Тема: Філософія як наука і світогляд

Тема: Антична філософія

План

1. Проблематика та напрямки філософії початкового періоду. Космоцентризм.

2. Перехід до антропоцентризму. Софісти та Сократ

3. Філософські вчення Греції доби розквіту. Платон та Арістотель

4. Ідеї античної філософії епохи Занепаду

1.

У культурі заходу розвиток світоглядних форм, як передумов формування філософії, проходив загальні необхідні етапи. При цьому західна ментальність більше акцентована на раціональних чинниках. Тому тут формується передусім пізнавальне ставлення. Налаштованість поведінки людини заходу пов’язана з усвідомленим виходом внутрішнього буття та сприйняттям природи лабораторією об’єкту дослідження. Найперших філософів античності слід відрізняти за територією походження.

Античною слід називати Грецію та Рим але є відмінність, Греки здебільшого організовували життя через демократію, тому через філософію тут більшість шкіл і підходів Рим тяжіє до імперських ідеалів. А звідси менша розбіжність напрямів і вчень. Римляни історично наслідували греків.

2.

Найдавніші грецькі філософи, тоді їх ще не називали філософами, їх називали фізиками. Така назва виникла саме як відображення якісної відмінності розуміння релігії, філософії. У міфах і релігії світ зображували існуючим початково. Перші філософи поставили питання суто наукового змісту, звідки взялося існуюче. Ідучи шляхом пізнання, в безпосередньо існуючих процесів, мудреці помітили дещо спільне у зразках аналогії ії існуванням круговороту води, у якому менші потоки вливаються в більші і мають відношення до початку водного руху, логіка роздумів виявила хід пошуку найзагальніших причин. Так виникає питання про першооснову світу.

Критерії вибору першооснови такі:

- Вона має впливати на все, тобто врешті виявлятися причиною інших часткових причин. Першооснова у всьому присутня і на все впливає. Різні школи та автори пропонують такі варіанти першооснов:

• Мілетська та Піфагорійські школи; Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель вважали що це вода, повітря, вогонь, число, атом, апейрон, ідея, матерія.

Вперше представники школи із Еллеї аналізують суто філософські ідеї буття. Їх висновки буття неможливо ні побачити ні відчути, на відміну від окремих речей чи істот. Завдяки цьому вони змінні і тимчасові, а буття триває. Буття є, а небуття нема, тому що його неможливо побачити. Смерть є, окільки буття невідчутне то воно тотожне іншому мисленню, тому, що думка також не є тим, що окремий предмет чи істота.

Головною проблемою, з якої починається дослідження питань про реальність кінця світу, з якої врешті зроблено відкриття закону збереження матерії, стало питання, як із скінченного постійно рухомого, змінного існування окремих об’єктів, виникає вічність і незмінність буття.

Еллейський автор Зенон представив цю проблему у цілому ряді задач із загальною назвою «Апорії». Зокрема апорія (під наз. Стріла) пояснює, що стріла випущена з лука пролітає певну траекторію за певний час. Отже, у будь який момент часу польоту перебуває у певній точці, тобто не рухається. Ці варіанти апорій приводять до виснивку, що руху не існує. Проблема будь-якого пізнання не в тому, що якесь явище існує саме по собі. У пізнанні ми це явище не створюємо, а намагаємося пояснити способи його дії. Зенон помітив, що тим способом яким діє наука, коли ділить живі рухомі процеси на окремі складники і називає сукупність цих складників даним процесом, насправді таке пояснення має протилежний результат.

Демокріт спробував прийти до розв’язання даної проблеми пропонуючи варіант першооснови упоєднанні того що вийшло розділити аж поки не залишиться найдрібніша неподільна частка: неподільний атом. Атоми створюють рух, тому що кожен з них відокремлений порожнечею. Пояснивши походження світу навколо і створивши методику наукового осмислення світу, греки перейшли до рівня антропоцентризму. Космоцентризм, початкового етапу(пошуку першооснов), зводився до того, що причину явищ шукали у природі(космос у авторів – це весь світ, все що є). (Космоцентризм - природоцентризм).

Антропоцентризм(антропо - людина) виразили перші професійні вчителі (софісти) «Людина є мірою всіх речей, що вони існують або не існують. Якщо людина не знає про існування чого небудь, це для неї не існує.»

Найвідоміший учень софістів Сократ погодився з тим, що людині необхідне осмислення, але не можна застосовувати індивідуальні критерії до загальнозначущих понять, таких як добро і зло. Якщо критерій тут був би індивідуальний, то вбивця чи злодій був би правий щодо своєї жертви. А злочин не вважався таким, що привело б до загального знищення. Сократ відкрив спосіб навчання людей самостійним способом. Він ставив співбесідне професійне запитання на яке той мав відповісти самостійно. Після перших поверхових відповідей Сократ правильним запитуванням спрямовував співбесідника замислюватися. Якщо учень просив вчителя відповісти чим є те про що запитували, Сократ відповідав: «Я теж не знаю. Я знаю тільки те, що я нічого не знаю але інші не знають і цього» Чим більше людина заглиблюється у розуміння власного напрямку діяльності, тим більше бачить у ньому невідомого, незрозумілого, тим вчення незнання відрізняється від невігластва. Сократ також вчив перш ніж пізнавати світ – пізнай себе. Людина прагнучи щось визначити завжди щось вигадає у своє визначення, подає об’єкти чи істоти під своїм кутом.

Доля Сократа склалася трагічно, люди вчинили донос, засудили і стратили. Коли афіняни залишилися без Сократа, вони почали шукати винуватців його страчення.

3.

Найвідоміший учень Сократа – Платон сказав: «я не визнаю справжнім світ у якому стратили Сократа» Коли щось відбувається, воно зовсім не є тим, що має бути. Справжні сутності речей Платон бачить не в матеріальному світі, а у світі ідей. В ідеї сутність повна і незмінна. Отже, матеріальний світ є тільки блідою копією справжніх людей. Платон здійснює перехід від антропо- до соціоцентризму. Обличча держави визначається дією усіх окремих, вибором індивідів. Від природи усі люди мають розум, волю, відчуття але у кожного переважає щось одне: люди з перевагою розуму, вольові люди мають бути охоронцями, відчуттєві люди мають займатися фізичною працею, тому що вони самі не здатні відрізнити добра від зла і можуть все зруйнувати.

Відомий учень Платона – Арістотель не погодися контролювати людей, а дати всім хорошу освіту і навчити відрізняти добро від зла. Матерія всюди однакова, до якої приєднується ідеальна форма і придає всьому своєрідності.

4.

В епоху занепаду, античні школи нагадують про індивідуальність кожної людини. Отже, якщо інші ведуть себе так як нам не подобається ми можемо діяти інше, зберігаючи силу духу, внутрішню стійкість, врівноваженість, або оптимізм, що виражають нас самих, а не намагання наслідувати іншого.

        

                  

Тема: Філософія Середньовіччя.

 

План

1.      Теоцентризм Середньовіччя. Ієрархічність відношення до світу.

2.      Апологетика, патристика, схоластика як напрямки філософії Середньовіччя.

3.      Картина світу і розв’язання проблеми суперечності віри та розуму у вченні Тома Аквінського.

 

1.

Середньовіччя історично дуже тривала та неоднозначна епоха. Вона починається із І ст. н.е. і завершується приблизно у ХVст. У цей час з одного боку переслідують науковців, а з іншого відкривають перші європейські університети. Особливістю є вираження у способі організації суспільного життя. Воно переходить до норми ієрархічності у всьому. Суспільні верстви: нагорі – шляхта, посередині – ремісники, що не мають статусу, нижній шар – селяни. Ієрархія виражена у відсутності змішування чітко поділених соціальних верств.

Спільнота, пов’язана між собою корпоративною рівністю, не може перейти до іншої спільноти, тому що для шляхти це означає втрату спілкування з своїм колом, а спілкування у цей час вирішує практично усі питання.

Для вільної людини трагедією є укладання шлюбу з кріпаком і перехід до нього кріпацтва.

Соціальна роз’єднаність підтримується органами державного життя. У цей період виникає феодальна роздробленість. При цьому певна територія у способах взаємодії істотно залежить від норову правителя і звичок верхівки.

Ця система має і економічне підкріплення у формі натурального господарювання. Тут дуже обмежені міжтериторіальні зв’язки.

Найточніше суспільну ситуацію відображає вислів: де народився, там пригодився. Всі ці компоненти формують суттєву загальмованість соціальних змін, а відсутність переміщень не дає можливості прагнути змін через порівняння з досягненнями інших.

2.

 Антична картина світу на цей час втрачає актуальність разом із крахом античних цивілізацій. Людство перестає підтримувати попередню норму: здебільшого орієнтуватись на себе і допомагати цьому через вивчення природи. Поступово формуються найхарактерніші орієнтири світогляду середньовіччя – теоцентризм.

Теос – Бог (богоцентризм). Все існуюче тепер розуміють не як природно буттєве, а лише як створене Богом. Це означає, що творіння не може мати власної суті, свого призначення. Мета їх існування визначена поза ними. Тут модель світорозуміння починає наближатися до східно-світоглядного підходу, наближеного, в свою чергу, до норми природного буття.

«Природа завжди народжує все із запасом, не все утворене в ній проходить повний цикл існування лише тому, що не можливо. Що є можливості даної істоти, невичерпані можливості існування».

Теоцентричне світорозуміння орієнтує на позалюдське, поза природне визначення всього, що відбувається на Землі. Тут картина світу відображає спосіб життя. Його основні моменти так само істотно відокремлені між собою та існують ієрархічно. Верхівкою буття є Бог, що перебуває поза та понад світом.

Посередині за статусом перебуває людина і найнижчий рівень – у іншої природи. У той же час головні елементи буття мають дещо спільні за конценцією. Людина створена за образом та подобою Бога, однак Бог немає тіла. Тому подобою його в людині виступає духовність, свобода волі та здатність розумності. З іншої сторони, людина протилежна богові своїм матеріально-тілесним складником і саме ним пов’язана з іншим – природою. Тут тварини позначуються як брати наші менші.

Людина почуває себе роз’єднаною з усіма. Лише поєднує усіх між собою і визначає кінцеву справу для всіх – образ Бога.

Середньовіччя відрізняється від античності появою почуття часу. Коли центром світогляду є природа, вона позначується на світорозумінні готовністю до постійного повторювання, змінювання циклів.

Відколи середньовіччя починає орієнтуватися на поза природний початок буття, виникає можливість глянути на буття людства, що здобуває орендний статус з точки зору розвитку наданої свободи волі.

Маючи свободу можна змінюватись. Зміна, як можливість, стає чинником розподілу епох і, передусім, відрізняє добу християнства від язичництва. Бути язичником вже означає тяжіння до порівняння себе з тваринами. Також дуже суттєвий елемент протиставлення античності її нормам, що базуються на язичництві. Язичницькі боги могли бути носіями і добра, і зла. Отже, відображали нормальність того й іншого, як зразок для людини.

Центром нового світогляду стає надприродне, позатілесне, духовне і основою духовного є однозначність позитивного доброго творіння.

Для людини це означає встановлення вимірів буття: вона потрібна для народження в готовий, створений Богом світ; при цьому їй відразу задано правила поведінки у формі фіксованих заборон (заповідях), при цьому культура середньовіччя протилежна античності тим, що орієнтує духовність, а не тілесність: виділення духовності пов’язане з виділенням свободи вибору дії.

Звіт за життєвий вибір людина дає після життя.

Теоцентричний підхід до будь-чого треба було зробити новим способом внутрішньої готовності до зміни поведінки. Це здійснення вчення апологетики (пер. «захист»). Це захист віри від авторитету людського розуму. Оскільки людина не створює світу її розум не може бути критерієм вимірювання та оцінки того, що відбувається в світі: «Безсумнівно – бо неможливо», «Вірую, оскільки це безглуздо».

Рівень можливостей людського розуму ми називаємо здоровим глуздом. Якщо у Святому письмі персонаж іде по воді і не тоне, чи годує масу людей меншою кількістю їжі, чим потрібно, то слід розуміти, що це надлюдські можливості, а не казати, що це дурниці, бо так не буває. Міф на рівні священного тексту набуває нового призначення, тому «батьки церкви» (патристика – патер - батько) наголошують, що святе письмо можна не читати в прямому розумінні як звичайну книгу, а тільки тлумачити і робити це мають право не всі, а тільки представники церкви (ті, хто не буде критично налаштований, а має мету довести зміст тексту до пересічних людей).

Патристика, формуючи філософію обґрунтовує основні моменти нового типу мислення та знання.

Онтологія тут не розвивається, бо походження елементів буття вважають однозначно несуттєвим. Автори формують свої твори як полеміку з авторами античності проти язичництва. Тут шукають і наводять докази буття Бога. Раннє середньовіччя вважає їх прямими, а пізнє – опосередкованими.

Мислення і пізнання повинні мати єдиний орієнтир – Святе письмо. Тут особливо стимулюють розвиток вміння логічно мислити, але роздуми мають початок у змісті священного тексту і в кінці не повинні йому суперечити.

3.

Автор пізнього середньовіччя – Тома Аквінський – пропонує модель картини буття, що нагадує піраміду. Тут поєднуються матерія і форма. Цей автор пропонує ідею гармонії віри та розуму. Розум може пізнавати світ, формуючи науку (Бога не охоплює). Бог пізнається вірою, тому віра та розум мають єдині витоки і врешті приходимо до єдиного підсумку – відрази. Отже, можна бути віруючим вченим.

Тема: Філософія Відродження

План: 1. Соціальний зміст перетворень епохи Відродження.

      2. Формування та сутність антропоцентричного гуманізму.

      3. Пантеїзм і зміна наукової картини світу.

1.

Епоха відродження історично є досить короткою, до неї відносяться приблизно 14-16 століття. Головною характеристикою цього часу є його перехідний виступають проти світоглядних норм Середньовіччя. Раніше звично критикували язичників. У суспільних відносинах Відродження активно поширюється процес секуляризації. До цього часу статус церкви набув монопольного рівня, у неї не було конкурента ні в політиці, економіці, ідеології. Ця ситуація призвела до переслідування інакодумців і спричинила бар’єр для розвитку суспільства. Тому секуляризація перетворює церковні суспільні інститути на світські, громадянські, а сама церква мусить повернутися до статусу інституту релігії. Однак цей процес був болісним і недобровільним, супроводжувався значним опором органів, що поєднували функції церкви і держави передусім інквізиції.

2.

 Cтара форма організації життя втратила усі перспективи, тому починала формування нового типу відносин суспільства до людини. Головне призначення епохи пов’язане з її перехідним змістом. Вона має приготувати людину, здійснити життєдіяльність інакшим способом. На зміну геоцентричному світогляду приходить етап антропоцентричного гуманізму(Людино центрична людяність). Головним призначенням нового типу відносно є переорієнтація людини із зовнішніх чинників її поведінки на внутрішні.

Геоцентричний підхід мав навчити людину зрозуміти своє місце в системі буття. Нагадував, що людина не є творцем, автором світу, і немає підстав керувати світом.

Апологетика Середньовіччя наголошує, що навіть найвище досягнення людини, її розум не спів ставний у можливості із мудрістю Бога.

Світогляд Середньовіччя вчив людину, наголошуючи, що її здібності та доля визначені Богом, не проводиться зверхньо, не претендувати на місце Бога. Істина Відродження не заперечує цих Середньовічних досягнень. Тут розвиваються ті чинники життєвої поведінки, що для Середньовіччя ще не були актуальними.

Середні віки називали людину у співвідношенні з Богом лише його рабом закликали до придушення власної волі. Відродження активно стимулює розвиток власної волі людини її активності, що йде всупереч статусу Бога. Гуманізм Відродження відходить від Середньовічної норми протиставленням духовного і тілесного. Середні віки показували недовіру до матеріальної тілесності людини. Протиставляли тіло духові, а в мистецтві уникали його зображення. Відродження знову повертається до зображування тіла орієнтуючись на його гармонію із духовністю. Зображення людини тут, просту суттєво відрізняється від античного. Традиції античності помітна при порівнянні скульптури та архітектури. Видно, що зображування людини і колони будинків підпорядковується єдиним принципам.

Відродження не відтворює у людському тілі форму, пропорцію, а зображує власне людину, якою вона є у всій повноті самореалізації. Орієнтація на гармонію є визначальною, проте Середньовіччя з яким полемізує Відродження залишає тут помітний слід. Основою цінності людини Відродження бачить духовне багатство її особистості. Тому тут літературними героями стають такі персонажі як «Сірано де Бержерак» або «володар горба» із «Собору Паризької Богоматері»

Гуманізм у підході до людини починається із поваги до неї. Ця повага не протиставляє людину Богові, а поєднується із повагою до творця. Він стає тим, хто викликає повагу, а не бажання принизити. Реальна повага до Бога і людини виражається в повазі до них. Відродження починає адаптувати Святе письмо на загально - зрозумілу мову. Література цього часу приєднує до традиційних раніше форм внутрішньо-психологічні розум автора та героїв. Кардинально змінюється світоглядне співвідношення Бога та людини.

Починають наголошувати, що Бог, залишаючись правителем світу і людей, не буде вже нічого робити замість людини, його підтримка-це супровід мудрого вчителя тим людям, котрі активно добиваються самореалізації. Відродження стимулює самостійність людини. Тепер найбільше цінують індивідуальну самобутність та неповторність. Будь-яка діяльність оцінюється в цю систему не із таких засад як раніше. Відкидають традиції цінувати розумово-духовну працю і зневажати фізичну. Будь-яка праця розглядається від початку як привід для творчої самореалізації людини. Тому ремесло досягає рівня мистецтва.

Середні віки надаючи особливий статус людині бачили її спорідненість із Богом у чистій духовності, а від орієнтації на інший суттєвий чинник. Зверніть увагу на те, що людина може бути творцем. Творчість специфічна тим, що немає наперед заданого характеру розуміння людини як творця знімає раніше звичайний підхід до неї. Люди вже не кажуть, не наголошують чого вона не може, і Відродження стає епохою універсальності людей. Такий ефект виникає через поєднання тих рис, що найбільше цінуються в людині –творчості, самостійної індивідуальної неповторної самореалізації і значної сили духу, що потрібна для цього.

Тому Відродження називають епохою титанів духу. У тих випадках, коли церква розуміла неминучість за актуальністю змін і приймала їх, формувала процеси реформації.

Нові акценти реформованої релігійності виділяло те, що в цілому підтримує Відродження-творчість, на відміну від наслідків вимаганої значимості праці над собою. Чим більше збагачена особистість творця, тим більша його глибина у продукті. Зміна призначення життєдіяльності людини відображається і в зміні розуміння Бога та світу. Теоцентричний підхід підкреслював протилежність Бога зі світом. Нова форма пантеїзму розглядає їх із протилежних позицій. Слово «пан»- все (Всебож’я). Бог передусім розглядався як творець. Будучи Богом, а тому необмеженим у можливостях через тіло простір, час у своїх творіннях також необмежений, не маючи тіла Бог не потребує місця, а творця видно саме у його творіннях, тому пантеїзм розглядає Бога присутнім у тому, що він створив. Так світ, природа перестають бути чимось меншовартісним.

Новий підхід до розуміння Бога і світу також приводить до зміни картин світу. Попередня модель світобудови протрималась із давньогрецьких часів. Греки вважали світ величезним, але обмеженим. В його центрі перебувала Земля. Якщо творець світу немає меж у можливостях, то і світ безмежний (і Земля втрачає статус центру світу).

Геоцентрична модель змінюється на геліоцентричну (геліо – сонце) і в науку вводиться суттєвий чинник відносності, результат пізнання пов’язаний з умовами спостереження відноситься до них.

Тема: Філософія Марксизму

Філософія марксизму була сформована у сер. 19 ст., і після Німецької класичної філософії, зайняла її місце як елемент помітного впливу на суспільну свідомість. Актуальність питань та пропозицій цієї філософії визначили її особливу популярність у другій пол. 19 ст. та першій половині 20 ст. актуальність цього напрямку пов’язане найбільше з особливостями часу конкретних процесів у суспільстві.

Для Німеччини цього часу було характерним поєднання високих досягнень у культурі, науці, мистецтві і в той же час через суспільну відсталість тут пізніше ніж в Англії та Франції почався перехід до капіталізму. Первісний капіталізм демонструє безпосередні прояви протиставлення одних людей іншим. При цьому уже не існує особистісно належних та залежних – всі юридично рівні і теорія природних прав обґрунтовує рівність людей. Початок капіталізму – це певний робочий день без вихідних і відгулів, без соціального характеру і з мізерною платнею. Ці умови привели до стихійних протестів працюючої маси, але протести закінчувались поверненням до того, що було.

Вся класична література 19 ст. зображує аморальність дикого капіталізму, кричущі приклади не людяності. Маркс писав про чинники свого світоглядного розвитку, згадуючи саме цю літературу, як більш впливову ніж наукові трактати,. Теоретичними джерелами філософії Маркса є німецька класична філософія, англійська політ економіка, утопічний соціалізм.

Співпрацюючи із французькими комуністами Маркс полемізував з їх ідеями, висміюючи теоретичну не спроможність утопічних поглядів на суспільство, прихильність соціальної утопії звертається до початкового стану розвитку людства, вважаючи,що там можна знайти істинний зміст людських відносин, який пізніше був спотворений через появу приватної власності. Висновки цих авторів зводились до пропозиції встановлення військового комунізму. Через диктатуру держава мала насаджувати рівні людей, тут підхід нагадував фольклорну позицію засудження багатства. У Англії на цей час вже перемогла буржуазна революція і тому тут сильнішою була економічна теорія.

Маркс міркуючи на засадах Гелія, теорії об»активності суспільних законів визначив, що об»активними у суспільних відносинах є чинник діяльності, а не свідомості. Саме він був автором суттєвої зміни попередніх традицій, як того що відрізняло людей від тварин.

Йдучи глибше Маркс досягнув саме свідомості, його висновок – суспільне буття визначає суспільну свідомість. Аналіз буття до якого вперше звернувся Марс, як до першого елемента суспільного існування, змінив взгалом картину пояснення суспільства. Люди намагались по різному визначити свою відмінність від тварин, але насправді ця відмінність з»явилася лише в тому, що люди самі змінили початкові умови природного життя. Лише створюючи свій соціальний світ, людина створила себе як соціальне, а не біологічну істоту. Оскільки суспільне середовище формує діяльність людей без нього не існують, той усі причини людських проблем, а також шляхи виходу слід шукати у визначальній сфері суспільної діяльності.

Діяльність людини відрізняється від діяльності природних істот які також змушені самостійно здобувати їжу. Туту присутні засоби яких не має в природі, ці засоби – знаряддя соціальної праці, через їх людське тіло може постійно змінювати, людська діяльність в соціальному змісті є по суті виробництво, тому що суспільні продукти не виростають самі в природі щоб вживати, споживати їх треба спочатку створити, виробити. Тому у суспільному житті змагання власників перед усім розподіляє знаряддя, засоби виробництва. Оскільки елемент виробництва формує суспільство, він і є ключовим елементом суспільних змін.

Періодизація історії за Марксовим підходом орієнтується на поділ історичних епох щодо виробничих змін, всі періоди в історії крім первісного, у Маркса називаються в суспільно-економічними формами. Одну форму від іншої відрізняє спосіб виробництва. У різні часи люди виробляли приблизно однакове, будували житло, вирощували їжу, але змінювався спосіб яким це робилося. Спосіб виробництва дає можливість розвитку суспільства аж поки воно не вичерпається, тоді у суспільстві виникають конфлікти. Новий тип відносин називає ще у старому і вступає у конфлікт з ними, про те соціальні процеси не відбуваються з таким же автоматизмом, як природні. Щоб змінити суспільний устрій необхідно свідомість, воля більшості даного суспільства до змін. В основі суспільних відносин політична боротьба правовий конфлікт завжди знаходить економічне питання. Отже якщо існують відчуження якщо одна людина не бачить людину в іншій у цього явища також є економічне підгрунття. Зокрема зверхність окремих людей, що до інших виявляє насправді лише те, що ці особи свідомо або ні приписують собі загальносуспільні досягнення. Ототожнюють зі своєю могутністю. Насправді причини появи відчуження появляється з формуванням приватної власності, але безглуздо вважати можливість повернення до первісної рівності. Реальна зміна суспільної ситуації можлива тільки тоді коли суспільство сформує такий рівень власного багатства, який зробить питання власності не актуально.

Хоча досягнення того рівня, питання далекого майбутнього, бо це результат самозабезпечення суспільства, а не розвиток політичних ідей. Будь-яке покращення відносин між людьми у суспільних масах мають відношення не до індивіда, а до системи, тому і покращуються становлення мас. Зміни в суспільстві через стихійні емоційні протести не можуть бути досягнутими, оскільки суспільство є природно діяльним через те і зміни суспільства можливі тільки через діяльність. Пізнавальні проблеми на думку Маркса вирішуються також при переході до позицій аналізу, практики, як мети теоретичної діяльності, пізнання як всі види соціальних дій не є індивідуально визначеними, це історичне процесуальне явище. Тому дістаються однієї людини чи епохи, відкриваються не завдяки розвитку чистого розуму, а на основі досягнень пізнавальних засобів, які дає практика. Будучи спадкоємцем гегелевої діалектики та веєрбахівського людяного матеріалізму, Маркс та Енгельст вважав, що закони діалектики є характеристиками ідеального, божого мислення, а загалом притаманні усій природі, є її внутрішніми законами. Лише діалектичний характер всіх без винятку і природних і соціальних явищ дає можливість зрозуміти, що зміни в історії будь-якого народу неминучі, тому що зміни є умовою будь-якого буття. Феєрбах, як і його попередники зводили філософію до глибинного пояснення дійсності, але справа полягає в тому щоб змінити цю дійсність, поєднуючи діалектичні і матеріалістичні визначення. Його історична доля у розумінні сучасників, а також наступників теж є суперечливою, зміст філософії Марксизму розкривається при її вивчені, якщо ж не вивчати теорію цього вчення, залишається той підхід, що набув значного поширення у кінці 19 ст. та на поч.. 20 ст. відсутність освіти з певного питання приводило до користі слухати та переказувати коли теорії можна було б підмінити міфом.

 Порівняння теоретичної спадщини і практичної діяльності авторів і філософів Марксизму і теорії Леніна показує її спільну рису, без умовно талановитість і точність пояснень соціальних процесів. Автори марксизму вітали соціально-революційний рух лише у змісті боротьби за права людини, у них не має можливості побудувати комунізм у бідній країні, а саме цю ідею відстоював та на практиці намагався здійснити Ленін, заперечивши по суті, головну ідею Маркса, проте, що історичний процес мусить здійснюватись через саморозвиток, «проскочити» капіталізм і перейти до наступного етапу розвитку на основі такого розуміння неможливо.

Тема: Буття і матерія

1. Поняття буття та його різновиди

2. Матерія як філософська категорія: історія формування. Структура матерії

3. Рух як спосіб існування матерії. Рух і спокій, рух і розвиток.

4. Простір та час як форми існування матерії. Субстанційна і реляційна концепції простору-часу.

1.

Поняття буття за філософією найоб’ємніше і найширше. Воно визначене тим за чим окремі характеристики другорядні. Індивідуальність будь-яких рис об’єкта має значення лише тоді коли об’єкт існує. Можливість втрати буття виявляють значущість того чого вже нема. Саме тому ще еллейці з давньої Греції визначали буття через небуття. Загалом, визначальним це поняття є як елемент світогляду та поведінки. У загальні лінії світовідношення життєдіяльності можна помітити що індивід вважає нормою. Якщо буття для даної людини не усвідомлюється як найсуттєвіше він не має внутрішніх бар’єрів перед знищенням.

Подібна проблема була виявлена в процесі формування «мови машин». Оскільки треба було оптимізувати таку мову, видалити зайве. Виявилось що в усіх мовах постійно повторюється слово, що позначує видозміни буття (це є..). Ці повтори і спробували скоротити. Внаслідок машина виявилась «готовою» до аварій, катастроф, знищення. Якщо факт буття не фіксується як необхідність, щоразу вважається що він не суттєвий. Отже, оптимізація обставин може виходити з позажиттєвих міркувань.

Загалом буття є цілісним та єдиним процесом. При цьому окремі види буття настільки відмінні між собою, що зрозуміти їх спільність дуже важко. Проблемою орієнтації для нас є те, що ми самі відносимося до елементів буття, а щоб сприймати будь-яку сутність можемо збоку.

2.

Через протилежні характеристики умовно виділяють окремі види буття:

- Матеріальне;

- Природнє і соціальне;

- Індивідуальне та загальне;

Коли здійснюємо пізнання об’єкта, явища слід обов’язково встановлювати його належність до конкретного виду буття, щоб не ототожнювати, наприклад характеристики окремого об’єкта із здатностями всієї спільноти або навпаки. Особливо відмінні якщо виходити із теперішніх способів їх розуміння форми матеріального та ідеального буття.

Поняття через зміст якого пояснюють головні ознаки буття є самі матерії. Вперше воно з’явилося у давніх греків. Греки вважали матерією матеріал з якого все зроблено. Далі середньовіччя та відродження цю тему майже не реалізували. Її актуалізувала філософія Нового часу. На той час вивченими були механічні явища. А матеріальність розрізняли як речовинність. Тому матерію вважали речовину. Однак фізика, що вивчала матеріальні процеси в експериментах, врешті зайшла в глухий кут. Експеримент показував, що головна характеристика речовини - маса «щезає», а на той час вже був відкритий закон збереження матерії. Врешті зрозуміли,що помилка стосується самої наукової методології. Можна ототожнювати явище із однією його формою. А матерію не слід ототожнювати з речовиною. Речовина є одним із її видів. Тепер є відомим інший його вид. матерія поділяється на живу і неживу, органічну і неорганічну. Також поділяються за змінами способів існування матеріальних об’єктів на рівні мікросвіт, макросвіт, мегасвіт. Якщо «перевести» людину з її середньою тривалістю життя в умови мікросвіту, вона проживе там цей же час відносно макросвіту за кілька годин, днів. Якщо людське переноситься в космічне тіло, що летить зі швидкістю світла у мегасвіті повернувшись на свою планету, такий космонавт застане живим тільки внуків.

3.

Головною визначальною характеристикою матерії є рух. Отже, рух, як спосіб існування матерії є незвичайне переміщення в космосі. Це є те що поєднує між собою фізичні, хімічні, біологічні, соціальні процеси. Вони відмінні між собою за всіма формами. Лише одна ознака повторюється завжди. Якщо є матеріальний процес то є і зміна. Якщо зміна не відбувається то в дійсності його нема. Зміна і є сутністю руху, як способу існування матерії. Зміна це умова існування. Недарма саме незмінну нерухомість вважають найхарактернішою ознакою смерті. Однак для наших можливостей, оскільки ми самі відносимось до рівня макросвіту, не належить здатність самостійно помічати такі зміни тільки через винайдення приладів. На рівні звичайних власних можливостей ми не здатні бачити зміни. Навпаки нам світ видається статичним. Насправді спокій, рівновага є лише моментом існування. Поки хтось або щось існує мусить зберігати власну цілісність. Тому спрямовані його власні процеси перебувають в рівновазі. Рух – постійний, спокій – тимчасовий. Здійснюючись завжди зміни мають різне спрямування. Не вірно ототожнювати рух і розвиток, зміни неминучі бо є умовою буття. А їх напрям може бути прогресивним(розвиток), або регресивним, спрямованим до занепаду. Визначити напрям руху можна через загальну характеристику буття. Бо все існуюче проходить подібні етапи розвитку. Спочатку об’єкт формується, розвивається аж поки не набуде форми. Далі його зміни спрямовані в регресивний бік.

4.

Формами існування матерії є простір та час. Простір у науці вивчається засобами фізики спираючись спочатку на основи геометрії пізніше стереометрії. Оскільки передусім речовинні матеріальні об’єкти займають деяке місце своєю цілісністю, тому їх вимірюють через протяжність (довжину,висоту, ширину) час,як фізична буттєва характеристика, з’явилася у свідомості людства. до цього моменту його ототожнювали із характеристиками циклічних природніх змін. У розумінні простору та часу існують, на теперішній момент два підходи:

1). Субстанційна концепція (застаріла, розуміє простір як відсутність чого небудь як порожнечу або деяку величезну місткість, де складені всі існуючі об’єкти. А час, за цим підходом, вважають деякою течією «у яку всі входять, а потім виходять».)

2). Сучасна регуляційна концепція (уточнює, що окремого простору і окремого часу як окремих сутностей не існує. Простір та час є лише формами існування матерії. Це тільки форми матеріальності. Тільки простір визначається відмінностями. А час відображує тривалість матерії процесів, тому й перехід об’єкта до іншого рівня буття мікро або мега рівня так змінює його час процесів.) Проблема пересування у часі є проблемою саме тому, що час не має окремого місця, не є окремим явищем. Подорожі в часі є пертвореннями самої матеріальності котра визначається у істотах об’єкта.

 

Тема: Пізнання і практика

План

1.      Пізнання, як ставлення людини до світу. Суб’єкт та об’єкт пізнання.

2.      Проблема істинності пізнання. Об’єктивність, абсолютність, відносність і конкретність істини

3.      Практика та її роль в пізнанні.

Пізнання як здатність і сукупність результатів, може людині, що не походить з первісного суспільства, дечим відразу існуючим. Насправді все це умовно-соціальні продукти. Пізнання, як здатність і як необхідність, а також його результати формуються за наявності соціальних умов способу життя. Кожне покоління змушене засвоювати те, що здобуло і зафіксувало як знання попереднє. Це дозволяє не починати щоразу спочатку освоєння світу. “Важкий” процес навчання через освіту насправді був би безмірно важчим і безнадійно тривалим, якби довелося реально, безпосередньо його самостійно починати, тоді будь-якій людині довелося би шукати достатню кількість зусиль, щоб самостійно здійснити усі творчі прориви, які зробили окремі представники попередніх поколінь.

 

Тема: Особа та суспільство

План

1.      Поняття особи та історичної особи. Суб’єкт історичного процесу: співвідношення індивіда та маси.