Ххv. Козак – не без щастя, дівка – не без долі

Настав вечір, а Чіпки немає. Пішов до Сидіра, дав йому грошей, щоб відмовився від Галі, та так напилися, що залишився ночувати там. Наступного дня пішов на хутір до Гудзя. Довго вони з Галею милувалися, мріяли. Потім – обідали, а ввечері пішов додому. Сказав матері, що буде одружуватися на Галі. Мотря засмутилася, бо знала її матір, але Чіпка заспокоїв, запевнив, що вона зовсім не схожа на матір.

Увечері побіг до Грицька прохати того у старости. Рано в цей день лягли з матір^,ю спати.

ХХVІ. На своїм добрі

У суботу заслав Чіпка старостів. У неділю були оглядини у хаті Чіпки. Матері одна одній одразу ж не сподобалися. Через тиждень – вінчання. На радощах Максим таке весілля правив, що ніхто ніколи не бачив. Цілий тиждень гуляли. Грицько дивувався багатству, що Чіпці припало. Його заздрість розбирала. Завидували й люди. Мотря, як побачила невістку, чорні думки зразу збігли з її обличчя. Прийняла її, як дитину. Галя обнімала її, як матір. Багато добра навезла Галя, Максим подарував Чіпці трьох коней. Гарно, весело у хаті. Коло свекрухи, як коло рідної матері. Галя нашила їй очіпків, сорочок надарувала, сама коло хазяйства, Мотрі навіть не підпускала. Галя з Чіпкою, як голуби. Хлопець тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривавої стежки. Він ховався від своїх братчиків.

Грицькові тепер не сором водитися з Чіпкою. Дружини їх потоваришували. Заможність Чіпки розбуркувала заздрість Грицькову. Христя ж завжди заступалася за Чіпку. Галя і Христя так уподобали одна одну, мов сестри. Після Різдва народився у Христі другий син. Галя стала хрещеною. Грицько сподівався, що сину буде добре від такої хресної матері. Христя ж дивилася на це, як на довічний зв^,язок з Галею. Минула зима. Почав будувати новий будинок Чіпка. Страшне й прокляте дворище лоскотало тепер заздрісні очі людей. Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Від нього і пішли в Пісках “полотенщики”.

ХХVІІ. Новий вік

Промайнула воля. Василь Семенович помер. Тепер став панувати син його – невеликого розуму, слабої волі. Накинули кріпакам землі. Чіпка тепер і у громаді не останній, люди поважають. Де хрестини – Чіпку в куми. Став відомий на цілий повіт. У Максима познайомився зі становим Дмитренком. Одного разу він приїхав до Чіпки у гості, привіз новину про земство (вибрати гласних, а ті управу з себе, а управа – заправляє всім). Уранці на майдані зібралася громада. Стоновий поїхав, а у Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити. Він радить людям не вибирати панів у громаду.

ХХVІІІ. Старе – та поновлене

У Гетьманському з^,їхалися пани, писарі, голови, гласні. Був там і Чіпка. Позвали їх у горниці, почалися вибори. У гласні вибрали Чіпку. Він радів з того, що заробив людську шану. Але вийшло так, що там, де знайшов шану – загубив спокій та долю. Вибір його в управу нікому не був милий. Старшина на нього скоса дивилася. Шовкун знайшов “Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Семеновича Польского и о прибиенин сторожа Деркача”. Дмитренко говорить Чіпці, щоб тікав з управи. Чіпка на це відповів: “… мене люди вибрали …мене люди й скинуть!” Через день прийшов приказ: “устранить гласного Варениченка по неблагонадежности”. Упала ця звістка, як грім. Чіпка їде в Гетьманське, до Пороха. Написав жалобу на пана. Минув тиждень. У предводітеля був бенкет. Принесли туди бумагу, що над ними почалося слєдствіє. Вирішили позбутися цього діла. Шовкун з Чижиком радилися, як би їм здихатися Пороха.

Галя поїхала до батька, бо той захворів. Наступного дня і Чіпка туди поїхав. Максим помер.

А у Гетьманському пани раділи, бо на Чіпчину жалобу прийшов одказ. Відкрилася земська рада. Туди прибули одні пани. Через тиждень чутка про раду оббігла весь повіт (прийнято закон про землю: у кого менше – платить більше).

Чіпці не до того. Похорон, поминки. Дізнався про раду, аж поблід увесь віз злості, кричав: “… а мужик – віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай… поки не впаде… А тоді здери з його шкуру на чоботи. Чорти, а не люди!” Дмитренко сказав, щоб не бунтував людей. Чіпка цілу ніч не спав, усе думав.

ХХІХ. Лихо не мовчить

Явдоха перебралася у Чіпчину хату. Матері не помирилися. Явдоха була горда. Мотря спочатку потакала їй, але не видержала. Почалися сварки, Галі було жалко Мотрі. Постійна гризня доливала отрутою й без того вже отруєне життя Чіпки. Хата йому остогидла. Почав згадувати старе товариство. Грицько став нудним йому, почав випивати, іноді й Галі діставалося. А Чіпка прийде додому – і п^,яними руками пригортає до п^,яного серця свою Галю. Завелися інші порядки в хаті, вона стала притоном гульні п^,яної. Явдоха допомагала йому в його затіях. Коли прийдуть гості – Галя у куток заб^,ється, Мотря на піч залізе. Грицько перестав до них ходити і Христі заборонив. Одначе та іноді бігала до куми та до Мотрі. У хаті горілка тепер господиня. Цілу ніч пропадають, а зранку цілу повозку везуть. Явдоха підтримувала Чіпку, а той, як звір, кидався на кожного заможного чоловіка. Галя – “розбишацька жінка”. Гидким та страшним здавався їй Чіпка. Несподівано померла Явдоха. Чіпка поїхав – три дні не було. Повернувся, везучи повні вози всякого добра. Мотря лаяла, він її вдарив. Уранці стара пішла у волость за те, що її “волоцюга побив”. Чіпка налив волосним, називав матір “сучкою” та грозився побити. Мотря злягла, Галя коло неї ходить. Плакали разом.

ХХХ. Так оце та правда!

Зима. Мотря одужала. Чіпка нудиться, коли немає кого з товариства. Але раптом стук: Лушня, Матня, Пацюк та ще чоловік 7 з ними. Насміхалися з Мотрі. Випили і пішли на хутір до Хоменка. Повернувся, став умиватися. Зайшли інші. Мотря побачила на кожному кров. “Одсахнусь тебе.., мій сину, моє лихо,.. перед усім світом скажу…” Почула Мотря під вікном дитячий крик – дівчинка років десяти, у крові вся, боса, розповіла, що були у них розбишаки, всіх порізали, постріляли, одна вона втекла, а хату спалили. Пішли у волость. Народу назбиралося повен двір, усіх пов^,язали. Галя прокинулася, побачила усю в крові дівчину і сказала: “Так оце та правда?! Оце вона!!!” – і залилася божевільним сміхом, тіло тряслося. Грицько про все розповів Христі, та побігла до Мотрі. Галя повісилася.

Це було під осінь, на другий рік. До Сибіру на каторгу вели скованих людей. Зупинилися біля волості. Серед них був Чіпка з товаришами. Почали збігатися з усього села люди. Плакали люди, плакали розбишаки, навіки прощаючись з селом, з людьми. Один Чіпка не плакав.

Мотрю взяв Грицько догодувати. Скоро вона й померла. Коло Хоменкового хутора насипано могилу – вісім безневинних душ. Чіпчину хату опечатали, забили. А посеред села стоїть палац – там живе новий хазяїн Пісок – Данило Кряжов.

Через декілька років Чіпчину хату купив жид Гершко і завів шинок. Але й досі продирає мороз поза шкурою гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…

 

Іван Карпенко-Карий

«Мартин Боруля»

Стислий виклад тексту

 

Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиншовик (той, хто платить за оренду землі якомусь іншому власникові), просить повіреного Трандалєва прочитати документ, де вказано, що "Дворянскоє депутатскоє собраніє" зачисляє його, Борулю, до дворянського роду і по дає на затвердження до Сенату. Тому треба ще раз подати в суд на Красовського, котрий його, "уродзоного шляхтича", назвав бидлом, а сина — телям. Мартин говорить, що не пожаліє ніяких грошей, щоб посадити Красовського в острог.
Трандалєв радий, що знайшов собі таку безклопітну роботу, яка ще й прибуток гарний дає: він веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі.

Мартин просить сина Степана, який служить у земському суді, щоб той привіз йому свого знайомого чиновника Націєвського як жениха для дочки Марисі. Від Марисі він вимагає, щоб називала батьків не "тато", "мама", а "папінька", "мамінька" чи "папаша", "мамаша" — по-дворянському, щоб не бралася до важкої роботи, а то руки зіпсує собі, поводилася, як панночка.

Марися й Микола, син іншого багатого шляхтича, Гервасія Гуляницького, кохаючи одне одного, вирішують сказати батькам про весілля. Степан розповідає Миколі, що він працює на службі, як вивчає напам'ять "бумаги", як потім із друзями розважається, п'ючи "трьохпробну" (горілку) й співаючи "крамбамбулі" (романси). Мартин, побачивши Миколу, говорить Степанові, що тепер, коли вони майже дворяни, простий хлопець йому не товариш, у нього інша дорога.

Боруля посилає зі Степаном Омелька, звелівши тому одягтися якнайкраще — в чоботи й добрий кобеняк, запрягти кращих коней, і замовляє привезти самовар, цукор, чаю, кави, щоб було, як у дворян.

До Борулі приходять сватати Марисю батько Миколи і його кум Матвій. Але Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, простий мужик не пара. Ображені свати йдуть. Боруля посилає свою жінку Палажку до Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять "кофій" і коли подають: чи до борщу, чи на ніч. Повідомляє також, що скоро до них приїде чиновник — гідний для Марисі жених. Мати дивується й заперечує, адже дочка любить Миколу, але потім погоджується, думаючи, що Марися буде щаслива за паном.

Приходить Омелько з міста пішки — друзі Степана його напоїли, він заснув, і в нього вкрали чоботи, кобеняк та коней. Мартин гнівається, велить позичити тачанку в сусідів і поїхати за женихом, й домашні щоб готувалися до свята — заручин.

Марися зустрічається з Миколою, і той повідомляє, що її батько їм відмовив, бо не дворяни. Тепер Миколі кажуть, щоб сватав дочку Котовича. Марися в розпачі, але обіцяє любити хлопця і щось придумати для їхнього порятунку. Вона розмовляє з матір'ю і говорить, що не треба їй ніякого дворянства та ніяких інших женихів, окрім Миколи, просить заступитися перед батьком. Але Палажка відмовок, що то марно, тільки посваряться.

Мартин забороняє дочці прати білизну, приносить від хрещеної матері кросна, щоб та вчилася вишивати, як благородна панночка.

Приїжджає Націєвський з гітарою. Марися гостро з ним розмовляє, говорить, що вона не панночка, що любить іншого. Націєвський говорить, що всі баришні від нього "тають", розтане і вона, як пізнає ближче, адже він так гарно співає. Тим більше, що вже домовилися і батьком про багатий посаг (придане).

На самоті Націєвський починає сумніватися, чи не підсовують йому нечесну наречену, яка чекає дитину від іншого. Підслуховує розмову Мартина з Палажкою, які сперечаються, кого візьмуть у куми, як народиться дитина, думає, що його здогади щодо нареченої підтвердилися, й крадькома тікає із заручин.

Розгніваний Боруля бере коня, наздоганяє чиновного жениха її відлупцьовує його за свій сором.

Приїжджає Степан з речами й говорить, що земський суд скасовано і їх усіх звільнено. Марися розповідає братові, що після того випадку з Націєвським й після того, як надійшов папір від Красовського, щоб вибиралися з його землі, батько зовсім занедужав. Вирішують покликати давнього товариша Гервасія, щоб поговорив із Мартином.

Боруля ледь виходить у світлицю. Всі його вмовляють покинути думки про дворянство. Тим більше, що із Сенату надійшла відмова, бо в одному з документів написано не "Боруля", а "Беруля".

Мартин просить принести папку з паперами і палить їх у печі, плачучи та приказуючи, що тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, а він усе-таки залишився бидлом.

Гервасій просить поблагословити дітей — Миколу й Марисю до шлюбу. Хай добре вчать своїх дітей, то й стануть ті дворянами.