SITES - міжнародне дослідження інформаційних і комунікаційних технологій в освіті.

Друге міжнародне дослідження інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ) в освіті – SITES (перше проводилось протягом 1989–1992 рр.) відрізняється від усіх інших. SITES складається з трьох модулів (проводиться трьома етапами): Модуль 1: дослідження на рівні шкіл (початкова, основна, старша) (1997 – 1999 рр.). Модуль 2: дослідження низки шкіл, де впровадження ІКТ зумовило виникнення освітніх інновацій (1999 – 2001 рр.). Модуль 3: дослідження на рівні шкіл, учителів та учнів (2000 – 2005 рр.). Метою першого модуля було отримання інформації про використання ІКТ у школах на основі анкетного опитування директорів шкіл і вчителів інформатики. Опитування зосереджувалося на таких аспектах впровадження ІКТ у школах:

Зміст. Що має на меті школа, впроваджуючи ІКТ та які можливості їх використання вона пропонує учням? Інфраструктура. Які технічні можливості має школа? Розвиток кадрового потенціалу. Як саме організовано підвищення кваліфікації в галузі ІКТ, які переваги має вчитель, що їх використовує? Управління та організація. Які заходи проводяться для того, щоб використовувати ІКТ? Якою мірою директори шкіл прагнуть використовувати ІКТ? Ключовим у дослідженні був зміст у взаємозв’язку з іншими трьома сферами. Треба також завважити інший бік дослідження, який стосується дискусій щодо місця ІКТ у суспільстві й освіті. Однією з тез дискусії є твердження про те, що здобуті в школі знання застарівають досить швидко і що традиційна парадигма освіти, спрямована на передання знань та вмінь (стара парадигма), вже не діє в інформаційному суспільстві. Тому освітня система має змінити орієнтир на те, щоб виробляти навички самостійно та безперервно навчатися – нову парадигму “навчати навчатися”. Є сподівання, що ІКТ має відіграти велику роль у цій переорієнтації – тобто слугуватиме каталізатором, який сприятиме змінам освітньої системи. Нині ІКТ використовують у рамках старої освітньої парадигми. Про це свідчать попередні дослідження TIMSS: комп’ютер часто використовують як тренажер для відсталих учнів. Очевидно, що ІКТ можна використовувати у рамках як нової освітньої парадигми, так і старої, тому умовно визначено 4 типи шкіл: 3. 4. 5. 6. нова парадигма та широке використання ІКТ; стара парадигма та широке використання ІКТ; нова парадигма та обмежене використання ІКТ; стара парадигма та обмежене використання ІКТ. Отже, дослідження було зосередженим на ролі ІКТ у рамках двох освітніх парадигм. При цьому розрізнялись такі поняття:

зміст і педагогічна технологія, що їх школа має намір реалізовувати; зміст і педагогічна технологія, реалізовані як можливості, що їх надано дітям; зміст, реалізований у вигляді досягнутих результатів навчання. Стосовно намірів було прийнято рішення отримати від директорів шкіл інформацію про те, як саме ІКТ сприяє реалізації тієї чи іншої парадигми. Можливості розглядались з трьох боків: можливості вивчення безпосередньо ІКТ, можливості в рамках традиційної парадигми та можливості в рамках нової парадигми. Аспект інфраструктури розглядався з боку наявності та забезпечення відповідних технічних умов школи в двох галузях: обладнання та програмне забезпечення. Основним показником обладнання є співвідношення кількості комп’ютерів у школі до кількості учнів, які ними користуються. Важливими є також показники використовуваної комп’ютерної техніки. Було висунуто гіпотезу про те, що ці показники пов’язані зі змістовими, наприклад: на якому рівні сприйнято нову парадигму; усвідомлення внеску ІКТ у реалізацію цілей нової парадигми; усвідомлення доречності ІКТ; усвідомлення зручності й практичності ІКТ. У галузі програмного забезпечення розрізняли: програмне забезпечення загального призначення; програмне забезпечення, яке є специфічним для предметів вивчення; розвиток кадрового потенціалу. У будь-якій освітній інновації вчитель відіграє ключову роль. І якщо вчителі не спроможні реалізувати нову методику, то інновація є приреченою на невиконання.

90. освітня політика з питань підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів. ПОЛОЖЕННЯтпро підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів Це Положення регламентує діяльність у галузі підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів і є обов'язковим для всіх вищих навчальних закладів та наукових установ України незалежно від їх підпорядкованості та форми власності. Підготовка науково-педагогічних та наукових кадрів в аспірантурі і докторантурі Загальні положення 1. Аспірантура і докторантура є формами підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації. Аспірантура і докторантура відкривається при вищих навчальних закладах третього або четвертого рівнів акредитації і прирівняних до них закладах післядипломної освіти (далі - вищі навчальні заклади), у наукових установах, які мають висококваліфіковані науково-педагогічні та наукові кадри, сучасну науково-дослідну, експериментальну та матеріальну базу. 2. Відкриття і закриття аспірантури і докторантури у вищих навчальних закладах, у наукових установах (за винятком наукових установ Національної академії наук) здійснює МОНмолодьспорт, а в наукових установах Національної академії наук - її Президія. 4. Підготовка в аспірантурі і докторантурі здійснюється: 1) за рахунок: коштів Державного бюджету України - за державним замовленням для роботи у державному секторі народного господарства; коштів юридичних та фізичних осіб - на умовах контракту - для роботи у державному і недержавному секторах народного господарства; Докторантура До докторантури приймаються особи, які мають науковий ступінь кандидата наук, наукові здобутки та опубліковані праці з обраної наукової спеціальності і які в змозі на високому науковому рівні проводити фундаментальні, пошукові і прикладні наукові дослідження. Термін перебування в докторантурі на загальних умовах не перевищує трьох років, крім умов. Аспірантура До аспірантури на конкурсній основі приймаються особи, які мають вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста або магістра. На клінічні кафедри, у відділи та лабораторії вищих навчальних закладів медичного профілю, а також медичних наукових установ до аспірантури приймаються особи, які на час вступу мають не менше двох років стажу роботи лікарем після закінчення інтернатури, лікарський фах якої відповідає науковій спеціальності аспірантури, або мають кваліфікацію магістра медицини. За такими спеціальностями, як патологічна анатомія, токсикологія, патологічна фізіологія, імунологія і алергологія, мікробіологія, екологія, генетика, паразитологія, мікологія, вірусологія, та науковими спеціальностями таких галузей, як фармацевтичні науки, профілактична медицина, приймаються особи, які мають кваліфікацію спеціаліста та закінчили інтернатуру з лікарського (провізорського) фаху, що відповідає фахові аспірантури. Термін навчання в аспірантурі з відривом від виробництва не перевищує трьох років, а без відриву від виробництва - чотирьох років, крім умов, передбачених у пунктах 19 та 20 цього Положення.

89. освіта дорослих як невід ємна складова освіти впродовж життя. Освіта дорослих є невід'ємною частиною політики навчання впродовж усього життя, та необхідною для життя в умовах конкуренції для забезпечення можливостей працевлаштування, соціальної інтеграції, активного громадянства та особистого розвитку. У зв'язку з цим Європейська Комісія з питань освіти наголошує, що потрібно докладати значних зусиль для гарантування участі ще більшої кількості дорослих у освітньому процесі на протязі їхнього життя. Освіта дорослих - це усі форми навчання, до яких вдаються дорослі після закінчення обов'язкової освіти незалежно від її результатів. Вона охоплює освіту для досягнення особистих та соціальних цілей, в тому числі - працевлаштування, у межах офіційної освіти і поза нею, та у різних навчальних системах.При дослідженні цієї проблеми виявилось, що незважаючи на незначне зменшення кількості низькокваліфікованих працівників на ринку праці, пропозиція все ще значно перевищує попит. Ця ситуація виникла через те, що необхідність у працівниках з низькою кваліфікацією різко зменшилась під впливом науково-технічного прогресу, який вимагає навичок вищого рівня. Було також досліджено недоліки у системі освіти, що призводять до такої ситуації. Зокрема, школи в усіх європейських країнах випускають певну кількість молоді, не готової до подальшої освіти через низький рівень знань або неадекватне сприйняття навчання як такого. Для покращення ситуації працедавці почали інвестувати у професійно-технічне навчання на підприємствах, але стимули до навчання для представників низькокваліфікованої групи виявились недостатніми. Ці позитивні заходи навіть поглиблюють парадоксальність ситуації, оскільки низькокваліфіковані працівники традиційно отримують менше уваги та можливостей для навчання, ніж більш кваліфіковані. Ситуацію ускладнює також факт, що старші за віком працівники (особливо група ризику передпенсійного віку) навчаються рідше і менш охоче, ніж молодші. Зрештою, значна кількість представників групи працівників з низькою кваліфікацію не виявляє бажання навчатись чи перекваліфіковуватись, традиційно поповнюючи лави безробітних. Європейська комісія з питань освіти вважає, що потрібно розробляти та використовувати сучасні стимули для підтримки та заохочення до навчання громадян з метою розвитку їхніх навичок хоча б до мінімального рівня, необхідного для працевлаштування та соціальної інтеграції. Було наголошено, що середні навчальні заклади повинні змінити напрямок зусиль і замість вибіркової підготовки до вступу у вищі навчальні заклади зосередитись на забезпеченні мінімального рівня середньої освіти для всіх громадян, за умов розвитку та підтримання на високому рівні почуття власної гідності в процесі навчання у системі обов'язкової освіти.А враховуючи різкий спад освітньої активності громадян після 34 років, рекомендує розробити способи заохочення цього контингенту до участі у освіті впродовж усього життя, оскільки середній вік працюючих громадян збільшується в усіх країнах Європи, і, відповідно, виникає потреба у одночасному зростанні рівня освіти дорослих серед представників старшого покоління. Програма Грунтвіг зосереджена на навчанні та вивченні потреб учасників процесу освіти дорослих та альтернативної освіти, та на організаціях, що її забезпечують. Підтримка навчання впродовж усього життя та мобільності учасників цього процесу допомагає також у вирішенні проблем, пов'язаних із старінням населення Європи. Програма Грунтвіг під егідою Програми навчання впродовж усього життя Європейської Комісії, що розпочала свою роботу у 2000 році, має метою забезпечення дорослих можливостями для покращення та підтримування їх навичок, знань та здібностей і, відповідно, потенціальних можливостей працевлаштування

88. Освіта і освітня політика україни на початку ХХІ. А) що школа ХХІ століття – це школа цілісного розвитку людини, школа, в якій словом, ділом і фізичними вправами буде розвиватися повноцінна людина, духовно, фізично і соціально готова до змін. Для цього не потрібно нічого руйнувати, а тільки добудувати різноманітні центри для заняття спортом і технічною творчістю, естетичною і екологічною діяльністю, соціальними видами діяльності тощо. Школа – дзеркало суспільства, важливий соціальний інститут. Його можна і потрібно реформувати разом із поступальним розвитком суспільства. Школу ХХІ століття буде створено, з опорою як на вітчизняний, так і на світовий досвід, і в цьому своє місце займає полі центризм, ідея якого народжена в Україні і виникла в процесі як практичної, так і теоретичної діяльності автора в педагогіці ось уже протягом 30 років. б) Україна вступила в новий етап – етап конструктивних реформ, поглибленої практичної роботи. Відчутним є вплив залишкових явищ старої системи соціальної організації та господарювання, що безумовно відбивається й на стані освіти. Україна володіє розвинутою і розгалуженою системою освіти. Сьогодні – це 23 тисячі дошкільних закладів, у яких виховується 1,9 млн. дітей, 22,5 тис шкіл, де навчається близько 7 млн. учнів. Система ПТУ налічує 1147 закладів з півмільйонним контингентом. Вища освіта – це 974 державні навчальні заклади, у яких навчається 1,5 млн. студентів, а також 129 закладів інших форм власності. В освіті працюють майже мільйон педагогічних працівників. Як відомо, Верховною Радою України прийнято Закон “Про освіту”, який відповідає нормам цивілізованих країн. Разом з провідними Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України і рядом галузевих положень це стало завершенням основного етапу формування нормативно-правової бази управління освітньою галуззю. Спільною працею науковців, теоретиків і практиків визначено методологічне підґрунтя освіти: прийнято колегією Міністерства освіти України і доведено на місця Концепції гуманітарної освіти та виховання, позашкільної освіти, навчання і виховання дітей з психофізичними вадами. Попри матеріальні і організаційні труднощі система освіти утримує високі якісні характеристики. Отож цілком зрозумілою є увага міністерства до формування системи контролю за якістю освіти. Важлива роль тут належить Державній акредитацій ній комісії, з початком роботи якої в Україні створена система державно-громадської експертизи якості освітніх послуг. Водночас ведеться серйозна робота щодо залучення позабюджетних коштів. Розширюється міжнародне співробітництво в галузі освіти і науки. Підтвердженням цього є укладення угод з 40 країнами, 610 зарубіжними партнерами. Завдяки цьому залучаються додаткові кошти. Як структура динамічна, освіта розвивається, досягаючи результатів як позитивних, так і негативних. Отож ситуація і нині залишається складною. Виявляється це насамперед в тому, що можливості здобуття повноцінної освіти для різних прошарків населення і в різних регіонах все більше ускладнюється. Економічні негаразди втягують в екстремальні умови існування дедалі ширші верстви населення. Нині в Україні функціонує 682 заклади освіти, які охоплюють понад 138 тис учнів, кожен 9 з яких – сирота або залишився без піклування батьків. Підготовка робітничих кадрів спрямовувалась переважно на задоволення потреб військово-промислового комплексу, суспільного господарства. Вузи концентрувались в регіонах з високорозвиненою промисловістю. Такі диспропорції призвели до того, що 40% випускників не знаходять роботи за фахом. Шкодить справі відомча розпорошеність закладів вищої освіти. Нині вони підпорядковані 30 міністерствам і відомствам, хоч і фінансуються з державного бюджету. в) Нині серед української педагогічної громадськості, на сторінках педагогічної преси і навіть у керівних документах, що регламентують розвиток освітніх процесів, усе частіше вживається теза про необхідність запровадження компетентнісного підходу. Проте цей термін для нас новий і невизначений. Поняття компетентнісної освіти, освітньої компетентності прийшло до нас із зарубіжних країн. Там воно є широковживаним і дослідженим. Поки що в Україні недостатньо представлені оригінальні чи перекладні праці, присвячені цій проблемі. Тож перед тим, як вести мову про “запровадження підходу у практику навчання в національній школі”, потрібно розібратися у сутності вихідних понять і положень такого підходу. Сьогодні у світі існує три підходи (моделі), на основі яких можна аналізувати і розбудовувати освітній процес у сучасній школі. 1) Підхід з точки зору змісту. Тут головним є те, “що викладається учням у школі”. Навчальний план, програми відображають можливості учня, які можуть бути реалізовані на уроках і в позаурочний час.

2) Підхід з точки зору процесу навчання. У цьому випадку головними питаннями стають: що відбувається під час навчання? Як учні навчаються? Що насправді вони засвоюють з того, що викладається? Аналізові підлягають “реальні” явища і процеси, що відбуваються в класі, на уроці та в позаурочний час. 3) Підхід з точки зору результатів. Тут аналізові піддається цілий набір компетентностей (знань, умінь, навичок, ставлень та ін.), котрими оволоділи учні, які закінчують школу. Нові завдання освіти у ХХІ столітті вимагають широкомасштабного застосування інноваційних педагогічних технологій. Органічною стає потреба у конституюванні множинності освітніх траєкторій, для яких характерна варіативність методик, що аналізують розумову діяльність і творчо організовують освітній простір. Найперспективнішою інноваційною технологією вважають “кейс-стаді” – навчання з використанням конкретних навчальних ситуацій, тренінгові технології – тренінг ділової комунікації, особистісного розвитку, комунікативних умінь тощо. ХХІ століття вимагає, щоб Україна, як і кожна держава окремо, а також і всі суспільства разом, створювала необхідні умови – інтелектуальні, економічні, соціальні, політичні, моральні, – які б підвищували педагогічну мотивацію і високо поціновували гідність педагога, науковця, інтелектуала. Ми маємо чітко усвідомлювати: освіта в ХХІ сторіччі – далеко не лише навчання та виховання особистості. У добу глобалізації та високих технологій освіта є чинником соціальної стабільності, економічного добробуту країни, її конкурентноздатності та національної безпеки. Тому освіту не можна і надалі стереотипно відносити до сфери відомчої та галузевої політики, вона є загальнонаціональною, стратегічно важливою проблемою. Тільки за такого підходу забезпечимо виконання проголошеного Президентом України завдання: рівний доступ кожного громадянина до якісної освіти. Висновки Освіта ХХІ сторіччя – це складне і багатовимірне питання, якому слід надати великого значення не тільки серед громадськості, але вона має посісти вагоме місце у державній політиці, оскільки, дедалі очевиднішими стають ті недоліки в українській освіті, які були створені ще за часів Радянського Союзу. Суспільство ХХІ сторіччя цілком слушно називають “суспільством знань”, бо саме знання визначають і матеріальне і духовне життя. Здобуття вищої освіти стає все більш обов’язковим етапом у розвитку особистості. Держава, яка проводить таку освітню політику, створює цим передумови для впровадження новітніх науково-інформаційних технологій. ХХІ століття вимагає, щоб Україна, як і кожна держава окремо, а також і всі суспільства разом, створювала необхідні умови – інтелектуальні, економічні, соціальні, політичні, моральні, – які б підвищували педагогічну мотивацію і високо поціновували гідність педагога, науковця, інтелектуала.

87. Ключові виклики освітній політиці в Україні. Перше. Потребує зміни сам зміст навчання. Слід чіткіше та одно значніше визначити обсяг фундаментальних знань у різних сферах вивчення людини і світу. Звільнити їх від надмірної інформації, що має виконувати роль ілюстративного супроводу пізнавального процесу. Виходячи з людино центристських тенденцій, слід, не обмежувати можливості пізнання природи та світу, надати більше простору для пізнання людини, її індивідуального самопізнання. Необхідно також відпрацювати механізм систематичного оновлення змісту навчання, що має відображати все багатство раціональних знань людства, у тому числі і в духовній сфері. І, безумовно, дедалі актуальнішим стає завдання забезпечити цілісне бачення дитиною навколишнього світу через систему окремих предметів та органічне включення в нього загальнолюдського, зокрема власної діяльності. Друге. Потребує корекції спрямованість навчального процесу. Традиційно він передбачав засвоєння дошкільником певної суми знань, умінь та здатність відтворити їх під час контролю. Робота конкретного педагога оцінювалася, та часто й сьогодні поціновується, лише за сумою знань, засвоєних його підопічними. Отже, в дитини має бути вироблено розуміння необхідності та вміння навчитися упродовж життя. Це і є однією з найважливіших поряд із засвоєнням базових знань функцією навчального процесу. Третє. В інформаційному суспільстві знання є безпосередньою продуктивною силою. І це, відповідно, вимагає від суспільства в цілому, а також від окремої людини вміння застосовувати все нові і нові знання, набуті впродовж життя, у власній практичній діяльності. Тобто, освітній процес від дитсадка до вищого навчального закладу має допомогти кожному набути важливих компетенцій через застосування знань. Для цього необхідний перехід від кваліфікації до компетенції, яка дає змогу знаходити рішення в будь-яких професійних та життєвих ситуаціях, що уможливлює діяльність освіченої особистості незалежно від локального чи глобального ринку праці. Володіння технологією прийняття рішень гарантує людині свободу вибору, здатність адаптуватися в умовах постійних змін. Четверте. Утвердження особистісно орієнтованої педагогічної системи, що могла б реалізувати принцип дитиноцентризму в навчально-виховному процесі, починаючи з дошкільного закладу, як відображення людиноцентриської тенденції у розвитку сучасного світу. Це завдання особливо актуальне для України, де упродовж цілої епохи пошанування особистості, культивування її свободи, м’яко кажучи, не було сильною стороною суспільства. Де індивідуалізація особистості, неможливість самореалізації в різних сферах суспільного життя призвели зрештою до краху суспільства тоталітаристського колективізму як одного з типів псевдоколективізму. Але крах певного типу суспільних відносин і навіть світової наддержави не супроводжувався автоматично зміною самої людини. Безумовно, школа освіта в цілому не могла не сприймати, не культивувати тоталітаристські, а пізніше авторитарні відносини, і не могла продукувати громадян для такого суспільства. Як не прикро це визнавати, але авторитаризм лишив глибокий слід і в сучасній вітчизняній освіті. П’яте. Освіта має готувати людину, органічно адаптовану до життя у світі багатоманітних зв’язків – від контактів із найближчим оточенням до глобальних зв’язків. Тому так важливо навчати дітей змалку співіснувати з іншими людьми та суспільними структурами, виробляти вміння регулювати різні психологічні, соціальні, політичні, міжнаціональні конфлікти з дотриманням вимог культури плюралізму думок. Людина ХХІ століття повинна розуміти світоглядні принципи “Єдність в розмаїтті” та “Доповнення замість протиставлення” і керуватися ними. В умовах глобалізації не зменшується, не зникає, а навпаки – аналізується завдання зміцнювати внутрінаціональні, громадянські зв’язки, патріотичне єднання нації, народу, а отже – маємо виховувати відповідні почуття у дитини вже змалечку, у дошкільному віці. Бо, як ми зазначили, глобалізація – це не тільки тенденція до єдності світу, а й загострення у цивілізованих рамках конкуренції між державами – націями. І тільки згуртована, консолідована нація зможе найбільшою мірою усвідомлювати власний національний інтерес і найбільш ефективно його відстоювати у стосунках з іншими державами. А це означає – створити найліпші умови для життя та розвитку громадян своєї держави. Шосте. Освіта має бути інноваційного характеру, а всі її суб’єкти – від вихованця дошкільного закладу до студента – мають бути здатними до інноваційного типу життя та життєдіяльності. Важливо усвідомити: динамізм об’єктивно зумовлює змінність як надзвичайно важливу рису способу життя людини ХХІ ст. Звідси, необхідність формувати особистість, здатну сприймати зміни як природну норму, а застій, незмінність, застиглість – як прикрий виняток. У свою чергу, сприйняття повсякчасних змін неможливе без задоволення певних освітніх потреб людини упродовж її життя. Звідси – практичне завдання перед Україною, як і іншими країнами, – побудувати ефективну систему неперервної освіти упродовж усього життя людини. Освіта дорослих може здійснюватись як у діючих освітніх закладах, так і шляхом надання освітніх послуг через дистанційну освіту, ЗМІ, особливо телебачення, зусиллями громадських організацій. Можна з певністю сказати, що “Людина розумна” в ХХІ сторіччі – це людина, котра постійно навчається, пізнає. І ця думка має стати нормою життя. Міністерство освіти та науки України завершує підготовку спеціального закону про освіту дорослих. Суспільство ХХІ сторіччя цілком слушно називають “суспільством знань”, бо саме знання визначають і матеріальне і духовне життя. Здобуття вищої освіти стає все більш обов’язковим етапом у розвитку особистості. Держава, яка проводить таку освітню політику, створює цим передумови для впровадження новітніх науково-інформаційних технологій. Наша країна зробила в цьому напрямку значний крок вперед. Якщо в Україні в 1986 р. було 176 студентів на 10 тис. населення, то нині – 330. Таку політику слід продовжувати, адже це створить кращі передумови для інвестицій у нашу країну, робоча сила якої матиме високу кваліфікацію та високий загальний розвиток.

86 – 85..Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти. Суть Болонського процесу полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. У рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо. Пропозиції, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести таких ключових позицій: 1. Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й - до одержання першого академічного ступеня і 2-й - після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років). 2. Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS, зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя». 3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде Грунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти. 4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців. 5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО. 6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної нагромаджувальної системи, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти. Передумовами приєднання системи вищої освіти Украї-ни до Болонського процесу є: адаптація законодавства Ук-раїни до принципів і вимог цього процесу, структурні зміни освіти, запровадження у системі вищої освіти Європейської кредитно-трансферної системи, проведення педагогічного експерименту у вітчизняних вищих навчальних закладах III і IV рівнів акредитації щодо запровадження кредитно-мо-дульної системи організації навчального процесу. Приєднання України до Болонського процесу дасть мож-ливість: 1.Визнати українські дипломи про вищу освіту всіма краї-нами — учасницями Болонського процесу, насамперед че-рез введення загальноєвропейського додатка до диплома. 2.Розширити доступність і підвищити конкурентоспро-можність вищої освіти в Європі; створити умови для знач-ного підвищення мобільності студентів, викладач і адмі-ністративного персоналу. 3.Вдосконалити організацію навчального процесу, кон-тролю та атестації студентів уведенням єдиного для всієї Європи механізму обліку засвоєння студентами змісту освіти (ЕСТ8). Насамперед ідеться про розширення можливостей нелінійної (асинхронної) схеми навчання, що сприятиме реалізації особистісно-орієнтованого підходу до підготовки студентів, вибору ними індивідуальної траєкторії навчання. 4.Підвищити самостійність і водночас відповідальність вищих навчальних закладів у питаннях вибору змісту на-вчання і підвищення якості освіти. 5.Вищим навчальним закладам України контактувати із навчальними закладами як усередині країни, так і поза її межами з метою обміну досвідом щодо змісту освітніх програм, організації процесу навчання. У зв’язку з цим важливо вивчити досвід 40 європейських країн, які підписали Болонську декларацію.

84. ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ В ОСВІТНІЙ СФЕРІ. Процес європейської інтеграції не може обмежуватися лише політичними та економічними факторами - він має охоплювати усі сфери суспільного життя: економічну, політичну, правову, на-укову, культурну, освітню. Більше того, саме гуманітарний розвиток суспільства є головною передумовою і запорукою успішного просування в цьому напрямі. Серед інших чинників інтеграція в освітній сфері виступає одним з найважливіших - довгостроковим чинником всього процесу. Адже саме освіта значною мірою закладає погляди, цінності, способи сприйняття й інтерпретації світу тощо. Тому близькість чи принаймні співмірність освіти має стати ефективним стимулятором процесу європейської інтеграції на тривалу перспективу.Усвідомлення цього фактору керівництвом європейських країн втілилося в започаткуванні Болонського процесу тобто підписанням 1999 року у Болон\'ї 33 країнами Європи угоди про інтеграцію вищої освіти різних країн світу, що стало концентрованим вираженням загальноєвропейських інтеграційних тенденцій в освітній сфері.Крім Європейської комісії та представників 40 країн, які вже офіційно приєдналися до Болонської декларації, «рушійними силами» в Болонському процесі виступають також (організації сприяння з консультативними функціями): Рада Європи, Європейська асоціація інституцій вищої професійної освіти, ЕИА - Асоціація європейських університетів), ЕЗІВ - Асоціація національних союзів студентів Європи, Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО). До «рушійних сил» Болонського процесу, безумовно, треба віднести також провідні університети Європи. З 2002 р. розпочався процес формування Європейського дослідницького простору. 19 вересня 2003 р. відбулася Берлінська конференція міністрів вищої освіти і науки країн Європи, яка проголосила конвергенцію двох євроінтеграційних процесів: створення Європейської зони вищої освіти та Європейського дослідницького простору.Таким чином, окрім власне євроінтеграції в освітній сфері через систему освіти активніше можна сформувати усвідомлення найширшими верствами українського громадянства необхідності якомога повнішої реалізації в цілому стратегічного курсу Української Держави на інтеграцію в європейські та світові структури з метою захисту власних національних інтересів і реалізації духовного та інтелектуального потенціалу Українського народу на благо нинішніх і грядущих поколінь.