Пан’європейський рух та його значення

Пан'європейський союз - суспільно-політичний рух, спрямований на об'єднання всіх європейців в єдиний європейський альянс, який здатний ефективно просувати свої інтереси та ідеали в світі.

Пан'європейський союз заявляє, що він є прихильником європейського патріотизму, торжества національної ідентичностей всіх європейців. Беручи до уваги взаємозалежність і загальносвітові виклики, лише сильна Європа, яка є політично об'єднаною, може гарантувати майбутнє для її народів і етнічних спільнот.

Пан'європейский союз заснований Ріхардом Куденхове-Калергі у Відні. Окремі національні організації Пан'європейського союзу створювалися в європейських країнах у середині 20-х років XX століття. Своє завдання Союз бачить в європейській інтеграції, політичному та економічному об'єднанні європейських народів на рівноправній демократичній основі та на базі спільних для європейців християнських цінностей. Свою діяльність Союз здійснює в рамках різних європейських політичних структур, включаючи Європейський парламент. У статуті Пан'європейського союзу зазначено, що дана організація є незалежною від політичних партій і рухів. Символом організації є червоний хрест (християнство) на золотому колі (сонце еллінської мудрості). Пізніше золотий круг оточили 12 зірок, що послужило прообразом емблеми Євросоюзу.

У 1923 році у Відні вийшов маніфест Ріхарда Куденхове-Калергі «Пан-Європа», що закликає до об'єднання Європи перед обличчям загроз, які підстерігають Європу: нової світової війни, економічної гегемонії США, експансії Радянської Росії.

Ідеї ​​Куденхове-Калергі відразу знайшли відгук у колах європейських інтелектуалів. У 1924 році вийшов перший номер журналу регулярного «Пан-Європа» - офіційного друкованого органу Пан'європейського союзу. У жовтні 1926 року у Відні відбувся Перший конгрес пан'європейського руху, в якому взяли участь 2000 представників 24 народів Європи, а Куденхове-Калергі був обраний Міжнародним президентом.

Після Другої світової війни Ріхард Куденхове-Калергі прагне залучити до процесу об'єднання Європи Уїнстона Черчілля та Шарля де Голля, виступає за звільнення народів Центральної та Східної Європи від радянської окупації і більш тісне економічне та політичне об'єднання вільних європейських держав. У 1973 році за пропозицією президента Франції Жоржа Помпіду Міжнародним президентом Пан'європейського союзу обирається Отто фон Габсбург, який в 1979 році бере участь у перших прямих виборах до Європарламенту.

У роки холодної війни Пан'європейський союз підтримує опозиційні рухи країн Східної Європи, відділення Союзу в цих країнах сприяють падінню комуністичного режиму. 19 серпня 1989 в Шопроні відбувся історичний «пан'європейський пікнік». Після розпаду соціалістичного блоку в Пан'європейський союз вступає Угорщина (1989 рік), відділення спілки створюються в Чехії, Словаччині, Польщі, Румунії, Хорватії.

Сьогоднішні політичні цілі Панєвропейської Унії на даний час – це швидке та масштабне розширення Європейського Союзу на Схід, при чому Панєвропа керується принципом, що кожна європейська держава має основоположне право на членство в ЄС.

 

79. Римський саміт 2004 року та договір про введення Конституції для Європи.

Початок даному етапу поклав самміт в Алкені (грудень 2001 р.), на якому було прийнято рішення про створення Європейського конвенту, завданням якого була розробка проекту Конституції ЄС (плану політичної реформи). До складу конвенту, який очолив колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен, увійшли представники Комісії, Європарламенту, урядів і парламентів країн_членів і країн_кандидатів. Аналіз ситуації, яка складалася навколо прийняття Конституції ЄС, дозволяла зробити висновок про труднощі з його схваленням національними урядами. З 25 держав_членів (в тому числі 10 держав_кандидатів) тільки 8 (населення яких складає 280 млн. чоловік) підтримують реформу, тоді як 17 (100 млн.) висловлюються проти. Однак це не означало неможливість продовження інтеграційних процесів в напрямку створення Союзу як федерації національних держав.

Під час обговорення проекту Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія і Люксембург висловилися за передачу повноти влади на наднаціональний рівень, тоді як Сполучене Королівство та Іспанія прагнули зберегти значну частину суверенітету за національними урядами. Передбачаючи такі проблеми, в 2000 р. В. Жискар д’Естен, Г. Шмідт і Жак Делор навіть висловилися за поділ учасників розширеного ЄС на дві групи. Першу групу, так зване «ядро» ЄС, складатимуть шість країн, які стояли у витоків європейської інтеграції, і ті країни, які близькі до шістки за рівнем соціально_економічного розвитку і готові піти на утворення федерації національних держав, що має власне право та інститути. Другу групу утворюють усі інші держави_члени. Правове підґрунтя для реалізації цієї ініціативи становлять норми, якими передбачена можливість просунутої співпраці. Попередній проект конституційного договору було офіційно представлено 28 жовтня 2002 р. Президією Європейського конвенту. 13 червня Конвент затвердив текст найбільш фундаментальних положень, а 10 липня на своєму останньому засіданні схвалив проект Конституції в цілому. Однак схвалення проекту в цілому не означало відсутність у нього противників. Три депутати Європарламенту і п’ять депутатів національних парламентів, які висловилися проти проекту, отримали право підготувати і опублікувати разом з проектом Конституці контрдоповідь, яка була названа «Європа демократій». Положення даної доповіді фактично пропонували демонтувати ключові елементи політичної та правової системи Союзу і повернутися до міжпарламентських та міжурядових форм співпраці. Через відсутність конструктивних пропозицій доповідь не отримала підтримки ні в Конвенті, ні серед керівників глав держав_членів ЄС. 30 вересня була скликана і 3 жовтня 2003 р. почала роботу міжурядова конференція щодо доопрацювання проекту Конституції і підготовки її для підписання. Робота по доопрацюванню проекту Конституції виявилася складною. Розбіжності в позиціях виникли навколо багатьох пропозицій, наприклад: включення в Преамбулу Конституції посилання на християнські цінності; включення в перелік цінностей права національних та етнічних меншин; ліквідувати компетенцію Союзу в сфері розвитку і координації економічної політики і політики зайнятості; не створювати європейську прокуратуру; дозволити регіонам держав_членів, які володіють законодавчою компетенцією, напряму звертатися до Суду Європейського Союзу тощо. Учасники процесу сподівалися, що узгодження позицій сторін вдасться завершити на зустрічі глав держав/або урядів 12_13 грудня 2003 р. Проте ці сподівання не виправдалися. Ключовим питанням, з приводу якого не вдалося досягнути згоди, став розподіл голосів в Раді Європейського Союзу, яка є головним законодавчим органом Союзу. Через неефективність керівництва Італії, яка головувала на той час в Союзі, а також непоступливість Іспанії та Польщі, які намагалися зберегти свої «привілеї», що мали за Ніццьким договором, в цьому питанні, робота самміту завершилася невдачею. Після цього тимчасово робота міжурядової конференції на політичному рівні призупинилася. Після перемоги на парламентських виборів в Іспанії у березні 2004 р. проєвропейські налаштованої соціалістичної партії уряд цієї країни заявив про бажання якомога скоріше досягнути компромісу. Зміна позиції Іспанії підштовхнула уряд Польщі до пом’якшення своєї позиції. В результаті цих змін 25_26 березня 2004 р. міжурядова конференція поновила свою роботу, і 17_18 червня 2004 р. в Брюсселі на зустрічі глав держав/або урядів текст Конституції був остаточно схвалений. 29 жовтня 2004 р. в Римі в тій самій залі, в якій у 1957 р. підписували Договори про Європейське економічне співтовариство та Євроатом, відбулося урочисте підписання Договору, яким встановлюється Конституція для Європи. Для набрання чинності Конституцією її повинні були ратифікувати всі держави_члени. Спочатку ситуація з ратифікацію Конституції виглядала оптимістично. Конституція була ратифікована у Австрії, Греції, Іспанії, Італії, Литві, Люксембурзі, Німеччині, Словаччині, Словенії, Угорщині. Однак основні побоювання з провалом процедури ратифікації були пов’язані з позицією Сполученого Королівства, Нідерландів та Франції. На момент проведення референдумів у Франції та Нідерландах Конституція була схвалена 49 % населення Евросоюзу, тобто 220 млн. громадян. Однак Конституція мала набути чинності після її ратифікації усіма 25 державами_членами. 29 травня у Франції і 1 червня 2005 р. у Нідерландах пройшли референдуми з приводу ратифікації Конституції для Європи. Відповідно біля 56% французів і біля 62% голландців висловилися проти Конституції. Після оголошення результатів референдумів в цих країнах уряд Сполученого Королівства заявив про відкладення на невизначений строк проведення референдуму. Оцінюючи як провал процедуру ратифікації Конституції для Європи, разом з тим не варто передрікати скорий кінець ЄС. Європейський Союз неодноразово переживав стан кризи, виходячи з них більш міцним і згуртованим. Перемога євроскептиків в даному разі, очевидно, не зможе призвести до дезинтеграції Союзу. Скоріше всього вона лише загальмує на певний час темпи європейської інтеграції.

 

80. Європейський Конвент 2001 року та результати його роботи.

У грудні 2000 року в Ніці Європейська Рада ухвалила декларацію про майбутнє Європейського Союзу — Ніццьку декларацію. В ній засвідчено намір провадити інституційну реформу далі, не зупиняючись на результатах міжурядової конференції 2000 року. Декларація визначила три кроки цієї реформи: відкриття дебатів про майбутнє ЄС; Конвент для підготовки інституційної реформи; і нарешті, скликання міжурядової конференції 2004 року.

На Лаекенському саміті (Брюссель) в грудні 2001 року глави держав та урядів ухвалили рішення про створення Конвенту за майбутнє Європи. Згідно з Лаекенською декларацією він мав розглянути чотири ключові питання щодо майбутнього Союзу: розподіл повноважень, спрощення договорів, роль національних парламентів та статус Хартії основних прав.

До складу Конвенту увійшли представники всіх інституцій ЄС, а також члени національних парламентів і представники урядів держав-членів. Очолював його колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен. Інавгураційне засідання Конвенту відбулося 28 лютого 2002 року, а завершив він свою роботу в липні 2003 року.

У червні 2003 року на Європейській Раді в Салоніках Жискар д’Естен представив проект Конституційного договору Європейського Союзу — кінцевий документ Конвенту за майбутнє Європи. Цей проект став базою для обговорення на міжурядовій конференції, яка завершилась ухваленням європейської Конституції

81. Вступ Іспанії та Португалії до ЄС та запровадження принципу двох швидкостей.

Повалення режиму Салазара в Португалії в 1974 році і смерті генерала Франко в Іспанії в 1975 році наприкінці минулого правих диктатур в Європі. Обидві країни беруть на себе зобов'язання демократичного уряду - важливий крок на шляху до кваліфікації майбутнього членства в ЄС.

Через тривалі періоди диктаторських режимів із запізненням увійшли в загальноєвропейський інтеграційний простір країни Піренейського півострова: Іспанія й Португалія приєдналися до ЄЕС тільки в 1986 р.

Саме зі вступом Іспанії та Португалії вперше було застосовано принцип “двох швидкостей” в інтеграційному процесі і в практичній площині розпочато обговорення шляхів інституційного реформування. Мова йшла про розробку більш гнучкої інституціональної структури Співтовариства, перегляду механізму голосування в сторону більш широкого запровадження механізму кваліфікованої більшості.

6 січня 1976 р. була видана доповідь прем"єр-міністра Бельгії Лео Тіндерманса, в якій він пропонував основні можливі заходи щодо утворення Європейського союзу: поглиблення спільної структурної політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та монетарного союзу; проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (ЗППБ). Розуміючи всі труднощі, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні (Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла із воєнної організації НАТО), Л.Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що можуть зразу ж перейти до політичної та монетарної інтеграції, та на тих, що не можуть цього зробити

(" Європа двох швидкостей "). Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л.Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії. Щоб хоч якось вирішити проблему політичного союзу, міністри закордонних справ ФРН та Італії Г.Д. Геншер та Е.Коломбо висунули в Парламенті проект Європейського Акту (18 листопада 1981). Після 18 місячного обговорення в значно зміненому вигляді ЄР в Штутгарті (19 червня 1983) приймає, не дивлячись на досить обережну позицію Англії, Данії та Греції, Декларацію про Європейськиї Союз. В свою чергу, Ф.Міттеран висунув пропозицію заснувати спеціалізовані Агенції, що фінансувалися б зацікавленими країнами-членами і сприяли б розвитку тих напрямків спільної політики, в яких вони зацікавлені (енергетика, промисловість, навколишнє середовище). Фактично це була концепція міжурядового співробітництва, що отримала назву "карточна Європа". 14 лютого 1984 р. згідно ініціативи Альтьєро Спінеллі, що очолював одну із комісій Парламенту, останній схвалює проект договору про Європейський Союз, який значно посилював ролю Комісії та владу Парламенту. Оскільки, відверто мова йшла про об'єднання федеративного типу, цей проект також не був схвалений. Таким чином, практично на протязі п'ятнадцяти років з моменту проведення самміту в Гаазі в грудні 1969 р. Європейське співтовариство розглядало прямо протилежні за характером та змістом проекти, які так і не змогли наблизити його до реального політичного союзу.

82. особливості розширення ЄС в 70 ті роки.

Рішення про необхідність поглиблення інтеґрації та приєднання нових членів було прийнято в Гаазі в грудні 1969 р., практично одночасно із завершенням створення спільного ринку “шістки”: завершенням створення Митного союзу в 1968 р. Та рішенням про будівництво Економічного і Валютного союзу в 1970 р.

1978 р. створено Європейську валютну систему і Європейську розрахункову одиницю екю (попередниця євро).

1 січня 1973 до шести членів приєднались Данія, Ірландія та Великобританія які офіційно вступити в ЄС.

1 січня 1973 року Бельгія приймає головування в Раді Європейського Співтовариства. Данія, Ірландія та Великобританія вступають в ЄС. Набирає чинності Угода про вільну торгівлю з Австрією, Швейцарією, Португалією і Швецією.

Ініціатором заявки на вступ у ЄЕС (1963 р.) стала Великобританія, яка трьома роками раніше зіграла головну роль у створенні паралельного інтеґраційного об’єднання – Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАСТ). Великобританія й Данія перебували на такому ж рівні економічного й соціального розвитку що й “шістка”, тому їх вступ в Митний союз не створював ніяких істотних проблем. Рівень митних тарифів на промислову продукцію у Великобританії був трохи вище, ніж у ЄЕС (відповідно, 9,4 % й 7,4 % до ціни товарів), а в Данії навіть нижче (4,9 %), чим у ЄЕС.

Як за рівнем економічного розвитку, так за рівнем митного тарифу на промислові товари (15,9 %, тобто у два рази вище, ніж у ЄЕС) різко відрізнялася від решти країн Ірландія. На динаміку економічної інтеґрації вплинути це не могло, але для самої Ірландії передвіщало величезні труднощі. Незважаючи на це, країна максимально використала всі переваги участі в економічній інтеґрації й стала творцем єдиного за останні чверть століття “економічного чуда” у

Європі, найбільш вагомим результатом якого стало значне збільшення виробництва ВВП на душу населення. Варто зауважити, що обов’язковість вступу до ЄС для Ірландії була обумовлена повною економічною залежністю від Великобританії, тобто іншого шляху розвитку не було.

Для всіх трьох країн був передбачений чотирирічний перехідний період, щоб ввести загальний митний тариф ЄЕС у торгівлі із третіми країнами й повністю скасувати мита в торгівлі промисловими товарами з партнерами по Співтовариству. Цей процес пройшов без ускладнень.

У 1974 р. лейбористи, що прийшли до влади у Великобританії поставили питання про перегляд ряду умов вступу країни до ЄЕС. Головною вимогою уряду було зменшення внеску країни в бюджет ЄЕС, таким чином, щоб він відповідав її питомій вазі в сумарному ВВП “дев’ятки”. Це було прийняте Співтовариством. На повторному референдумі, проведеному лейбористами, з метою виявити ставлення населення до її перебування в ЄЕС, більшість громадян висловилася за участь в європейській інтеґрації. В подальшому Великобританія також неодноразово займала особливу позицію. Одна з перших учасниць, заснованої в 1979 р. Європейської валютної системи, вона вже через два роки вийшла з механізму, що діяв у рамках реґулювання обмінних курсів.

83. Значення розширення ЄС в 80 –ті роки.

1981     1 січня Друге розширення - Греція приєдналася до ЄЕС.

1986     1 січня Третє розширення - Іспанія та Португалія приєднались до ЄЕС.

На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

❑ формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;

❑ до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища;

❑ розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;

❑ в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;

❑ країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;

❑ було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи ”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

Єдиний внутрішній ринок (формувався з середини 1980-х років до 1 січня 1993р.)

84. вступ Австрії, Швеції та Фінляндії та їх значення для ЄС,

Розширення Європейського Союзу у 1995 році приєднало Австрію, Фінляндію і Швецію до Європейського Союзу. Це було четверте розширення ЄС і відбулося воно 1 січня 1995 року. Всі ці держави раніше були членами Європейської асоціації вільної торгівлі та традиційно були менш зацікавлені в приєднанні до ЄС, ніж інші європейські країни. Норвегія також вела переговори, щоб приєднатися разом з ними, але вже після підписання договору, членство було відхилено норвезьким електоратом у національному референдумі. Референдум був проведений 27 і 28 листопада 1994, за приєднання проголосувало 47.8% населення.

Першим кроком по дорозі розширення зони інтеграції Схід стало укладання угод по асоціацію між ЄС і країнами ЦСЄ, які отримали назву Європейських угод, які передбачали в невизначений термін вступ до ЄС. У 1991 р. угоди по асоціацію було укладено з Угорщиною, Польщею, в 1993 р. – з Румунією і, 1994 р. – з Чеська Республіка і Словаччиною, в 1995 р. – зі Словенією [5, 296].

У 1993 р. на засіданні Європейської Ради у Копенгагені було вирішено у тому, що асоційовані країни Центрально-Східної Європи за наявності волевиявлення з боку, можуть бути членами Європейського союзу, виконавши ряд «копенгагенських критеріїв», у тому числі було названо:

– наявність стабільних інститутів, які гарантують демократію, правової порядок, дотримання правами людини і їх захист національних меншин;

– наявність конкурентоспроможної ринкової економіки, здатної справлятися з конкуренцією і під дією ринкових наснаги в реалізації Союзі;

– готовність узяти він зобов'язання членства, включаючи прагнення стати членами Економічного і валютний союз.

У 1994 р. Європейський Союз схвалено програма підготовки цих країн до вступу до ЄС – так звана Білу книгу «Підготовка асоційованих країнах Центральної і Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок Європейського союзу».

Важливе значення мали рішення засідання Ради у Мадриді у грудні 1995 року. На засіданні було встановлено, що з прилученні до ЄС країни-кандидати повинен мати розвинену економіку, найефективніше керування і стабільне фінансово-економічний стан. У критерії приєднання (в оцінці фінансових наслідків розширення для ЄС цих галузях) ввели додаткові обмежувачі: здатність країн-вступників прийняти Європу і здійснювати схвалену ЄС структурну і аграрної політики.

85. Принципи розширення хвилями країн ЦСЄ

Уже Лондонській зустрічі у березні 1998 року Європейська Рада назвав десять країн: п'ять асоційованих з ЄС країн (Чеська Республіка, Польща, Угорщина, Естонія), й Словенія), які подали офіційні заяви про зарахування до ЄС, утворюють «першої хвилі» розширення; «другу хвилю» – Словаччина, Латвія, Литва й Румунія.

6–7 вересня 1999 року у місцевостіСаариселка (Фінляндія) було проведено неформальна зустріч міністрів закордонних справ держав-членів ЄС, де було запитали про затвердження дати закінчення переговорів із державами «першої хвилі» про те, коли розпочати переговори із державами «другої хвилі». Під час зустрічі заявив, що країни «першої хвилі» будуть прийняті у ЄС майбутньому і це обіцяють грошову допомогу в розвитку сільського господарства та "фінансування регіональних проектів. Країни «другої хвилі» готуватимуться протягом кількох років (у період передбачається забезпечувати їхню максимально можливу участь у економічному просторі і валютному союзі, співробітництво у сфері безпеки, участь у роботі інститутів ЄС Україну як спостерігач чи сторін у процесі консультацій). Вступ балканських держав передбачає попереднє встановлення з-поміж них відносин світу і співробітництва.

2000 року було проведено міжурядова конференція у питанні про інституціональної реформі і серія інших міжурядових конференцій із державами «другої хвилі» для розробки умов і етапів процесу їх приєднання до ЄС. Заявлено, кожен кандидат оцінюватиметься у зв'язку з специфікою його політичного та розвитку, вони також зобов'язуються провести заходи щодо досягненню ними рівня країн «першої хвилі». Державам, бажаючим до складу ЄС, рекомендували врегулювати внутрішні і зовнішньополітичні протиріччя шляхом звернення до Міжнародний суд.

У 2000 року Європарламент прийняв резолюцію, що передбачає, що країни-кандидати «першої хвилі» (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр), яких охрестили «вхідними», увійдуть до ЄС 2004 року. Решта країн – Болгарія, Словаччина, Латвія, Литва й Румунія – готуються до вступу.

У грудні 2002 р. у Києві Данії офіційне запрошення вступ до ЄС було спрямовано Естонії, Литві, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Словенії, Кіпру і Мальті. Повноправними членами ЄС десять країн зможуть стати 1 травня 2004 р., якщо виконають всіх необхідних вимог, зокрема вдосконалення Конституції і законів, рівня податків.

Що стосується Болгарії та Румунії відзначалося, що цих країнах буде надала сприяння І що термін прийняття у Союз буде фіксований пізніше. Причиною такої рішення послужило передусім, що ці країни ще відповідають економічним критеріям, які у Копенгагені. Заявлено, що з вступу до ЄС Болгарії необхідно істотно зменшення безробіття, знизити дефіцит бюджету до 3% ВВП, скоротити бюджетні витрати, зміцнити візового режиму для межах], а Румунії основні проблеми було виявлено такі, як зміцнення демократії, дотримання правами людини, підвищення ефективності роботи адміністративного апарату, запровадження стандартів європейського законодавства, поліпшення стану національних меншин.

86. Принцип регати та причини його застосування щодо країн ЦСЄ.

Регата принцип был принят на саммите в Хельсинки в 1999 году как основной принцип подготовки к вступлению в деятельностиРегата принцип предполагает объективную оценку прогресса в каждой из стран-кандидатов в плане соответствия критериям членства в Европейском Союзе

В 1997 г. в рамках Люксембургского саммита Европейский союз изменил тактику отношений со странами ЦВЕ, заявив о переходе от группового подхода к принципу регаты, предполагавшему оценку уровня индивидуальных заслуг стран-кандидатов на вступление в ЕС. На основе анализа социально-экономического и политического развития, проведенного Комиссией ЕС, кандидаты были разделены на две группы, одна из которых была приглашена к переговорам.

Представляется верным, что решения Люксембургского саммита 1997 г. о дифференциации стран-кандидатов по уровню их социально-экономического и политического развития на две переговорные группы фактически сняли вопрос о необходимости укрепления горизонтальных связей между Литвой, Латвией и Эстонией. Важным политическим последствием дифференциации Прибалтийских республик и признания возможности их несинхронного вступления в Европейский союз стало снижение потенциала регионального сотрудничества и охлаждение взаимных отношений между Литвой, Латвией и Эстонией.

  Стремление интегрировать вторую группу, не включенную в переговоры, во вступительный процесс и дать своеобразный сигнал «надежды» привели к разработке со стороны ЕС новых дополнительных механизмов подготовки государств-кандидатов к членству в ЕС. Среди них особую и фактически ключевую роль во второй половине 1990-х гг. заняли программы Вступительного партнерства, разработанные КЕС индивидуально для каждого кандидата вне зависимости от уровня их развития, а также ежегодные отчеты КЕС по странам-кандидатам на предмет соответствия копенгагенским критериям и достигнутым успехам в процессе реализации приоритетов, отмеченных в рамках Вступительных партнерств.

  И всё же ключевую роль в изменении политической ситуации в ЕС сыграл Косовский кризис 1999 г. Пришло осознание уязвимости и политической нестабильности Европы, что заставило вспомнить о первоначальных мотивах расширения Европейского союза на Восток – усиление безопасности и сотрудничества государств европейского континента. Поэтому происходит своеобразное замещение приоритетов – экономические требования членства отходят на второй план, уступая место политическим.

  Совокупность вышеотмеченных обстоятельств – более интенсивная подготовка к членству в ЕС и актуализация политических причин расширения – позволили Европейскому совету в Хельсинки в 1999 г. принять решение о начале переговоров со второй группой стран-кандидатов.

  Европейский союз проявил себя сложным переговорщиком, позиции которого были усилены использованием различных тактик взаимодействия с кандидатами. Следует отметить, что наиболее действенными из них стали тактика «ледокола» и принятый в рамках Хельсинкского саммита принцип регаты, призванные преднамеренно обострить взаимоотношения между кандидатами и усилить дух соперничества. Последнее позволило Европейскому союзу использовать в процессе переговоров достаточно широкое пространство для собственных маневров, вынуждая кандидатов принимать более гибкие, не всегда отражающие их собственные интересы решения.

Объявленный ЕС принцип «регаты» при приеме новых членов в известной мере направлен на разобщение этих стран. Он заставляет их ревностно относиться к продвижению друг друга по пути согласования отдельных позиций с ЕС и идти на уступки органам ЕС по принципиальным направлениям торговой политики с целью ускоренного «закрытия» соответствующих разделов.

87. особливості вступу Греції до ЄС.

Шлях Греції в єдину Європу не був простим і швидким. Початкова позиція цієї держави в переговорах з ЄЕС спиралась на тезу, що в основу переговорів про вступ мають бути покладені принципи Угоди про асоційоване членство. Перехідний період, протягом якого Греція пройшла шлях до приєднання і підготувала свою політичну й соціальну систему, був доволі значний. На цьому нелегкому шляху Греція рішуче подолала негативні наслідки диктаторського військового режиму. Після повернення демократичного уряду на проведеному референдумі 1974 р. однозначність інтеграції до ЄС не заперечувала жодна впливова політична сила Греції.

За підсумками чергового референдуму, що відбувся 12 червня 1975 р. країна формально подала заявку на вступ до ЄвропейськоїСпільноти.

Переговори, розпочались в липні 1976 р. Переговорний процес, що тривав 4 роки і завершився підписанням в Афінах 28 березня 1979 р. договору про вступ Греції до ЄЕС. Передбачалось, що Греція стане повноправним членом Спільноти з 1січня 1981 р. Саме ця Угода увійшлав історію ЄС як перший договір, укладений на той період Європейською Економічною Спільнотою з державою, що не входила до його членів, якими на той період були лише шість держав-засновників.

Договором встановлювався п’ятирічний перехідний період для сільського господарства, протягом якого мало бути забезпечено вирівнювання цін на сільськогосподарську продукцію Греції з відповідними цінами Спільноти. Стосовно промислової продукції, то за винятком 14 найменувань, передбачалось повне та негайне скасування всіх обмежувальних норм. 

Ратифікація договору в державах – членах ЄЕС відбулась без особливих перешкод, за винятком Франції, де більшість соціалістів та комуністів, які побоювались втратити вплив у південних районах Франції проголосували проти. В самій Греції також не було єдності. У парламенті Греції більше ста комуністів та соціалістів виступали проти вступу до Спільного ринку. Бажання керівництва Греції вступити до Спільноти зросло коли аналогічні заявки були подані Іспанією та Португалією, що могло вплинути на процес приєднання Греції. Незважаючи на всі заходи уряду, переговори щодо вступу Греції до Спільноти тривали 3 місяці і були значно довшими ніж аналогічні переговори під час попереднього розширення. І вже у 1981 р. Греція одержує усі права члена Спільноти. Греція стає десятою державою в складі ЄС.

88. Перспективи вступу країн західних Балкан до ЄС.

Європейський Союз на сьогодні одне з найбільших та найвпливовіших політичних об'єднань у світі. Останні два розширення ЄС відбулися за рахунок включення дванадцяти країн, що раніше належали до соцтабору. Особливе місце серед цих держав займають колишні Прибалтійські республіки Радянського Союзу - Латвія, Литва та Естонія. Для набуття повноправного членства у ЄС цим трьом країнам знадобилося більше ніж десять років.
Розглядаються основні події процесу європейської інтеграції Латвії, Литви та Естонії та напрямки адаптації законодавства у цих країнах відповідно до норм ЄС. Основними джерелами для дослідження виступили: Договір про заснування Європейської спільноти, висновки Європейської комісії, щодо готовності вищезазначених держав до вступу у ЄС, рішення Європейської Ради, європейські (асоційовані) угоди, національні програми адаптації законодавства до норм acquis communautaire.
Однією з найважливіших подій початкового етапу інтеграції країн Балтії до ЄС був самміт Європейської Ради у Копенгагені, який проходив 21 - 22 червня 1993 року. На самміті були ухвалені пропозиції Єврокомісії, так звані "копенгагенські" критерії членства у ЄС, які включали в себе комплекс політичних та економічних вимог до країни-кандидата. Вони полягали у наступному: у країні мали бути забезпечені стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство закону, поважання прав людини та захист прав національних меншин (політичний критерій); існування функціонуючої ринкової економіки та спроможності впоратися з тиском конкуренції й ринкових сил у межах ЄС (економічний критерій); спроможність взяти на себе обов'язки членства, включаючи прихильність цілям політичного, економічного та монетарного союзів (спроможність адоптувати правові норми ЄС).На цьому самміті були прийняті також і рішення, що безпосередньо стосувалися країн Балтії. Було вирішено розпочати підготовку до підписання з Латвією, Литвою та Естонією угод про вільну торгівлю, які були б наступним етапом співробітництва у економічній сфері.
18 липня 1994 року були підписані угоди про вільну торгівлю між ЄС та країнами Балтії, які передбачали скасування будь-яких митних тарифів у торгівлі між сторонами протягом 4-6 років. Але ЄС залишав за собою право обмежувати доступ певного переліку товарів на свої ринки з країн Балтії. До таких товарів були віднесені: сільськогосподарська продукція, текстиль та товари рибної промисловості. Але залишалася можливість безперешкодного доступу на європейські ринки з іншими видами експортної продукції.
На самміті Європейської Ради у Ессені, що проходив у грудні 1994 року, було вирішено найближчим часом підписати асоційовані угоди з Латвією, Литвою та Естонією. Аналіз рішень на Ессенському самміті Європейської Ради- ЄС чітко сигналізував країнам Балтії про свої наміри підтримати їхні євроінтеграційні намагання Підписання європейських (асоційованих) означало поглиблення відносин не лише в економіці, а їх подальший розвиток у політичній сфері.
Більш потужний розвиток відносин між ЄС та країнами Балтії починається з підписання Європейських угод яке відбулося перед саммітом Європейської ради у Каннах- угоди підписані 12 червня 1995 року. Тексти всіх Європейських угод схожі, вони майже не містять положень про майбутній вступ цих країн до ЄС, не має згадки про терміни та конкретні умови набуття членства. В основному у них йшлося про розвиток взаємовідносин кожної країни з ЄС з широкого кола питань: економічних, політичних, юридичних, соціальних, культурних. Значну частину займає текст майже ідентичний угодам про вільну торгівлю, але були внесені незначні зміни, що стосувалися термінів перехідних періодів. Згідно з цими угодами провідним цілями створення асоціації ЄС з Латвією, Литвою та Естонією є: розвиток більш тісних політичних відносин, поступове створення зони вільної торгівлі та розвиток торгівельних зв'язків, побудова гармонічних економічних відносин та забезпечення динамічного розвитку економік, сприяння соціальному та культурному співробітництву між сторонами, надання підтримки країні-асоційованому члену у поступовій інтеграції у Європейський Союз.
Європейські угоди визначили політичний діалог як регулярний обмін поглядами на проблеми, що стосуються загальних інтересів. Поглиблення політичного діалогу між ЄС та кожною з країн Балтії мало бути поетапним, від двостороннього до багатостороннього. Політичні консультації, щодо подальшої інтеграції, згідно з угодами, мали проходити у чотирьох напрямках: з керівництвом Європейського Союзу, з іншими країнами-членами, між країнами-асоційованими членами, на багатосторонній основі.
На самміті Європейської Ради у Каннах, 26 - 27 червня 1995 р, було прийнято рішення включити країни Балтії у стратегію підготовки до набуття повноправного членства у ЄС. Зокрема, було зазначено, що таке рішення не означає стовідсоткової гарантії вступу. На цьому ж самміті була затвер