Розміщення даних на екрані дисплея

 

Зовнішній вигляд екрана залежить від того, які поля повідомлень відображаються, в якому місці і з якими атрибутами.

Ітеративний процес розміщення даних на екрані складається з таких етапів:

1) вирішити, яка інформація, тобто які поля мають з’являтися на екрані;

2) визначити головний формат цієї інформації;

3) вирішити, де вона має з’являтися на екрані, тобто визначити область виведення для кожного поля;

4) вирішити, які засоби потрібні для виділення полів, тобто які атрибути необхідні для кожного поля;

5) розробити проект розміщення даних на екрані;

6) оцінити ефективність цього розміщення.

Цей процес повторюється доти, доки користувач не буде задоволений.

Інформацію потрібно розміщувати так, аби користувач міг переглядати екран у логічній послідовності й легко виводити потрібну інформацію, ідентифікувати зв’язані групи інформації, розрізняти виняткові ситуації (повідомлення про помилки чи попередження), а також визначати, які дії з його боку потрібні (чи потрібні взагалі) для продовження виконання завдання.

На екрані має розміщуватись лише та інформація, яка дійсно потрібна користувачеві на даному етапі роботи.

1-й етап. На основі вивчення проблемної сфери визначають, яка інформація потрібна користувачеві і яка в даний момент має розміщуватися на екрані (зміст відеокадра).

2-й етап. Розробник повинен визначити розмір областей виведення і атрибути, які пов’язані з кожним полем.

Поля вхідних і вихідних даних повинні мати назву, яка точно визначає зміст відповідного поля, і відокремлюватися від даних. Основні принципи вибору назви поля.

1. Назви мають бути короткими, проте скорочення не повинні бути довільними.

2. Для відокремлення назви поля від їх значень останні виділяються за допомогою таких засобів: розділових знаків; дужок; великих літер; підвищеної яскравості; інверсії; кольору.

3. Назву потрібно розміщувати у природному і логічному зв’язку з відповідними значеннями полів або на тому самому рядку і зліва для одного значення поля чи у вигляді заголовків над відповідними полями даних.

3-й етап. Визначають місце раціонального розподілу інформації на екрані. Інформація може розміщуватися в ієрархічній послідовності: екран, відеокадр, вікно, панель, поле. Відеокадр – це відображення інформації в закінченій логічній відповідності на конкретний момент часу або сформоване зображення для одночасного зображення інформації на екрані. На екрані чи в окремих його частинах може розкриватися вікно для тієї чи іншої функції. Використовуючи кілька вікон, користувач може одночасно спостерігати за кількоми панелями чи процесами. Існує три типи вікон:

1) первинне – це вікно, де починається діалог;

2) вторинне – викликається з первинних вікон;

3) спливаюче – частина екрана, де виведена інформація розширює діалог користувача з первинним чи вторинним вікном.

Первинні й вторинні вікна мають заголовки у верхній частині.

На екрані і у вікнах зібрана інформація за будь-якими ознаками може розміщуватися у вигляді панелей. До основних елементів панелі відносять (рис. 9.4): елементи, що розділяють сфери; ідендифікатор панелі; заголовок панелі; інструкцію; вказівки протяжки (скролінгу); область повідомлень; область команд; область функціональних клавіш.

 

 

Рис. 9.4. Шаблон панелі

 

Елементами, що відокремлють тіло панелі від сусідніх областей, можуть бути кольорові межі, лінії, вільні рядки або заголовки стовпчиків.

Ідендифікатор панелі містить захищену інформацію і є способом ідентифікації панелі у діалозі. Він розміщується в першому рядку тіла панелі, вирівняний вліво і відокремлений від заголовка панелі. Він унікальний і може показувати місце в ієрархічній системі меню.

Заголовок панелі, розміщений у верхній частині панелі, повідомляє користувачеві, яка інформація міститься в тілі панелі. Центр має збігатись з центром вікна, навіть якщо розміри вікна будуть змінюватися. Заголовок панелі має складатися з одного рядка. У правому кутку може розміщу­ватися поточна дата і час, а також підтвердження, що система працює.

Інструкція повідомляє користувачеві, що треба зробити на панелі і як продовжити роботу. Інструкція може бути розміщена у верхній та нижній частинах тіла панелі нижче заголовка панелі. Верхня інструкція має відокремлюватися від меню порожнім рядком, а нижня може бути розміщена безпосередньо над областю повідомлень чи команд в одному чи кількох рядках панелі. Текст вирівнюється вліво. У верхній інструкції найчастіше виводять підказки, які визначають спосіб роботи з інформацією, у нижній — повідомлення про те, що робити далі.

Вказівка протяжки повідомляє, що існує більше інформації, ніж відображено в частині панелі. Ця інформація може бути в трьох формах: текстовій; стрілочками; лінійкою.

Область повідомлень. Їх рекомедується зображувати у спливаючих вікнах чи зарезервувати кілька рядків у нижній частині панелі. Вона розміщується над областю команд, яка має знаходитися в найнижчій частині панелі. Вона також повинна відокремлюватися від області команд або області функціональних клавіш (якщо вони відображені) роздільником. Це довідкові, критичні, попереджувальні повідомлення, а також повідомлення про помилки.

Область уведення команд може бути розміщена в основній панелі у вторинному чи спливаючому вікні.

В області функціональних клавіш описують можливості, які доступні користувачеві у поточному стані прикладної системи. Вона розміщується в нижній частині панелі. Для кожної панелі потрібно визначити її область функціональних клавіш.

Компактність і місце розміщення інформації поняття суб’єктивні, які залежать від конкретного користувача і специфіки задачі, однак можна визначити загальні принципи:

1) залишати порожньою приблизно половину екрана;

2) залишати порожнім рядок після кожного п’ятого рядка таблиці;

3) залишати 4 чи 5 пропусків між стовпчиками таблиці;

4) фрагменти тексту потрібно розміщувати на екрані так, аби погляд користувача сам перемішувався по екрану в потрібному напрямку;

5) зміст полів має розміщуватися і вирівнюватися біля горизонтальних і вертикальних осей, а не притискатися до країв екрана;

6) початок розміщення – з лівого верхнього кутка; переміщувати потрібно зліва направо і згори вниз. Необхідно враховувати естетичні характеристики. Легше слідкувати за даними, які правильно розміщені на екрані, при цьому підвищується безпомилкова робота. Правило: треба уникати того, щоб користувач, заповнюючи екранну форму, витрачав стільки ж зусиль, як і розробник при її розробці.

4-й етап. Визначають атрибути, які привертають увагу користувача до деякої частини екрана чи дії. До цих атрибутів поля відносять: колір символів; колір тла; рівень яскравості; режим мерехтіння; звук.

Кожним із цих ефектів можна досягти іншого ефекту.

Тло мерехтіння – найсильніший засіб, проте він також відволікає. Краще обмежитися однією позицією символу у виділеному полі.

Колір – це другий визначальний фактор, який привертає увагу.

Правила використання кольорів такі.

1. Використовуйте мінімальну кількість кольорів, щонайбільше три чи чотири на одному екрані.

2. Для великих панелей використовуйте колір тла.

3. Добирайте яскраві кольори для виділення даних, а спокійніші
тони – для тла.

4. Для виділення двох областей для однієї беріть чорний колір чи колір з одного кінця спектра, а для іншої – білий колір чи колір із середини спектра.

5. Колір потрібно використовувати виходячи з уявлень про нього користувача.

6. Поекспериментуйте з різними відтінками на реальному екрані.

Різні кольори сприймаються по-різному. Область, тло якої зображено більш теплими відтінками у червоній частині спектра, виглядає крупнішим, ніж область, колір якої перебуває в голубій частині.

Область екрана на білому тлі чи на тлі в середині спектра, видається яскравішою й легше сприймається при різному освітленні. Використання різної яскравості – найменш надокучливий спосіб привертання уваги.

Можна виділяти підкресленням чи іншим шрифтом. Для того щоб привертати увагу, можна використовувати звук.

5-й етап. Розробка проекту екранної форми. Його можна спочатку спроектувати на папері, а потім розробити на екрані, роздрукувати і затвердити у замовника.

6-й етап. Оцінка якості розробки екранних форм є доволі важкою роботою, оскільки зміст інформації впливає на людину і потрібно відокремити його від форми. Для цього використовують два методи: прямокутників і виділених точок.

Метод прямокутників ділить екран на частини. Кожна частина екрана заповнюється текстом і відокремлюється від інших щонайменше одним пропуском по всьому периметру. В результаті екран розбивається на групи прямокутників тексту. Через центр екрана проводять вісь, яка дозволяє оцінити збалансованість даних. За кількістю і розміром прямокутників можна оцінити характер розміщення інформації. Велика кількість маленьких прямокутників має безладний вигляд.

Метод виділених точок дозволяє визначити область екрана, до якого буде привернута увага користувача через інший рівень яскравості в цьому місці. Оцінюють їх симетричність відносно центральних осей. Однак ці методи не можуть дати кількісної оцінки.

 

Підтримка користувача

 

Підтримка користувача з боку системи спрямована на досягнення трьох головних цілей.

1. Увести користувача в курс роботи системи, пояснити її можливості та основні принципи.

2. Забезпечити інструкцією, яка дасть змогу розв’язати на машині поставлену задачу.

3. Допомогти користувачеві в роботі і забезпечити його довідковою інформацією.

Внутрішня довідкова інформація і обробка помилок, які складають дружній інтерфейс, не виключають і оформлення зовнішніх документів – керівництва користувача і технічних описів. На систему можна скласти весь спектр документів, якого вимагають державні стандарти, чи їх частину за погодженням із замовником, але необхідними є такі.

1. Загальний огляд (постановка задач), у якому описують призначення системи, основні поняття проблемної області.

2. Керівництво системного програміста – завантаження системи і БД.

3. Керівництво користувачеві, в якому наведено дані для початку роботи, як увімкнути апаратуру і т.ін.

4. Система навчання – створена окремо чи розміщена в самій системі. Але доцільно мати спеціальну навчальну версію системи.

Система має реалізовувати обробку помилок і видачу довідкової інформації.

Помилки бувають трьох типів.

1. Система виходить із ладу.

2. Система виявляє неможливість подальшої обробки отриманих нею даних і просить користувача скоригувати їх.

3. Система виконує роботу, але результат відрізняється від того, на який сподівався користувач, наприклад нова версія файла знищується старою, можливо, користувач неправильно скористався командою копіювання.

Усі системи потребують механізму перевірки коректності вхідних даних для припинення помилкового введення і повідомлення користувача про це. Повідомлення про помилку призначається для користувача, а не для програміста; воно має бути інформативним для користувача. В ідеальному випадку повідомлення повинно точно визначати причину помилки.

Перевірка може виконуватись на формат (розмір, буквений чи цифровий, дата, ім’я), суперечливість даних (дата), несумісність з іншими вхідними даними, наприклад, рівність загальної суми сумі окремих платежів; а також тоді, коли запитуються неіснуючі елементи, наприклад, для введеного коду замовника у файлі «Замовник» немає запису.

Довідкова інформація і повідомлення про помилки мають багато спільного. Вона повинна бути інформативною і зрозумілою користувачеві.

Допомога має бути своєчасною і доступною з будь-якої частини системи без винятку. Довідкова інформація може бути багаторівневою, що дає змогу викликати більш детальну інформацію.

 

Контрольні запитання

1. Основні поняття зв’язку користувач – ПЕОМ.

2. Які фактори впливають на зручність і комфорт?

3. Що враховується при розробці діалогу?

4. Як оцінюється діалог?

5. Типи повідомлень у діалозі.

6. Які ви знаєте процеси введення–виведення?

7. Що таке граматика діалогу?

8. Які ви знаєте основні структури типів діалогу?

9. Основні критерії придатності діалогу.

10. Особливості використання того чи іншого типу структур діалогу.

11. Послідовність проектування розміщення даних на екрані.

12. Як використовується колір?

13. Ієрархія розміщення даних на екрані.

14. Основні елементи панелі.

15. Які атрибути використовуються для привертання уваги користувача?

16. Основні цілі підтримки користувача.

17. Основні складові підтримки користувача.

18. Основні типи помилок.

19. Якими можуть бути види повідомлень користувачеві?

 

Розділ 10. Впровадження, супроводження та
модернiзацiя IС

10.1. Організація і планування робіт з уведення в дiю системи

 

Стадія, яка завершує створення інформаційних систем, є впровадження. Вона передбачає проведення всіх організаційних і технічних заходів з підготовки і реалізації основних положень, сформульованих у технічному завданні й розроблених у технічній і проектній документації.

До цього періоду розробка матеріалів технічного проекту і робочої документації має бути повністю завершеною, а її висновки погоджені й затверджені розробником і замовником.

Результати обговорення, зафіксовані в спеціальній документації разом з матеріалами проекту, стають проектним завданням на впро-вадження.

Уведення в експлуатацію інформаційної системи і її окремих елементів є процесом поступового переходу від діючих методів управління і обробки інформації до методів автоматизованого управління. Процес упровадження організовується і здійснюється силами замовника за участі розробника і організацій – співвиконавців. Чим складнішими є цілі й задачі, сформульовані в технічному завданні на проектування, тим відповідаль­ніший процес створення проекту, більше проектної документації, склад­ніша організація і сам процес впровадження рішень у конкретні умови.

Впровадження ускладнює виконання таких умов:

підготовка об’єкта до переходу роботи в новій інформаційній системі;

підготовка і перебудова роботи підрозділів з обробки інформації в зв’язку з новими задачами, які висуває перед ними створена система;

якість апробації всіх матеріалів технічного проекту і робочої документації і внесення необхідних коректив за результатами аналізу дослідних робіт.

Перед впровадженням, якщо воно здійснюється для кількох підроз­ділів, вибирають спосіб проведення робіт. На практиці використовують три способи впровадження проектів інформаційної системи: послідовний; паралельний; послідовно-паралельний.

При першому проект впроваджується на об’єкті послідовно, спочатку в одному підрозділі, потім у другому і т.д. Він має обмежене застосування, оскільки призводить до значного збільшення термінів впровадження проекту. Але постійно набуваючи досвіду, можна уникнути можливих помилок при впровадженні окремих положень проекту, скоротити кількість кваліфікованих спеціалістів, зайнятих впровадженням.

При паралельному способі передбачається одночасне впровадження проекту в усіх структурних підрозділах чи в більшості з них. Впровадження здійснюється в більш стислі терміни, але збільшується кількість спеціа­лістів, зайнятих впровадженням, і підвищуються вимоги до детальної розробки всіх положень проекту, що призводить до значного збільшення його вартості.

При послідовно-паралельному способі впровадження здійснюється в одному підрозділі, а потім, після відпрацювання варіанта і набуття досвіду, його поширюють на решту підрозділів одночасно. Цей спосіб дозволяє при незначному збільшенні термінів впровадження проекту в усі підрозділи забезпечити якість проектування і впровадження його резу-льтатів.

Вибравши спосіб упровадження проекту, складають план з повним переліком робіт і термінів впровадження окремих комплексів. При цьому можна розробляти сітковий графік з послідовно-паралельним виконанням робіт, який дає змогу максимально врахувати можливі взаємозв’язки між частинами всього комплексу робіт для коригування проекту в процесі впровадження та забезпечити повне завантаження персоналу, який займається впровадженням.

ІС слід уводити в експлуатацію за наявності:

оформлених документів про виконання плану заходів з підготовки об’єкта;

робочої документації з упровадження виділеної черги чи ІС у цілому;

навченого персоналу, який забезпечує підготовку до введення в експлуатацію та експлуатацію виділеної черги ІС;

прийнятих в експлуатацію технічних засобів ІС, які забезпечують функціонування впроваджуваних комплексів задач.

Роботи з уведення в дію ІС згідно з ГОСТ 34.601–90 поділяються на такі етапи:

1. Підготовка об’єкта автоматизації до введення ІС в дію.

1.1. Організаційна підготовка об’єкта до введення ІС в дію. При цьому складається графік підготовчих робіт з упровадження і план-графік проведення робіт з упровадження, а також визначається склад приймальної комісії.

1.2. Реалізація проектних рішень з організаційної структури ІС:

розробка остаточного документообігу;

уточнення остаточного графіка здачі документів;

оформлення, погодження і затвердження документів, які підтверд­жують завершення підготовки об’єкта до введення ІС в експлуатацію;

виготовлення бланків первинних документів;

завершення перевірки програм та інструкцій.

1.3. Забезпечення підрозділів об’єкта управління інструктивно-методичними матеріалами.

1.4. Упровадження класифікаторів:

створення нормативно-довідкових баз даних;

розмноження класифікаторів.

2. Підготовка персоналу, що передбачає його навчання і перевірку здатності забезпечувати функціонування ІС:

провадяться консультації, наради, семінари з навчання користувачів;

здійснюється підготовка керівних робітників до впровадження ІС;

перевіряється засвоєння користувачами інструкцій і технології роботи в ІС.

3. Комплектація ІС виробами, які поставляються. Забезпечується отримання комплектуючих виробів серійного і одиничного виробництва, матеріалів і монтажних виробів. Провадиться вхідний контроль їх якості.

4. Будівельно-монтажні роботи:

виконання робіт з будівництва спеціалізованих будівель (помешкань) для розміщення технічних засобів і персоналу ІС;

спорудження кабельних каналів;

виконання робіт з монтажу технічних засобів і ліній зв’язку;

випробування змонтованих технічних засобів;

здача технічних засобів для проведення пуско-налагоджувальних робіт.

5. Пуско-налагоджувальні роботи:

автономне налагодження технічних і програмних засобів;

завантажування інформації в базу даних і перевірка системи її експлуатації;

комплексне налагодження всіх засобів системи.

6. Проведення попередніх випробувань:

випробування ІС на роботоздатність і відповідність технічному завданню на основі програми й методики попередніх випробувань;

усунення недоліків і внесення змін у документацію на ІС, у тому числі експлуатаційну, згідно з протоколом випробувань;

оформлення акта про прийом ІС у дослідну експлуатацію.

7. Дослідна експлуатація:

проведення дослідної експлуатації ІС;

аналіз результатів дослідної експлуатації ІС;

доопрацювання (в разі потреби) програмного забезпечення ІС;

додаткове налагодження (в разі потреби) технічних засобів ІС;

оформлення акта про завершення дослідної експлуатації.

8. Проведення приймальних випробувань:

випробування на відповідність технічному завданню на основі програми і методики приймальних випробувань;

аналіз результатів випробування і усунення недоліків, виявлених під час випробувань;

оформлення акта про передачу ІС у постійну експлуатацію.

Під час уведення в дію всі роботи виконує замовник за участю розробника.

Замовник:

закінчує впровадження організаційно-технічних заходів з підго­товки підприємства до введення ІС у дію;

забезпечує за участю розробника дослідну експлуатацію;

з методичною допомогою розробника аналізує результати дослідної експлуатації і видає розробникові зауваження щодо відхилень;

провадить приймальні випробування з введення ІС у постійну експлуатацію.

Розробник:

здає замовникові систему в дослідну експлуатацію;

коригує технічну документацію на систему за результатами дослідної експлуатації;

бере участь у розробці програми приймальних випробувань;

бере участь у передачі системи в постійну експлуатацію.

На цій стадії розроблюються згідно з ГОСТ 34.201–80 «Виды, комплектность и обозначение документов при создании АСУ» такі документи: план-графік робіт, наказ про склад приймальної комісії, наказ про проведення робіт, програма робіт, протокол випробувань, протокол погодження, акт передачі в дослідну експлуатацію, акт передачі в постійну експлуатацію, акт завершення робіт.

 

10.2. Дослідна експлуатація і введення в дію
інформаційних систем

 

Безпосереднє впровадження ІС виконується в два етапи: дослідна експлуатація, після якої здійснюються приймальні випробування, і передача в постійну експлуатацію.

ІС мають впроваджуватися лише на діючому підприємстві. Наказом замовника, погодженим із розробником, визначаються терміни проведення робіт і склад приймальної комісії. До наказу додають програму робіт і план-графік, у яких визначаються умови і кількість рішень задач, порядок перевірки технічних засобів при розв’язанні задач, порядок усунення недоліків, відмічених при дослідній експлуатації.

Мінімальна тривалість дослідної експлуатації залежно від потрібної частоти вирішення функціональних задач має відповідати таким термінам за ГОСТ 24.104–85 АСУ «Общие положения» (табл. 10.1).

 

Таблиця 10.1

Тривалість дослідної експлуатації

 

Частота вирішення задачі	Тривалість дослідної екплуатації	Допустима загальна тривалість порушень безперервності дослідної експлуатації
Один раз на добу і більше	Один місяць	Не більше п’яти діб чи до 15% планової кількості рішень
Від одного разу на місяць до одного разу на добу	Три місяці	Не більше третини планової кількості рішень
Менше одного разу на місяць	Період між двома послідовними рішеннями	Порушень безперервності дослідної експлуатації не повинно бути

 

Складається акт передачі ІС у дослідну експлуатацію.

Під час дослідної експлуатації ведуть журнал дослідної експлуатації, в який записують всі рішення й усі порушення, які виникли під час кожного з рішень. За результатами дослідної експлуатації складають протокол, у якому виноситься позитивне чи негативне рішення й усі недоліки з термінами їх усунення. Якщо під час дослідної експлуатації виникли додаткові вимоги замовника, не передбачені в технічному завданні, то вони не є підставою для негативної оцінки результатів дослідної експлуатації і їх можна задовольнити, уклавши додатковий контракт і погодивши терміни.

Після позитивних результатів дослідної експлуатації провадять приймальні випробування, які водночас є здачею проекту в постійну екслуатацію.

Приймальній комісії, яка провадить приймальні випробування, подають:

технічне завдання на систему;

технічну документацію на систему і на кожну її частину, яка передається в постійну експлуатацію;

протокол і журнал дослідної експлуатації;

штатний розклад підрозділів замовника, які обслуговуються ІС;

акти передачі всіх частин ІС у постійну експлуатацію;

проекти програм і методик приймальних випробувань.

Приймальні випробування задач, які мають частоту вирішення один раз на добу і більше, повинні проводитись в режимі нормальної експлуатації, інші випробовуються на тестових прикладах.

Випробування передбачають:

випробування кожної задачі;

випробування всіх пред’явлених комісії задач у комплексі з зада-чами, що вже функціонують;

випробування задач за наявності помилок в інформації;

перевірку процедур внесення змін до баз даних чи в нормативно-довідкову інформацію.

Складається протокол випробувань.

Показники надійності роботи ІС оцінюють за даними дослідної експлуатації і проведених випробувань. Усі виявлені недоліки та зауваження, а також терміни їх доопрацювання вказують у протоколі погодження. Після внесення всіх змін складають акт передачі ІС у постійну експлуатацію і акт завершення робіт.

Уся документація на ІС, а також програмне забезпечення (на машинних носіях) передаються замовнику не менш як у двох примірниках.