці В.Татліна у Лондоні паризьким мистецтвознавцем А.Наковим.

Значна кількість художників авангардистів шукаючи нові форми повернулися до архаїчних форм за допомогою селянського мистецтва. Значна їх частина не закінчувала мистецьких академій, малювали у вільний від роботи час. Виникає художній напрям, який повертається до доцивілізаційного способу життя. Це була спроба побачити світ очима дитини, поза "дорослою" складністю. Спрощений погляд на людину і світ отримав назву – примітивізм. Картини створювались переважно мешканцями села, або мешканцями міста, які не поривали із селом, а також народні майстри: Ганна Собачко, Параска Власенко.

Абстракціонізм – художній світогляд, який культивує колір та створює геометричні абстракції. Це напрям безпредметного мистецтва, прихильники якого відмовились від зображення форм реальної дійсності. Засновником є російський художник В.Кандинський, про роботи якого критики писали: "…перший раз в історії живопису не можна що-небудь помітити або впізнати". Роботи Кандинського привертають увагу глядача до містичного, таємного народження Всесвіту та його загибелі. Це була спроба раціональним способом сприйняти містичне.

Перші твори абстрактного мистецтва виникли в межах експресіонізму. Експресіонізм проголосив єдиною реальністю суб’єктивний духовний світ людини. Виник в Німеччині, тому багато робіт художників набули антивоєнного характеру. Під час другої світової війни більшість робіт було виставлено за наказом Геббельса на всенародний огляд на виставці "виродженського мистецтва". Вони супроводжувалися приписами, що це так недоумкуваті психи бачать природу. Після виставки 730 картин було спалено.

Особливістю українського експресіонізму був психологізм та ліризм. Більше виявився в літературі В.Стефаника та І.Франка. Елементи експресіонізму є в роботах О.Новаковського, О.Богомазова, в роботах школи Бойчука, в окремих роботах українських графіків 1920-х – 1930-х років, художників доби тоталітаризму. Особливо виділяється робота О.Тишлера "Махновці". Експресію доведено до абсурду. Коні на картині витягнені динамікою руху в одну лінію, вершники повторюють їх ритм. Критики називають це д’явольським азартом, що було характерно для Махно, який вмів війну обернути на жорстокий карнавал. Наприклад, Катеринослав, він відбив у денікінців, перевдягнувшись у наречену, а бойових коней і тачанки прикрив весільними гірляндами. За радянську добу сплеск експресії мали театральні декорації, особливо коли авангардні напрями були проголошені буржуазними та заборонені.

Експресіонізм – це художній світогляд, який відображає ситуацію безвихідності самотньої людини у ворожому їй світі. Одна з найбільш відомих робіт "Крик" норвежського художника Е.Мунка. Демонструється настрій жаху та катастрофи. Людина розпадається на хаотичну мозаїку геометричних фігур, яку передбачив П.Пікассо в картині "Портрет Воллара". Втрачається гармонія та цілісність. Смерть розглядається як спосіб подолання життєвого зламу (картина О.Новаковського "Дві баби роздумують над смертю"). Поступово починає абсолютизуватись самотність. Самотня людина в абсурдному світі (абсурдизм). Справжнім стає життя індивіда, яке позбавлене зв’язків з реальним світом, що стане основним мотивом мистецтва доби постмодерну.

Сюрреалізм - це художній світогляд, який абсолютизує сферу підсвідомого. Сюрреалізм (надреалізм) проголосив джерелом мистецтва сферу підсвідомого (сни, інстинкти, галюцинації), так званий розрив логічних зв’язків. Найбільш виразними сюрреалістами є іспанські художники Х.Міро, С.Далі, М.Ернст. Інколи сюрреалізм сприймається як фантастичне, ексцентричне, божевільне розуміння сутності буття. Сюрреалізм – це спроба пізнання тих речей, які неможливо пізнати. Цей процес пізнання провокує свідомість на пошук відповідей за допомогою своїх внутрішніх можливостей, котрі безмежні, про котрі людина нічого не знає. Художники використовували принцип подвоєння: слон-комаха, людина-шафа, поєднання живого та мертвого, ілюзіоністичний обман зору. В одній формі могло вгадуватися багато інших. Роботи сюрреалістів інколи мали еротичне забарвлення, для того щоби це допомагало виводити свідомість за межи реальності. Для цього в сюрреалістичних журналах друкували уривки з "Кама Сутри".

Сюрреалізм як течія авангарду сформувався на ідеях та практиці дадаїзму. Дадаїзм – напрям в образотворчому мистецтві, який виник під час першої світової війни в нейтральній Швейцарії, де в художньому клубі "Кабаре Вольтер" збирались художники та поети різних, в тому числі й ворогуючих країн. Основна ідея – руйнування поширених уявлень про мистецтво. Дадаїсти відкинули дуалізм (бінарність) світосприйняття, запропонувавши багатоваріативність без логічного обґрунтування. Виріб масової продукції оголосили витвором мистецтва. Тому на виставках дадаїстів з’явились пісуари, клітки з цукром, велосипедне колесо. Характерним стає алогізм, абсурд. Основними методами були колаж, фотомонтаж, реді-мейд (предмет промислового виробництва). Одним з представників був М.Дюшан. Елементи дадаїзму активно будуть впроваджуватись в поп-арті (50-60-ті роки XX ст.).

У 20-ті роки XX ст. склалася художня течія в архітектурі та декоративно-прикладному мистецтві – конструктивізм. Це мистецтво життєбудування. Його представники вважали, що завдання художника полягає не в створенні одиничних предметів мистецтва (картин, скульптур, а в розробці художніх форм речей, якими користуються люди (одяг, меблі, посуд, автомобілі, книги…). Тому слід не зображувати світ речей, а створювати (конструювати) його. На український конструктивізм мали вплив О.Родченко, О.Екстер, В.Татлін. Більший вплив конструктивізм мав в оформленні театральних декорацій А.Петрицького, О.Екстер, в архітектурі О.Вербицького, П.Альошина, В.Кричевського. На початку 20-х років виділяється напрям агітаційно-політичного плакату, в 30-х роках - твори історико-революційної тематики.

Ренесансний злет українського авангардного мистецтва 10 – 20-х років замінив неоміфологізм соціалістичного реалізму, який є характерним для тоталітарних культур. Це спосіб осмислення травмуючої дійсності на основі міфологічного світосприйняття, бо тоталітарна культура архаїчна та псевдодемократична. Улюбленими образами радянської культури стають воїни, здатні до самопожертви, вожді, трудовий ентузіазм народних мас.

Знищення пам’яток попередніх культур вважалось руйнуванням ворожої культури. Створюються пам’ятники-ідоли, архаїчні мавзолеї, проводяться містерії з приводу народження нового світу, який начебто відвоював простір у хаосу. Через загострення бінарних опозицій протиставляється світ героїв та злодіїв. Найважливішим з усіх мистецтв стає кіно. За допомогою ілюзіону відбувається маніпуляція свідомістю. В рисах буденності окреслюється простір обіцяного раю. Ідеологічний проект заміняє реальність, і дійсність перетворюється на гігантський симулякр (симуляція дійсності), що сягає корінням міфічних глибин історії людства, наростають міфологізовані уявлення про радянську дійсність, посилюється політичний та ідеологічний контроль за культурою, укорінюється пріоритет класових інтересів над національними, загальнолюдськими.

На ідеологічну доктрину перетворюється сталінське визначення соціалістичної культури, яка повинна бути пролетарською за змістом. Все, що не вписувалося в доктрину проголошувалося ворожим. Митці зазнавали утисків, гоніння. 30-ті роки отримали назву "Розстріляного Відродження".

В 50 – 60-х роках намітився перехід від абстрактного експресіонізму до нових форм мистецтва, одним з яких став поп-арт. Це напрям, який розглядає предмети, явища, елементи повсякденності (знаменитості, побутові предмети, продукти масової культури та виробництва, рекламну сюжети). Одним з найулюбленіших предметів є велосипедне колесо, джерела якого йдуть від М.Дюшана (дадаїзм). Будь-яка звичайна річ посіла місце скульптури. Засновниками вважаються Р.Раушенберг і Е.Урохол.

Поп-арт породжує численні художні напрями, які більш детально розглядають його елементи. Так, боді-арт – людський організм; арт-повера (бідне мистецтво), як єдність з природою; мінімалізм, як боротьба проти матеріального накопичення; ленд-арт (земляне мистецтво), як діалог з навколишнім середовищем; оп-арт (оптичне мистецтво), як мистецтво омани зору; окр-арт (композиції, що оточують глядача); ел-арт (предмети та конструкції, що рухаються за допомогою електромоторів; кінетизм – вид художньої творчості, в основі якої лежить ідея руху (трансформації); відео-арт, як технізований напрям творчості та ін. Деякі дослідники ці напрямки зараховують до концептуалізму, який отримав розвиток в 70-х роках.

На Заході в цей час формується технократизм, який отримав назву як техніцизм – культ техніки. Це призвело до розколу культури на дві частини: наукову, до якої належали вчені-природознавці та техніки і культуру художньої інтелігенції, яку називали "гуманістичною". Пріоритети віддавались розвитку природничо-технічних наук, культивувались матеріально-речові потреби як цінності, що призводило до нівелювання духовних та моральних потреб. Поступово формується поняття "масової культури", як процес американізації (стандартизації) культури. Змістом та художньою формою творів мистецтва стає безглуздий абсурд. Поширюється культ бридкого та потворного. З’являється поняття халтури, несмаку – кітч.

Кітч – це специфічне явище, що належить до найнижчих пластів масової культури: стереотипне, примітивне, розраховане на зовнішній ефект псевдомистецтво, позбавлене справжньої художньо-естетичної цінності. Голлівудські фільми, легалізація порнографії, сексуальна революція, позашлюбні зв’язки поставили під загрозу загальнолюдські цінності, традиційні звичаї народів.

В Україні 50-ті – 60-ті роки характеризуються розширенням доступу молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення, збільшення інтелектуальної верстви. В той же час посилилися ідеологічні кампанії сталінського керівництва проти схиляння перед західною наукою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, почалася кампанія з викриття націоналізму в українській мистецькій творчості.

Центральною темою мистецької діяльності залишались проблеми війни, миру, праці на рідній землі, героїзм, але при цьому заборонялося будь-яке новаторство. В питання про художні форми перевагу надавали загальновизнаним традиційним класичним зразкам. Художній рівень мистецтва визначали: М. Бурачек, брати Кричевські, О. Шовкуненко, К. Трохименко, Т. Яблонська та ін. Центрами художньої опозиції ставали майстерні та оселі Ф. Манайла (Ужгород), Р.Сельського (Львів), М. Трубецької (онуки Бойчука), С. Параджанова, В. Задорожного та ін.

Українські митці більшу увагу акцентували на фольклоризмі. Розквітає творчість майстрів-самоуків, вихідців із села: М. Приймаченко, К. Білокур, Г. Собачко. Фольклоризм був характерний для митців Західної України Ф. Манайла, Е. Контратовича, А. Коцки. Представниками " нефольклоризму " були також І. Марчук, А. Антонюк, творчість яких протистояла "шароварному фольклоризму" провладних майстрів. Поетичною конструкцією стає львівський абстракціонізм: Р. і М.Сельські, Зверинський, Мінько, Марчук. Нефігуративний живопис створили П.Беззір, Л. Кремницька, Є. Семан, А. Сумар. Традиції супрематизму і конструктивізму, пізнього кубізму розвивав О. Дубовик, додаючи національну колористику, на межі станкового живопису та декоративного панно.

В добу "шестидесятників" створював експресивні абстракції Г. Гавриленко. Деякі дослідники його та В. Ламаза називають засновниками сучасного українського мистецтва, продовжувачами традиції образно-поетичне сприйняття традиційного національного мистецтва. Мистецтво 60-х – початку 80-х років отримало назву " неофіційного мистецтва ".

В галузі концептуального мистецтва працювали Ф.Тетянич, В.Ажажу. Ліризм мистецтва 70-х років отримав назву " тихого живопису ". Серед представників З. Лерман, Є. Волобуєв, Г. Григор’єва, Я. Левич. З’являються представники " ретро-стилю ": неоренесансу – С. Пустовойт, В. Рижих, Г. Неледва; необароко – Ю. Луцкевич; неонаївізм – Л. Рапопорт.

Концептуалізм – найінтелектуальніший напрям авангардного мистецтва. Більшість митців мають університетську освіту. Концептуалізм дематеріалізує мистецтво, тому його інколи називають як "антимистецтво". Багато дослідників використовують назву "інформаційне мистецтво". Репрезентація знака-об’єкта є вторинною, головне інтелектуальна інтерпретація. У непідготованого глядача концептуальні об’єкти викликають психологічний стрес.

Концептуалісти реалізують свої творчі задуми у формі інсталяцій. Інсталяція – просторова комбінація з готових промислових (" реді-мейд "), природних або створених художником об’єктів, живопису, скульптури, текстової чи візуальної інформації. Започаткували інсталяцію дадаїсти та сюрреалісти. Створюючи несподівані сполучення звичних речей, художник надає їм нового символічного сенсу. Об’єктами стають тексти, графіки, діаграми, фотографії, відеоапаратура. Все те, чим документується абстрактне. Це може бути і будь-яка ситуація, природне або соціальне явище. Стають популярними відео – арт, боді-арт, ленд-арт, акціонізм (хепенінг, перфоманс, рольова гра). Настає доба постмодернізму.

Постмодернізм більшість дослідників пов’язують з кризою 60-х років, для якого було характерним розчарування в розумі та прогресі. Як не парадоксально але розумність, яка зробила людину людиною стала загрозою існування самої людини, що призвело до широких дискусій щодо обмеження розумної (руйнівної) діяльності людини в загальнопланетарному масштабі. Низький рівень моральності, духовності, людяності, безвідповідальність людини за свої дії загрожує глобальною катастрофою.

Особливостями постмодерну є: відмова від традиційних цінностей, театралізація всіх сфер життя, естетизація потворного, змішування елітного і масового, гедонізм, пародійність, цинізм, поверховість, естетична вторинність, фрагментарність, монтаж, бріколаж, віртуальність, перетворення хаосу на середовище існування людини, гіперманіпуляції (сімулякри), ерозія жанрів та стилів, орієнтація на споживацьку естетику, відчуження людини від її людської сутності, яке розглядається як антропологічна, гуманітарна катастрофа.

Особливістю українського постмодернізму стає відродження національної традиції бароко, класичності, романтизму, авангарду. В роботах О.Бородая, Н.Стороженко, П.Гончара, Ю.Луцкевича - митців українського необароко 1980-х відчутний декоративний експресіонізм, барокова ірраціональність.

Українські митці виділяються автентичністю, ритуальністю в акціях, перфомансах, хепенінгах, на відміну від європейських, які намагаються зруйнувати традицію. Саме в цьому, як стверджують дослідники, виявляється лінія пошуку духовної основи нового українського відродження. Серед митців виділяються О.Дубовик, Е.Петренко, Ю.Левченко, О.Клименко, Г.Король, А.Криволап.

Специфіку українського постмодернізму продемонстрували А.Савадов, О.Гнилицький, Г.Сенченко, В.Цаголов, О.Голосій, С.Ликов, В.Рябченко, О.Ройтбурд, М.Мамсіков, О.Мась, А.Волокітін, Ж.Кадирова. В роботах присутня неоархаїка, елементи соц-арту, реалізму, психоделіка, експресіонізм, неоромантизм, містицизм. Одним з представників мистецького руху "Нова Хвиля" є І.Чічкан, який працює в жанрах живопису, відео, інсталяції, фотографії. Оригінальний спосіб демонстрації картин запропонував О.Кулик. Картини не висіли на стінах, а їх розвозили на колесиках дерев’яних конструкцій.

Тихий карнавал підсвідомості показують в своїх роботах одеські художники: Е.Кульчик, В.Гончарова, В.Гончар, О.Стайкова. Таким чином, сучасне українське мистецтво демонструє індивідуальну оригінальність, варіативність та еклектизм образів та стилів.

Контрольні питання та завдання

 

1. Підготуйте доповіді про мистецьки стилі (за вибором).
2. Про кого з видатних українських художників Ви можете розповісти?
3. Які картини українських художників привернули Вашу увагу? Поясніть чому?
4. Спробуйте порівняти модернізм та постмодернізм в українському мистецтві. Назвіть особливості цих мистецьких періодів.
5. Спробуйте написати творчу роботу на тему: "Українська душа Ф.Коновалюка". (див. Додатки)

ДОДАТКИ

При вивченні мистецтва ХХ ст. студентам пропонується розглянути феномен "Подільського живопису" на прикладі мистецької спадщини видатного українського художника з Поділля Ф.З.Коновалюка, використовуючи експозиції музею Ф. Коновалюка, який знаходиться в Центрі виховання студентів Вінницького Національного технічного університету.

 

Федір КОНОВАЛЮК

 

Серед національних художників України ХХ ст. є постаті, які при житті не отримали визнання. До розуміння їхньої творчості суспільство наблизилось вже після отримання Україною незалежності. До них належить автор численних краєвидів, портретів, книжкових ілюстрацій до української класики великого Кобзаря Т.Г.Шевченка, В.Стефаника, І.Котляревського, М.Черемшини, О.Кобилянської Федір Зотикович Коновалюк. Його пейзажі, тематичні твори, ілюстрації пройняті великою любов’ю до рідного Поділля, до України були не кон’юнктурними в добу соціалістичного реалізму, який панував у мистецтві в ХХ ст. Тому художник не був визнаний за життя.

Викладач має закцентувати увагу студентів на необхідність дослідження феномену української душі Ф.З. Коновалюка. Художник продовжив традиції українського реалістичного живопису кінця ХІХ – початку ХХ ст. Його твори перегукуються з полотнами таких видатних українських живописців як Сергій Васильківський, Сергій Світославський, Петро Шевченко та ін.

За тонкістю і делікатністю письма, за поетичністю сприйняття світу, за глибоким проникненням в саму “душу” українського пейзажу, за майстерністю живопису Коновалюка можна ставити в один ряд з видатними українськими художниками ХІХ ст., доби національно-культурного відродження України, особливо з Похитоновим, з яким художник познайомився під час своєї першої виставки в 1911 році. Сам Ф.Коновалюк стверджував про вплив на його творчість в галузі композиції і почасти, можливо, й техніки, І.Їжакевича, який був вчителем художника до Київської художньої школи. Проте Ф.Коновалюк виробив власний, неповторний, дивовижно тонкий стиль та відстоював традиції реалістично-демократичного мистецтва. Тональний живопис митця позначений справжньою гармонією колориту, м’якістю письма, класичним умінням компонувати. Він розвинув і збагатив живописні здобутки свого вчителя багатством колірної палітри, ретельністю розробки найтонших традицій світлотіньового тону. Протягом усього життя художник добивався максимальної лаконічності і простоти вислову.

Прикро, що в жодному підручнику з історії України та української культури немає згадок про людину, яка своє 94-річне життя (80 років творчої праці) присвятила увічненню краси рідної неньки України (близько 4000 творів). Лише Катерині Т.Г.Шевченко присвятив 200 малюнків, ескізів, картин. В страшні 30-ті роки навіть написав “Автопортрет в образі Катерини”. Правда в енциклопедії з мистецтва прізвище Ф. З. Коновалюка згадується, але з приводу сумісної картини з народним художником УРСР І. Їжакевичем, зірка якого сяяла при життя митця. Через некон’юктурність робіт Ф. З. Коновалюк став членом спілки художників України за 2 роки до пенсії, яку заробив 26 - річною викладацькою працею, а перша персональна виставка художника відбулася в 65-річному віці.

Вражає народний світогляд, традиційність, ліризм, поетичність, гуманізм картин художника, висоту духовності, патріотизм Ф.З.Коновалюка. Варто звернути увагу студентів на те, що художник виконував свої роботи за один сеанс, бо вважав, що в інший день вже буде інше освітлення, інший настрій. Сам художник любив казати: “Я пишу з дитинства історію, історію природи і культури України, її колиски Києва і навколишнього середовища. Треба відбити точно усю велич, красу, неповторну красу нашої України, ну от і намагаюсь залишити казкові місячні ночі української хатки, вітряки і безмежні лани, Дніпрові кручі в первозданному вигляді. Неважливо який метраж картини. Важливо передати настрій, настрій і епоху.

Вже нема тих хат під стріхою, рідко де знайдеш, але ж треба, щоб нащадки знали, яким було село, як затишно і любо в кожному куточку України, в моєму серці. Хай же хоч цю маленьку краплину моєї праці, може, донесу до майбутніх людей, аби знати, що моя Батьківщина завжди була і є найкращою в світі. Ну а що до того, що я, так би мовити, не модний, то я, одверто кажучи, про моду не думав, до слави не прагнув. Мета – справжнє мистецтво і гімн природі моєї Батьківщини, гімн народу, тому й портрети з народу, а не з верхівок”.

Необхідність формування національної самосвідомості, носія національної культури молодим людям варто пояснювати на прикладі біографії художника. Народився Федір Зотикович Коновалюк 22 березня 1890 року в селі Калівці Подільської губернії (тепер село Ягідне Муровано-Куриловецького району Вінницької області) в бідній родині селянина-наймита. В десятирічному віці художник втратив батька.

Відмінно закінчивши сільську школу, тринадцятилітній хлопець їде до дядька в Київ. Через здібності до малярства стає учнем лаврської іконописної майстерні. Вчителями були І. Їжакевич та В. Сонін. Як здібний учень бере участь в розписах Всіхсвятської церкви Києво-Печерської лаври, прикрашає стіни Борисоглібського храму на Подолі, а також Покровського на Куренівці в Києві та Спасопреображенського в Катеринославі (тепер – Дніпропетровськ).

До Київського художнього училища поступає одразу у 4-й клас. Перший раз у своєму житті в 1911 році бере участь в художній виставці в Київському університеті з картиною “Вид на Вишгород з Києва” та Першій українській артистичній виставці в Києві з картиною “Княгиня Ольга на могилі Ігоря”, через яку хлопця відразу помітили фахівці та пророчили велике майбутнє. Картина зберігається в Державному історичному музеї в Києві.

У Київському художньому училищі Федір Зотикович отримував стипендію імені академіка Х. Платонова, яка надавалась найбільш здібному учневі з бідних селян. Вчителями були В. Менк та О. Мурашко. В 1915 році поступає до петербурзької Академії мистецтв, вчиться в майстерні В. Маковського. Одночасно навчається та викладає на педагогічних курсах при Академії і не полишає викладацької роботи до пенсії.

У 1925 році стає студентом живописно-педагогічного факультету Київського художнього інституту, щоб навчатися в майстерні знаменитого Ф. Кричевського. Після закінчення викладає креслення і малювання у трудових школах, технікумах та інститутах Києва 26 років.

Однією з найважливіших сторінок у творчості художника стала Шевченкіана. Поклоніння генію України властиве кожному патріоту нашої землі. Лише за 1918-1929 роки в олійному живописі Ф. Коновалюка проілюстровано 35 творів поета та написано 97 картин. В образотворчій Шевченкіані Коновалюка близько 300 замальовок та ілюстрацій. Серед творів: “Шевченко несе воду школярам”, “Т.Г.Шевченко в казематі”, “Зустріч Т.Г.Шевченка з М.Г.Чернишевським у 1858 р.”, “Садиба батьків Т.Шевченка”. Для Шевченківського заповідника в Каневі Ф. З. Коновалюк написав 12 картин.

Одним з найулюбленіших образів стала для Ф. Коновалюка Катерина з одноіменної поеми Т. Шевченка. Їй художник присвятив понад 200 робіт. Не було жодного року в його творчому житті, коли б він не звертався до образу Катерини. Шевченкова Катерина асоціювалася в нього з Україною – погарбаною, сплюндрованою і непокірною. Він нагадував своїми картинами, що Україна – невільниця, згорблена, нещасна, але несе іскру надії, а Катерина, як Україна, йде і буде йти наперекір стихії.

Різні образи української мадонни були доказом тихої, але сильної боротьби митця за українську душу, за її визволення і свободу. Серед картин: “Катерина”, “Катерина взимку”, “Ой, одна я одна”, “Постать Катерини”, “Катерина влітку”. В 1921 році в картині “Перший ескіз до поеми Т. Шевченка “Катерина” Коновалюк намалював себе в образі малюка Катерини, а в 1930 – “Автопортрет в образі Катерини”. Унікальна спорідненість душ.

Багато робіт, присвячених Катерині Т.Шевченко написані разом із своїм вчителем І. Їжакевичем, який писав в листі до Коновалюка: “Стоїть мені перед очима ця грішна великомучениця, Українська мадонна з немовлям, і душа тремтить за неї, сльозами вмитої, наляканої, невтішної. Дорогий мій Федоре Зотиковичу, давайте удвох... Воздамо Катерині достойно, вона ж бо велика...”.

Ілюструючи “Катерину” Т. Шевченка, художники обирають найдраматичніші моменти: прощання Катерини з батьками, зустріч її з Іваном по дорозі до Московщини. Образ героїні, перейнятої горем і розпачем, у центрі композицій – вона чітко виділена на тлі то білої скатертини столу, то темної постаті москаля. Рвучкими жестами й позами переконливо передано глибокий психологізм моменту. Фарби посилюють звучання композиції, ще більше драматизуючи її.