Повітряний бій над Финотиним яром.

Весна 1943 року. Ми пололи буряки на полі колгоспу імені Димитрова, вище Финотиного яру. Та ось повітря розітнуло важке завиваюче гудіння моторів літаків. Це десятків зо два німецьких бомбардувальників, супроводжуваних винищувачами, появилися із-за Підсереднянського лісу. Вони прямували на бурлуцький аеродром, несучи смертельний вантаж – бомби. Але відразу ж назустріч ворожій армаді злетіли з бурлуцького аеродрому наші винищувачі. І зав’язався жорстокий повітряний бій. Ми спостерігали його з острахом і тривогою, бо це було майже над нами. Натужно ревли мотори. Без кінця звучали кулеметні та гарматні постріли, а кулі, здавалося, сипалися нам на голови. Але сховатися було нікуди в чистому полі. Та ось вороги не витримали шаленої атаки радянських “яструбків”, і бомбардувальники врозтіч повернули на захід, переслідувані нашими соколами. Тільки один наш винищувач ще продовжував поєдинок із жовтим сигароподібним “хейнкелем”. Верткий наш літак то пікірував на супротивника згори, поливаючи його свинцем, то атакував його ззаду, з боків. Але броньованого, хоч і не такого маневреного, німця не так-то легко було підбити. Та ось ворог не витримав і швидко помчав на захід.

Але що за дивна тиша в небі? Це замовк мотор нашого літака, який падав, а за ним тягся чорний шлейф диму. У мене завмерло серце: невже вбито льотчика? Але ось усі полегшено зітхнули: від літака відокремилось щось і стрімко почало падати на нас. За секунду на голубому безхмарному небі білим лебедем замайорів парашут.

– Слава богу, врятувався, – промовила якась із жінок.

Пілот приземлився метрах у п’ятдесяти від нас. (К.І.Шапар, с.Великий Бурлук).

Закінчилась війна. Але відгомін її ще лунав над Бурлуком. “Нам було по 10 років. Йшов 1950 рік. П’ять років минуло, як закінчилася війна. Ми, хлоп’ята із райцентру, Лядський Сергій, Фоменко Валентин, Лелюк Анатолій та брати Микола і Віктор Ковтуни, одного разу йшли Підгорною вулицею до лісу. Нас цікавило все, хоча ми не розуміли, що за отим “все” часто підстерігала смерть. Нишпорили по ярках, вигонах, на узліссі, шукали порох, патрони, кулі, гільзи – “дарунки війни”. Так було і того рокового для нас дня. Йшли ярком, що вів до лісу. Нашу увагу привернула головка снаряда. Із рук в руки пройшла вона – все роздивлялися. Вирішили випалити з неї порох. Розпалили вогонь, поклали у нього головку снаряда. Над багаттям стояв Сергійко Лядський, тримаючи у пригорщі землю, щоб притушити вогонь, якщо дуже розгориться. Ми, четверо, стояли трохи поодаль, десь метрів за 2- 2,5. І раптом оглушливий вибух. Сергійко, смертельно ранений, похилився і впав, зажавши в кулачку грудочку земельки. Ми всі були поранені. Найтяжче – Віктор. Йому осколок влучив у голову. Кров била фонтанчиком. Він закрив рану рукою, але кров струмилася між пальчиками, заливаючи йому очі і все обличчя. Я побіг у село і повідомив рідних, що з нами трапилося. Це відлуння війни дає знати про себе і зараз. Віктор став інвалідом, частково втратив зір. Осколки, що вп»ялися у мої ноги, теж нагадують болем про себе”. (М.Ковтун, с. Великий Бурлук).

Пам’ятають про цю подію і старожили села. Пригадують, як бігла, спотикаючись і плачучи, Наталія Тимофіївна Ковтун до місця вибуху. Звістка про нещастя з дітками краяла її душу. Кляла ненаситницю війну, яка забрала у неї чоловіка Василя Павловича, а тепер повернулася, щоб забрати і дітей його.

Слідом за нею бігла Марія Антонівна, причитаючи: ”Тобі що, мало одного з нашої сімўї – мого чоловіка Олександра Федоровича? В мене ще не висохли сльози після одержання звістки про його загибель. А тепер надумала зовсім викорчувати рід Форменка, знищити паросточок його – синочка Валіка,” – адресуючи ці прокльони минулій війні.

Війна... Недобрі справи і спогади залишила вона по собі.   

Ніхто не забутий, ніщо не забуто! Обеліском увічнили бурлучани загиблих воїнів на станції Бурлук.