Державне управління: загальні положення

Державне управління

Адміністративне право

Джерела адміністративного права, поняття адміністративного права

Адміністративне право — це галузь права, засобами якої (норми, від­носини, законодавство, методи, форми, компетенція суб'єктів, способи реалізації норм) формуються публічно-управлінські відносини, а також організується і забезпечується публічно-управлінська діяльність.

Предметом адміністративного права є сукупність правових відносин, що складаються у сфері публічного (державного і громадського) управління. Як зазначалося раніше, провідна роль у цій системі належить державному управлінню, а значить і державно-управ­лінським відносинам.

Метод субординації формує централізоване, імперативне регулю­вання, яке зверху до низу проводиться на владно-імперативних засадах. Юридична енергія надходить тільки зверху, віц компетентних суб'єктів. Тому статус сторін, їхнє становище у правовідносинах насамперед харак­теризується субординацією чи підпорядкованістю.

Метод координації формує децентралізоване, диспозитивне регулю­вання, що проводиться на паритетних засадах. Джерелом юридичної енергії за такого регулювання є будь-які суб'єкти правовідносин. Тому статус суб'єктів характеризується в першу чергу їх рівноправним стано­вищем у правовідносинах.

Адміністративна-правовий метод — це сукупність прийомів впли­ву, що містяться в адміністративно-правових нормах, за допомогою яких встановлюється юридичне владне і юридичне підвладне становище сто­рін у правовідносинах.

Відносини, що виникають під впливом адміністративно-правового ме­тоду регулювання, характеризуються, як правило, нерівністю сторін і мають назву «владовідносини», або «відносини влади і підпорядкування».

Аналіз прийомів (способів, засобів) впливу, що містить адміністра­тивно-правовий метод регулювання, вказує на те, що їх зміст складається з трьох компонентів: приписів, заборон, дозволів.

Приписи — покладення прямого юридичного зобов'язання чинити ті чи інші дії за умов, передбачених нормою.

Заборони — фактично це також приписи, але іншого характеру, а са­ме: покладення прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій за умов, передбачених правовою нормою.

Дозволи — юридичний дозвіл чинити за умов, передбачених нормою, ті чи інші дії або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням.

Структура адміністративного права

Структура адміністративного права — це внутрішня будова галузі. Іс­нує щонайменше два варіанти визначення структурних складових адмі­ністративного права.

По-перше, структурні складові виділяють за таким критерієм, як мас­штабність дії норм. У даному випадку в адміністративному праві виділя­ють загальну, особливу і спеціальну частини.

Загальна частина адміністративного права поєднує нормативний ма­теріал і теоретичні положення, що розкривають:

· поняття публічного управління, його риси і принципи та співвідно­шення з виконавчою владою;

· поняття адміністративного права;

· зміст адміністративно-правових норм і відносин;

· визначають адміністративно-правовий статус суб'єктів адміністратив­ного права (громадян, Президента України, органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств і уста­нов, державних службовців);

· сутність методів і форм управління; склад адміністративного право­ порушення і сутність відповідальності за його вчинення;

· зміст адміністративного процесу.

Особлива частина поєднує нормативний матеріал і теоретичні поло­ження, що розкривають сутність і зміст регулюючого впливу на економіку, соціально-культурну, адміністративно-політичну та міжгалузеву сфери.

Спеціальна частина поєднує нормативний матеріал і теоретичні по­ложення, що регулюють адміністративно-правову діяльність суб'єктів управління. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх справ, адміністративна діяльність органів митного контролю та ін.

По-друге, структурні складові розрізняють за таким критерієм, як правова природа норм.

У цьому разі в адміністративному праві виділяють такі правові інсти­тути. Наприклад:

· інститут державної служби;

· інститут адміністративної відповідальності;

· інститут місцевого самоврядування;

· інститут адміністративної деліктології;

· адміністративно-процесуальний інститут;

· дозвільний інститут, інститут ліцензування та ін.

Функції адміністративного права

Адміністративному праву притаманні такі функції:

1) правовиконавча є юридичною формою реалізації виконавчої влади;

2) правотворча — наділяє суб'єктів виконавчої влади повноваження­ ми з адміністративної нормотворчості;

3) організаційна — визначається організаційним характером управ­лінської діяльності, що постійно «підтримується» нормами адміністра­тивного права.

4) правоохоронна — забезпечує додержання встановленого у сфері публічного управління правового режиму та захист законних інтересів і прав усіх учасників регульованих управлінських відносин.

 

 

Джерело адміністративного права — це акт суб'єкта публічного управління, що регулює виконавчо-розпорядчу діяльність і складається з адміністративно-правових норм.

Усі джерела адміністративного права мають свої особливості й різ­няться між собою. Ці відмінності найчастіше зумовлені такими обстави­нами: а) цільовою спрямованістю і змістом норм; б) їх юридичною чин­ністю; в) масштабом дії норм; г) правовим статусом адресатів та ін.

Розмаїтість джерел адміністративного права обумовлює необхідність виділення у цьому масиві окремих видів. Найдоцільнішою є така класи­фікація:

1. Конституція України (Основний Закон).

2. Законодавчі акти України:

а) закони України;

б) кодифіковані акти управлінського характеру (кодекси, положення,
статути).

3. Постанови Верховної Ради України, що містять адміністративно-правові норми.

4. Укази і розпорядження Президента України.

5. Нормативні акти, що приймаються органами виконавчої влади:

а) нормативні постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

б) положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України;

в) нормативні накази, інструкції керівників центральних органів ви­конавчої влади;

г) нормативні акти урядових органів управління.

6. Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань,установ і організацій.

7. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів).

8. Нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів (наприклад, рішення, що передбачають у разі порушення їх, адміністративну відпові­дальність).

9. Міжурядові угоди України з іншими державами і міжнародно-пра­вові акти, ратифіковані та визнані нашою державою.

10. Акти судових органів.

Сукупність джерел адміністративного права є специфічною систе­мою, компоненти якої пов'язані між собою. Ознаки системи джерел ад­міністративного права такі:

а) усі вони основані на нормах Конституції та законів, що мають юридичну чинність;

б) нормативні акти вищих органів слугують юридичною базою для нормативних актів органів нижчого підпорядкування, що також є джере­лами адміністративного права;

в) нормативні акти вищих органів, як джерела адміністративного права, мають більшу юридичну силу і масштаб дії порівняно з актами, що приймаються суб'єктами нижчого підпорядкування.

Центральний орган виконавчої влади

Компетенція

Класифікація за компетенцією види органів

Державна служба

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб,
які займають посади в державних органах та їх апараті щодо
практичного виконання завдань і функцій держави та одержують
заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові
повноваження.

Посада

Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладе­но встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організа­ційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Посади державних службовців класифікуються за категоріями та рангами. Основними критеріями класифікації посад державних службов­ців є: організаційно-правовий рівень органу, що приймає їх на роботу; об­сяг і характер компетенції на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу.

Усього встановлено 7 категорій і 15 рангів. Кожній із 7 категорій від­повідає 3 ранги. Отже, державному службовцю присвоюється один із трьох рангів, що відповідає категорії, під яку підпадає та чи інша посада.

Ранг службовцю присвоюється відповідно до очолюваної посади, яку він займає, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Ранги, що відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України. Ранги, що відповідають посадам другої категорії, присвоюються Кабінетом Міністрів України. Ранги, які відповідають посадам третьої — сьомої категорій, присвоюються керівником державного органу, в системі якого працює державний службовець.

Форми державного управління

Узагальнюючи викладені положення, можна зробити висновок, що під формою державного управління слід розуміти зовнішньо виражену дію — волевиявлення суб'єкта управління, здійснене у рамках режиму за­конності та його компетенції для досягнення управлінської мети.

Види форм державного управління. Різноманітність форм держав­ного управління, помітні відмінності в характері, юридичній силі, ролі в управлінському процесі роблять актуальною проблему їх класифікації. Слід зазначити, що донині адміністративно-правова наука не має загаль­новизнаної класифікації форм управлінської діяльності.

Найпоширенішими є дві класифікації:

· за значенням наслідків, які виникають у результаті використання
тієї чи іншої форми (наявності правового ефекту);

· за способом реалізації методів управління.

За значенням наслідків, які виникають у результаті викорис­тання форм, виділяють: а) правові форми державного управління; б) не-правові форми державного управління.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виник­нення юридичного ефекту. Це, зокрема, видання юридичних актів, засто­сування примусових заходів. Такі форми виступають як юридичні факти і можуть формувати адміністративно-правові відносини.

До неправових належать форми, які безпосередньо юридичного зна­чення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії, за ре­зультатами якої видається юридичний акт), або настають за ними (нара­да з приводу реалізації юридичного акта).

За способом реалізації методів управління виділяють такі форми:

1. Видання нормативних актів управління (встановлення норм права, адміністративна правотворчість).

2. Видання ненормативних актів управління (застосування норм пра­ва, видання індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво).

3. Укладання адміністративних договорів.

4. Здійснення реєстраційних та інших юридичне значущих дій.

5. Провадження організаційних дій.

6. Виконання матеріально-технічних операцій.
Зупинимося на змісті перелічених форм.

1. Видання нормативних актів управління (встановлення норм права, адміністративна правотворчість). Основним призначенням цієї форми управлінської діяльності є виконання наказів, законів, а також інших державно-владних приписів, для реалізації яких потрібні додаткові поло­ження нормативного характеру.

2. Видання ненормативних актів управління (застосування норм пра­ва, видання індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво) — найбільш масштабна частина управлінської діяльності. Саме за допомогою юридичних актів індивіду­ального характеру закони та інші правові норми застосовуються до кон­кретних обставин управлінського життя. Такі акти містять точно визна­чені та персоніфіковані юридично-владні приписи. Вони відіграють роль юридичних фактів, з якими пов'язуються виникнення, зміна, припинення адміністративно-правових відносин.

3. Укладання адміністративних договорів. Своєрідною формою дер­жавного управління слід вважати адміністративні договори. З самого по­чатку доцільно зазначити, що досить інтенсивно використовуваний в ад­міністративно-правовій літературі термін «адміністративний договір» у нормативних джерелах не вживається.

Адміністративний договір — система взаємних забов'язань, між на­званими в акті управління суб'єктами, формулювання і виконання яких має метою вирішення визначених державою завдань.

Така угода спрямована на встановлення, зміну чи припинення адмі­ністративно-правових відносин.

Отже, подальший розвиток механізму державно-управлінської діяль­ності за умови поступового переходу до ринкових відносин робить акту­альною проблему адміністративно-договірних угод (адміністративних до­говорів) з позицій дослідження еволюції адміністративно-правових форм реалізації державного управління.

4. Здійснення реєстраційних та інших юридична значущих дій. До та­ких форм насамперед слід віднести різні реєстраційні дії. Наприклад, ре­єстрація й облік автомобільного транспорту, реєстрація винаходів і від­криттів, суб'єктів підприємницької діяльності, нормативних актів.

Донині сутність та юридична природа реєстраційних дій повністю не з'ясована. Деякі дослідники вбачають у реєстрації тільки елемент техніч­ного обліку. Проте державна реєстрація має не лише інформаційне зна­чення, її роль головним чином полягає в тому, щоб підтвердити юридич­ні факти чи їх системи. Очевидно, акт реєстрації є рішенням компетентного органу, що вказує на юридичний стан суб'єкта. Реєстраційні дії мають юридичні наслідки. Так, незареєстровані транспортні засоби не можна експлуатувати, незареєстрований нормативний акт не може бути опублікований і розісланий тощо. До інших юридичне значущих дій та­кож належать: прийняття присяги, службове атестування тощо.

5. Здійснення організаційних дій — це повсякденні та різноманітні
вияви управлінської дисципліни, що безпосередньо не спричиняють
юридичних наслідків. Організаційні дії здійснюються для забезпечення
чіткої й ефективної роботи відповідних систем управління. Вони мають
внутрішньоуправлінське, внутрішньоапаратне значення. Водночас вони
можуть використовуватися для певного впливу на фомадські структури
і громадян.

До таких дій можна віднести різні інструктування, наради, семінари, збори, конференції, надання практичної допомоги, розповсюдження по­зитивного досвіду, проведення контрольних заходів, вивчення громад­ської думки, розробка заходів щодо впровадження новітніх досягнень науки і техніки тощо.

6. Виконання матеріально-технічних операцій має допоміжний харак­
тер. З їх допомогою обслуговується процес управління та інші форми
управлінської діяльності, спрямовані на утворення нормальних умов для
виконання адміністративних функцій.

До матеріально-технічних операцій належать дії з підготовки мате­ріалів для проведення організаційних заходів, видання юридичних актів, діловодство, складання довідок, звітів, оформлення документів тощо. Роль і значення матеріально-технічних операцій не можна зменшувати. Від них багато в чому залежить ефективність управлінської праці.

Види примусу

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньо­му порядку та передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правовідносин, по-перше, заходів попере­дження правопорушень, по-друге, заходів припинення правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових уста­новлень.

Види заходів адміністративного примусу. Заходи адміністративного примусу поділяються на три групи:

а) заходи адміністративного попередження;

б) заходи адміністративного припинення;

в) заходи відповідальності за порушення адміністративно-правових
установлень.

Проте, виділяючи у третій групі лише стягнення, слід визнати, що за межами класифікації залишаються заходи примусу, які, як і стягнення, застосовуються як заходи відповідальності адміністративного характеру.

Критерієм, за яким конкретні заходи адміністративного примусу, що входять до зазначених груп, різняться один від одного, є їх «розміщення» стосовно протиправної дії.

Заходи адміністративного попередження мають на меті не дозволити вчинити протиправний вчинок і застосовуються, якщо правопорушення тільки передбачається. Заходи адміністративного припинення мають не дозволити розвинутися протиправному вчинкові (припинити його), міні­мізувати збитки. Вони застосовуються, якщо вчинок вже почав здійсню­ватися. Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових установлень застосовуються за умови, якщо встановлено склад проти­правного вчинку, тобто вчинок уже є правопорушенням.

Заходи адміністративного попередження. Ці заходи (їх часто на­зивають адміністративно-попереджувальними) застосовуються з метою попередження правопорушень за умови, якщо їх вчинення лише перед­бачається.

Сутність попередження (запобігання, профілактики) правопорушень полягає, по-перше, в тому, щоб не допустити протиправної поведінки з боку конкретних осіб, які до такої поведінки схильні; по-друге, в усунен­ні причин, що сприяють вчиненню правопорушень і утворенню умов, які виключають протиправну поведінку.

Законодавець вважає адміністративно-попереджувальну роботу важ­ливим компонентом забезпечення законності, порядку та дисципліни. Виходячи з цього, він вводить у КУпАП спеціальну статтю (ст. 6 «Запо­бігання адміністративним правопорушенням», яка передбачає вжиття профілактичних заходів, визначає їх цілі та суб'єктів.

У повсякденному житті громадяни частіше стикаються з адміністра­тивно-попереджувальними заходами, які застосовуються правоохоронни­ми органами (міліція МВС, податкова міліція, прокуратура), державни­ми інспекціями, контрольно-ревізійними службами та іншими, уповнова­женими на те державою структурами. Це, зокрема:

• перевірка документів. Вона здійснюється з метою визначення: особистості конкретної особи; якісних характеристик товарів, виробів, послуг; належності документа його пред'явникові; обгрунтованості та законності застосовуваних дій; справжності пред'явленого документа;

· безперешкодний вхід у житлові приміщення громадян, які перебува­ють під адміністративним наглядом;

· відвідання підприємств, закладів, організацій для виконання профі­лактичних функцій;

· опечатування приміщень, використовуваних як каси, місця зберіган­ня документів, товарно-матеріальних цінностей; опечатування вимі­рювальних приладів і пристроїв;

· вилучення для проведення аналізу проб продукції, яка призначена
для реалізації населенню;

· заборона або обмеження у встановленому порядку руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів з ме­тою забезпечення громадської безпеки;

· заборона експлуатації транспортних засобів, технічний стан яких за­грожує безпеці руху;

· тимчасова заборона (обмеження) доступу громадян на окремі ділян­ки місцевості або об'єкти з метою забезпечення громадського поряд­ку і громадської безпеки тощо.

Характерною особливістю адміністративно-попереджувальних захо­дів є те, що вони застосовуються в ситуаціях, коли правопорушення немає. Практиці відомі два види таких ситуацій:

1. Якщо є реальні підстави передбачати, що може здійснитися право­
порушення і його слід не допустити.

Заходи, що можна вжити при цьому, можуть бути а) індивідуальни­ми або персоніфікованими і б) загальними, що не мають чітко визначе­ного конкретного адресата.

Прикладом індивідуальних або персоніфікованих заходів (адресова­них конкретній особі) можуть слугувати правила адміністративного на­гляду. Вони являють собою систему обмежень і встановлюються стосов­но конкретних осіб, звільнених з місць позбавлення волі та схильних до протиправних вчинків. Прикладом загальних заходів (що не мають кон­кретного адресата) можуть слугувати заходи контролю на безпеку, які за­стосовуються в авіації щодо ручної поклажі, багажу, вантажу, а також па­сажирів.

2. Якщо потрібно забезпечити необхідний правопорядок за надзви­чайних (екстремальних) умов.

Надзвичайні умови, що зумовлюють необхідність застосування адмі­ністративно-попереджувальних заходів, можуть бути різноманітними: пожежа, епідемія, повінь, землетрус, аварія, нещасний випадок тощо.

Найкраще ці заходи представлені в Законах України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р., «Про зону надзви­чайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р., «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного ха­рактеру» від 8 червня 2000 р. Це встановлення особливого режиму в'їзду, виїзду, пересування; заборона масових і спортивних заходів; введення ко­мендантської години та ін.

Заходи адміністративного припинення. Цей вид заходів (у юри­дичній літературі їх іноді називають «адміністративно-припинювальними») належить до другого різновиду заходів адміністративного примусу.

Сама назва вказує на їх цільове призначення — припинення неправо­мірної поведінки, їх призначення полягає: а) в припиненні протиправної поведінки; б) в усуненні шкідливих наслідків протиправної поведінки; г) утворення необхідних умов для можливого в майбутньому притягнен­ня винної особи до адміністративної відповідальності.

Заходи адміністративного припинення можуть застосовуватись як самостійні (наприклад, припинення функціонування пункту харчування у зв'язку з порушенням санітарно-епідеміологічних правил), так і разом з іншими заходами адміністративного примусу, зокрема, з адміністратив­ними стягненнями.

Одні заходи адміністративного припинення через їх специфічне при­значення застосовуються досить часто, наприклад, вимога до громадяни­на чи посадової особи припинити правопорушення (п. 1 ст. 11 Закону України «Про міліцію» від 25 грудня 1990 р.); інші — не так часто, на­приклад, обов'язкові до виконання приписи господарюючим суб'єктам щодо припинення порушення прав споживачів (п. 1 ст. 5 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 15 грудня 1993 р.); треті — порівняно рідко, наприклад, застосування працівниками міліції вогне­пальної зброї як крайнього заходу (ст. 15 Закону України «Про мілі­цію»).

Заходи адміністративного припинення, як правило, закріплюються в нормативному порядку. Вони зафіксовані в ст. 260 КУпАП (заходи за­безпечення провадження у справах про адміністративні правопорушен­ня). У ній, зокрема, говориться: «з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпані інші заходи впливу, встановлення особи, складання протоколу про адміністративне правопорушення у разі немож­ливості складання його на місці вчинення правопорушення, якщо скла­дання протоколу є обов'язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ і виконання постанов у справах про адміністративні пра­вопорушення допускається адміністративне затримання особи, особис­тий огляд, огляд і вилучення речей і документів».

Заходи відповідальності за порушення адміністративно-право­вих установлень. Найбільш чітко окреслену класифікаційну групу захо­дів адміністративного примусу становлять примусові заходи впливу, які містяться в адміністративно-правових санкціях і застосовуються за пору­шення адміністративно-правових установлень.

їх головною особливістю є те, що вони застосовуються виключно як заходи відповідальності та містяться в адміністративно-правових санк­ціях.

В юридичній літературі до цієї групи заходів адміністративного при­мусу доволі часто включають тільки адміністративні стягнення.

Такий підхід звужує сферу застосування адміністративно-примусо­вих заходів цієї групи, залишаючи за її межами заходи впливу адмініст­ративних санкцій, що не належать до адміністративних стягнень.

Зокрема, ст. 24^і КУпАП передбачає вжиття до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років за вчинення адміністративних правопорушень приму­сових заходів впливу, які не є стягненнями; в санкції ст. 46^і міститься мі­ра відповідальності, яка не передбачена цим же Кодексом як вид адмі­ністративного стягнення (вилучення радіаційне забруднених предметів).

До юридичних осіб, у порядку відповідальності за порушення адмі­ністративно-правових установлень, можуть вживатися заходи впливу, які законодавець в одних випадках визначає як стягнення (ст. 28 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1882 р.), а в інших — як «заходи адміністративного характеру» (ч. 10 ст. 2 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» від 23 вересня 1997 р.).

Адміністративне судочинство

У системі конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина особлива роль відводиться судовому контролю за публічним управлінням. Результатом багаторічної творчої діяльності колективу суддів, вчених-юристів, адвокатів, котрі були членами групи Кабінету Міністрів України з розробки першого Адміністративно-процесуального кодексуУкраїни, став остаточно підготовлений проект закону, який було внесенонародними депутатами України на розгляд Верховної Ради України, запідсумками якого 6 липня 2005 р. його прийнято як Кодексадміністративного судочинства України (далі — КАС). Уже сама назваКодексу відображає теоретико-правову концепцію, що активно розвиваласяпротягом останнього десятиріччя у вигляді форм і засобів функціонуванняадміністративної юстиції, зокрема, адміністративного процесу якскладного судового явища. Йдеться про наявні у ньому складові:адміністративне судочинство, адміністративне провадження (за складамиадміністративних правопорушень) та адміністративно-процесуальний розглядсправ. Сучасні наукові уявлення про адміністративне судочинствовідрізняються від традиційних концепцій адміністративної юстиції, якастановить фундамент юридичної ваги у структурі адміністративногопроцесу. На відміну від позиції російських вчених, які досліджуютьпроблеми адміністративної юстиції (Ю.М. Старилов та інші), мирозрізняємо вказані категорії, оскільки головний смисл і завданняадміністративного судочинства — забезпечити дотримання принципуверховенства права у відносинах між публічними органами державної владита місцевого самоврядування з людиною і громадянином, при цьомувраховувати міжнародні зобов’язання України та практику Європейськогосуду з прав людини. Нормативні положення Конституції України проздійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства єконституційно-правовим базисом, на основі якого відбуватиметьсяформування адміністративної юстиції в Україні як організаційно-правовоїформи здійснення права на судовий захист незалежним і неупередженимсудом. Отже, адміністративне судочинство слід визначити як систему принципів таадміністративно-процесуальних норм, які зумовлюють і регламентуютьпорядок розгляду судом справ щодо публічно-правових спорів, котрівиникають у сфері адміністративно-правових відносин між суб’єктами права(фізичні та юридичні особи) у сфері здійснення владних управлінськихфункцій. З цього випливає, що сучасне адміністративне судочинство стає,у певному розумінні, важливою формою захисту публічних прав та свободлюдини і громадянина, а також законних інтересів публічних осіб. Такимчином, законодавець з прийняттям КАС відкрив шлях становленню новогопроцесуального судочинства у сфері судового контролю за публічнимуправлінням, втілюючи в життя пріоритет конституційних гарантій захиступрав і свобод людини і громадянина.

Види заходів (у справах)

Уповноважена особа має право в межах своїх повноважень застосовувати такі заходи забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення:

1) доставляння;

2) адміністративне затримання;

3) особистий огляд, огляд речей, огляд транспортного засобу, що знаходяться при фізичній особі; огляд належать юридичній особі приміщень, територій, що знаходяться там речей і документів;

4) вилучення речей і документів;

5) усунення від управління транспортним засобом відповідного виду;

6) медичний огляд на стан сп'яніння;

7) затримання транспортного засобу, заборона його експлуатації;

8) арешт товарів, транспортних засобів та інших речей;

9) привід.

Державний контроль

Види державного контролю

Контроль є одним з найпоширеніших і дієвих способів забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції.

Аналіз існуючої практики свідчить, що контрольна діяльність містить такі елементи: визначення характеру та строків контрольних заходів; за­лучення до контролю спеціалістів, представників громадськості; аналіз підсумків контролю, формування висновків і прийняття рішень; розроб­ка заходів з виконання прийнятих рішень, вибору шляхів, форм і методів їх реалізації.

Що стосується рішень, то вони мають бути конкретними, їх важливо своєчасно довести до виконання, а також пояснити виконавцям. Конт­рольні органи мають надавати виконавцям практичну допомогу в реалі­зації рішень; вони ж зобов'язані систематично аналізувати хід роботи з їх виконання.

До контрольної діяльності висувається низка вимог, згідно з якими вона має бути:

1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в межах конкретних нормативних приписів;

2) систематичною, тобто мати регулярний характер;

3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує, її ефективність;

4) всебічною, тобто охоплювати найважливіші питання, поширюва­тися на всі служби та структури підконтрольних органів;

5) глибокою, тобто перевірці мають підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати в роботі, а й ті, що мають добрі результати. Ця вимога дає змогу виявляти та поширювати передовий досвід, запобігати помилкам та упущенням;

6) об'єктивною, тобто виключати упередженість;

7) гласною, тобто її результати мають бути відомі тим, хто підлягав контролю;

8) результативною (дієвою). Ця діяльність не може обмежуватися виявленням фактичного стану справ. Вона має супроводжуватися кон­кретними заходами з усунення недоліків.

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну діяльність за видами. Підхід до вирішення цього питання залежить від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому ві­домо досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види контролю: 1) контроль з боку органів за­конодавчої влади (парламентський контроль); 2) контроль з боку Прези­дента України та його апарату (президентський контроль); 3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль); 4) контроль з бо­ку центральних органів виконавчої влади; 5) контроль з боку місцевих органів виконавчої влади; 6) контроль з боку органів судової влади; 7) контроль з боку органів місцевого самоврядування; 8) контроль з боку громадськості (громадський контроль);

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють: 1) державний контроль; 2) громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виді­ляють: 1) загальний контроль; 2) відомчий контроль; 3) надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здіснюється контроль, ви­діляють: 1) попереджувальний контроль; 2) поточний контроль; 5) на­ступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють 1) зовнішній конт­роль; 2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють: 1) загальний, що охоплює всі напрями діяльності суб'єкта, що контролюється; 2) цільовий контроль окремого напряму роботи.

Крім зазначених, існують й інші класифікації контрольної діяльності.

Зупинимося на видах контролю, що детерміновані місцем суб'єкта в системі державних органів (перша класифікаційна група).

1. Контроль з боку органів законодавчої влади (парламентський контроль). Цей вид контролю здійснюється Верховною Радою України згідно з Конституцією України і прийнятими відповідно до неї норма­тивними актами з цього питання.

Відповідно до Конституції України Верховна Рада здійснює конт­роль за: виконанням державного бюджету (п. 4 ст. 85); діяльністю Кабі­нету Міністрів (п. 13 ст. 85, статті 87 і 113); використанням наданих Ук­раїні від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України (п. 14 ст. 85); до­держанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (п. 17 ст. 85, ст. 101).

Для реалізації контрольних повноважень Верховна Рада використо­вує постійно діючі та тимчасово діючі структури.

До постійно діючих належать Рахункова палата і Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

Рахункова палата здійснює від імені Верховної Ради контроль за ви­користанням коштів Державного бюджету України (ст. 98 Конституції). Вона діє незалежно від будь-яких органів держави, є підзвітною та під­контрольною Верховній Раді.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ст. 101 Конституції) здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

До тимчасових структур парламентського контролю належать тим­часові слідчі комісії. Вони утворюються Верховною Радою України згідно зі ст. 89 Конституції для проведення розслідування з питань, що станов­лять суспільний інтерес.

2. Контроль з боку Президента України та його апарату (прези­дентський контроль). Будучи главою держави, Президент України на­ ділений правом контролю за додержанням законності в усіх структурах і сферах функціонування виконавчо-розпорядчої системи держави.

Він має право відміняти акти Кабінету Міністрів України, Ради мі­ністрів Автономної Республіки Крим. Президент є гарантом додержання Конституції України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції).

Для здійснення своїх функцій, зокрема й контрольних, Президент може створювати необхідні дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи та служби (п. 28 ст. 106 Конституції). Таким органом, наприклад, є Адміністрація Президента України. У своїй структурі Адміністрація

Президента України має контрольне управління і організує контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень, а також доручень Президента органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

З метою виконання законів і у межах своєї компетенції Президент України видає укази й розпорядження, що мають підзаконний характер і є обов'язковими для виконання на всій території України.