Історичні форми процесів. Легісакційний процес

Легісакційний процес. Це найдавніша форма республікан­ського судочинства, яка існувала за часів республіки близь­ко до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actiones в перекладі на українську — законні дії. Приватна саморозправа формаль­но не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтову­вав її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: per legis actiones — діяти законним чином, на законній підставі, не вдаючись до насильства.

Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до суду. Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.

Передусім легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою, носив яскраво вира­жений становий характер, був розрахований на досить об­межений господарський оборот.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами зако­ну, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Позовні форми (фор­ми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали в суворій таємниці і надавали простим людям за певну винагороду. Якщо ж фор­ма звертання не була відома позивачу, він не міг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдава­лося точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто. Проте тільки суворе дотримання форми звертання давало позивачеві пра­во продовжувати процес.

Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про ру­хому річ, її належало принести чи привезти до суду. В разі спору про нерухому річ, доставка якої до претора була не­можливою, приносили (приводили) частину речі (шматок колони від спірного будинку, вівцю від спірної отари, коня від спірного табуна). Іноді в спорі про нерухому річ (наприк­лад, про земельний наділ) сторони з дотриманням особливих ритуалів відправлялись до наділу, брали шматок землі та при­носили претору як символ спірної речі. При цьому визнача­лась і сума закладу, яка в разі виграшу спору поверталась позивачеві, а в разі програшу — надходила до скарбниці. ^[ Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд; що не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий роз­глянути свою судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засо­бами, навіть застосовуючи силу. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище, перед ним не виника­ло труднощів доставити відповідача до суду. Коли ж відпо­відач займав високе становище в суспільстві, то важко уяви­ти, якими засобами позивачеві вдавалося доставляти його до претора чи до суду. Такий відповідач завжди мав змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою рабів, використати свої інші можливості.'В разі неявки відповіда­ча до претора розгляд спору не починався: Хоча римське право передбачало багато негативних наслідків для такого відповідача, проте всі вони носили формальний характер, легко нейтралізувалися могутністю відповідача.. Врешті-решт, звернутися до претора позивач міг зі своїм позовом тільки в спеціально відведені дні. В сезон сільсько­господарських робіт, під час війни, свят, трауру та інших громадських подій до претора звертатися заборонялось, ос­кільки він був зайнятий більш важливими державними спра­вами. Отже, днів для закладання позову в претора залиша­лося не так вже й багато.

Існує й інша особливість цієї форми легісакційного про­цесу (речового спору): для ведення процесу вимагалося внес­ти певний грошовий заклад своєї правоти — сакрамент. Якщо такої суми в позивача не виявлялося, процес не діставав подальшого руху. При цьому сума сакраменту могла бути досить великою.

Розглядання справи (судочинство) починалося в претора з того, що позивач брав в руки спеціальну паличку — віндик-ту (символ давнього спису) і, поклавши її на спірну річ, проголошував: «Я запевняю, що цей раб (або інша спірна річ) за квіритським правом належить мені. Як я сказав, так і накладаю перед тобою свою віндикту»: Цей ритуал позива­ча дістав назву віндикація (vindicatio). Якщо відповідач мов­чав або погоджувався з твердженням позивача, позов вва= жався визнаним і процес закінчувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то здійснював ті ж дії — накладав свою віндикту на спірну річ, проголошуючи такі самі слова, тобто здійснював контрвіндикацію. Претор, вислухавши доводи сторін, проголошував: «Обидва залиште річ». Все це відбу­валося в присутності 5—7 запрошених свідків. В цьому ри­туалі відбивалися історичні картини розв'язання спору у вигляді приватної саморозправи; претор ніби втручався в боротьбу, яку вчинили між собою позивач і відповідач за своє право. Після команди претора сторони знімали зі спірної речі свої віндикти. Потім позивач питав відповідача: «На якій підставі ти претендуєш на цю річ?» Відповідач заявляв: «Наклавши віндикту, я поступаю по праву» і приводив не­обхідні пояснення та обгрунтування своєї позовної вимоги.

Вислухавши заперечення відповідача, позивач вимагав: «Оскільки ти претендуєш на річ всупереч праву, то я викли­каю тебе встановити заклад в сумі 50» (чи 500 залежно від суми спору). Відповідач вимагав того самого від позивача.

Вислухавши сторони, претор повинен був вирішити пи­тання про те, у кого з них має залишитися спірна річ до закінчення розгляду спору. Сторона, у якої річ залишалася, забезпечувала її схоронність і гарантувала передачу стороні, що вигравала спір, шляхом забезпечення поручниками ви­конання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистій формі зверталися до свідків, присутніх при цьому в претора, і просили їх засвідчити все, що вони бачили. Звернення до свідків — літісконтестаціо (litis contestatio — засвідчення спору) — мало важливе правове значення, оскільки погашало позов, тобто після розгляду спору в претора позивач уже не мав змоги повторно закласти той самий позов проти того само­го відповідача, якщо навіть з яких-небудь причин справа не розглядалась в суді і позивач не отримав присудження.

Моментом літісконтестації справа провадженням у прето­ра закінчувалась, далі в присутності сторін претор призна­чав суддю і справа переходила в другу стадію in judicium — до суду.

Отже, провадження справи в претора не було розглядом справи по суті. Тут не розглядались докази, не викликались свідки по справі, не заслуховувались їх показання. Претор не приймав ніякої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав присяжний суддя, а в деяких випадках (наприклад, спори про спадщину) — судо­ва колегія. Судді обиралися народними зборами. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справи. Суддя збирав докази по справі, перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьо­му він не був зв'язаний ніякими формальностями. Процес проходив в простій, доступній формі. Розібравшись у суті спору, визначивши правого і винного, суддя виносив вирок, який саме тут оголошував учасникам процесу в усній формі. Вирок був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опро-тестуванню. Навіть при його явній незаконності, неспра­ведливості, неправосудності змінити або відмінити його вже ніхто не мав права.