Роз’яснити теорії походження слов’ян. Проаналізувати господарську діяльність, побут та вірування східних слов’ян

Питання про найдавніші корені слов'янських народів є одним із найбільш дискусійних у науці. Більшість дослідників вважає, що в прадавні часи існувала єдина індоєвропейська етнічна спільність, з якої на межі 3 та 2 тис. до н.е. відокремилася германо-балто-слов'янська етнічна група, а вже від останньої в середині 2 тис. до н.е. відокремилася праслов'янська спільнота.

Прабатьківщиною слов'ян здебільшого вважають значну територію між Дніпром та Одером. Існує думка, що слов'яни мігрували у Європу з інших місць, проте переважна більшість учених дотримується не міграційної, а автохтонної теорії, згідно з якою предки слов'ян споконвіку жили на своїй землі.

Перші письмові згадки про слов'янські племена на території сучасної України належать до античних часів. Під іменем «венеди», їх згадує римський вчений Пліній Старший, Таціт і Птолемей. Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р). повідомляє про племена антів – найхоробріших між слов'янами, що жили між Дніпром та Дністром. Існує гіпотеза, що пращури південних слов'ян – склавіни, західних – венеди, а східних– анти.

Першу спробу пояснити походження слов'ян зробив літописець Нестор у "Повісті минулих літ", де започатковано дунайську теорію, яка була домінуючою в XIII-XV ст. Він писав: "... по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, – (від того), де сіли, на котрому місці". Незважаючи на критику ряду дослідників, ця концепція й сьогодні має своїх послідовників, як серед лінгвістів, археологів, так і серед істориків.

У IX ст. на сторінках Баварської хроніки викладена скіфо-сарматська, або азіатська теорія, тобто предками слов'ян визнавали скіфів і сарматів. Вони прийшли з Передньої Азії й осіли в південній частині Східної Європи, а згодом розселилися на північ і захід.

У XIX та на початку XX ст. вчені значно розширюють базу своїх досліджень щодо етногенезу слов'ян. Чимала група істориків (Л.Нідерле, М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров та ін.) започатковують вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії, ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов'янська спільність. Після її розпаду в процесі розселення і виникли слов'яни, прабатьківщиною яких вважали широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром слов'янських земель – Волинь.

У 30-40-х роках XX ст. польські вчені Ю.Косташевський, М.Рудницький, Т.Лер-Сплавинський обґрунтували вісло-одерську концепцію. Ця теорія зв'язує походження слов’янських старожитностей з лужицькою культурою (період пізньої бронзи та раннього заліза) і територіально обмежує слов'янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою і Одером.

У 50-60-х рр. XX ст. виникає дніпро-одерська теорія (П.Третяков, Б.Рибаков та ін.), яка органічно об'єднала ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Твердження цієї теорії наступне: вже на рубежі III-ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов'янська група. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти.

Сучасні українські археологи (В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський) розвинули дніпро-одерську теорію. Вони довели, що становлення слов'янського етносу – тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. Кожна з названих концепцій (особливо остання) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов'ян відповідає дійсності. Однак до раннього середньовіччя вони не займали водночас усієї території між Дніпром та Одером.

Бажано підкреслити, що в результаті розселення слов'ян (VI-VIII ст.) на території Східної Європи виникають три групи слов'янських племен: західна, південна і східна.

Східні слов'яни на той час заселили більшу частину території України. У них (VIII ст.) виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Археологічні знахідки знарядь праці дають право зробити висновок, що основним видом діяльності східних слов'ян було землеробство. Для обробітку землі використовували рало із залізним наконечником, а потім плуг із череслом і лемешем. Слов'яни вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, гречку. Розвивались і тваринництво, рибальство, мисливство.

Зміни, які відбулись в економічному укладі східних слов'ян, пов'язані з відокремленням ремесла від землеробства, торгівлі від ремесла. Швидкий розвиток економіки у першій половині і в середині І тисячоліття н.е. зумовив розклад первіснообщинного ладу і появу соціальної нерівності; саме ці процеси, а також необхідність захисту від ворогів змусили їх об'єднатись у міжплемінні союзи, які надалі набули багатьох рис ранньофеодальної держави.

Вірування східних слов'ян мали політеїстичний характер. Обожнюючи сили природи, слов'яни були язичниками. Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і блискавки; Даждь-бог, Стрибог – боги сонця і повітря були джерелами земних благ тощо.

Отже, в історичній науці є чимало дослідницьких теорій походження (етногенезу) слов’ян, кожна з яких має наукове обґрунтування та послідовників. Давні слов’яни займались землеробством, домашнім скотарством, різноманітними ремеслами, обожнювали сили природи. В середині І тис. намічається процес об'єднання слов’ян у міжплемінні союзи.

4. Охарактеризувати процес становлення Київської Русі. Розкрити сутність теорії походження Київської Русі

Письмові джерела, і в тому числі «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VШ-ІХ ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Щодо назви Русі, то її походження остаточно ще не з'ясовано, хоча різні дослідники робили спробу виводити її то з фінської мови («ruorsi» – фінська назва шведів), то з давньошведського слова («roar» – грести), то пов'язували з назвами річок Рось і Руса в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає можливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів. Оскільки ці теорії мають серйозні недоліки, жодна з них не отримала загальної підтримки.

Існує декілька точок зору на виникнення східнослов'янської держави. Спираючись на літописну згадку (XII ст.) про призвання новгородцями «варягів» Рюрика з дружиною, ряд німецьких вчених, зокрема 3.Байєр, Г.Міллер, А.Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвернули так звану норманську теорію. В ній доводилось, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і до сьогодні.

Антинорманських поглядів трималися також такі провідні українські вчені, як М.Грушевський та М.Костомаров. У 30-х рр. ХХ ст. радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу. Як свідчать історичні факти, східні слов'яни задовго до «прикликання варягів» досягли високого рівня культурного розвитку, створили ряд державних об'єднань. Заслуга варягів була у тому, що вони оживили державний організм і підштовхнули до нової творчості.

Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Від 862 р. київськими князями у «Повісті временних літ» згадані Аскольд і Дір, які були боярами Рюрика. Ця версія, й досі поширена в іноземній літературі, була переконливо спростована О.О.Шахматовим, який вважав Аскольда і Діра нащадками Кия, останніми представниками місцевої Київської династії. Територія Київського князівства Аскольда була невеликою – воно охоплювало землі навколо Києва, головним чином племінного княжіння полян. Це князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, довкола якого наприкінці IX ст. почала зростати Давньоруська держава.

Впродовж XIX – першої половини XXст. дискусії послідовників скандинавської і автохтонної концепцій походження втратили патріотичний підтекст, перемістившись у суто наукову площину. Фахівці об'єктивніше підходять до оцінки ролі „варязького фактора" у політичному житті східної Європи і вважають, що держава у східних слов'ян виникла завдяки поєднанню багатьох елементів, як слов'янських, так і неслов'янських. Вони є прибічниками так званої компромісної або поліетнічної теорії. В останні роки з'явилося ще одна гіпотеза, автором якої є О.Пріцак (США, Гарвард), яка виводить витоки Київської держави з Хозарського каганату. Ця теорія не має серйозного наукового обґрунтування.

Вирішальний крок на шляху становлення східнослов'янської державності було зроблено наприкінці IX ст. Першим з відомих нам давньоруських князів був Олег. За літописним переказом, Олег спочатку був князем у Новгороді, а потім у 882 р., спустившись вниз по Дніпру до Київа, де княжили Аскольд і Дір, убив їх і заволодів містом. Таким чином, у 882 р. на Київському столі сталася зміна династій. Руська Північ була об'єднана з руським Півднем. Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держави: «Хай буде Київ матір'ю градам руським». За часів князювання Олега (882-912 рр.) Київська держава об'єднала значну частину східнослов'янських племен або племінних союзів – ільменських словен, кривичів, полян, древлян, а також сіверян і радимичів, визволених з-під влади хозар, та фінсько-угорські племена – чудь і мерю. У 907 і 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснювали успішні походи на Візантію, внаслідок яких Русь домоглася нових вигідних для себе мирних договорів. Князюванням Олега почався процес утворення Київської Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян.

Будівництво держави було продовжено за наступника Олега - Ігоря, Він остаточно приєднав до держави княжіння уличів, тіверців (між Дністром і Дунаєм) і древлян. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створено Тмутараканське князівство. Продовжуючи боротьбу проти загрози панування Візантії в Причорномор'ї, Ігор двічі здійснював проти неї морські походи, котрі не були такими вдалими, як попередні. В роки панування Ігоря на Русь вперше напали печеніги. В 915 р. князь уклав з ними мир і печеніги відкочували до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелося воювати з ними. В 943 р. був здійснений похід на узбережжя Каспію. Руські воїни заволоділи тоді багатими містами Дербентом і Берда. Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем лягали на плечі простого люду. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в X ст. йшло безпосередньо на утримання дружини. До того ж князь і його воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. Позачерговий візит Ігоря до древлян за даниною 945 р. закінчився для князя трагічно - повсталі данники вбили його.

Після смерті Ігоря владу взяла його дружина Ольга (945-964 рр.). Щоб запобігти новим народним виступам, вона впорядкувала норми феодальних повинностей – «уроки», чітко встановила землі, з яких через певний час мала збирати означену кількість данини, встановила міста збору – «погости». Це була своєрідна податкова реформа. У зовнішніх відносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. Ольга їде до Константинополя не з флотом і суходольними військами, а на чолі мирного посольства. Руську княгиню урочисто прийняв візантійський імператор Константин Багрянородний. Було укладено союзну русько-візантійську угоду. Ольгу було охрещено патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії – Софійському соборі. Прийняття Ольгою християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету Русі. Активний характер мали відносини Давньоруської держави з Німеччиною, з якою Ольга у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами.

У 964 р. син Ольги вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964-972 рр.) Святослав пройшов у безперервних війнах. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння в’ятичів, що потрапило під владу хозарів. Завоювання в’ятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі. Після цього він розгромив Волзьку Булгарію, завдає поразки Хозарському каганату і стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати Візантії у війні з могутнім Болгарським царством. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією, маючи намір перенести сюди столицю Русі. Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадив на київському столі старшого сина Ярополка, у древлянськїй землі – Олега, в Новгороді – Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії. У 972 р. у битві з печенігами біля Дніпровських порогів Святослав загинув.

Після смерті Святослава між його синами спалахнула тривала боротьба за великокнязівський престол. Переможцем вийшов Володимир, князювання якого (980-1015 рр.) було часом піднесення Русі як цілісної держави. Уся діяльність Володимира була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981-993 рр. він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. Тоді ж були об'єднані з Руссю Перемишль і Червенські міста (понад Західним Бугом), якими намагалися заволодіти польські князі. Таким чином, в кінці X – на початку XI ст. було завершено об'єднання всіх східнослов'янських земель.

Близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. В кожному князівстві він посадив своїх синів або посадників. Вождів племінних княжінь замінили в різних частинах держави і таким чином назавжди було зламано сепаратизм племінної верхівки. Цього ж року Володимир проводить релігійну реформу – хрещення Русі. За судовою реформою був розроблений «Устав земляний» – закон, який регулював правові відносини в суспільстві. Таким чином, родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне. Розбудована за Володимира Давньоруська держава, наприкінці його життя виявилась не такою вже згуртованою, а його влада зовсім не безмежною.

Після смерті Володимира у 1015 р. між його синами розгорілася боротьба за великокнязівський престол, яка тривала майже двадцять років. Перемогу в ній здобув Ярослав Мудрий. Період його князювання (1019-1054 рр.) позначився новим піднесенням Київської Русі та її столиці. Він доклав багато зусиль для відновлення централізованої держави. Одночасно з масштабною розбудовою Києва Ярослав здійснював енергійні заходи щодо зміцнення південних кордонів Русі. Була зведена нова оборонна лінія вздовж Росі, де постали міста Юрїв, Корсунь, Треполь. Внаслідок завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір.

Одним із важливих напрямків державної діяльності Ярослава Мудрого, спрямованого на укріплення централізуючого значення Києва, була православна церква. При Ярославі церковні привілеї були розширені. У всіх місцевих центрах почалося будівництво православних храмів і заснування монастирів. Найзначніший з них був Києво-Печерський, ставший не тільки осередком православ'я, але і культури та освіти. Ярослав зробив спробу позбутися залежності від Візантії в церковних справах і поставив в 1051 р. русича Іларіона на київську митрополичу кафедру.

У зовнішній політиці Ярослав більше покладався на дипломатію, ніж на зброю. Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією, обидві сторони неодноразово обмінювалися посольствами, в той час було укладено кілька подружжь з німецькими княжими родами. Ярослав мав за жінку дочку шведського короля Олафа, Інгігерду. Дочка Ярослава – Анна була жінкою французького короля Генріха II. Інша дочка Ярослава – Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна – Анастасія побралася з угорським королем Андрієм І. Ці династичні взаємини ввели Київську державу в річище європейської політики і зробили Київ одним із міжнародних центрів, в якому перехрещувались різні культурні течії.

В часи князювання Ярослава завершилось будівництво Давньоруської держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. За Ярослава Київська Русь сягнула зеніту свого розвитку й могутності, ставши в ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією і Германською імперією.