При диктаторський режимах, коли всі політичні партії заборонені і уряд формується військовими зі складу із складу дивізій та полків.

Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють:

1. уряди більшості (уряди парламентської більшості – найбільш поширені);

2. уряди меншості (утворюються в тих випадках, коли в уряді є одна-дві крупні партії, які не мають більшості у парламенті,;Такий уряд меншості дуже нестійкий і утворюється в кризовій ситуації та називається тимчасовим або перехідним).

В умовах війни чи у післявоєнний період можуть утворюватися також особливі уряди – уряди національної єдності, які об’єднують всі політичні сили із представництвом різних партій. Такі об’єднання створюються на основі співпадінняпершопочаткових цілей.

Cпособи формування урядів зарубіжних держав (перелічити та навести по 2 приклади кожного способу)

Порядок формування уряду, як правило, визначається формою правління держави. Можна виокремити два основних способи утворення уряду: парламентський і позапарламентський.

Парламентський спосіб утворення уряду має кілька різновидів. Найбільш відома англійська модель, за якою лідер партії, що перемогла на виборах, формує уряд. Такий лідер формально призначається главою держави (або монархом, або президентом). Він формує склад уряду й представляє його та програму діяльності для затвердження парламентом. Після затвердження парламентом глава держави видає або підписує формальний акт про призначення прем'єр-міністра.

У деяких країнах (Нідерланди, Бельгія, Данія) перед такими переговорами призначається не прем'єр-міністр, спеціальна державна фігура – форматор. Це особа, що від імені глави держави веде переговори з політичними діячами й займається організаційною роботою з підбору майбутніх членів уряду.

У деяких країнах потрібне схвалення обох палат. У Японії, наприклад, потрібно, щоб обидві палати підтримали кандидатуру прем'єр-міністра. Якщо в розбіжності, то думка нижньої палати вважається вирішальною.

В ін кр Європи застосовується принцип так званого негативного парламентаризму.

Найчастіше уряд формується в такий спосіб. Пропонується кандидатура на посаду глави уряду, і якщо ця кандидатура підтримується членами парламенту, то глава уряду пропонує список членів свого уряду. Зазвичай цей список затверджується цілком або взагалі не затверджується, а вважається, що це право прем'єр-міністра.

Слід зазначити, що ці процедурні розбіжності й варіанти в порядку формування уряду в парламентарних республіках і монархіях, звичайно, мають юридичне значення, але не визначають ні склад, ні програму, ні напрям діяльності уряду, оскільки головна роль у формуванні уряду в цих країнах належить політичним партіям, виборчим блокам, об'єднанням, які мають парламентську більшість.

У президентських республіках глава держави сам є головним носієм виконавчої (урядової) влади. У президентських республіках президент призначає й звільняє членів кабінету або уряду. У США формально діє формула, за якою призначення членів кабінету відбувається за порадою та згодою сенату. Однак випадки відмови сенату в затвердженні запропонованих президентом кандидатур трапляються дуже рідко – лише тоді, коли проти запропонованого президентом кандидата є якийсь негативний матеріал, про який президент не знав. Тоді президент сам, як правило, не наполягає і знімає кандидатуру. Якщо жодних обґрунтованих заперечень не наводиться, то призначення затверджуються майже формально. Подібним чином призначається уряд у більшості латиноамериканських країн: Чилі, Уругваї та ін. У більшості країн, що розвиваються, право призначення й звільнення членів уряду також належить главі держави, що одночасно є главою уряду (Кенія, Малаві, Заїр та ін.).

У деяких країнах до осіб, які претендують на посаду членів уряду, ставляться спеціальні вимоги. Наприклад, у Великобританії формально немає закону, що зобов'язував би міністра бути членом парламенту. На практиці членом уряду може бути тільки депутат нижньої палати парламенту – палати громад. Це пов'язане з багатовіковою традицією, і при цьому посилаються на ту обставину, що міністри несуть відповідальність перед парламентом, зобов'язані відповідати на питання членів парламенту й пояснювати свої дії. Вважається, що для цього вони повинні бути членами парламенту.

Відповідальність урядів зарубіжних держав.

Уряд - це колегіальний орган виконавчої влади, що володіє загальною компетенцією, який здійснює керівництво державним управлінням. Воно очолює адміністративну, тобто виконавчо-розпорядчу, діяльність в країні, під його керівництвом перебувають державний апарат, збройні сили, фінанси держави, закордонні справи.

Відповідальність уряду залежить від того, вчинені членами уряду під час виконання ними службових обов'язків або як приватними особами ті чи інші правопорушення. В останньому випадку в ряді країн вони відповідають нарівні з іншими громадянами, але в деяких країнах передбачено міністерський імунітет: міністр передається до суду щодо постанови парламенту, і судить його особливий суд.

Відповідальність при виконанні службових обов'язків можлива за порушення закону при виконанні службових обов'язків, за кримінальні злочини (державну зраду та ін), за порушення службових обов'язків. Вона може бути політичною, кримінальної, цивільної та дисциплінарної.

Політична відповідальність можлива перед парламентом, президентом (главою держави) і прем'єр-міністром. Політична відповідальність уряду та міністрів має важливу особливість: вона можлива не тільки за правопорушення, але і без таких, що найчастіше і буває. Тому вона і називається політичною. Парламент висловлює недовіру уряду і міністрам за недоліки в роботі, упущення, вважаючи політичну лінію уряду або міністрів невірною. З цих же підстав застосовує форму політичної відповідальності президент чи прем'єр-міністр.

Форми кримінальної відповідальності міністрів за злочини, скоєні при виконанні службових обов'язків, неоднакові. В одних країнах до настання кримінальної відповідальності можливий імпічмент, аналогічний імпічменту щодо президента, в інших парламент не здійснює імпічмент, а тільки пред'являє обвинувачення (Польща, Франція). У цьому випадку міністр підлягає судової відповідальності, але судить його особливий суд (у Франції - Високий суд правосуддя, в Польщі - Державний трибунал). За рішенням парламенту судити міністрів може конституційний суд (Італія), але часто в цьому випадку мова йде лише про подальше переказі звичайному кримінальній справі. Словом, діє загальний принцип: якщо міністри мають імунітет (а в багатьох країнах вони його мають), то початкове обвинувачення повинно пред'являється парламентом. Проте і з цього загального правила є винятки.

В останні десятиліття кілька членів уряду в Італії, Японії (включаючи прем'єр-міністрів), віце-президент США, президент Бразилії, колишні президенти Південної Кореї, окремі міністри були притягнуті до суду за хабарництво чи за несплату податків.

Цивільна відповідальність виражається у позовах по відношенню до урядів і міністрам за заподіяну фізичним та юридичним особам збитки у разі порушення законів при виконанні службових обов'язків.

Дисциплінарна відповідальність індивідуальна. Вона виражається у стягнення, що накладаються на міністрів президентом чи прем'єр-міністром за упущення по службі.

У президентських республіках президент формує уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламент не може висловити недовіру уряду.
У парламентських республіках уряд перебуває при владі, поки що користується парламентською підтримкою. Воно відповідає не перед главою держави, а перед парламентом. Відповідальність уряду перед парламентом виражається у винесенні вотуму недовіри (резолюції осуду) уряду або окремому міністру, у відмові від довіру уряду (це питання ставитися за ініціативою самого уряду) і як наслідок - у звільненні уряду чи міністра у відставку.