Злягались тіні з світлом, і світло мерехтіло у тінях

 

Світ у вихорі твоїх очей

Купає променем тепло за небокраєм, бездушну тінь ночей леліє у сльозавім Раю.

І краплі по щоках дощу, малюють береги майбутнім рікам, а гори гуркотом – Люблю, здригають небо цілим світом.

 

У закуточку своїх сподівань крокую в вічності без часу, а ти не вір моїм слідам і йди своїм контрастом в гаму веселкових кольорів, пірнай у бездоганність вміло, та тільки так аби мені в грудях защеміло.

 

Торкаюсь пальцями зірок у шарфі змотаним навколо шиї – думок, під пахвами весни бузок і запахом та в твої ніздрі змащений вустами, спраглими, твоїми, нашими – словами.

 

А світ…

А світ навколо колом в’ється, у колиску мрій лягає поруч мене, обіймам волю давши лоскоче сплеском простоти. Розгублена в Любові цілую очі – ти.

 

Ти…

Ти залишивсь цієї ночі. Злягались тіні з світлом, і світло мерехтіло у тінях карбуючи на стінах танець в фіолетових квітках – бузок. Іще ковток тебе і вічність стане миром отим, що тіло твоє в бездоганності мастила.

 

Бог!

Кажеш, Бог!?

А я кажу - Дитина.

 

Жриця

 

Закрию рота вітрові своїми вітами – палким шептанням.

Обійнявшись скраю поля, набравши в ніздрі волі стоятимемо до світання.

Він подих згубить свій у листі мов сонця блиск в криштальному намисті.

І я розтану.

Я розтечусь у образі туману хитким мереживом здійсненних мрій,

Введу в солодкий вир омани малюючи вустами дзвінкий дівочий сміх.

І не жебрачка і не панна, не грішна не свята навік увінчана туманом.

 

Так, я саме та отруєна дурманом, зтишена, безмовна літаюча хмарина,

Осяду на краю гори і світу в якому коло віднайшло мереживний кінець.

Ангел?

Бог?

Людина?

Жрець.

 

Волосся на тендітних плечах, зірка у чолі, веселка у вустах… я Жриця!

Так. Вчення про життя – змістовна суть буття у заповіті догм старих загублених у Євангелії від Мене, від Імені без слова - я у людськості мізерній…

Жриця!

А ти назвав мене повія.

Повіяв вітер, як подих з вуст загублений у вітах, сниться –

Безмежна даль, скеля, море піною цілує камені і без рятунку потопають хвилі в ласці медового трунку, пісок і діти, сад і квіти, небо під ногами земля над головою… Жриця

до болю втомлена Любов’ю.

 

Тобою.

Тобою вітер колоситься, в ріллі з насіння сходить вир, вода цвіте у сонячнім промінні і захід ховає ранок у видінні, в мереживі з кришталиків чуття – Жриця.

Ти – Слово про Життя.

 

 

 

Твоя

 

Скажи, чому так пахне літом у твоїх обіймах

І дивний вітер летить з моїх оголених грудей,

Чому так божевільно, дико і нестримно сильно

Безтямно в захваті народжую оновлену Себе?

 

І присмак пива липко мелькне в запахові світла

Цілунком злизуючи хіть нектарно-ватної жаги…

Тепло, ніжно… лоскоче тіло дивовижний вітер,

Злизуєш з себе мене розіллято-розпінені сліди.

 

Чому у неба очі кольору моєї вічної Любові і,

Погляд в темряві малює каштаново-волосу тінь?

Підкорена лежу на ложі, піднесена самому Богу,

Аби віддати пристрасть в храм духовних володінь.

 

Скажи у чому суть твого кохання і я скажу де я.

Мовчання.

Мовчання…

Моє мовчання…

А я…

Вечірньо-вранішня Зоря

Твоя.

 

 

Скульптор

А дощ іде і парасолька гине

В моїх слідах на твоїй глині.

Грім гримить у блискавиці

Нетлінним спалахом у лиця.

А дощ стоїть в моїх обіймах

В твоїх долонях, наче крила,

Життя за кадром того фільму

Де я в реальність відлетіла.

 

І не махай мені на останок руками,

Не рви одежу із поламаних грудей

Не закидай, будь ласочка словами

Нескорену буденність втрачених ідей.

 

А дощ лежить у мене на колінах

Взявши їх в полон своїх обіймів,

Цілунком вуст своїх нетлінних

Лоскотом підкованої…. спини.

А дощ кохає краплями свободу

Стікаючи потоком з тіла мрій

Я зліплена із глини Божої Любові

Лечу лелекою у Райський вир.

 

І не махай мені на останок руками,

Не рви одежу із поламаних грудей

Не закидай, будь ласочка, словами

Нескорену буденність втрачених ідей.

Я повернусь весни тієї, чуєш, любий,

Коли розквітне у душі твоїй Любов

Ти – не тільки я - моя подоба в людях

В котрих Живе в очікуванні Бог.

 

По Образу Нашому та Подобі

Ти казав, що весна схожа на мене

Я повірила і розквітла в зеленій безмежжі, у подиху свіжого вітру…

Ти казав, що ластівка носить мої крила,

Я повірила і під дахом будинку гніздечко діточкам звила.

Ти казав, що Сонце гріє моїм теплом,

Я повірила і віддала для тебе цнотливо-нестримну Любов.

Ти казав, що осінню падає листя у мої обійми,

Я повірила і трепетно-ніжно умилася слізьми,

Як дощ.

І хлинули ріки води неповторно крізь розстелену долю в низинах і високо в горах, понад хмарами в небі… звідусіль і усюди до єдиного тебе.

 

Ти казав, що очі мої як перлини – наївні та щирі мов у дитини

Я повірила і стала малою у твоїх глибоких обіймах - вітром.

Набравши глибини духовного простору повні легені

Здійнялася вихором аби облетіти рідну Землю.

Пригорнути до серденька кожну планету і Сонце і Місяць, і Зірки …

Пригорнути темінь біди зафарбувавши її спогади в біле.

Ти казав…

Аби знялася я й полетіла розквітом в зеленій безмежжі у такому хиткому бентежжі.

 

Плакали краплі на мої повіки, струменіли щоками у мрійно-рожевих бажаннях, сміялися силою грому, розквітали вустами вогняної блискавиці… І я вклонилася Богу, як побачила в образі свому Їх лиця.

Тиша кохання

Я – тиша.

Ти – мій оберіг.

Рівновагою розбиваю коліна об космічний поріг перед тобою. Молюся. У видінні, в мереживі мрій, в круговерті пилу й азоту, трішки вогню, води, краплиночку вітру. Я тишу порушу собою для цілого світу. Фізика снів бентежних тремтінь, без окуляр і дотик емоцій. Божевільна – кажуть. Неправда, бо істина в тому, що я тебе хочу. Хочу губити в обіймах фарбами німої картини і хай тече полотно до країв. Божевільна – кажуть. Неправда, бо істина в тому, що ти сотворив. Сотворив подих тиші у диханні свому, прискорив, сповільнив, завмерши воскрес. Фізика снів? Неправда. Це образ небес.

Тиша.

Я – тиша. Намалюй мені очі в зіницях любові. Нехай будуть карі, довгі вії, густі брови. Нехай будуть щоки рожево-кругленькі і губи до болю тоненькі схожі… Схожі на паросток того цілунку, що стане рікою в Раю. Зірка на лобі, кожна вимовлена хвиля – Слово.

Люблю твій почерк і дихання ніздрів запахом чоловічого поту. Божевільна – кажуть. Неправда. Бо істина в тому, що я тебе хочу.

Обіймами зеленого шуму, хлюпотінням тінню підкорених дерев, у кронах пишноволосими стогонами вітру, краплинами роси і співом сонячного світла, того тепла яке обігріє ріллю, зоре, посіє. Насіння зійде у вечірній імлі аби зустріти зорю.

Божевільна – кажуть. Неправда. Істина в тому – люблю.

А волосся нехай буде кольору каштана – шовкове, ніжно колюче. І я зійду із твоєї картини обрамлена тендітним станом, зодягнена в шати бажання, розбивши коліна об космічний поріг цнотою перед тобою стану аби мене зодягнув ти у тишу кохання, мій оберіг.

Триєдиний

 

Люблять маму

Люблять дружину, дитину, сестру…

А Ти Мене не люби.

Поважають людину,

А Ти – відвернись.

Відцурайся, не плекай, як ніч ранкову хвилину, не гойдай наче вітер в перині дитину, не наспівуй мов соловей у гаю єдиній…. Тільки захоплюйся Мною як Адам Євою в Раю.

Не люби, Я за обох Нас Люблю. Нас – кожну частину Тебе у Собі, частину Мене - у Тобі, Дух – у Дитині. Захоплюйся Мною, Триєдиний.

 

 

Ескіз

Усе.

Усе навколо зеленіє,

Пишним став мій сад,

Дихає, в душі леліє

Запах-зорепад.

Весна.

Весна не йде і не крокує,

Ані пливе, ані летить,

Хвилююче малює

Сяйва мерехтінь.

Тремтить.

Тремтить листочком край вікна

Загублена у пестощах весна,

Дихає, бентежно мліє,

Беззастережно тліє

У долонях Бога,

Він леліє.

Тривога.

Тривога хтиво роздягає тіло,

Вкладає шовком вміло

Фарбам полотна…

Усе навколо зеленіє

Весна.

Весна в ранковій каві,

В пробуджених цілунках на вустах

Дихає, пишніє славою

Зацілованим словам

Сад.

Плоди на язику Любові

Крутять вихором цілющий аромат

Куштуючи долоні обіймами на смак.

Весна.

Весна не йде і не крокує,

Ані пливе, ані летить,

Хвилююче малює

Сяйва мерехтінь.

Тремтить.

А тоді зривається вітер, легенько дихає у ніздрі. Від такого подиху, кажуть, народжуються діти – Зірочки, Сонечко, Місяць… Але кожна планета, навіть холодна, навіть пуста, рано чи пізно скуштує Божі вуста. Вп’ється багряним запахом Духу, вп’ється бентежною силою Руху.

 

 

Сповідь

 

Ти знаєш, Боже,

Мою молитву,

Щирі сльози,

Шепіт тихий.

Ти знаєш, Милий,

Тяжку скорботу,

Що пасмом сивим

Снує до болю.

 

Снує до болю моє серце,

Вітром сильним Душу розрива,

Як я у пошуках Джерельця,

Щоб впитись Словом досита.

 

Ти знаєш, Любий,

Я згрішила –

Нестямно Згубу

Свою полюбила.

Ти знаєш…

Пристрасть хтиву.

Любовне ложе,

Мій милий, Боже.

 

Мій милий, Боже, мій Владарю,

Зігрій долоні подихом Своїм,

Я грішна! Знаю, але каюсь

Перед величним Образом Твоїм.

Мій милий Боже, мій Владарю,

Гріховно юна, незрадлива…

В Любові Твоїй згубно тану,

Бо в тому гріх, що я Щаслива!

 

Ти знаєш, Боже,

Мою молитву,

Щирі сльози,

Шепіт тихий….

Ти знаєш, знаю,

Милий.

 

 

Не німіють коліна, сльози очі не мулять, лиш краплини дощу мокрі руки крізь скло до щік моїх тулять. Незримо бентежно на повіках зими сповзає сльозина, як пісня з німої струни.

– Чуєш?

– Чую – солодко, Люба, щемиш.

– Ти знаєш…

– Знаю, Твою молитву, щирі сльози….

– Мій шепіт тихий…. Ти мене Любиш?

– Люблю. А ти грішного приймаєш?

– Обожнюю. Твій гріх у тому, що Ти…

– Щасливий!

– Знаю.

 

Ти знаєш, Боже,

Мою молитву,

Щирі сльози,

Шепіт тихий.

Ти знаєш, Мила,

Тяжку скорботу,

Що пасмом сивим

Снує до болю.

 

Снує до болю моє серце,

Вітром сильним Душу розрива,

Як я у пошуках Джерельця,

Щоб впитись Словом досита.

 

Ти знаєш, Люба,

Я згрішив –

Нестямно Згубу

Свою полюбив.

Ти знаєш…

Пристрасть хтиву.

Любовне ложе,

Мій милий, Боже.

 

Мій милий, Боже, мій Владарю,

Зігрій долоні подихом Своїм,

Я грішний! Знаю, але каюсь

Перед величним Образом Твоїм.

Мій милий Боже, мій Владарю,

Гріховно юний, незрадливий…

В Любові Твоїй згубно тану,

Бо в тому гріх, що я Щасливий!