Укладення договору. Представництво

Договір (contractus) походить від латинського дієслова contrahere, буквально означає (con + trahere) стягувати, тобто зводити до од­ного волю сторін. Це поєднання волі сторін і призводить до укла­дення договору. Процес такого поєднання або, іншими словами, укладення договору — складний набір юридичних дій. Починаєть­ся він з оголошення сторони, яка бажає вступити в договірні відно­сини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення пев­ної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається офертою (propositio).

Оферта могла бути виражена в будь-якій формі і будь-яким способом, аби вона була доведена до певного або невизначеного ко­ла осіб і правильно ними сприйнята. Це може бути пряма пропози­ція майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб вступити в договірні відносини, або оголошення, зроблене у доступній формі, реклама, виставка товарів на ринку, у лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свою оферту. Наприк­лад, для стипуляції вона могла мати форму постановки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбут­ній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір, що збігається або не збігається з відповіддю. Сама оферта договору не породжувала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферта була прийня­та зацікавленою особою (акцептована). Прийняття пропозиції ук­ласти договір називалось акцептом. У консенсуальних договорах акцептування оферти і було досягненням угоди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів, крім акцептування, оферти, для укладення вимагалось виконання певних формальностей (до­тримання форми, передача речі тощо). Від моменту їх виконання визначався час переходу права власності на річ від відчужувача до набувача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання ін­ших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста присутність сто­рін, оскільки зобов'язання трактувалося як суто особисті відноси­ни між певними особами. Юридичні наслідки, що випливають із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб, які брали участь у йо­го встановленні. Тому спочатку не допускалося встановлення зобо­в'язання через представника.

Такі обмеження і уява про характер зобов'язання відповідали натуральному господарюванню, коли цінові відносини були в почат­ковому стані. З розвитком обороту поступово, з великою обереж­ністю, але приживається практика укладення договорів через представників. Претори все частіше визнають такі договори.

ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

 

Вербальні договори

Літеральні (письмові) договори

Реальні контракти

Консенсуальні контракти

Безіменні контракти

Пакти та їх види

 

Зобов'язання з контрактів (ex contractu) — найчисленніші до­говори в римському договірному праві. Контрактом визнавалася угода, яка була підставою виникнення зобов'язальних відносин. Проте римське цивільне право такими визнавало не будь-яку уго­ду, а лише ту, яка захищалася шляхом позовів. Тому всі угоди, що виникали в римському цивільному обороті, поділялися на дві гру­пи— контракти (contractus) і пакти (pactus). Істотною відмінніс­тю між ними було те, що контракти захищалися позовами, а пакти як неформальні угоди таким чином спочатку не захищалися. Інши­ми словами, в римському праві існувала замкнена система догово­рів; контрактами визнавалися лише ті угоди, які користувалися по­зовним захистом. З цього приводу Ульпіан писав: «Деякі угоди за­гального права породжували позови, деякі позовні заперечення. Ті, що породжували позови, уже не називаються угодами, а одержу­ють власну назву контракту, наприклад: купівля-продаж, найм, то­вариство, позика, поклажа та інші подібні контракти» (Д. 2.14.7 рг).

Назва певного контракту обумовлювала відповідний цивільний позов, яким він захищався. Незалежно від назви і змісту контрак­ту основною умовою його дійсності була воля сторін на досягнення тієї мети, яка передбачалася даним контрактом. Той же Ульпіан зазначав: «Поняття угоди є настільки загальним, що Педій пере­конливо говорить, що нікчемний контракт, нікчемне зобов'язання, яке не містить у собі угоди, будь вона укладена шляхом передачі речі чи шляхом проголошення слів: бо й стипуляція, яка здійсню­ється у вербальній формі, нікчемна, якщо позбавлена згоди сто­рін» (Д. 2.14.1.3).

Неважко помітити, що форма і волевиявлення в різних контрак­тах неоднакові. У докласичному праві урочиста фіксована форма як стипуляція була абстрактним правочином. За цією формою практично можна укласти будь-який договір.

 

Вербальні договори

Вербальними називалися договори, які укладалися усним про­голошенням певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту їх проголошення — verbis. Звідси й назва — вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятва-обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні і встановлен­ні посагу. Два останні договори укладалися рідко і не одержали широкого визнання. Стипуляція, навпаки, виявилася зручною фор­мою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.

Сутність названих договорів найбільшою мірою відображає сти­пуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встановлювався у фор­мі постановки майбутнім кредитором певного запитання і належ­ної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору відбува­лося у присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція відома вже Законам XII таблиць. Договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника збігалася з поставленим за­питанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» — «Обіцяю дати сто». Якщо ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'янос­то», договору не виникало. Проте в більш розвиненому праві було допущено визнання договору в такому разі в меншій сумі. Оскіль­ки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитань і відповідей, то, зрозуміло, вона була недоступною для глухих і німих. У період абсолютної монархії укладення стипуляції допус­калось у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби за суттю це не було протизаконним. Проте й тоді вона була недоступна для глухих і німих.

Стипуляція характеризувалась певними ознаками. Це суто фор­мальний договір навіть у класичному праві. Зобов'язання, що ви­никало з неї, було одностороннім — кредитору належало лише право вимагати, а на боржникові лежав тільки обов'язок виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не визначалась близька мета, не проглядалася ма­теріальна основа, з якої виникало зобов'язання. З поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що останній обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами стипулятивне зобов'язання мало абстрактний характер, було зручною формою договірних відносин. Якщо сторони чомусь не хотіли розкривати матеріальну осно­ву договору, його найближчу господарську мету, вони вдавалися до стипуляції. Часто вона використовувалась і з метою новації.

Таким чином, у формі стипуляції можна було укласти будь-який договір. Проте абстрактний її характер не позбавляв пра­ва боржника доводити, що матеріальна основа, за якою він взяв на себе зобов'язання, не здійснилась. Вона визнавалася дійс­ною і в тих випадках, коли сторони зазначали найближчу мету договору.

Характерні ознаки стипуляції (абстрактний характер, простота укладення, можливість швидкої реалізації) мали багато переваг, що зробило її найбільш вживаною, а в класичний період і основ­ною формою обороту. Розширення застосування стипуляції зумо­вило її удосконалення. Для надання більшої вірогідності факту укладення стипуляції почали вдаватися до письмової форми, що одержала назву cautio. Поступово письмова форма витісняє стипуляційну. Наявність письмових документів припускало, що сло­весна форма передувала їм.

У класичний період стипуляція широко застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зо­бов'язань. Порука — договір, за яким встановлювалась додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручителя) за ви­конання зобов'язання боржником. Даний договір допоміжний, іс­нував паралельно з основним доти, поки існував основний. Якщо припинялось основне зобов'язання, то припинялася і порука, ме­тою якої є забезпечення виконання основного зобов'язання. Кре­дитор, обіцяючи дати в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, бажає гарантії в тому, що він одержить їх назад. Не відмов­ляючи боржнику в його проханні, кредитор все ж вимагає, аби хтось третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь це не зможе зробити боржник. Останній змушений знайти третю особу (поручителя) і домовитися з ним про прийняття додат­кової відповідальності. При укладенні основного договору у формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну відповідь від боржника, яка збігалася з його запитанням, ставив потім таке ж запитання присутньому при цьому поручителю. Якщо він давав стверджувальну відповідь, що збігалася з поставленим запитан­ням кредитора, договір поруки вважався укладеним. Таким чином, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручителем про прийняття на себе додаткової відповідальності.

У класичному римському праві відповідальність поручителя мала саме додатковий (акцесорний) характер. Це означало, що кредитор за закінченням строку договору мав право вимагати ви­конання зобов'язання з боржника або з поручителя. Право вибору належало кредитору. Таку акцесорну відповідальність поручите­ля слід відрізняти від так званої субсидіарної (запасної, додатко­вої відповідальності), яка наставала лише при неможливості вико­нання зобов'язання боржником. Зрозуміло, що для поручителя ак­цесорна відповідальність була обтяжливішою ніж субсидіарна. Юстиніан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручи­тель може вимагати, аби кредитор спочатку звернув стягнення на майно основного боржника і лише після виявлення його неплато­спроможності наставала відповідальність поручителя.

Виконуючи зобов'язання, поручитель мав право заявити вимогу (регресний позов) до основного боржника про відшкодування ви­трат, які він поніс замість боржника.

Обіцянка встановити посаг також здійснювалася у формі стипу­ляції з метою її правового забезпечення. Адже обіцянка, дана в присутності свідків та ще й за спеціальною ритуальною формою, надавала їй значення договору. Остання давалася у присутності нареченого у формі односторонньої заяви нареченої, частіше її домовладики. Дана заява могла бути зроблена боржником однієї із зазначених осіб за наказом кредитора. Обіцянка встановити посаг могла бути проголошена і у формі звичайної стипуляції. Проте, встановлена будь-яким з наведених способів, вона породжувала на боці чоловіка право вимоги до того, хто обіцяв посаг.

Однією з форм стипуляції була клятва-обіцянка ліберта (раба, відпущеного на волю). Перед тим, як відпустити останнього на во­лю, його власник брав з раба обіцянку надавати йому (патрону) по­слуги. Вона укладалася в урочистій формі, яка одночасно визнача­ла зміст і ознаки, тривалість і періодичність різних послуг та ін­ших майнових надань. Відпущений на волю раб був зобов'язаний лише в межах цієї обіцянки. За наказом патрона визначені послуги могли надаватися й іншим особам, але в межах обіцянки, тобто за­мість патрона. З цього приводу маємо таке свідчення: «Якщо ліберт володіє мистецтвом пантоміми, правильно, щоб він надавав безоплатні послуги не тільки самому патрону, а й на свята друзів (патрона); таким же чином правильно, щоб той ліберт, який знає медицину, безоплатно лікував друзів патрона за його бажанням. Адже, щоб користуватися послугами свого ліберта, патрону не обов'язково влаштовувати свята чи хворіти» (Д. 38.1.27).

У формі стипуляції укладалися й інші правочини. Так, в одно­сторонньому порядку могла бути проголошена обіцянка на користь громади про спорудження будинку, цінний подарунок, передачу грошової суми. В такому разі зобов'язання виникало за умови, що обіцянка давалася на правомірній підставі.