Лекція 16. Правоутворення і правотворчість

Основна література

1. Бобровник С.В. Нормотворча діяльність та проблеми систематизації законодавства. //Правова держава. Щорічник Інституту держави і права ім.В.М.Корецького. Випуск восьмий, - К., 1997.

2. Малинова И.П. Философия правотворчества. - Екатеринбург, 1996.

3. Мороз О.О. Наукові засади законотворчого процесу в Україні. //Правова держава. Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. - К., 1997.

4. Научные основы советского правотворчества. - М.,1981.

5. Правотворчество в СССР. - М., 1974.

6. Тарасюк В.М. Юридична, законодавча та кодифікаційна техніка. //Правова держава. Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. - К., 1997.

7. Черданцев А.Ф. Логико-языковые феномени в праве, юридической науке и практике. - Екатеринбург, 1993.

Методичні поради

Розкриваючи дану тему, слід звернути увагу на фактори, які впливають на процес правоутворення. Проаналізувати різні підходи до розуміння правоутворення. Слід приділити увагу стадіям процесу правотворчості. Звернути увагу на значення правотворчості як одного з етапів правоутворення. Необхідно докладно зупинитись на принципах правотворчості. Характеризуючи суб'єкти правотворчості, особливу увагу слід звернути на безпосередню правотворчість народу. Характеризуючи поняття юридичної техніки, слід висвітлити особливості юридичної термінології та зупинитись на проблемах юридичної термінології в сучасній Україні. Дати характеристику поняття юридичний стиль та юридична мова.

Під час вивчення даної теми важливо засвоїти наступні поняття і терміни:

Правоутворення — найбільш широка категорія, яка охоп­лює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямах. Правоутворення — процес виникнення і становлення права. Зміст правоутворення — всі форми та засоби виникнення, розвитку і зміни права. Його зовнішнє відображення в юридичних письмових до­кументах: нормативних актах; угодах; судових прецедентах. Існування у вигляді неінституціональних форм: правосвідомість; правові принципи; правові теорії; правові концепції; конкретні правовідносини тощо; процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Основи (підґгрунтя) розуміння сутності правоутворення: концепція спільності та відмінності права і закону {пра­во може існувати і поза своєю інституційною формою (зако­нодавством) як справедливий масштаб свободи, що відобра­жується у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах тощо}; теорії правової держави і громадянського суспільства (громадянське суспільство має домінантне значення — спіль­ність рівних, вільних і незалежних осіб, які є громадянами держави); принцип поділу влади (розподіл правових форм діяль­ності держави або форм здійснення державної влади щодо формування і забезпечення реалізації права між органами держави та за участю громадянського суспільства).

Етапи правоутворення: 1) формування нових суспільних відносин та їх стихійне самоврегулювання на основі існуючих соціальних норм і пра­восвідомості учасників цих відносин на підставі: соціальних норм (звичаї, мораль, корпоративні норми), що, з погляду їх учасників, найефективніше врегульовують ці від­носини; уявлення учасників відносин про доцільне і справедливе їх врегулювання; 2) узагальнення державою або громадянським суспільством існуючої практики самоврегу­лювання цих відносин, їх коригування і доповнення або фор­мулювання нових правил поведінки та їх відображення у нор­мативно-правових актах (законах, постановах тощо); 3) втілення закріплених у нормативно-правових актах упо­рядкованих, стабільних і захищених державою правил пове­дінки в конкретні суспільні відносини.

Рівні правоутворення: а) гносеологічний — відображує процес виникнення і ста­новлення права у формі правосвідомості; б) матеріальний — право формується у вигляді конкретних правовідносин (правового зв'язку суб'єктивних прав і обов'яз­ків), що зі сфери можливого перетворюються на реальність шляхом правомірної поведінки; в) іиституціональиий — право існує як системи правових норм.

Правотворчість — лише етап (рівень або форма) право-утворення. Правотворчість — форма владної діяльності держави, спрямована на утворення нормативно-правових актів, за до­помогою яких у юридичній системі змінюються чи скасо­вуються чинні правові норми або запроваджуються нові. Стадії процесу правотворчості: 1) волевиявлення народу і формування юридичного мотиву; 2) нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки; 3) надання сформульованому правилу юридичних власти­востей.

Принципи правотворчості: — гуманізм — нормативно-правові акти повинні формулю­вати, захищати загальнолюдські цінності, природні права лю­дини, створювати умови й механізми їх втілення у життя; — демократизм — сутність правотворчості — вираження волі народу, його безпосередня участь у розробці та прийнятті нормативно-правових актів; — науковість — ефективне використання досягнень юри­дичної та інших наук; — правність — адекватне відображення правової природи суспільних відносин у нормативно-правових актах, створення їх у суворій відповідності до правових норм, які регламен­тують процес правотворчості.

Види правотворчості: 1. За суб'єктами: — безпосередня правотворчість народу (референдум); — правотворчість державних органів; — правотворчість громадських об'єднань. 2. За засобами формування норм права: — утворення нових правових норм; — санкціонування наявних соціальних норм — надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.

 

Тема. Правова система. Правові системи сучасності

Методичні поради

Готуючись до заняття необхідно дати визначення правовій системі і назвати її структурні елементи. Зупинитись на відмінностях національних та інших видів правових систем. Характеризуючи континентальну правову систему, відмітити її похідність від римсь­кого античного права та взаємозв'язок законодавства європейських країн з точки зору загальної концептуальної спрямованості, прослід­кувати вплив теорії природного права на її розвиток. Розглядаючи систему загального права, головну увагу приділити ролі правового прецеденту. Аналізуючи релігійні правові системи, звернути увагу на їх доктринальний характер.

Правова система — складний і багатоплановий феномен, який складається із цілого комплексу компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правової системи виконують як деякі загальні функції (що не свідчить про однорідність та ідентичність ос­танніх), так і специфічні функції (що не заважає їм перебува­ти в логічному зв'язку один з одним).

Елементами правової системи є: право як сукупність норм, що створені й охороняються державою; законодавство як форма вираження цих норм (нормативні акти); правові прин­ципи; правові установи, які здійснюють правову політику дер­жави; судова та інша юридична практика; механізм правово­го регулювання; правореалізаціинии процес (включаючи акти застосування і тлумачення); права, свободи і обов'язки грома­дян (право в суб'єктивному значенні); правова діяльність; система сформованих у суспільстві правовідносин; законність і правопорядок; правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо); суб'єкти права (інди­відуальні і колективні); системні зв'язки, які забезпечують єдність, цілісність та стабільність системи; інші правові яви­ща (юридична відповідальність, правосуб'єктність, правовий статус, режим, гарантії, законні інтереси тощо), які утворюють "інфраструктуру" правової системи.

Дослідження правової системи у взаємодії з економічною, політичною, ідеологічною, моральною, релігійною та іншими суспільними системами, тобто зі всім комп­лексом соціальних інститутів і цінностей, властивих певній кра­їні, становить поняття національної (внутрішньодержавної) пра­вової системи як поодинокого явища. Національна правова сис­тема як конкретно-історична соціальна реальність відповідає поняттю правової системи у «вузькому» розумінні і в межах дер­жавного кордону має ознаки єдності і суверенності.

Множинний, неоднорідний характер національних правових систем викликав численні спроби розбити їх на групи, здійснити їх класифікацію за класами, типами, виходячи з тих чи інших кри­теріїв. Слід, проте, констатувати, що визначення кількості сімей, груп, класів, типів, правових систем і належна їх класифікація завжди були і є дискусійними питаннями.

Під правовою системою в «широкому» розумінні (правовою сім'єю) мають на увазі більш-менш велику сукупність, кла­сифікацію типів національних правових систем, близьких за кон­структивними, техніко-юридичними та іншими особливостями.

У різний час як критерії класифікації висувалися такі: різна роль правових джерел у правових системах, у зв'язку з чим розрізнялися: континентально-європейське, англо-американське та ісламське право (Леві-Ульман); національний критерій з виокремленням сімей: індоєвро­пейських, семітських, монгольських, права нецивілізованих на­родів (Созе-Алль); ідеологічний і техніко-юридичний критерій з виокремлен­ням трьох правових сімей: романо-германського, загального пра­ва і соціалістичної, а також «інших систем», мало пов'язаних між собою, — ісламського, іудейського права, права країн Азії і Ма­дагаскару (Рене Давід); змістовий критерій, що залежить від ступеня «спорідненої близькості» при відмові від використання зовнішніх критеріїв — географічних, національних та інших, при цьому класифікація включала: французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську, індійську правові системи (А. Армінджон, Б. Нольде, М. Вольф); історичне походження і розвиток правової системи, панівна доктрина юридичної думки і її специфіка, своєрідність право­вих інститутів, правові джерела і способи їх тлумачення, ідео­логічні фактори, у зв'язку з чим усі національні правові системи згруповані у вісім правових сімей: романську, германську, скан­динавську, загального права, соціалістичного права, права країн Далекого Сходу, ісламського права, індуського права (К. Цвай-герт, X. Кетц) та багато інших. Найбільш аргументованими є класифікації, що ґрунтуються на системі критеріїв. Це дозволяє уникнути одномірності, однобічності при вивченні змісту правових систем. Зо­крема, в основу класифікації можуть бути покладені такі критерії: а) історична ознака — спільність походження; б) географічні ознаки; в) своєрідність нормативної основи, ієрархія джерел права; г) техніко-юридичні особливості, засоби правотворення, своєрідність юридичних понять або окремих правових інститутів; ґ) роль судових органів у правотворенні; д) особливості механізму реалізації і застосування юридич­них норм; є) особливості юридичної ідеології сил, які є при владі, і мо­рально-етичні уявлення в суспільстві.