Теорії “первинного розширення”. Міжурядовий або “реалістичний” підхід. (А.Малвард, Р.Дарендорф, Х.Валлас, С.Хоффман).

Концепція первинного розширення стоїть на постулаті першочерговості процесу розширення, як логічною відповіддю на історичну справедливість. Основна теза концепції полягає в тому, що на базі аналізу Історії інтеграційійних процесів в Європі можна зробити висновок,що ЄС- це продукт загальноєвропейськоих зусиль. А отже всі мають право бути членами загального "дітища"- ЄС. Зазначається, що варто нарешті подолати Ялтинський синдром. Прихильників Концепції первинного поглиблення називають егоїстами,що не хочуть ділитися спільним надбанням євроінтеграції. Найкращим шляхом розвитку ЄС вважають співробітництво на основі міжурядових механізмів. (inergovernmentalism)
Серед найбільших прихильників даної концепції вважають ВБ.

Концепція виходить з того, що членство держав в ЄС само по собі важливіше за сам процес інтеграції.
За даною концепцією, інтеграці.ні процеси в Європі- реакція держав на міжнародні умови, що змінилися, в яких конкуренція поступилпся місцем співробітництву. ІНТЕГРАЦІЯ-НОВА КОНКУРЕНЦІЯ, де так само зберігаються національні інтереси. Інтеграція ніколи не замінить національну державу, тому не варто боятися втрати суверенітету. Таким чином,більшість дослідників в даній сфері відзначають, що в даному контексті слід говорити саме про інтеграцію міжурядового (також називають реалістичного) характеру. Логіка така: якщо б інтеграція не давала б вигоди/дивіденти національним урядам, держави б ніколи не пішли б на інтеграцію.
Експерти також вважають, що реальним початком інтеграціних процесів (ІП) є 1965 рік (люксембурзький компроміс), де впереше розроблений більш-менш усталений механізм саме міжурядової співпраці.

ХОФФМАНН:
ІП- цепрояв еволюції МВ. Він пояснюв міжурядовий характер європейських ІП як результат трансформації сприйняття національними урядами державного суверенітету. Національний суверенітет природно змнешився. Тому регіональні ІП- це пристосування до зовнішнього тиску, прогресивна форма переговорів.

ВЕССЕЛС:
Він також вважає пріоритетним розширення Європейського союзу. Така позиція грунтується на наступних аргументах.
По-перше, після змін, що відбулися в Центральній і Східній Європі, повинен бути використаний шанс для подолання розділення континенту на два табори, так званого стану "Європи після Ялти". Підрахунки втрат-придбань, що вказують на фінансову та інституційно-політичну ціну, яку, без сумнівів, доведеться заплатити за швидкий прийом країн ЦСЄ, є проявом західноєвропейського егоїзму. Належність до Західної Європи після 1945 р. є не заслугою членів ЄС, а лише історичною випадковістю.
По-друге, швидкий прийом в ЄС сприятиме стабілізації економічних і політичних трансформаційних процесів в ЦСЄ. ЄС має користується організаційної силою і здатністю впливати на внутрішньополітичний розвиток даних країн. Це повинно забезпечити неможливість повернення до ксенофобії, авторитаризму, політичного та економічного відставання.
По-третє, відкидається можливість продовження процесу поглиблення до розширення внаслідок того, що подальше поглиблення, з одного боку, посилить "непрозорість" функціонування та процедур ЄС для країн-кандидатів, а з іншого боку, збільшить фактичний обсяг вимог для подальшого вступу, так як буде постійно зростати обсяг загальносоюзного законодавства ЄС, який потрібно буде імплементувати країнам-кандидатам.

ДАРЕНДОРФ:
Відомий німецький дослідник-соціолог 20 століття. Значний внесок узробив в дослідження “теорії конфлікту”. Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. Причому, з точки зору німецького соціолога, конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтеграції і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.

Р. Дарендорф створив цілу класифікацію різних типів мікро- та макроконфліктів, що характеризують суспільство. Завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфліктів — це неможливо. Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій, обговорення в пресі, судових справ. Більше того, наявність відкритих і демократично вирішуваних конфліктів — свідчення життєздат ності суспільства, адже будь-який соціальний розвиток неминуче веде до нерівномірності розподілу і, відповідно, до конфліктних ситуацій.

МІЛЛВАРД, ДАРЕНДОРФ І ВАЛЛАС:
Євроінтеграція-адаптована реакція національних держав на кардинальні внутрішні та зовнішні зміни,що проявилися в потребі заміни традиційної конкуренції на співробітництво. Як доказ цьому беруть досвід першого розширення, яке не тільки стимулювало Міжурядову інтеграцію, але й встановлення нових мехаізмів такої співпраці.

44.Проблеми воєнно-політичного співробітництва США та ЄС на сучасному етапі.

1)Різний підхід до проведення ЗП

Руководители ЕС придерживаются глобальной трактовки своих внешнеполитических интересов, подчеркивая, что в эпоху транснационализации географически отдаленные угрозы могут вызывать не меньшую озабоченность, чем те, которые исходят из близлежащих регионов. Ядерные проблемы Северной Кореи и Южной Азии, безопасность на Ближнем Востоке, ситуация в Афганистане, Экваториальной Африке, послевоенное восстановление и демократические реформы в балканских и восточноевропейских государствах – далеко не полный список международных проблем, непосредственное участие в разрешении которых принимает Евросоюз как единый субъект.

И в своей внешней политике, и в оценках глобальных угроз ЕС близок Соединенным Штатам Америки. Однако особенности политической природы Евросоюза, его уникальная геополитическая специфика и особенности экономических устремлений определяют существенные различия международных стратегий Брюсселя и Вашингтона. Европейский союз вырабатывает собственный стиль лидерства в мировой политике – более сдержанный и незаметный, но в долгосрочной перспективе, возможно, способный не уступать по эффективности американскому. Если США – особенно при администрации Дж. Буша-младшего – проецируют свое влияние прямолинейно и непосредственно при помощи силы, то страны ЕС пытаются воздействовать на международные отношения «мягче», отдавая приоритет косвенным инструментам. В частности, они ревниво следят за своим авторитетом в разоблачении фактов ущемления гуманитарных ценностей. Совет Европы, тон в котором безоговорочно задают страны ЕС, – самая радикальная и одновременно самая влиятельная правозащитная организация мира. Лидерство в сфере правозащитной активности позволяет Евросоюзу при необходимости оказывать довольно эффективное давление на те или другие страны мира. Поэтому она представляет собой элемент как организационного ресурса ЕС, так и потенциала его морально-политического влияния.

ЕС нередко оказывается ведомым по отношению к США при принятии стратегических решений. До сих пор он лишён доступа и к части военной инфраструктуры НАТО, остающейся под американским контролем (что наглядно проявилось, в частности, на Балканах). Это рассматривается ныне в Брюсселе как признак слабости и несамостоятельности собственной внешней и оборонной политики.

2) Економічне відставання і скорочення військових бюджетів

Дело, однако, далеко не только в высокой политике. В последние годы ЕС продолжает отставать от своих основных конкурентов также в экономике и в технике. За период 1990 – 2003 годов среднегодовые темпы роста его ВВП составили всего 1,9% против 3% в США, а прогноз ОЭСР называет для них на будущее значения в 1,7% и 2,7% соответственно. Совокупные расходы на НИОКР, высшее образование и программное обеспечение в странах ЕС равны всего 4% от ВВП против 7% в США и 4,8% в среднем по ОЭСР, то есть в интеллектуальном отношении Евросоюз идёт ныне позади других частей развитого мира. Доля высокотехнологичных товаров в экспорте ЕС равна всего 17% (США – 27%, Япония – 23%), и в торговле ими Евросоюз имеет устойчивый дефицит. Наконец, научно-промышленный потенциал ЕС в самое последнее время был заметно ослаблен политически мотивированным поглощением им экономически слабых стран Центральной, Восточной и Южной Европы, поступивших на его долгосрочное иждивение. В итоге, даже если ЕС-27 и наберёт в будущем тот же темп экономического роста, что и нынешние Соединённые Штаты, догнать заокеанского партнёра по уровню душевого ВВП расширившемуся Евросоюзу удастся не ранее чем через 120 лет.

Наслідок цих нудних цифр по економіці – скорочення витрат на армію. Одна з причин чому США підзабили на НАТО і де треба проводять операції самі силами національної армії – це те що країни ЄС недостатньо фінансують свої військові програми. Країни ЄС опустили кількість витрат на армію нижче 2% ВВп, у багатьох це показник рівний а то й нижче 1ці. З усіх країн ЄС самими боєздатними і мобільними арміями володіють Франція та ВБ. Те що на своїх союзників покладатись толку мало теж псує можливості рівноправної і гідної співпраці, країн ЄС економлять на воєнних витратах «паразитуючи» на безпековому механізмі США.

45. Переговори щодо утворення Європейського оборонного співтовариства та Європейського політичного співтовариства 1952 рік.

План Європейського оборонного союзу
В умовах реального початку «холодної війни» треба було забезпечити й більш поглиблену співпрацю європейських народів у галузі військово-політичних проблем. В цій ситуації Ж.Моне запропонував прем’єр-міністру Франції Рене Плевену «розширений план Шумана» щодо питань оборони як альтернативне рішення проблеми ремілітаризації Німеччини. Ж.Моне мав певні сумніви щодо готовності США у разі гіпотетичної радянської агресії застосувати всі засоби стримування Сталіна. Адже, незважаючи на великі руйнації радянської економіки за часів Другої світової війни, радянська армія, на думку західно європейців, зберігала потенціал несподіваного наступу «в напрямку Ла-Маншу». Пропонувалось створити «європейську армію», підпорядковану політичним інститутам єдиної Європи. Причому пропонувалась ідея інтеграції національних збройних сил на рівні батальйону та полку. Штаби таких інтегрованих частин мали бути укомплектованими офіцерами різних національностей. Для утворення об’єднаної армії проект передбачав створення спільного бюджету країн-учасниць[26].
Зокрема, в умовах корейської війни (1950-1953 рр.) тодішній прем’єр-міністр Франції Рене Плевен, виступаючи 24 жовтня 1950 р. в Національних зборах Франції, запропонував реалізувати проект створення «європейської армії» на чолі з об’єднаним командуванням, яке пропонувалось створити за моделлю, аналогічною органам управління Європейського об’єднання вугілля і сталі. Квінтесенцією його пропозицій було створення військових структур, які дозволили б включати військові контингенти, що виділятимуться державами-учасницями до складу європейської армії на дрібніших підрозділах. Останні мали створюватись на наднаціональних засадах, що виключало можливість існування самостійної німецької військової машини. Це мало в ідеалі заспокоїти СРСР, який вбачав у цій пропозиції реваншистські мрії неонацистів, та громадської думки Франції. Дійсним автором «плану Плевена» також був Жан Моне[27].
Проте в умовах, коли НАТО, очолюване американцями, більш ефективно в умовах «холодної війни» виконував функції захисту Заходу, проект створення «Європейського оборонного співтовариства» зусиллями Франції було зірвано.
30 серпня 1954 р. Національні збори Франції відмовились ратифікувати Договір про створення Європейського оборонного союзу. Ж.Моне зазначив, що висловлюючи свій особистий політичний протест проти цього залишив посаду президента Вищого правління Європейського об’єднання вугілля і сталі.

27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.

Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.

Таким чином, на початку 1950-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.