Цілі та завдання виробництва

Одним з важливих елементів створення та функціонування виробничої системи (суб’єкта господарювання) є процес усвідомлення та формування мети (цілі) діяльності. В управлінні виробництвом це виступає як передбачення результатів управлінської діяльності, як кінцевий етап багатьох управлінських операцій, процедур, що здійснюються апаратом управління конкретного підприємства. Перш ніж здійснювати будь-який план, програму, вибрати шляхи та методи вирішення певних економічних, соціальних чи організаційних питань необхідно чітко сформулювати цілі виробництва, виробничої системи.

В будь-якій виробничій системи вибір бажаних варіантів мети відбувається не тільки з позиції ділової доцільності, але й під впливом окремих індивідів та груп, їхніх ціннісних орієнтацій та установок. Ці два напрями не завжди співпадають, що створює можливе джерело суперечностей при формуванні цілей.

Під метою (ціллю) слід розуміти бажаний, можливий та необхідний стан виробництва як керованої соціально-економічної системи, що повинен бути досягнутий. Це той кінцевий результат, що визначає напрями та способи дій підприємства.

При формуванні системи цілей діяльності підприємства повинні враховуватись їх підпорядкованість (особливо в державному секторі), повнота, співставність, взаємопов’язаність, визначеність та реальність.

Після вибору конкретної цілі необхідно розробити програму її досягнення, включаючи перелік конкретних цільових заходів, реалізація яких дасть змогу досягти поставленої мети, визначити структуру та джерела ресурсів, що необхідні для здійснення накреслених заходів, визначити строки виконання кожного з них, вибрати систему контролю за ходом досягнення поставленої мети.

Такий підхід посилює обґрунтованість планів та програм, підвищує гарантії їх своєчасного та якісного виконання. Введення такого цільового управління не вимагає ніяких спеціальних змін в структурі апарату управління та переліку їх функцій.

Враховуючи велику різноманітність цілей, що виникають на промислових підприємствах(виробничих системах), з’являється необхідність їх класифікації за масштабністю, строками реалізації, частотою постановки тощо.

За масштабністю внутрішні цілі виробничої системи поділяють на цілі підприємства та цілі його структурних підрозділів – цехів, дільниць, служб і т.д. При цьому, якщо цільова програма розробляється для підприємства загалом, то її частинами (підцілями) можуть бути цільові програми відповідних підрозділів і тоді заходи щодо реалізації такої програми розробляються для кожного виробничого підрозділу.

За строками реалізації цілей підприємства їх поділяють на перспективні та поточні. Поточні реалізуються на протязі відносно невеликого відрізку часу (зазвичай впродовж року), а перспективні - впродовж більшого періоду часу (декількох років). Слід зазначити, що для організації діяльності підприємства часові характеристики цілей є надзвичайно суттєвими. Якщо підприємство орієнтується на довгострокові цілі, можна стверджувати про доцільність створення системи стратегічного управління. Стратегічні цілі переважно є зовнішньо спрямованими, тобто орієнтованими на зміцнення конкурентної позиції та завоювання ринку для своїх продуктів. Відповідно до цього їх можна віднести до цілей розвитку. Короткострокові цілі конкретизують стратегічні і пов’язані із створенням певних матеріальних об’єктів. Їх відносять до цілей створення.

За частотою постановки та реалізації цілі можуть бути регулярними, нерегулярними та разовими.

До регулярних цілей підприємства можна віднести такі, як підвищення рівня рентабельності виробництва, зниження трудомісткості продукції, підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції та ін. Такі цілі визначаються в розроблених планах та програмах різних строків реалізації. До нерегулярних цілей відносяться такі, реалізація яких передбачається в міру виникнення певних проблем. Наприклад, реконструкція підприємства, оновлення матеріально-технічної бази, перепідготовка кадрів у зв’язку із диверсифікацією діяльності тощо. Такі проблеми вирішуються через нерегулярні проміжки часу, хоч можуть циклічно повторюватися.

Постановка та реалізація разових цілей пов’язана переважно з вирішенням для підприємства проблем, що можуть мати важливе народногосподарське значення. До них можна віднести освоєння нової продукції, що вимагає внесення багатьох змін в технологію виробництва, його організацію та управління.

Класифікація цілей підприємства дає змогу виділити два методологічних підходи до розробки цільових програм управління на рівні підприємства: розробку типових та індивідуальних цільових програм. Типові цільові програми доцільно розробляти при постановці регулярних цілей управління, індивідуальні – при постановці нерегулярних та разових цілей управління.

Головною мотивацією підприємницької поведінки суб’єкта підприємницької діяльності – підприємства, фірми, його головною метою є одержання максимально можливого доходу, достатнього для забезпечення фінансування певної частини своїх необмежених потреб. Саме з усвідомленням цього факту починається пошук незадоволених потреб суспільства або людей і методів та способів їх задоволення шляхом створення нового продукту, надання нових послуг, виконання нових видів робіт. Визначення конкретних цілей підприємницької діяльності, тобто кінцевого стану господарювання, якого фірма сподівається досягти на певний момент в майбутньому, є головним завданням при її створені (заснуванні). При цьому слід розрізняти особисту мету підприємця та мету підприємництва.

Не торкаючись особистих цілей підприємця (це предмет самостійної розмови), зазначимо, що процес формування цілей підприємства є надзвичайно складним. Разом з цим він повинен бути дуже конкретним і передбачити стримання доходів за рахунок:

виробництва наперед визначеної кількості певної групи товарів (продуктів, робіт, послуг);

задоволення виявлених у певному регіоні потреб у конкретній сукупності товарів (продуктів, робіт, послуг);

обслуговування певної категорії клієнтів тощо.

Звичайно досвідчений підприємець повинен ставити перед собою та своєю фірмою (підприємство) не лише короткотермінові (поточні), але й перспективні цілі, тобто планувати як тактику, так і стратегію свого становлення, функціонування та розвитку. Зокрема, тактика підприємця повинна полягати в тому, щоб на початковому етапі своєї діяльності накопичити певну суму власного капіталу, яка потім (на другому етапі) буде використана для організації виробництва нових видів товарів. В усіх випадках здійснення тактичних завдань і цілей виконує функцію виходу на перспективні цілі.

Вибрані цілі повинні бути конкретними і реальними, формуватись і визначатись у певних показниках, максимально точно вимірюватись. До них можна віднести такі: прибутковість, продуктивність, або ефективність, випуск продукції, виробничі потужності, ринок та інші.

На рис. 1.1. наведено принципову схему формування системи цілей підприємства, в основу якої покладено поділ цілей на окремі групи за напрямами діяльності. Загальна генеральна ціль – отримання прибутку проявляється та забезпечується такими цілями першого порядку: науково-технічна, виробнича, економічна, соціальна та організаційно-управлінська.

Науково-технічна мета пов’язана з формуванням та постійним удосконаленням матеріально-технічної бази виробництва та створення необхідних передумов подальшого його функціонування. Вона може бути представлена трьома цілями другого порядку: удосконалення матеріально-технічної бази виробництва, підвищення якості продукції та захист навколишнього середовища.

Удосконалення матеріально-технічної бази деталізується цілями третього порядку, що охоплює оновлення обладнання, реконструкцію обладнання, удосконалення технології виробництва тощо.

Підвищення якості продукції може бути представлене двома цілями третього порядку: збільшення питомої ваги нової продукції в загальному випуску та підвищення техніко-економічних показників продукції, що випускається.

Захист навколишнього середовища конкретизується в таких цілях третього порядку: охорона водних ресурсів, охорона повітря, раціональне використання земель, а в окремих випадках і раціональне використання мінеральних ресурсів.

Велике практичне значення має друга ціль – виробнича, яка і забезпечує значною мірою досягнення генеральної цілі. Виробнича ціль завжди відбиває специфіку діяльності підприємства і тому є дуже специфічною та конкретною. Але незалежно від цього можна виділити такі дві загальні цілі другого порядку: збільшення товарного випуску продукції та розширення номенклатури випуску.

Збільшення товарного випуску продукції можна забезпечити досягненням таких цілей третього порядку: зменшення внутрішнього споживання та зниження втрат на виробництві, зберіганні та транспортуванні продукції.

 

 

Розширення номенклатури продукції може бути реалізоване через досягнення відповідних цілей третього порядку, до яких можна віднести удосконалення номенклатури продукції, що випускається, та диверсифікацію виробництва. Останнє в сучасних умовах має принципове значення.

Іншою важливою складовою генеральної цілі є економічна ціль, яка разом з виробничою і забезпечує одержання максимальних прибутків. Економічна ціль є загальною і від специфіки роботи (діяльності) підприємства (фірми) практично не залежить. Дану ціль можна представити цілями другого порядку: збільшенням обсягів продаж та підвищенням ефективності виробництва.

Обсяг продаж можна збільшувати по–різному, і тому дана ціль трансформується на нижчий рівень через збільшення обсягів виробництва для реалізації на традиційних ринках збуту та через розширення ринків збуту як внутрішніх, так і зовнішніх з належним протистоянням іноземній конкуренції.

Важливою ціллю другого порядку в даній групі є підвищення ефективності виробництва, що може деталізуватися через підвищення продуктивності праці, поліпшення використання всіх видів матеріальних ресурсів, зниження собівартості продукції та підвищення рентабельності виробництва. На цьому рівні можна виділити і ще одну ціль – стабілізацію фінансового стану підприємства, виокремивши забезпечення високої ліквідності та платоспроможності підприємства.

Специфічною метою підприємства є соціальна мета, що пов’язана з використання та належним забезпеченням кадрів. За характером вирішуваних завдань дану ціль варто поділити на дві цілі другого порядку: забезпечення суспільних потреб та задоволення індивідуальних потреб.

Забезпечення суспільних потреб передбачає задоволення потреб населення у вироблюваних товарах, створення додаткових робочих місць з метою стабілізації зайнятості, створення належних умов праці на виробництві та забезпечення безпеки праці.

Забезпечення індивідуальних потреб працюючих передбачає підвищення заробітної плати, кваліфікації працюючих, удосконалення соціального обслуговування (медичного, транспортного, торгового тощо) та забезпечення стабільності кадрів, що гарантує високу якість продукції та підвищення ефективності виробництва.

Не можна обійти і ще одну ціль організаційно-управлінську, що передбачає впровадження ефективних технологій управління, оптимізацію часових характеристик для прийняття рішень, впровадження ефективних методів організації виробництва та управління, проведення належних маркетингових досліджень, удосконалення структури підприємства тощо.

З метою надання більшої конкретності при формуванні цілей підприємства названі групи цілей відповідного рівня слід деталізувати, нарощуючи додатково ряд рівнів. Таке розкриття структури системи, при якому за певною ознакою її поділяють на окремі складові, називається декомпозицією (розукрупнюванням). При формуванні системи цілей підприємства та побудови дерева цілей декомпозиція дає змогу пов’язати генеральну мету підприємства зі способами її досягнення, що формулюються у вигляді завдань окремим виконавцям. На рисунку 1.2 наведено розгалуження цілі “підвищення ефективності виробництва” на цілі наступного нижчого рівня.

Названа ціль може бути представлена такими цілями третього порядку: поліпшення використання основних фондів, поліпшення використання оборотних фондів, поліпшення використання трудових ресурсів, зниження собівартості продукції та підвищення рентабельності виробництва.

Кожну з названих цілей третього порядку можна представити двома-трьома цілями нижчого рангу з подальшою деталізацією. Наприклад, ціль “поліпшення використання трудових ресурсів” можна представити цілями четвертого порядку: зниження трудомісткості продукції, удосконалення структури кадрів, поліпшення використання робочого часу тощо. Останню ціль в свою чергу можна деталізувати через цілі ще нижчого рівня (цілі п’ятого порядку): скорочення непродуктивних витрат часу, ліквідація простоїв, удосконалення нормування праці.

Не вдаючись до детального пояснення рисунка 1.2, зазначимо, що цей процес є безконечним і в теорії управління виробництвом називається побудовою дерева цілей.

 

Дерево цілей – це графічне зображення взаємозв’язків та взаємопідпорядкованості цілей і завдань однієї чи декількох систем. При цьому складні та комплексні цілі поділяються відповідно до вибраних критеріїв на менш складні, що також поділяються на прості та найпростіші.

Процес зведення складного явища, процесу або систем до більш простих складових називається повнотою редукції. Для реалізації цього правила використовують такий системний підхід:

а) мета вищого рівня є орієнтиром, основою для розробки (декомпозиції) цілей нижчого рівня;

б) цілі нижчого рівня є способами досягнення мети вищого рівня і мають бути представлені так, щоб їхня сукупність зумовлювала досягнення початкової мети.

Дерево цілей дає змогу оцінити ймовірність досягнення як нижчих, так і вищих цілей відповідно до наявних ресурсів, а також встановити пріоритет цілей, їх ранг. Дерево цілей, в якому фактично представлено ранжування цілей, не дає, однак, порядку їх реалізації.

Для цієї мети необхідно визначити значимість кожної цілі за її питомою вагою. Але тут виникають певні труднощі, які пов’язані з тим, що не всі цілі можна формалізувати та оцінити кількісно. Часто показники можуть не співпадати. На практиці дуже часто ранжування цілей проводять на основі експертних оцінок, і коли правильно вибрати експертів та саму процедуру оцінки, то можна отримати досить хороші результати.

Ще однією проблемою, що виникає при формуванні дерева цілей, є визначення черговості їх реалізації. Тут можливі такі два підходи:

1. Якщо часові показники жорстко фіксовані, то вибір черговості реалізації цілі здійснюють за мінімумом витрат.

2. Якщо ресурси на реалізацію цілей є обмеженими, перевагу надають тій цілі, яка вимагає мінімального часу на її реалізацію.

При побудові дерева цілей необхідно дотримуватись певних вимог, до яких відносять:

повноту відображення процесу або явища;

на кожному рівні сукупність цілей має бути достатньою для опису цілі вищого рівня;

несуперечливість цілей нижчого та вищого рівнів;

декомпозиція мети на цілі на кожному рівні має виконуватись за одним методологічним підходом;

усі цілі мають бути сформульовані в термінах робіт.

Обов’язковою умовою побудови дерева цілей є їх координація. Розрізняють вертикальну та горизонтальну координації.

Вертикальна координація цілей дає змогу узгоджувати непов’язані між собою напрямки діяльності та формувати конкурентні переваги всього підприємства. Горизонтальна координація забезпечує більш ефективне використання виробничого потенціалу та його частин (наприклад, кваліфікованих кадрів, що працюють в різних підрозділах, різних видів ресурсів, виробничих потужностей для більшого їх завантаження з метою створення умов для скорочення витрат тощо). Ступінь досягнення головної мети основних цілей діяльності підприємства повинна оцінюватись системою кількісно виражених критеріїв, до яких пред’являються ряд обов’язкових вимог.

Вони повинні враховувати: масштаби підприємства; характер продукції, що випускається; обмеження по ресурсах та соціальних можливостях; відбивати кінцеві результати виробничої та господарської діяльності; орієнтувати керуючу підсистему на виявлення та використання внутрішніх виробничих резервів.

Для кількісної характеристики науково-технічної мети можуть бути використані такі показники:

техніко-економічні та експлуатаційні показники продукції;

частка нової продукції в загальному випуску;

темпи оновлення продукції;

рівень механізації та автоматизації виробничих процесів;

науково-технічний рівень організації виробництва;

показники охорони навколишнього середовища.

Кількісними показниками досягнення виробничої мети, що надають їй оперативного характеру, є:

обсяг товарної продукції (видобутку);

номенклатура випуску;

асортимент продукції що випускається;

термін випуску та реалізації продукції, що виготовляється за спеціальними договорами та замовленнями;

обсяг та строки освоєння виробничих потужностей та ін.

Показниками, що характеризують досягнення економічної мети підприємства можуть бути:

сума прибутку;

рівень рентабельності виробництва та продукції;

рівень продуктивності праці;

фондовіддача;

матеріаломісткість виробництва та продукції;

оборотність оборотних коштів та ін.

Кількісними та якісними характеристиками досягнення соціальної мети можуть бути:

зростання грошових доходів та благ через фонди суспільного споживання;

ступінь задоволення соціально-побутових потреб;

ступінь задоволення культурних потреб;

рівень безпеки, інтенсивності, гігієни та естетики праці;

загальноосвітній, спеціальний та професійний рівень працівників та ін.

Для характеристики досягнення організаційно-управлінської мети можна рекомендувати такі показники:

виробнича структура підприємства;

структура апарату управління;

тривалість виробничих процесів;

рівень централізації та децентралізації управління;

рівень організації управління та ін.

При розробці системи показників доцільно виділити для кожної цілі показники, що характеризують як внутрішній стан виробничої системи (підприємства), так і її зовнішні зв’язки.

Безперечно, не може існувати єдиного підходу до формування системи оціночних показників. Залежно від обраних класифікаційних ознак існуватимуть і різноманітні переліки та структура показників, що використовуються для опису цілей.

1.4 Особливості створення
та функціонування систем

Законодавча база України, сформована протягом двох останніх років, забезпечує створення підприємств будь-якої форми власності, в будь-якій сфері діяльності, що не заборонена законом.

Згідно із ст. 5 Закону “Про підприємства в Україні” підприємство створюється за рішенням власника (власників) чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або трудового колективу. За певних умов рішення про створення підприємства приймають за погодженням з Антимонопольним комітетом України.

Якщо власником майна виступає держава, то створюються державні підприємства. Коли власником майна є окрема особа чи група осіб, створюються приватні або колективні підприємства.

Залежно від сфери діяльності створення нової виробничої системи – підприємства можна здійснити по-різному.

При явочно-нормативному способі достатньо подати заяву про реєстрацію з належним комплектом документів у виконавчий комітет відповідної Ради народних депутатів, і така реєстрація буде здійснена. Виконавчий комітет зобов’язаний це зробити.

При дозвільному порядку необхідно отримати спеціальний дозвіл – ліцензію, яка видається урядом України або уповноваженими на це органами. Є ціла низка видів діяльності, на які ліцензії є обов’язковими. Про це детально йдеться в курсі “Основи бізнесу”.

Підприємство може бути створене і в результаті реорганізації. Чинне законодавство передбачає такі форми реорганізації:

злиття;

приєднання;

поділ;

виділення;

перетворення.

При реорганізації підприємства його права та обов’язки переходять до правонаступника (див. пп.5 -7 ст. 34 Закону “Про підприємства в Україні”).

Правонаступництво – це перехід від одного суб’єкта до іншого прав безпосередньо згідно із законом або угодою. При цьому новий суб’єкт господарської діяльності у правовідношенні займає місце первинного, а майнові права та обов’язки, що перейшли до нього, залишаються тотожними правам та обов’язкам первинного суб’єкта. При реорганізації підприємства як юридичної особи до правонаступника переходять всі майнові права та обов’язки останнього з моменту виключення підприємства з реєстру державної реєстрації.

Так, у разі злиття підприємства з іншим підприємством всі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до новоутвореного підприємства, що виникло в результаті злиття. Розробка такого документа як Статут підприємства при цьому є обов’язковою.

При приєднанні одного підприємства до іншого нове підприємство не утворюється, але до останнього перейшли всі права та обов’язки приєднаного підприємства. Розробка Статуту в даному випадку непотрібна. Достатньо внести відповідні зміни та доповнення до чинного статуту.

У разі поділу підприємства на нові до підприємства, що утворилося в результаті цього поділу, переходять за розподільчим актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов’язки реорганізованого підприємства. Для новоутворених підприємств обов’язково розробляти самостійні Статути.

При виділенні з підприємства одного або декількох нових підприємств до кожного з них переходять за розподільчим актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов’язки реорганізованого підприємства. В даному випадку нові статути розробляються тільки для новоутворених підприємств, а в Статут реорганізованого підприємства вносяться відповідні зміни.

При перетворенні одного підприємства в інше (наприклад, при зміні форми власності або форми господарювання) до нового підприємства, яке виникло, переходять усі права та обов’язки попереднього підприємства. Таке перетворення вимагає розробки нового Статуту.

Створення підприємства, яке може викликати екологічні, демографічні та інші негативні наслідки, що зачіпають інтереси населення, території повинно узгоджуватися з відповідними органами державної виконавчої влади.

За певних умов підприємство може бути ліквідоване. При цьому ліквідація проводиться за рішенням власника (засновника) згідно з чинним законодавством.

Розрізняють добровільну та примусову ліквідацію підприємства.

Добровільна ліквідація можлива і відбувається у випадках:

закінчення терміну діяльності;

досягнення мети діяльності підприємства;

банкрутства;

за рішенням вищого органу управління.

Примусова ліквідація здійснюється за рішенням органів, уповноважених на це. Примусова ліквідація виникає з наступних причин:

рішення суду або арбітражного суду у разі систематичного або грубого порушення ним чинного законодавства;

рішення суду про визнання недійсними засновницькі документи та рішення про створення підприємства;

рішення про заборону діяльності через невиконання умов, встановлених законодавством (наприклад, ліцензією).

При ліквідації підприємства воно припиняє своє існування як юридична особа в повному обсязі з усіма стадіями ліквідації його майна. Ліквідація вважається завершеною, а підприємство таким, що припинило свою діяльність від моменту внесення запису про це в державний реєстр.

Всі існуючі підприємства (фірми) можуть бути класифікованими за різними ознаками, при цьому віднесення підприємства до тієї чи іншої кваліфікаційної групи має яскраво виражений національний характер. Класифікаційними ознаками найчастіше виступають такі:

1. Розмір підприємства – звідси їх поділ на малі, середні та великі. Критерієм при цьому служить універсальний показник господарської діяльності – річний оборот, загальні надходження; деколи величина основних фондів, кількість працюючих тощо.

2. Характер основної господарської діяльності визначає господарську спеціалізацію фірми (галузеву, підгалузеву, групову). В нафтогазовому комплексі, зважаючи на велику різноманітність виконуваних робіт, дана ознака має принципове значення. За нею виділяють геологорозвідувальні та бурові підприємства, підприємства з видобутку і транспортування нафти, газу, нафтопродуктів, обслуговуючі підприємства і т. д.

3. За формами власності згідно із ст. 2 Закону України “Про підприємства в Україні” та чинного класифікатора форм власності підприємства поділяють на підприємства приватної власності, колективної власності та державної власності. До підприємств приватної власності віднесено: індивідуальні, сімейні і приватні підприємства. До групи колективних підприємств віднесено: орендні підприємства, організації орендарів, товариства покупців, кооперативи, колективні підприємства, споживчі товариства, господарські товариства, спільні підприємства. До групи державних підприємств віднесено державні промислові підприємства, підприємства оборонної сфери, місцеві енергетичні системи, підприємства комунальної сфери та ін.

4. Форми об’єднань підприємств. Залежно від ступеня концентрації та централізації виробництва і капіталу, а також особливостей внутрішньої організаційної структури великі підприємства (фірми) можуть набувати форми асоціацій, корпорацій, консорціумів, концернів, синдикатів, трестів, конгломератів. Перші чотири – асоціації, корпорації, консорціуми та концерни, передбачені законодавством (див. ст. 3 названого вже Закону).

Незалежно від належності підприємства до тої чи іншої класифікаційної групи всі вони є юридичними особами і це визначає ряд спільних рис їх функціонування. До них можна віднести такі:

а) самостійний вибір форм господарювання та напряму діяльності, які не заборонені чинним законодавством;

б) самостійне планування та ведення своєї діяльності, визначення перспектив розвитку;

в) відносини підприємства з партнерами та контрагентами здійснюються на основі договорів, при чому всі підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов’язань;

г) самостійне матеріально–технічне забезпечення власного виробництва та капітального будівництва через систему прямих угод;

д) реалізація виробленої продукції та майна здійснюється за цінами, що встановлюються самостійно, або на договірній основі. В окремих випадках – за державними цінами та тарифами;

е) джерелом формування фінансових ресурсів є прибуток (дохід), інші надходження на підставах не заборонених законодавством;

ж) питання зовнішньої діяльності вирішуються підприємствами самостійно, здійснюються на засадах валютної самоокупності згідно з чинним законодавством;

з) всі питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя, здоров’я, різних соціальних гарантій вирішуються власником (власниками) згідно із Статутом, колективним договором та чинним законодавством самостійно.

 

Безперечно різним формам господарювання притаманні свої специфічні особливості їх функціонування, але це вже предмет іншого курсу – “Основи бізнесу”.

Питання для розгляду та обговорення

1. Дайте визначення виробництва та виробничої системи.

2. На конкретних прикладах покажіть різницю між виробничою та організаційною структурою підприємства.

3. Дайте визначення та охарактеризуйте основні риси підприємства як господарської системи.

4. Розкрийте суть основних принципів формування виробничих систем.

5. Виберіть та обґрунтуйте цільові функції для різних підприємств нафтогазового комплексу та їх підрозділів

6. Дайте загальну характеристику та класифікацію цілей підприємства.

7. По кожній з виділених цілей першого порядку проведіть їх декомпозицію до цілей четвертого – п’ятого рівнів.

8. Що таке ранжування цілей та як воно проводиться?

9. Сформуйте розгалужену систему оціночних показників для кожної цілі другого порядку.

10. Дайте загальну характеристику порядку створення підприємств.

11. Назвіть причини та розкрийте порядок проведення ліквідації підприємств.

12. На конкретних прикладах розкрийте систему класифікації підприємств.

 

ТЕМА 2

ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЧИХ ПРОЦЕСІВ
В ЧАСІ

Ключові поняття і терміни: виробничий процес, виробничий цикл, операція, природний процес, робота, технологічний процес, трудовий процес, фізичний процес, хімічний процес.

2.1 Поняття та класифікація
виробничих процесів

Поняття виробничих процесів. Базою для формування кожного підприємства є виробничий процес, в результаті якого реалізується місія підприємства. Загальний виробничий процес являє собою сукупність часткових процесів, що об’єднані одною метою - випуском готової продукції, виконанням робіт чи наданням послуг. Продукція - це кінцевий результат виробничої діяльності підприємства або його підрозділу (видобута нафта, газ, виготовлена деталь тощо). Робота - виробнича діяльність, спрямована на досягнення певного корисного результату (геологорозвідувальні роботи, робота з ремонту обладнання і т.п.). Виробничі послуги - це роботи промислового характеру, які виконуються даним підприємством для інших підприємств за їх заявками або для власного капітального будівництва (транспортні послуги, ремонт обладнання за замовленнями зі сторони та ін.).

Виробничий процес передбачає використання робочої сили належної кваліфікації, спеціальних засобів і предметів праці, а також відповідної технології виробництва.

Виробничий процес - це сукупність процесів праці та природних процесів в результаті яких вихідні матеріали та напівфабрикати перетворюються в готовий продукт.

Основою виробничих процесів на будь-якому підприємстві є праця - доцільна діяльність людини або колективу людей щодо виробництва характерної для підприємства продукції. Саме в процесі праці людина за допомогою певних засобів праці впливає на предмет праці, щоб надати йому нові властивості та перетворити в готовий продукт (продукцію) - в споживну вартість, яка необхідна для виробничого або особистого споживання. Важливою особливістю праці людини в процесі виробництва є те, що вона свідомо, заздалегідь обдуманим способом, за допомогою певних спеціальних знарядь праці проводить в предметі праці бажані якісні зміни і тим самим перетворює його в готовий продукт.

Предмет праці виступає насамперед у вигляді сировини і матеріалів, з яких виготовляється продукт. У виробництві використовуються і такі матеріали, які не входять матеріально до складу продукції, але споживаються в процесі виробництва, наприклад, мастила, паливо, охолоджувальні рідини тощо.

Знаряддями праці є різні матеріальні засоби (верстати, інструменти, обладнання, пристрої і т.п.), за допомогою яких людина впливає на предмет праці. Вона використовує їх фізичні, хімічні чи механічні властивості, щоб надати предмету праці потрібну форму, розміри, зовнішній вигляд чи нові властивості. Крім знарядь праці, за допомогою яких людина безпосередньо впливає на предмет праці, для здійснення виробничого процесу потрібні певні матеріальні умови: виробничі приміщення, освітлювальні установки, опалення, склади і транспортні засоби.

Зміни предметів праці можуть відбуватися і під впливом певних сил природи, без безпосередньої участі людини. Такі процеси називаються природними. До природних процесів можна віднести процес висихання фарби, твердіння бетону, вистигання метало-заготовок, накопичення рідини в свердловині при періодичній експлуатації та ін.

Сукупність трудових та природних процесів утворює технологічні процеси.

Технологічний процес - це якісні (фізико-хімічні чи механічні) зміни предмета праці (форми, розміру, стану, розміщення, фізико-хімічних властивостей, зовнішнього вигляду тощо), що відбуваються в результаті впливу людини на предмет праці за допомогою тих чи інших знарядь праці.

Сучасні виробничі процеси є дуже складними і можуть бути поділені на окремі стадії. Наприклад, процес виробництва на машинобудівних підприємствах охоплює три стадії: заготівельну, оброблювальну та збиральну; процес отримання палива включає такі стадії: підготовку сировини, атмосферно-вакуумну перегонку, крекінг, риформінг, коксування, очистку і т.д.

Виробничі процеси та їх стадії можна поділити на окремі часткові процеси, що діляться на окремі операції, котрі в подальшому можуть бути поділені на прийоми. Так, наприклад, оброблювальна стадія включає механічну, термічну, хімічну та інші види (процеси) обробки.

Операція - це організаційно неподільна частина виробничого процесу, що виконується одним чи декількома робітниками на одному і тому ж робочому місці при постійному складі використовуваних знарядь праці, технології та предметів праці. Предмет праці, що підлягає обробці в ході операції, характеризується певною технологічною завершеністю. Якщо робітник чи група робітників під час роботи змінює інструмент, предмет праці, або переходить на інше місце роботи, то це означає, що закінчено виконання однієї і починається виконання іншої операції. Наприклад, спуск бурильного інструмента можна розчленити на такі операції. Накручування долота, спуск обважених бурильних труб, спуск свічок.

При механічній обробці та в перервних апаратурних процесах операції циклічно повторюються і тому чітко відокремлені в часі.

Рівень розчленування виробничих процесів на операції залежить від рівня спеціалізації та типу організації виробництва, типу використовуваного обладнання.

В технічному відношенні операції складаються з переходів в процесах механічної обробки та фаз в апаратурних процесах.

Перехід - це частина операції, що характеризується постійністю складу використовуваного обладнання та режимів його роботи; незмінністю оброблюваних поверхонь та використовуваного інструменту. Переходам притаманні дуже жорстка технологічна спрямованість. Його результатом може бути будь-яка одна якісно однорідна зміна предмета праці. В цьому розумінні перехід є організаційно і технологічно неподільним.

Фаза - в апаратурному виробництві це частина операції, в ході якої відбуваються накреслені зміни, фізико-хімічних властивостей предметів праці до встановлених величин при точно регламентованому режимі роботи обладнання.

В періодичних процесах окремі фази поєднуються в часі послідовно і тому не можуть бути чітко розмежовані.

Розчленування операцій в технологічному відношенні потрібне для розробки технології процесів та проектування структури та послідовності виконання трудових прийомів щодо їх обслуговування.

Подальший поділ операції на прийоми, рухи стосується трудового аспекту проблеми і відношення до даного питання не має.

Класифікація виробничих процесів. Виробничі процеси в різних ланках нафтогазового комплексу надзвичайно складні та різноманітні. Вони відрізняються за функціями, цільовим призначенням, рівнем механізації та автоматизації, характером їх виконання і т.д. В зв’язку з цим виникає необхідність їх класифікації за певними ознаками.