Словник маловідомих термінів та визначень

Гестор - одна зі сторін у позадоговірних зобов'язан­нях.

Реальні контракти - договори, для дійсності яких було необхідне реальне виконання дій чи передача ре­чей (грошей).

Кондикційний позов - вид позову, який передбачав по­вернення потерпілій стороні всього набутого за її рахунок.

Кумуляція - помноження відповідальності при вчиненні делікта кількома особами.

Ноксальна відповідальність - право домовладики віддати в рахунок відшкодовування збитку когось із винних членів сім'ї.

Солідарна відповідальність - однакова, рівномірна майнова відповідальність за квазіделікт усіх учасників.

Поняття та види договорів

 

Римське договірне право — перше всесвітнє право суспільства товаровиробників, яке з його неперевершеною за точністю розроб­кою всіх істотних правових відносин простих товароволодільців (покупець і продавець, кредитор і боржник, договір і зобов'язання тощо) досягло, досконалості. Воно є завершеним правом простого товарного виробника.

Договірне право було надійним інструментом, яким забезпечу­валась жорстка експлуатація не тільки рабів, а й вільного малозаможного населення. Разом з тим, договори були основною правовою формою, за якою здійснювався величезний товарообіг і господарсь­ке життя Стародавнього Риму. Правовому впливу піддавалися всі економічні, торгові та інші відносини. Римляни створили розгалу­жену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову осно­ву ділових відносин. Римське договірне право класичного і після-класичного періодів — результат тривалого, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. Багато договорів були рецепійовані середньовіковими економічними формаціями, а будучи пристосова­ними до нових умов, збереглися і в сучасному праві.

Договір (contractus) — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового резуль­тату — виникнення, зміни або припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки проявом взаємної згоди. Отже, договір є угода двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утри­мання від її здійснення.

Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких сторони — контрагенти. Можуть бути також тристоронні та багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснен­ня дії. Наприклад, сусіди домовилися, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світло в його вікнах.

Договір — вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сто­рін, але це саме акт, дія, в результаті якої виникає зобов'язання, одна з підстав його виникнення. Проте не кожен договір породжує зобов'язання, хоча переважна більшість є основою для їх виник­нення. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо­в'язання виникають (крім договорів) ще з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

Раннє римське договірне право позначалось обтяжливим фор­малізмом, який відступав у міру розвитку договорів. Разом з тим навіть у розвинутому римському праві не кожна угода, яка хоч і не суперечила закону, визнавалася договором. Для визнання угоди договором вимагалось дотримання встановлених формальностей, без яких правові наслідки не наступали.

Римська договірна система, будучи досить розгалуженою і багатоланковою, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види угод — контракти і пакти, які істотно різнилися між собою.

Контракти як угода формально визнавалися приватним пра­вом і забезпечувалися позовним захистом (рис. 1). Система конт­рактів була замкнутою, до неї не допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контра­ктів) спочатку взагалі не мали юридичного значення. Але під тис­ком обігу, що швидко розвивався, торгівлі класичне і післякласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжували ділове життя за межами кола контрактів. Вони не користувалися позовним захистом, не мали юридичного значення, покладаючись лише на совість контрагентів, на їхні моральні засади, але не на право. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства ци­вільний оборот не міг вже задовольнятися замкнутим колом конт­рактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надав­ши їм позовного захисту.

Контракти, в свою чергу, поділялись на види. Критерієм поділу були підстави виникнення зобов'язань, що випливали з контрак­тів. Ще в II ст. Гай розрізнив чотири види зобов'язань, що з них випливали шляхом: передачі речі — res; проголошення певних слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; досягнення угоди — consensus.

Гай писав: «Тепер перейдемо до зобов'язань, основний поділ яких розрізняє два види: кожне зобов'язання виникає або з дого­вору, або з правопорушення.

Розглянемо передусім ті, які виникають з договору; їх чотири види, а саме: вони виникають внаслідок передачі речі, або урочис­тими словами, або письмовим чином, або простою угодою» (Гай, 3.88—89).

Такі підстави виникнення зобов'язань з контрактів. Вони слугу­ють критерієм розмежування окремих видів контрактів: реальні, вербальні, літеральні і консенсуальні.

Відмінність між реальними і консенсуальними контрактами по­лягала в тому, що реальні виникають з моменту фактичної пере­дачі речі. Жодна усна угода цього зобов'язання не породжувала і юридичного значення не мала. Консенсуальні контракти, навпаки, виникали саме з моменту досягнення угоди (усної чи письмової), хоча річ може бути передана пізніше угоди (якщо договір спрямо­ваний на передачу такої). Практичне значення цієї відмінності полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе від­повідальність за невиконання, якщо було досягнуто угоди. В ре­альному — угода без фактичної передачі речі зобов'язання не по­роджує, отже, його невиконання не тягне відповідальності.

Кожній з названих груп відповідав строго визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходи­ти з однієї групи в іншу. Наприклад, договір позики належав до групи реальних (до речі, він і зараз належить до неї). Відповідно чотири групи договорів містили вичерпний перелік контрактів. Між тим, життя вимагало визнання юридичної чинності і за інши­ми договорами.

Згодом виникає ще один вид договорів — квазіконтракти (quasi contractus). Життя та цивільний оборот зумовлювали появу зобо­в'язань не тільки з договорів та правопорушень (деліктів). Часто зобов'язання виникали з інших юридичних фактів, які римські юристи певним чином не систематизували. Проте останні з'явля­лися все частіше і їх треба було систематизувати. Той же Гай усі юридичні факти, які породжували зобов'язання (крім договорів і деліктів), об'єднав в одну групу: зобов'язання, що виникають з різ­них видів підстав. Він підкреслював, що вони виникають з догово­рів, квазідоговорів, деліктів і квазіделіктів. Ця чотиричленна кла­сифікація була сприйнята Інституціями Юстиніана (Д 3.13.2).

 

Контракти

 

1. Вербальні (стипуляція, обіцяння приданого, обіцяння послуг патрону вільновідпущеником).

2. Літеральні (прибутково – видаткові книги, син графи, хірографи).

3. Реальні (позика, позичка, схов, застава).

4. Консенсуальні (купівля – продаж, найм речей, найм послуг, найм роботи, дарування, товариства).

5. Безіменні 1. Do, ut des — даю тобі, щоб ти дав мені

2. Do, ut facias — даю тобі, щоб ти мені зробив

3. Facio, ut des — я зроблю тобі щоб, ти мені дав

4. Facio, ut facias — я зроблю тобі щоб, ти зробив мені

5. Міна

6. Оціночний договір

 

Рис.. 1. Контракти

Проте варто підкреслити, що словосполучення «ніби з догово­рів» (квазіконтрактів) ще не визначало сутності такої підстави виникнення зобов'язання. Це швидше не визначення, а порівняння. Ним лише підкреслювали, що трапляються випадки, коли зобов'я­зання виникають не тільки з договорів і деліктів, а й з інших під­став. Договору немає, а зобов'язання виникає, дуже близьке до до­говірного. Адже справді, договору як такого немає, а складаються майнові відносини подібні до договірних. Наприклад, одна особа за власною ініціативою турбується, піклується про чуже майно, ху­добу, рабів тощо їх господар терміново виїхав, залишивши майно без догляду, а худоба, раби потребують не просто догляду, а й го­дівлі. От сусід і виявив таке піклування. При цьому він витратив свою їжу і корми. З цього факту виникає зобов'язання, з якого ви­пливає право особи, що проявила піклування до худоби, рабів, ви­магати відшкодування понесених витрат. Така вимога правомірна, і володілець худоби, рабів зобов'язаний її виконати, хоча в даному разі ніякого договору між ними не було. Зобов'язання виникло з факту вчинення певної дії. Безперечно, воно буде мати чинність за наявності інших необхідних умов, про які йтиметься нижче, що не ввійшли до цього переліку контрактів.

У докласичному римському праві в пору панування формалізму і при укладенні договорів, і при тлумаченні їхнього змісту перева­гу надавали букві договору, а не його суті. Навіть, якщо в договір закрадалася помилка, яка перекручувала розуміння, відступити від його буквального змісту було неможливо. В такий спосіб тлу­мачилися закони. Так, приблизно в III ст. до н. е. був прийнятий за­кон Аквілія, за яким будь-хто, хто неправомірно знищив або по­шкодив чуже майно, ніс відповідальність, але за однієї неодмінної умови: якщо шкода заподіяна corpore corpori, тобто тілом тілу, ма­теріальним предметом матеріальному предмету. Отже, якщо чу­жий раб вбитий палицею, відповідальність наставала, а якщо за­морений голодом — ні. Пізніше преторська практика поширила відповідальність і на ті випадки, коли не було corpore corpori.

За цим же критерієм розрізнялися і договори: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочи-ни доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, дру­гі— класичному. Насамперед при тлумаченні законів спостеріга­ється тенденція до все більшого проникнення у зміст, надаючи йо­му перевагу перед буквою. Потім цей принцип переходить і на договори. Важливішим визнається не те, що сказано (id quod dic­tum est), а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді (id quod actum est).

Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, як і зобов'я­зання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша несе тільки обов'язки, називалися односторон­німи (наприклад, договір позики). Договори, в яких кожна із сторін мала права і несла обов'язки, називалися двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Ін­коли одна сторона одержувала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Мо­жуть бути договори, в яких і обов'язки розподілялися між сторо­нами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповіда­ли обов'язкам і правам другої. Вони називалися синалагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Розрізнялися договори платні (коли майнову вигоду мають обидві сторони, наприклад, при купівлі-продажу) і безоплатні (коли вигоду має тільки одна сторона, наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і казуальні, формальні і неформальні тощо.

Як вже зазначалося, для римської договірної системи характер­ний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне госпо­дарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єдну­вала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю назвою. Характер позову визначав­ся змістом договору.

 

Умови дійсності договорів

Не кожна угода була договором. Юридичної чинності вона набу­вала тільки за умови дотримання встановлених обов'язкових ви­мог: законність договору, вільне волевиявлення сторін, форма до­говору, предмет договору і можливість до виконання. При недо­триманні хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.

Законність договору. Зміст договору, що укладався, мав відпо­відати вимогам чинного законодавства, не суперечити його припи­сам. Вимога законності договору розумілась широко: він не пови­нен суперечити нормам права, добрим звичаям, а також законам природи. Головна увага зверталась на зміст, але законність повин­на дотримуватися і до всіх інших елементів договору. Дія, що є йо­го предметом, має бути законною. Наприклад, договір купівлі-про­дажу предметів культу, майна храмів або інших вилучених з обо­роту речей визнавався незаконним. Таким же буде і договір, укладений особою неправоздатною або недієздатною, а також при недотриманні відповідної форми або такий, що суперечить нормам моралі, добрим традиціям і звичаям. Так, якщо до договору доручення включалась умова про оплату за послуги, то це суперечило добрим звичаям, оскільки брати гроші за виконання послуг не го­дилося. Незаконними визнавалися й договори, які обмежували правоздатність особи (наприклад, зобов'язання не брати шлюб).

Воля сторін і способи її виявлення. Воля сторін виражається в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Отже, вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Проте для виникнення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Вона недоступна для інших, а для укладення договору необхідно саме її зовнішній вияв, при тому в такій формі (або способом), яка доступна для сприйняття і розуміння іншими особами. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе вияв­лення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає продати якусь річ, він повинен виразити свою волю в такий спосіб, щоб вона була сприйнята правильно іншими. Таким чином, воля укласти договір повинна бути виражена зовні в певній об'єктивній формі — волевиявленням. Форми його можуть бути найрізноманіт­нішими, але достатньо чіткими, зрозумілими, здатними для сприй­няття іншими. Воля може проявлятися усно, письмово, певною по­ведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках, навіть, мовчан­ням або засобами так званих конклюдентних дій. Наприклад, по­купець, зайшовши до тютюнової лавки, кладе гроші на прилавок. Це значить: він бажає купити тютюн, тобто укласти договір.

Спосіб прояву волі має важливе значення для її правильного тлумачення. Будучи невдало виявленою, вона може призвести до неправильного її витлумачення, помилок та інших негативних на­слідків. Тому для деяких договорів закон приписує чітко визначе­ний спосіб виявлення волі (манципація, стипуляція та ін.).

Ідеальним був договір, в якому збігалася воля і спосіб її вияв­лення. Тут ніяких колізій не виникало. Значно важче було у ви­падках, коли внутрішня воля особи не збігалася з її зовнішнім про­явом. Розбіжності між справжньою волею і формою її прояву мог­ли стати непомітними для другої сторони — контрагента.

Інколи складаються ситуації, коли воля сторони в договорі ви­явлена настільки чітко і зрозуміло, що ніякого сумніву не викли­кає і немає потреби у з'ясуванні і тлумаченні того, чого саме хотіла дана сторона в договорі. І все ж ця сторона заявляє, що вона дійсно висловила свою волю таким чином, але зробила це внаслідок фак­торів, які зовсім перекрутили її волю: в результаті обману, погро­зи, насильства, помилки тощо. Отже, зазначені фактори досить іс­тотно впливали на вираження волі в договорі. Римські юристи ре­тельно вивчили їхній вплив на волевиявлення сторін у договорі.

У цивільному обороті нерідко має місце обман. Це така власти­вість людської вдачі: поки буде існувати названий оборот, доти буде застосовуватися обман як засіб виграшу в жорсткій конкурентній боротьбі або просто, щоб поживитися за рахунок свого партнера.

Обман (dolus) так визначав видатний Лабеон: «Злий умисел Сервій визначав так: це є певна хитрість для введення іншого в оману, коли удається видимість одного, а робиться інше. Лабеон же говорить, що можна і без удавання діяти таким чином, що кого-небудь обходять (обманюють), можна і без злого наміру робити одне і створювати удавану видимість іншого: так діють ті, хто шляхом також облуди утримують і охороняють або своє, або чуже; тому (Лабеон) саме так визначив злий умисел: це лукавство, об­ман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, обплутати іншого. Визначення Лабеона правильне» (Д. 4.3.1.2).

Внаслідок формалізму раннього римського права договір, укла­дений під впливом обману, вважався дійсним. Але вже при Цицероні претор у свій едикт вводить захист сторони в договорі, яка по­терпіла від обману шляхом надання їй позову про обман. Ульпіан повідомляє, що цим едиктом претор виступає проти дворушників і зловмисників, котрі шкодять іншим яким-небудь лукавством: під­ступність перших не повинна приносити користі, простота других не повинна їм заподіювати шкоди. В едикті такі слова: «Стосовно того, про що буде заявлено, як скоєному за злим умислом, якщо за цими справами не надається іншого позову і буде зрозуміла спра­ведлива підстава, я дам позов» (Д. 4.3.1.1).

Неправильна уява однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлен­ня, яке не відповідало справжній волі, називалася помилкою (er­ror). Питання про її юридичні наслідки вирішувалися в залежності від вини особи, що неправильно виявила свою волю. При наявності такої вини особа вважалася пов'язаною зазначеним зобов'язан­ням, а при відсутності юридичних наслідків помилки зобов'язання не виникало.

Розрізнялися помилки істотні і неістотні. До істотних належали помилки: а) в характері правочину (error in negotio); б) в предметі (error in corpore); в) в особі (error in persona).

Помилка в характері правочину може полягати в тому, що одна із сторін неправильно оцінює предмет договору. Наприклад, особа передає річ на тимчасове зберігання, а друга — вважає, що річ їй надали для тимчасового користування. При обмані і насильстві од­на сторона ставала жертвою дій другої. Але бували випадки, коли одна із сторін одержувала неправильну уяву про предмет договору не під впливом обману, насильства чи погрози, а внаслідок по­милки, тобто, коли інша сторона діяла сумлінно і добросовісно. Як­що сторона в договорі одержала неправильну уяву про предмет договору внаслідок помилки, останній не виникав, оскільки між сторонами не виникало збігу волевиявлень.

Помилка в предметі договорі) (error in corpore) — помилка контрагента в договорі про предмет договору (наприклад, прода­ється один земельний наділ, а покупець думав про інший, ваза ку­пувалася як золота, а виявилася бронзовою). В такому разі дійс­ність договору залежала від того, наскільки властивість предмета вплинула на його істотність. Ульпіан з цього приводу писав: «Відомо, що при продажах і купівлях повинна бути згода: якщо ж (у сторін) наявні розбіжності стосовно самої покупки, або стосовно ціни, або стосовно чого-небудь іншого, то купівля вважається та­кою, що не відбулася. Тому, якщо я вважав, що купую Корнеліанський маєток, а ти вважаєш, що продав Семпроніанівський, то ку­півля нікчемна, оскільки наявна розбіжність стосовно предмета. Також, якщо я вважав, що купую раба Стиха, а ти вважав, що продаєш відсутнього Памфіла, то, як відомо, купівля нікчемна, оскільки наявна розбіжність у предметі» (Д. 18.1.9 рг).

Отже, якщо сторони в договорі припустилися помилки в пред­меті, то їхня угода юридичних наслідків не породжувала. Проте, якщо розбіжність сталася щодо назви речі, а щодо її суті — сум­ніву немає, то така угода визнається договором.

Стосовно помилок щодо предмета при укладенні договорів се­ред римських юристів одностайності не було. Так, відомий юрист Павло вважав, якщо бронзова ваза продана як золота, то договір все ж виник, але тільки стосовно бронзової вази. В той же час він уточнював свою позицію: «Я (покупець) буду мати до тебе вимогу, засновану на dolus, якщо ти (продавець) мене навмисне обманув» (Д. 45.1.22).

Ульпіан дотримувався протилежної позиції: «Що ж ми скаже­мо, якщо обидва помиляємося щодо речовини і якості? Наприклад, якщо я вважав, що продаю золото, а ти вважав, що купуєш його, тоді, коли була мідь. Наприклад, співспадкоємці продали за високу ціну одному із спадкоємців браслет, про який говорили, що він зо­лотий і який виявився в значній мірі зробленим з міді. (Встановле­но, що продаж існує, оскільки в браслеті все ж була певна частина золота. Бо якщо що-небудь було позолочено, то хоча б я вважав це золотом, продаж дійсний; якщо ж мідь продається за золото, то недійсний)» (Д. 18.1.14). Інший юрист Марцел, навпаки, вважав, що й у такому разі угода дійсна (Д. 18.1.9.2). Він свою думку аргументував тим: є згода щодо предмета, хоча й наявна розбіжність щодо речовини (з якої зроблено цей предмет).

Розбіжність поглядів римських юристів щодо помилки так і не була ними усунута.

Помилка в особі (error in persona) вважалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо особа контрагента мала істотне зна­чення для іншої сторони. Наприклад, певна особа думала укласти договір з відомим художником, а художник виявився не тим, за якого його прийняв контрагент. Оскільки в такому разі була наяв­на розбіжність щодо оцінки один одного, то і не було спільної згоди обох сторін. Отже, не виникало й договору. Проте, якщо одна із сторін надавала іншій для виконання договору певну суму грошей, то, зрозуміло, з цього факту виникало зобов'язання, хоча воно й виникло не з договору.

З цього приводу цікаві міркування залишив Цельс: «Якщо ти просив і мене, і Тиція позичити тобі (гроші), і я наказав моєму бор­жнику обіцяти тобі, і ти вчинив стипуляцію, вважаючи, що він є боржником Тиція, то чи будеш ти зобов'язаним переді мною? Сум­ніваюсь, якщо ти не вкладав зі мною ніякого правочину. Але пра­вильно думати, що я можу вважати тебе зобов'язаним, але не то­му, що я позичив тобі гроші, — це не може статися інакше, як між тими, хто дав згоду; але оскільки мої гроші надійшли тобі, то чесно і справедливо, щоб ти їх повернув» (Д. 12.1.32).

В даному разі Цельс використав давно застосовуваний у прак­тиці римських юристів і магістратів прийом оперувати відомим по­няттям «bonum et aequum» — принцип добра і справедливості. Адже саме Цельсу належить відомий афоризм «ius est ars boni et aequi» — право є мистецтво добра і справедливості.

Зазначений принцип не був принципом римського права, він ли­ше був словами відомого юриста, який часто використовували для обґрунтування того чи іншого висновку, міркування чи іншого по­ложення, яке не можна було обґрунтувати правом. У цілому афо­ризм позитивний, але він часто слугував для прикриття свавільної поведінки, рішення суду чи магістрату.

Якщо особа виявила волю під впливом обману, то їй надавався позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стягнення за­подіяних збитків, що настали в його результаті. Позов мав відвер­то становий характер. Справа в тому, що присудження за ним тяг­ло за собою безчестя (infamia) для відповідача. Тому даний позов не застосовувався проти знатних осіб, батьків, патронів, інших осіб і замінювався іншим.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примус може полягати у фізичному насильстві або в психічному впливові — погрозі (metus). Воля вважалася ущербленою, якщо погроза була протиправною, реальною і «викликала страх перед великим злом» (Д. 4.2.5). Тому не мала значення погроза, на­приклад, застосувати санкції до несправного боржника.

Приблизно такі ж правові наслідки, які наставали при обмані (dolus), мали місце і при застосуванні фізичного насильства до во­левиявлення. Насильство (metus) буквально означає страх, грубе фізичне насильство, vis — сила. Очевидно, в Римі часто застосову­валися такі прийоми як вимагати що-небудь силою і залякуван­ням. Ульпіан так тлумачив: «Але під силою ми розуміємо грубу силу і таку, яка здійснюється проти добрих звичаїв, але не таку, яку магістрат здійснює внаслідок своєї влади, тобто таку, що до­зволяється правом і здійснюється на підставі права, пов'язана з посадою, яку виконує магістрат. Проте Помпоній пише, що едикт застосовується до протиправних дій (магістрату римського народу або презеса провінції), якщо магістрат змусив кого-небудь дати гроші під впливом страху, що навіювався думкою про вчинення смерті або катування» (Д. 4.2.3.1).

Ці вислови юристів свідчать, що управителі провінцій Римської імперії не вважали нижче своєї гідності застосувати насильство і залякування для власного збагачення за рахунок підвладних. Про­те привертає увагу те, що наводячи перелік непорядних дій, вчи­нення яких тягне за собою безчестя, ганьбу, претор не зазначає силу і насильство як підстави для останніх. Очевидно, для вищих верств правлячої верхівки Риму вчинення зазначених дій не було ганьбою.

Близькою до фізичного насильства за своїм значенням і наслід­ками була погроза, тобто психічний вплив шляхом залякування застосувати насильство, що також позначалося терміном metus. Дії, які вчинялися під страхом, оцінювалися римськими юристами неоднозначно. Одні вважали їх дійсними. Цельс так писав з цього приводу: «Якщо (син) внаслідок примусу батька взяв дружину, яку він не взяв би за своєю волею, то він все ж взяв шлюб, який не вкладається між небажаючими; справа розглядається так, що він згодився на це (взяти шлюб)» (Д. 23.2.22).

Інший юрист визначив поняття примусу і його юридичного ефекту. Він писав: «Якщо страх змусив мене прийняти спадщину, то я вважаю, що я зробився спадкоємцем: хоча я і не висловив би бажання, якби я користувався волею, але, будучи змушений, я все ж висловив свою волю» (Д. 4.2.21.5).

Отже, правочини, вчинені під впливом загрози, самі по собі не стають недійсними. Проте згодом претор заради справедливості повинен був дати потерпілому повернення до первісного станови­ща і тим надати можливість утриматися від вчинення дії під за­грозою. Отже, претор мав можливість захистити особу, що вчини­ла певні дії під загрозою чи насильством, шляхом повернення в первісне становище. Крім цього, сторона, яка уклала договір під впливом насильства чи погрози, мала право протягом року вимага­ти чотирикратного відшкодування, якщо відповідач добровільно не здійснить реституцію. Після закінчення року позов надавався лише на однократний розмір.

З часом насильство почали тлумачити витонченіше, не тільки як грубе фізичне. Джерела містять таке свідчення: «Ти думаєш, що сила тільки тоді, коли людям заподіюються рани. Сила буде й тоді, коли хто-небудь вимагає не судовим порядком те, що, на його думку, він вважає таким, що належить виплаті на його користь. Якщо буде доведено, що яка-небудь річ боржника (або гроші, що складають предмет боргу), окрім будь-якого судді, безпідставно знаходиться у чиємусь володінні (або прийнята ним) і не буде пе­редана самим боржником по добрій волі, і ця особа сама проголо­сила на свою користь рішення за цією справою, то ця особа не буде мати права на предмет боргу» (Д. 4.2.13). Проте таке тлумачення насильства не знайшло підтримки з боку юристів. Ульпіан з цього приводу писав: «Претор говорить: «Я не визнаю дійсним те, що вчинено під страхом». Колись в едикті зазначалося: «що (вчинено) під впливом сили (насильства) або страху». Про силу нагадувалося для випадків, коли необхідність нав'язувалася проти волі; страх —• хвилювання розуму внаслідок наявної або майбутньої небезпеки. Але потім нагадування про силу було виключено, оскільки вчине­не під впливом грубої сили повинно розглядатися так же, як вчи­нене під впливом страху» (Д. 4.2.1).

Римське право визнавало правочин, зроблений під впливом по­грози, дійсним. Юристи обґрунтовували це тим, що «хоча і під тис­ком, під примусом, але ж волю я виразив» (Coactus tamen volui) (Д. 4.2.21.5). Пізніше прийшли до висновку, що воля, виявлена під тиском, не є дійсною. Особі, яка виявила волю під впливом погрози, надавався позов для оспорювання правочину: позов з договору, або спеціальний позов — actio quod metus causa.

Той, хто застосував примус, присуджувався до відшкодування завданих збитків. При відмові добровільно виконати вирок він присуджувався до чотирикратного розміру заподіяної шкоди.

Наступною умовою дійсності договорів була правоздатність і дієздатність сторін. Саме по собі волевиявлення (вільне, усвідо­млене, не ущемлене) договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мали не всі. Крім рабів, правоздатності були позбавлені підвладні, які нездатні укладати договори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності осо­би, що не мали статусу римського громадянина. Для вільного воле­виявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та інші категорії вільного населення. Вільне волевиявлення можливе тільки при наявності право- і діє­здатності як фізичних, так і юридичних осіб.

Для певної категорії договорів істотне значення мала форма волевиявлення, тобто укладення їх у формі, якої вимагав закон, Її недотримання призводило до недійсності договору. Це — манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

Необхідною умовою дійсності договору є чітка визначеність йо­го предмета. Римське право розрізняло зобов'язання визначені і невизначені. У визначених предмет визначався зрозуміло і чітко, не викликаючи сумнівів, у невизначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі зі спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив спеціаліст). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, роз­різнялися родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визна­чався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений ро­довими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, — це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально визначена річ, то й зо­бов'язання індивідуально визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що в разі загибелі родової речі без вини бор­жника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Да­ний принцип висловлювався афоризмом: речі, визначені родовими ознаками, не гинуть — genus non perit. Випадкова загибель інди­відуально визначеної речі припиняла зобов'язання.

Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'язань, ос­кільки його предмет визначався родовими ознаками. Однією з умов дійсності договорів була і реальна можливість виконання дій, що складають його предмет. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: немає зобов'язання, якщо його предмет не­можливий (impossibilium nulla obligatio est). Неможливість дії мо­же бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості може бути договір про політ на Місяць в умовах Стародавнього Риму. Якщо предметом договору купівлі-продажу ставала річ, вилучена з обороту, — це юридична неможливість ви­конання договору. Останній вважався неможливим до виконання, якщо він суперечив загальноприйнятим правилам (наприклад, зо­бов'язання виконати роль свахи).

 

Зміст договору

Зміст будь-якого зобов'язання і, передусім договірного, ви­значено відомою тріадою юриста Павла: dare, facere, praestare; dare — в розумінні передати право власності на яку-небудь річ однією особою іншій; facere — «зробити», тобто виконати певні дії або утриматися від їх виконання; praestare — «надати» річ у тим­часове користування або надати певні послуги. Зміст зобов'язання (договору) визначає відповідні права й обов'язки сторін: оскільки сторони домовилися про вчинення якогось діяння, то в другої сто­рони виникає право вимагати його виконання, а перша повинна ви­конати зазначене діяння.

При цьому слід мати на увазі, що в римському рабовласницько­му суспільстві договорів з приводу виконання якоїсь фізичної ро­боти було порівняно мало. Її виконували раби, а з ними договорів не укладали. І все ж римське право знало договори про найм робо­ти, виконання послуг та інші, предметом яких була саме робота.

Крім зазначених елементів, зміст договору включав у себе й ін­ші. Вони поділялись на три види: істотні (необхідні), звичайні і ви­падкові. Істотними визнавалися такі, без яких договір взагалі не виникав (наприклад, в договорі купівлі-продажу товар-ціна). Кож­ний договір мав свої специфічні необхідні елементи, які об'єднува­лися однією властивістю — без них договір не міг існувати. Разом з тим, у договір могли входити і елементи, без яких він не втрачав юридичного значення. Наприклад, у той же договір купів­лі-продажу включався пункт, який встановлював обов'язок про­давця доставити товар у домівку покупця. Це не було, безумовно, обов'язковим. Такі складові змісту договору називалися звичайни­ми. Крім них, за бажанням сторін у договір могли входити елемен­ти, які не були для даного договору необхідними і звичайними. Їх називали випадковими (умови, строки).

Умова як фактор дійсності договору відрізняється від умови як випадкового елементу в договорі. В даному разі вона розглядаєть­ся в останньому значенні. Як випадковий елемент умова включа­ється в договір тільки за бажанням сторін і є застереженням у до­говорі, що ставить його чинність у залежність від настання пев­ної обумовленої в ньому подїі. При укладенні не відомо, настане ця подія чи ні, якщо настане, то договір набуває чинності або припи­няє її. Якщо настання чинності договору обумовлено настанням цієї події, то така умова називається відкладальною, або суспензивною. Наприклад, настання чинності договору купівлі-продажу будинку поставлено в залежність від переїзду продавця на проживання в інше місто. Він переїде в інше місто, договір набуває чинності, не переїде — договору немає.

Якщо ж чинність договору продовжується до настання обумов­леної події, то така умова називається від міняльною, або резолю­тивною. При відміняльній умові договір набуває чинності відразу після його укладення і припиняє з настанням даної умови, а при відкладальній умові — набуває чинності тільки при настанні даної умови. Прикладом відкладальної умови може бути здавання в найм будинку до одруження сина.

Строки. Чинність договору може бути поставлено в залежність від настання певного строку. В цьому і умови, і строки подібні між собою. Відмінність полягає в тому, що умова може настати або не настати, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим. Якщо настання строку зазначено точно — це певний строк (наприклад, договір укладено на два місяці), а якщо ні (наприклад, договір ку­півлі-продажу набере чинності зі смертю спадкодавця) — невизначений строк. Строки (як і умови) поділяються на відкладальні і відміняльні. Договори, не обтяжені умовами і строками, називали­ся чистими. Умова не повинна суперечити закону, добрим звича­ям і бути можливою до виконання.

Мета договору. Найближча мета, задля якої укладається дого­вір, називається паузою. Наприклад, покупець зобов'язується спла­тити продавцю певну суму, щоб набути певну річ. Останнє і є най­ближчою метою, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою його укладення. Договори, в яких мета (кауза) проглядається чітко, називаються каузальними. Проте не в усіх договорах кауза помітна. Є такі, сторони в яких чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприк­лад, стипуляція). Ці договори ніби абстраговані від своєї мети і на­зиваються абстрактними.

Тлумачення договору