Основні інститути римського приватного права

Найбільш давнім із відомих зараз підходів до визначення структури (системи) приватного або цивільного права є інституційна система, за якою структурно вибудовувалося право у Стародавньому Римі. Суть інституційної системи полягає в тому, що норми групуються за певними ознаками (однорідність відносин, що регулюються) у інститути, що розташовуються згодом у логічній послідовності. Щодо інституційної системи побудови, котра, нібито, мала місце у римському праві, існують дві поширені помилки.

По-перше, припускається, що така структура характерна лише для приватного, а не для усього римського права, і саме у такому контексті розглядають його основні інститути.

По-друге, нерідко вважають, що таких інститутів у римському приватному праві було 3: 1) особи (personae), 2) речі (res), 3) способи придбання речей (actio). При цьому посилаються на висловлювання Гаю та його Інституції, котрі, нібито, мають таку структуру.

Так, Гай зазначав, що усе право, яким ми користуємося, стосується або осіб, або речей, або позовів (Гай. І. 1.8). Отже можна припустити, що норми права публічного також розглядалися як такі, що стосуються осіб (суб'єктів права), речей (як найважливішого виду об'єктів права) і позовів (засобів захисту суб'єктивних прав, котрі використовуються за ініціативою зацікавлених осіб). При цьому слід взяти до уваги, що особисті немайнові права також були предметом правового регулювання, але розглядалися вони не як об'єкти права, а як елемент правового статусу особи (у тому числі — статусу громадян Риму як суб'єктів публічного права). Крім того, actio (позовний захист) може слугувати засобом захисту прав та інтересів не лише окремих громадян, але й держави, котра виступає як виразник публічних інтересів (інтересів спільноти). У випадку розгляду кримінальної справи actio набуває формулювання "народ проти Нумерія Негідія". Положення щодо поширеного тлумачення поняття actio як аналог виразу "способи придбання речей" також потребує уточнення.

Термін actio охоплював у Стародавньому Римі 2 категорії дій: придбання речей (договори) і захист суб'єктивних прав. Якщо перша з цих категорій стосувалася виникнення прав щодо речей, то друга — питань процедурних, того, що тепер ми називаємо "судовим процесом". До речі, це відображено і в структурі Інституцій Гаю, котрі складаються не з 3-х, а з 4-х книг. Ці книги не мають назви, але перша з них присвячена загальним положенням права та становищу особи, друга — речовим правам і спадкуванню, третя — спадкуванню і зобов'язанням, а четверта — позовам, інтердиктам, засобам забезпечення виконання судових рішень тощо. Складені набагато пізніше Інституції Юстиніана теж мають 4 книги, перші З з котрих приблизно відповідають структурою Інституціям Гаю, а четверта — містить положення про позадоговірні зобов'язання та судочинство.

Отже інституційна система побудови римського права виглядала таким чином:

1) становище особи;

2) речі (об'єкти права);

3) договори та інші юридичні дії;

4) захист суб'єктивних прав. Судочинство.

Практично у такому самому вигляді вона була запозичена пізнішими системами приватного права з тієї відмінністю, що питання порядку захисту цивільних прав та судочинства складають предмет окремо у галузі — цивільного процесуального права. Наприклад, за інституційною системою побудований Цивільний кодекс Франції 1804 р. (Кодекс Наполеона) та кодекси країн, котрі взяли його за взірець.

Слід зазначити, що перевагами інституційної системи є простота і логічність. Але з іншого боку надмірна спрощеність структури не дає змоги встановити точно взаємозв'язок і взаємодію норм, в неї не вписуються багато норм та інститутів приватного права (наприклад, спадкування, недоговірні зобов'язання тощо).

Пізніше зусиллями середньовічних коментаторів римського права (так званих, "глосаторів" та "постглосаторів") набула поширення пандектна система, котра припускає поділ приватного права на такі частини:

1) загальні положення;

2) речове право;

3) зобов'язальне право;

4) спадкове право;

5) сімейне право.

За пандектною системою побудовані Німецький цивільний кодекс 1899 р., та цивільні кодекси країн, що взяли його за взірець.

Перевагами пандектної системи є виокремлення загальної частини, що дозволяє уникати повторювань при характеристиці окремих інститутів, чіткий поділ на розділи (підгалузі) тощо. Разом із тим, на відміну від інституційної системи цивільно-правове становище особи ніби відступає тут на другий план, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку цивільного права. Крім того, пандектна система також не враховує наявність низки сучасних інститутів приватного права, що певною мірою зумовило появу дещо штучної конструкції інтелектуальної власності, фактично вивело авторське право за межі запропонованої структури.

Втім, слід мати на увазі, що тепер ні тієї, ні іншої системи в чистому вигляді не існує, оскільки структура сучасного приватного (цивільного) права є набагато складнішою.

Зокрема, система (структура) сучасного приватного права, яка може бути названа синкретичною, охоплює:

1. Загальні положення.

2. Правове становище особи.

3. Речові права (права на речі).

4. Права інтелектуальної власності.

5. Договори (договірні зобов'язання).

6. Недоговірні зобов'язання. 7.Спадкове право.

8. Сімейне право.

У головних рисах синкретичною є система цивільного права України. Вона включає вказані вище розділи з тією різницею, що сімейне право деякими правознавцями (3. Ромовська) тлумачиться як самостійна галузь.

Ведучи мову про структуру цивільного права, слід зазначити також, що викликає заперечення поділ його на загальну і спеціальну частини, який зустрічається в деяких підручниках (Ю. Толстой, А. Сергеев). Такий поділ недоцільний, оскільки в цивільному праві універсальної "загальної частини" не існує. Натомість "загальна частина" складається начебто з 2 рівнів: є положення, загальні для всього цивільного права, і є загальна частина зобов'язального права. Більш того, можливий і третій рівень — загальна частина договірного права, загальна частина недоговірних зобов'язань, загальні питання спадкового права тощо. Тому виокремити "загальну частину" як таку практично неможливо.

 

 

1. Історичні системи римського приватного права

Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: jus civile — цивільне право; jus gentium — право на­родів; jus practorium — преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське цивільне право.

Цивільне право Стародавнього Риму — споконвічне, сугу­бо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим фор­малізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкну­того характеру. Основним джерелом були Закони XII таб­лиць, прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 pp. до н.е.).

Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо роз­вивалося. Його норми перестали відображати соціально-еко­номічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінюва­лися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тота­літаризму. Цивільне право не здатне було регулювати май­нові відносини між римськими громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жва­ву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за не римлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами.

Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав заво­йовницькі війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова, а потім і Се­редземномор'я. Місто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зво­ротний вплив і на римське цивільне право. Ділові (пере­дусім торговельні) відносини римлян з перегрінами зумови­ли необхідність введення посади претора для перегрінів. Його обов'язком було розв'язання цивільних спорів, що виника­ли як між самими перегрінами, так і перегрінами і римськи­ми громадянами. В практичній діяльності перегрінський претор спирався на місцеве право перегрінів, тобто підкоре­них сусідніх народів, яке нерідко перевершувало римське цивільне право, використовуючи в своїх едиктах досягнен­ня правової культури цих народів. Так виникла ще одна сис­тема римського приватного права — право народів як різно­вид римського цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю об­тяжливого формалізму і національної обмеженості, власти­вих римському цивільному праву. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було про­гресивнішим і доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу і чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Названі системи існували і розвивалися паралельно, прони­каючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбирало в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог цивіль­ного обороту, що бурхливо розвивався. їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяль­ності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадя­нами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездат­ності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів. Внаслідок специфічних особливостей виникнення і роз­витку преторське право мало такі переваги перед цивільним правом і правом народів. Воно насамперед чутливіше і пов­ніше відображало найновіші соціально-економічні зміни, що сталися в римському рабовласницькому суспільстві. Звільнив­шись від традиційного формалізму цивільного права, певної, скутості права народів, спростивши багато правових процесів, преторське право набуло чіткості і ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом за­хисту прав та інтересів рабовласників. Однак не можна ствер­джувати, що преторське право мало самобутність цивільно­го права чи витонченість права народів. Воно народилося, розвивалося, досягло блискучих вершин досконалості на основі цивільного права і права народів, успадкувавши від них все найкраще. Римське цивільне право набуло всесвітньої слави значною мірою завдяки діяльності преторів і створе­ному їх зусиллями преторському праву.

Всі три системи в сукупності складали римське цивільне право, однак пріоритет належав преторському праву як наймобільнішому та динамічнішому. Врешті-решт зазначені системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було вироблено єдине поняття — jus privatum— римське приватне право.

Римське приватне право протиставлялось jus publicum — Публічному праву. В період становлення республіки римська правова система складалася з двох галузей — права приват­ного і права публічного. Давньоримський юрист Ульпіан (бл. 170—228 pp.) так визначив ці поняття: «Публічне право, яке (стосується) стану Римської держави, приватне, що (стосуєть­ся) вигоди окремих осіб» (Д. 1.1.2). Ульпіан пояснював, що слід розрізняти вигоду громадську і вигоду приватних осіб. Якщо йдеться про державний інтерес, правовий статус дер­жави чи її органів або окремих посадових осіб, регулювання відносин, які мають суспільний інтерес, то це галузь публіч­ного права. Якщо ж мова йде про інтерес окремих приват­них осіб, майнові відносини між ними, їх правовий статус в зв'язку з цим, — це сфера приватного права. Отже, на думку Ульпіана, критерієм розмежування приватного і публічного права є характер інтересів. Якщо право захищає інтереси держави, то це публічне право, якщо ж воно захищає інте­реси приватних осіб, то приватне право. Природно, слід мати на увазі, що йдеться про право рабовласницького суспіль­ства, в якому інтереси приватних осіб були також далеко неоднакові і часто між собою не співпадали.

Поділ права на приватне і публічне було сприйнято пізніше правовими системами. В багатьох країнах з розвиненою рин­ковою економікою воно зберігається до нашого часу. Ця обставина зумовлює необхідність повнішої характеристики такого поділу.

Сучасне поняття приватного права включає в себе такі га^ лузі: цивільне право, торговельне право і сімейне право (в пра­вових системах, які визнають зазначені галузі права). Римська правова система не знала ще ні торговельного права, ні сімей­ного як самостійних галузей. Тому приватне право і цивільне право в римській правовій системі виступали як однозначні категорії. Сучасне приватне право за своїм обсягом ширше.

Всі інші галузі сучасних правових систем складають пуб­лічне право. Такі галузі, як державне (конституційне), адміністративне, фінансове та інші, безумовно, опосередкову­ють державні інтереси і тому є публічними. Отже, конфлікт кримінально-правового характеру навіть між приватними особами (так звані справи приватного обвинувачення) та­кож відносяться до сфери публічного права, оскільки таке правопорушення є суспільно небезпечним і зачіпає інтереси громадського порядку.

Однак слід зазначити, що колишня радянська правова сист тема не сприйняла поділу на приватне і публічне право. Коли в умовах непу формувалася нова галузь радянського цивіль­ного права, засновник радянської держави В.І.Ленін вказу­вав на недопустимість переносу буржуазного поняття про цивільне право, порушував питання виробити нове цивіль­не право, нове ставлення до приватних договорів. Він підкреслював, що ми не повинні визнавати нічого приват­ного і вимагав при розробці нового цивільного законодав­ства розширити межі державного втручання в приватно-пра­вові відносини, розширити право відміняти «приватні» до­говори. Таким чином, радянське цивільне право і законо­давство з перших днів свого народження стали на позиції загального контролю за сферою приватної діяльності, при­ватними відносинами нібито з метою боротьби із зловжи­ваннями і злочинами як приватних підприємців, так і дер­жавних службовців в період нової економічної політики.

Безперечно, римське приватне право — це право рабо­власницького суспільства. Раб — знаряддя, що говорить, річ, яка не може бути носієм будь-яких прав. Повна безправність і беззахисність рабів абсолютно відкрито і чітко простежу­ються в багатьох інститутах римського приватного права. Раб, наприклад, не міг мати сім'ю, бути власником майна тощо. Раби, що були відпущені на свободу, так само були обмежені в своїх правах. Відповідно до римського приват­ного права дуже різнорідними за майновим станом були і вільні римські громадяни (вільновідпущеники і латини, перегріни і колони, плебеї і патриції). Не було рівності також між чоловіком і жінкою, подружжям, батьком і дітьми.

Водночас римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло чотири основних етапи — царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії. Судоустрій і судочинство періоду республіки істотно відрізня­лися від судоустрою і судочинства імператорського періоду. Те ж саме слід сказати про різні форми правоутворення, сім'ї, споріднення тощо.

Предметом нашого розгляду буде римське приватне право класичного періоду, тобто перших трьох століть нашої ери, коли воно досягло найвищого розквіту по висхідній лінії. Пізніше його розвиток припинився, а наприкінці III ст. і зовсім зупинився. Класичне римське приватне право харак­теризується такими блискучими ознаками, похвальними епітетами, яких, мабуть, не заслуговувала жодна правова система. Найхарактернішою його рисою була повна відсутність державного втручання в сферу приватних відно­син: як сторони домовлялися, так і було. Зрозуміло, що ця приватна сфера була визначена межами законодавства. Інша характерна риса римського приватного права — головним і основним суб'єктом приватно-правових відносин був рим­ський громадянин, передусім захищалися його інтереси, вони ставилися вище державних. При цьому слід мати на увазі, що йдеться про римського громадянина, правовий статус якого визначався його майновим станом.

Найбільш ретельно і глибоко розроблені два основних правових інститути, що мали вирішальне значення для зміцнення рабовласницького панування господарського обо­роту. Це інститут необмеженої індивідуальної приватної влас­ності та інститут договору. Рабовласницька приватна власність на засоби виробництва, передусім на раба і землю, становила економічну основу рабовласницького ладу. Дого­вори були основним правовим інститутом і регулятором гос­подарського обороту цього ладу.

Римське право приватної власності розвинулося з приват­ного володіння на землю, яка в ранній період республіки була власністю римського народу.

Приватне володіння поступово перетворилося в приватну власність. Право приватної власності мало за мету встано­вити право рабовласників на землю, забезпечити необмеже­ну можливість безконтрольної експлуатації рабів і надійну регламентацію товарообороту.

Римські юристи вперше розробили право приватної влас­ності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи К.Маркс водній із своїх робіт писав, що римські юристи і магістрати практичною діяльністю настільки удос­коналили ці правові інститути, що останні виявилися здат­ними пережити на багато віків своїх творців.

Блискуче були розроблені договірні відносини, створена злагоджена теорія договірного права, його загальна концеп­ція, теоретичні основи окремих видів договорів, які відзна­чалися чіткістю, ясністю і доступністю. Бездоганність, ви­тонченість формулювань, ясність змісту, глибина суті і, при­родно, неухильність дотримання інтересів пануючого ладу зробили римську договірну систему найдосконалішою.

Водночас римське право не було позбавлене консерватиз­му, обтяжливого формалізму. Так, інститут манципації, стипуляції, легісакційний процес та інші своїм грубим форма­лізмом найменше сприяли прискоренню цивільного оборо­ту. І справа не тільки в цьому. Римські юристи, магістрати, особливо претори і вся верхівка рабовласницького суспіль­ства, виховували народ в дусі глибокої покори, поваги, без­заперечного вшанування закону, прищеплювали рабам і вільним усвідомлення його вічності та непохитності. Сама думка про можливість зміни або відміни закону проголошу­валася блюзнірською. Людям наполегливо нав'язували дум­ку, що порушити закон означає викликати гнів богів, закон святий, його необхідно поважати, перед ним потрібно схи­лятися. В епоху імператорів проголошувалось: все, що хо­четься імператору, то і є закон, а воля імператора є волею богів.

В практичній діяльності римляни суворо дотримувалися принципу непорушності, стабільності права, підкреслено чемно ставилися до правил етикету, думки старих шанова­них юристів, демонструючи цим непохитність соціального ладу, недопустимість його зміни.

Однак побожне ставлення до закону призводило до кон­серватизму. Застарілі правові норми, соціальна значимість яких знецінювалась, в силу традиції не лише не відміняли­ся, не змінювалися, а й не застосовувалися. Накопичувало­ся багато таких законів, едиктів. В цьому безмежному морі чинного законодавства навіть досвідченим юристам було важко знайти і застосувати необхідну норму.

 

1. Магістратура в Римі. Преторське право

Стійкий консерватизм римського права не зміг придуши­ти прогресивних паростків, які все більше витісняли його. Уже в період республіки зростає авторитет магістратів, особ­ливо преторів. Щорічно при вступі на посаду вони проголо­шували в своїх едиктах правила судочинства, дуже чутливо реагували на зміни в економічному житті римського рабо­власницького ладу. Практичною діяльністю по керівництву судами магістрати так спрямовували судову практику, що вона переставала зважати на приписи застарілих законів і розв'язувала справи на основі правил преторського едикту, хоча останній і не мав сили закону. В преторському едикті відбивалися інтереси рабовласників, які виникали на основі нових відносин.

Особливо багатою прогресивними ідеями була практика преторів для перегрінів (перегрінських преторів), введених з метою розв'язання майнових спорів, що виникали між римськими громадянами та перегрівами. У випадках, коли норми цивільного права не могли розв'язати конфлікт або були недостатньо ефективними, перегрінський претор вда­вався до правових засобів інших народів. При цьому він до­бирав найвдаліші норми. Тому можна стверджувати, що римське приватне право є творінням не тільки римського народу. Багато прогресивних положень права народів вно­силися перегрінськими преторами в практику міського пре­тора, в оборот між самими римськими громадянами. Право народів було ніби лабораторією, в якій найпрогресивніші правові ідеї та норми сусідніх народів античного світу, сти­каючись між собою на міжнародному ринку, перетворюва­лися на єдине інтернаціональне ціле, перероблюючи і саме римське право.

Прогресивний характер римського приватного права знач­ною мірою зумовлений діяльністю юристів, які одержали заслужене визнання в період принципату. Принцепси, по­чинаючи з Октавіана (63—14 pp. до н.е.), Надавали найвидатнішим юристам особливе право давати офіційні консуль­тації ніби від імені принцепса. До авторитетних юристів звер­талися в особливо складних випадках, їх відповіді були об­грунтованими та оригінальними, оскільки характеризували­ся ретельно продуманими висновками з урахуванням со­ціально-економічних змін, інтересів пануючого ладу. Кон­сультації мали офіційний характер і були обов'язковими для застосування судами. І як наслідок, такі консультації, а з часом й інші висловлювання римських юристів прогресивно вплинули на розвиток римського права.

На основі права народів, практичної діяльності магістратів, особливо преторів, правотворчості юристів (юриспруденції) сформувався ще один важливий принцип римського при­ватного права — формальна рівність в галузі приватного права всіх вільних осіб. Він зумовлювався істотними застережен­нями, однак його проголошення було значним кроком упе­ред у розвитку приватного права. У греків і римлян нерівності між людьми відігравали більшу роль, ніж їх рівність в будь-якому відношенні.

Під владою Римської імперії всі ці відмінності поступово зникли, за винятком відмінностей між вільними і рабами. Виникла, принаймні для вільних, рівність приватних осіб, на грунті якої розвинулося римське право — найдосконалі­ша форма права, що має за основу приватну власність.

Формальна рівність всіх приватних осіб не виключала відвертого індивідуалізму, властивого римському приват­ному праву: необмежена правова влада домовладики, глави родини (pater familias), беззаперечне визнання та захист інте­ресів приватного власника, безмежна влада батька над дітьми, чоловіка над дружиною, право спадкодавця позба­вити спадщини тих, хто своєю працею створював спадкове майно, тощо. В центрі римського приватного права стоїть рабовласник — одноособовий суб'єкт необмеженої приват­ної власності, передусім на засоби виробництва. Індивіду­алізм наклав свій відбиток на всю систему римського при­ватного права, що відверто та неприховано ставила на пер­ший план інтереси рабовласників, їх захист. Проте най­більшого розквіту цей індивідуалізм досяг щодо вільних і рабів.

 

1. Роль римського приватного права у розвитку європейського цивільного права. Рецепція римського приватного права

Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і навіть розвиватися в його східній частині — Візантії. Саме там була зроблена спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак невмолиме колесо історії остаточно роз­валило колись могутню рабовласницьку імперію Стародав­нього Риму. З її падінням для римського права настала епо­ха забуття. На тривалий час воно ніби зникло. Його пере­стають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і втрата неминучі. Проте римське право продовжувало жити у свідомості римського народу, підко­реного варварами. Поступово його починають застосовува­ти у відносинах між римським населенням, а потім і вивча­ти.

З розвитком ремесел, торгівлі і торгових відносин попит на римське право зростає. Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави зав­дяки вивченню римського права. Він став центром юрис­пруденції, що відроджувалась. Болоньський університет відіграв особливу роль у вивченні, систематизації і тлума­ченні римського права. Сюди стікалися студенти з усієї Євро­пи, а отже, формувалася корпорація знаменитих професорів. Слава Болоньської школи швидко зростала, в діяльності її простежуються дві особливості:

1. Заклик до ґрунтовного вивчення першоджерел. Особ­лива увага приділялася головній частині Корпусу Юстініана — Дигестам. Професори Болоньської школи виявили та усу­нули багато протиріч, перекручень первісного тексту.

2. Суворе дотримування норм закону. В період, що пере­дував заснуванню Болоньського університету, юристи доз­воляли собі занадто вільно поводитися з нормами римсько­го права. Було проголошено, що внаслідок колізії jus (права) і aeguitas (справедливості) перевага надавалася правовій нормі.

Слухачами Болоньського університету були численні гро­мадяни з різних країн, що потім ставали активними пропагандистами римського права в усьому світі. Професори університету викладали римське право у формі читання та роз'яснення (тлумачення) джерел, які записувалися слуха­чами. Ці тлумачення почали називатися глосами, а сама школа отримала назву глосаторів.

У другій половині XIII ст. на зміну глосаторам прийшли коментатори, що привнесли у вивчення римського права певні схоластичні риси. Вони більше уваги приділяли тлу_г маченню глос, ніж безпосередньо джерелам. Проте вже на початку XVI ст. знову настає епоха активного відродження римського права. З бурхливим розвитком ремесел у Європі відкриваються нові морські шляхи, зростає торговельний оборот, швидко розквітають міста. На цьому фоні обтяжли­вішими стають середньовічні феодальні обмеження майно­вих прав громадян, а також різноманітні види залежності (феодальна, общинна, родова, сімейна) самого суб'єкта права. Право середньовічної Європи було нездатне регулювати нові виробничі відносини, що виникали. В соціально-економіч­ному житті відбувалися докорінні зміни: розвалювався ста­рий феодальний лад, його повинен був змінити новий, про­гресивніший державний устрій і правопорядок. Звід ци­вільних законів Юстініана як продукт абсолютної імпера­торської влади був здатний стати правовою основою нової державної влади і господарського обороту. Промисловість і торгівля, що розвивалися, вимагали нового правового забезпечення, яке б активно сприяло їх подальшому розвитку, допомагало «переступити» межі дрібних феодальних держав,

Соціально-економічні умови стимулювали новий бурхли­вий інтерес до вивчення і поширення римського приватно­го права. Цей процес, що почався ще в XII ст., набуває но­вого дихання. Одночасно починається активне пристосування римського приватного права (рецепція) до нових виробни­чих відносин Південної і Центральної Європи, яке згодом поширилося на всю територію Європи.

Однак римське приватне право було правом рабовласниць­кого суспільства, основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його правові інститути треба було переробити з урахуванням потреб нового економічного ладу, що за­роджувався. Рецепції римського приватного права значною мірою сприяли абстрактний характер, відмежування від ос­нови, що його породила, здатність приживатися в будь-яких економічних умовах. Головний інтерес римлян був спрямова­ний на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактни­ми відносинами приватної власності.

Ці якості дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду європейських держав. Так, воно застосовувалося майже в усі часи (феодальний і капі­талістичний устрої) в Італії, що вже в XI ст. проголосила римське право lex generalis. тобто його можна використову­вати в усіх випадках, коли правові норми місцевого права не задовольняють потреб обороту, що розвивався. Таке саме широке визначення римське приватне право дістало й в Іс­панії, Франції, воно сприяло зародженню і розвитку капіта­лізму, де приватне право було чинним до прийняття Ци­вільного кодексу Наполеона в 1804 р. В Англії вже в XII ст. почали викладати студентам римське право. Проте внаслі­док ряду причин рецепція римського приватного права не дістала тут такого поширення, як в континентальній Європі.

Однак найбільшою активністю відзначався процес рецепції римського приватного права в Німеччині. Німці називали свою державу Священною Римською імперією, а себе — прямими наступниками Римської імперії. Тому Звід цивіль­них законів Юстініана германці вважали своїм власним ко­дексом, а закони імператорів Священної Римської імперії — невід'ємним додатком до Зводу Юстініана. Ще за часів Болоньської школи германці сприяли вивченню римського пра­ва у своїх університетах, його застосуванню в судовій прак­тиці. Суддями загальноімперського суду Німеччини, наприк­лад, могли обиратися лише особи, що знали римське при­ватне право. Ця вимога була потім введена і для інших судів При розгляді спірних справ загальноімперський суд мав ву­дити на підставі римського приватного права. Рецепції рим­ського приватного права в Німеччині сприяла і така практи­ка—у випадку сумніву суди пересилали справу з усіма ма­теріалами тому чи іншому юридичному факультету висно­вок якого був остаточний.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. римське приватне право в Німеччині було рецепійовано прямо і безпосередньо. Звід цивільних законів Юстініана став законом, на який посилалися сторони в доведенні власних прав, якими моти­вували свої постанови суди. При цьому римське приватне право рецепіювалося не окремими інститутами чи норма­ми, а повністю. Спочатку як субсидіарне воно поступово завоювало провідну роль. Будучи рецепійованим уже після істотної переробки глосаторами і коментаторами, а також німецькими вченими-юристами, воно поступово оновлюєть­ся, одержує назву сучасного римського права і діє в Німеч­чині аж до прийняття Німецького цивільного уложення (BGB), що набрало чинності 1 січня 1900 р.

Отже, високий ступінь опрацювання основних інститутів, їх абстрактний характер та багато інших позитивних якос­тей дозволили римському приватному праву «підкорити» Європу втретє.

Найширше рецепіювалося саме римське приватне право, а римське публічне право такого поширення не набуло Цивільний кодекс Наполеона, Німецьке цивільне уложен­ня, нове цивільне законодавство інших європейських дер­жав розроблялися та приймалися на основі ідей, поглядів, конструкцій і положень римського приватного права. Всі інститути нового цивільного законодавства були пронизані духом римського приватного права, його принципи, багато понять покладені в основу цього законодавства і цим самим визнавалися інтернаціональними.

Такі правові категорії, як «договір», «зобов'язання», «делікт», «приватна власність», «застава» та багато інших, започатковані з римського приватного права і трактуються (з незначними національними модифікаціями) майже в усіх країнах однозначно. Зауважимо, що сутність їх (як і бага­тьох інших традиційних інститутів сучасного цивільного пра­ва) легше розглянути і зрозуміти, прослідкувавши розвиток цих понять з їх витоків.

Європейська наука цивільного права розвивалася на ос­нові рецепійованого римського приватного права. Римська юриспруденція відзначалася не лише теоретичною ґрунтов­ністю, а й практичною загостреністю. Тільки на основі роз­в'язання окремих казусів, конкретних практичних висновків були розроблені загальні цивілістичні теорії, дані наукові пояснення багатьом правовим явищам (теорія відповідаль­ності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, за деліктні правопорушення тощо).

Таким чином, наука цивільного права виявилася просяк­нута духом римського приватного права, що наклало свій певний відбиток на її подальший розвиток.

Рецепійоване римське приватне право було чинним три­валий час в багатьох країнах Європи як загальне. Воно зали­шило глибокий слід в правосвідомості, цивільному законо­давстві та в науці цивільного права. Його покладено в осно­ву сучасного цивільного законодавства багатьох країн, і зна­ти його необхідно вже хоча б тому, що без цього важко осяг­нути сутність сучасних інститутів цивільного права. До того ж, римську юриспруденцію відзначає висока техніка правотворчості, вміння аналізувати конкретні правовідносини, добре аргументувати свої висновки. Формулювання право­вих ідей римськими юристами відзначаються чіткістю, ла­конізмом, глибиною змісту, витонченістю форми. Ці ідеї є взірцем для сучасних юристів. Такої ж характеристики за­слуговують і преторські едикти.

Багато висновків, висловлювань римських юристів з ча­сом не тільки не втратили свого правового значення, а й стали крилатими, перетворилися в юридичні презумпції (положення що не потребують доведення). Наприклад, pater est quern nuptiae demonstrant — батьком дитини прийнято вважати того, хто знаходиться в шлюбі з його матір'ю. Тако­го ж значення набули афоризми: dominus sentit periculum — ризик випадкової загибелі (речі) завжди несе власник; prior tempore — potior jure — перший за часом — сильніший за правом; periculum est in mora — прострочення (виконання) тягне за собою ризик випадкової загибелі (речі); nemo debet bis puniri pro uno delicto — ніхто не може бути покараний двічі за одне й те саме правопорушення. Ці та багато інших афоризмів видатних римських юристів увійшли в скрабницю світової правової культури і стали надбанням сучасної юриспруденції.

Римська правова термінологія, особливо цивілістична, в багатьох випадках зберегла своє значення і в практичному, і в науковому обороті, вона є інтернаціональною. Терміни реституція», «віндикація», «негаторний позов», «делікт», «легат», «новація», «субститут», «оферт», «акцепт» тощо давно стали загальновживаними в національному і в міжнародно­му житті.

Вільне володіння загальновизнаними афоризмами, вислов­люваннями, термінами не тільки свідчить про високу пра­вову культуру, а й значно полегшує спілкування юристів різних країн. Це один з аргументів на користь вивчення римського приватного права.

Внаслідок переходу України до ринкової економіки, сво­боди підприємницької діяльності значення приватного пра­ва зростає. Студенти юридичних вузів України вивчають римське приватне право передусім з метою пізнавальною, для засвоєння загальної історії права, теорії права, історії політичних і правових вчень. До того ж зараз вивчення цьо­го предмета набуває додаткового практичного значення, пов'язаного з бурхливим розвитком торговельного, еконо­мічного, науково-технічного та інших видів міжнародного співробітництва, вимагає від наших юристів ґрунтовних знань в галузі правових систем зарубіжних країн.