Регіон як об'єкт дослідження

Визначення предмету курсу

Розвиток будь-якого регіону і країни в цілому залежить від наявного економічного, природно-ресурсного і трудового потенціалу, розміщеного в тому чи іншолгу регіоні (території), тобто він залежить від наявних продуктивних сил. Вони є національним багатством, визначають перспективу і можливий рівень його соціально-економічного розвитку.

Предмет курсу - просторова організація продуктивних сил, вивчення якої здійснюється нарізних рівнях (населений пункт, адміністративний район, область, економічний район тощо). Елементи просторової організації продуктивних сил (природні ресурси, людський і трудоресурснии потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, наявна територіальна інфраструктура, регіональні системи господарювання) є об'єктами вивчення науки розміщення продуктивних сил регіональної економіки.

Регіональна економіка як просторова організація продуктивних сил, що залежить від багатьох територіальних факторів, має вивчатися у тісному взаємозв'язку з проблемами формування ефективної державної регіональної економічної політики й розвитку міжрегіонал ьних та зовнішньо-економічних зв'язків. Вивчення курсу «Регіональна економіка» дає змогу оволодіти закономірностями та факторами сучасного розміщення продуктивних сил як національного багатства, особливостями територіального господарювання, а це, в свою чергу, дає можливість сформувати перспективу регіонального розвитку, прийняття довгострокових рішень щодо розміщення продуктивних сил. Особливе місце в соціально-економічному розвитку певних територій окрем их галузей займають результати наукових досліджень, в тому числі і прогнозних. Наукові дослідження є основою розробки довгострокової сгратегії і тактики управління регіональним розвитком. Вони сприяють зростанню виробництва і всього комплексу життєдіяльності, що необхідний для забезпечення потреб людини. Висока надійність і ефективність прогнозних досліджень і розробок є передумовою надійного розвитку і вдосконалення територіальної організації господарства в будь-якому регіоні.

На розвиток продуктивних сил народного господарства в цілому великою мірою впливають такі фактори, як нерівномірне його природно-ресурсного потенціалу географічне їх розташування, кліматичні умови, температурний режим, кількість опадів, шляхи сполучення (доставка матеріально-сировинних ресурсів і готових товарів до споживачів), паливно-енергетичне забезпечення тощо.

 

 

Типи економічних районів

Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів:

# галузевих;

Ф багатогалузевих (інтегральних).

us - Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв.

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих (загальних) економічних районів.

кг Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

ф Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька ад міністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу.

® Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри великорайонних територіальних виробничих комплексів або їх складові.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

управління господарською діяльністю.

ф Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтеграль них економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів

У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Місцеві адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах переходу до ринкової економіки використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція буде змінюватися в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва.

 

 

Сировиний фактор

У розвитку продуктивних сил фактори їх розміщення відіграють домінуючу роль. Вивчаючи територіальну організацію продуктивних сил ми стикаємось із многими факторами, які в значній мірі вплива­ють на сталий розвиток і розміщення різних галузей національного господарства.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю су купність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця дл окремих підприємств, їх груп і галузей. В залежності від наявни: факторів здійснюється вибір місця розміщення того чи іншого ви робництва, визначається його перспектива, можливість стабільної ро боти на розрахунковий період.

Перш чим розміщувати те чи інше виробництво здійснюється гай боке вивчення особливостей економіки кожної галузі зокрема і даєтьс: орієнтовна оцінка кожного із факторів, які можуть впливати ні стабільність дальнішої діяльності суб'єкта господарювання.

Оцінюючи фактори розміщення, одночасно аналізується структу ра затрат на виробництво, їх співвідношення в кожній галузі, так як і залежності від виду продукції міняються і витрати на одиницю про дукції. Одним з найбільш впливових факторів, особливо на матеріа ломісткі вироби, є природно-ресурсні. їх часто називають сировин ним фактором або фактором матеріаломісткості. Це виробництва, де затрати на сировину і матеріали становлять більше половини в со­бівартості одиниці продукції.

Ступінь матеріаломісткості визначається співвідношенням витраї на сировину до обсягу виробленої готової продукції. Величину мате­ріаломісткості виражають як у грошовому, так і в натуральному по­казниках. Найбільш практичним і точним є метод зіставлення нату­ральних величин, наприклад, ваги витраченої сировини і ваги отри­маної готової продукції.

На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої матеріа­ломісткості. Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю. Характерним прикладом є кольорова металур­гія, де обов'язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правило, полікомпонентні, тому їх пе­реробка передбачає складні технологічні цикли одержання різних металічних сполук. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5 - 10 % і потребують обов'язкового збагачення в місцях ви­добутку.

). В електронному машинобудува**"¹' приладобудуванні, опти-ко-механічному машинобудуванні варті** сировини у багато разів менша за вартість готової продукції і з* ^вагою сировина не переви­щує готову продукцію (нафтопереробна, виробництво домашніх хо­лодильників, випічка хліба тощо). Оде#^к' ^^т зіставляються витра­чені грошові ресурси. Такі галузі в біл^^ості Розташовуються там, де є споживач даної продукції. Ці галузі *™оіь відповідного впли-ву інших факторів.

Сьогодні у світовій практиці безпері⁸¹¹⁰ ^^{e п}Р^оцес зниження матеріаломісткості виробництва, тому?^плив сировинного фактору поступово знижується.

69. Паливно-енергетичні Фа^ор сталого розвитку продукти*^{вних СИЛ-}

В структурі затрат на виробництво т^'¹"^{чи іншої} ПРОДУКЦІЇ палив­но-енергетичні витрати є дуже важливий Ф^актоР^ом стабільного роз­витку продуктивних сил, тим більше, щО ^шни являються критичним імпортом (власних паливно-енергегичй^ Р^есУР^{сів для п0Т}Р^еб Р°³' витку національного господарства не ві*^стачає-''

В технологічних процесах різних га^^зей виробництва спостері­гається різна питома вага паливно-енер*⁴™™ витрат на виготов­лення одиниці продукції. За ступенем ш^^оми* ^ШТраТ ™™^Ш * ^ЄНЄрГЙ виробництва поділяють на три групи га/^^зеи'

> високоенергомісткі, де частка у^глвно-енергетичних витрат складає 30-45% до загальних витрат н# готовлений одиниці про-дукції;

> середньоенергомісткі, в_Якихчаск^^палшн°-^енеР^{геттнихвит}- рот складає в межах 15-30%;

> неенергомісткг, де палшно-енерг^^{тичні вит}Р^ати складають менше 15%.

До енергомістких виробництв відносяться: виплавка легких ме­талів (алюміній, титан); електролітична виплавка міді, нікелю, маг­нію, феросплавів, виробництво синтетичного каучуку, віскозного шовку. Ці галузі орієнтуються на регіони масового виробництва елек­троенергії. Вони розміщуються біля гідроелектростанцій або в цент­рах з потужною тепловою енергією. Наприклад, виробництво тита­ну, алюмінію України зосереджено у Придніпров'ї (Запоріжжя), ви­робництво магнію в м. Калуші (Івано-Франківська область). На ви­робництво 1 т. алюмінію витрачається 16 тис. квт-год., титану - 60 тис. квт-год., магнію - 20 тис. квг-год. електроенергії.

До поливномістких відносяться виробництва, що поглинають ба­гато тепла в процесі виготовлення продукції. До них можна віднес­ти: глиноземні заводи (на 1 т. глинозему витрати становлять 3 т. умов­ного палива), виплавка нікелю (на. 1 т. нікелю витрачається 5,0 т. умов­ного палива). Багато паливних ресурсів витрачається при виробництві цементу, скла, синтетичного каучуку, целюлози, стінових будівель­них магеріалів, на хлібопекарнях, содовому виробництві, тощо. Та­ким чином більшість видів паливомістких виробництв розміщують­ся поблизу паливних баз або в центрах споживачів продукції. Особ­ливо це характерно для розміщення теплових електростанцій (ТЕС). Основними регіонами теплової енергетики в Україні є Донбас, При­дніпров'я, Вінниця, Харків, на Заході України Івано-Франківськ. Саме тут працюють найбільші ТЕС, які споживають 5,0 і більше млн. тонн умовного палива на рік.

Сьогодні практично немає жодної галузі національної економіки де б не використовувалися паливно-енергетичні ресурси. І незалеж­но від обсягу їх використання як на виробничо-технологічні потре­би, так і для гоеподарсько-побутових потреб, головне завдання - ефек­тивне і економне їх використання. Необхідно вдосконалювати тех­нологію виробництва, знижувати витрати паливно-енергетичних ре­сурсів на випуск одиниці продукції.

 

Водний фактор

Будь-яке виробництво незалежно від галузі споживає ту чи іншу кількість прісної води, яка може використовуватись на технологічні, технічні потреби та споживання як пиггєва вода. Саме тому вплив водного фактора на розміщення виробництва має важливе значення. Відсутність або обмеження водних ресурсів у регіоні може бути серйозною перепоною для розміщенні! галузей виробництва, які є водомісткими.

Основна маса води використовується у промисловому й сільсько­господарському виробництві, однак в різних галузях водоспоживан­ня є контрастним. Наприклад у сільськогосподарському виробництві водоспоживання великою мірою залежить від рівня зрошування в регіоні. У промисловому виробництві найбільш водомісткими є га­лузі чорної металургії, хімії органічного синтезу, первинна очистка текстильної сировини.

Найбільше води споживається при вирощуванні сільськогоспо­дарських культур на зрошувальних землях. Так наприклад, на вироб­ництво 1 т. рису витрачається 8 тис.м³ вода, бавовнику - 5 тис.м³ тощо. На Україні зрошувальні системи споруджені переважно в зоні недостатнього зволоження (степова частина і південні райони). Ос­новна маса води використовується з Дніпра і річок Дніпровського басейну. Однак водні ресурси України обмежені і раціональне їх ви­користання має винятково важливе значення для розвитку її еконо­міки.

Як відомо водні ресурси на території України розподілені нерівно­мірно. Це змушує вдаватись до перекидання вод і одного річкового басейну в інший, щоб забезпечити дефіцитні райони. З цією метою споруджено ряд водних систем, зокрема канали: Дніпро - Кривий ріг, Дніпро - Донбас, Північно - Кримський. Діючими каналами пе­рерозподіляється значна кількість води для потреб як промисловості, так і для сільськогосподарського виробництва. Велику роль в забез­печенні водою відіграють споруджені водосховища в басейнах Дніпра

Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та на ряді малих річок. Регулювання річкового стоку шляхом спорудження водосховищ за­безпечує потреби енергетики і водопостачання галузей промисло­вості, сільського господарства, населення міст та селищ міського типу. Обмеженість у водних ресурсах України вимагає шукати шляхи зниження водокористування на всіх напрямках: переходити в про­мисловості на замкнуте оборотне водопостачання, знижувати норми витрат води на виробництво одиниці продукції, продовжувати регу­лювання паводкових водостоків, особливо гірських річок.

 

71. Трудоресурсні фактори сталого розвитку продуктивних сил.

Трудоресурсний фактор залежить від чисельності працездатного населення як в країні, так і, зокрема, в кожному регіоні і він пов'яза­ний з демографічною ситуацією. Аналізуючи демографічний фактор як передумову розміщення і розвитку продуктивних сил, слід брати до уваги, що населення є не лиеііє виробником матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Населення у своїй сукупності формує і ринок праці, і споживчий ринок.

При дослідженні і аналізі трудоресурсного фактора необхідно вра­хувати в кожному регіоні структуру економічного розвитку продук­тивних сил, так як потреба в трудових ресурсах визначається кіль­кістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, числом працюючих, які потрібні на виробництво певної кількості продукції на одного працюючого.

Треба зазначити що в процесі розвитку науково-технічного про­гресу, який супроводжується зростанням науковомісткості та усклад­ненням виробництва, роль трудового фактора зростає. Однак індика­тором трудомісткості служить показник частки заробітної плати у со­бівартості виробленої продукції. Проте і сам розмір заробітної плати також залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика країни, різноманітні регіо­нальні доплати до зарплати тощо). На питому вагу заробітної плати у собівартості продукції також впливає вартість сировини, рівень ме­ханізації виробничих процесів і інше.

За ступенем трудомісткості виробництва всі галузі прийнято по­діляти на три основні групи:

■=> високо трудомісткі з великими затратами праці (в людино- годинах) на одиницю виготовленої продукції при відносно малій вазі її кількості в розрахунку на одного робітника;

■=> середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника;

■=!> нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника.

До найбільш трудомістких галузей, що орієнтуються на місця зо­середження робочої сили відносять таю: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки); приладо­будування, оптико-механічне виробництво, автомобілебудування; верстатобудування, швейна, текстильна, взуттєва галузі промисло­вості. Ці галузі розміщуються у містах і населених пунктах з вільни­ми трудовими ресурсами.

Для використання трудових ресурсів жіночої статі в регіонах, де зосереджені підприємства важкої індустрії розміщуються підприєм­ства легкої, харчової галузей (текстильні комбінати, взуттєві фабри­ки, харчові комбінати, кондитерські фабрики і ін.). Це ми бачимо на прикладі великих промислових центрів (Донецьк, Запоріжжя, Лу­ганськ, Харків, Миколаїв тощо).

В сучасних умовах господарювання розвиваються галузі для яких необхідні висококваліфіковані спеціалісти і робітники. Це науко-вомісткі виробництва і, як правило, вони розміщаються в центрах науки та освіти.

 

 

Сил.

При розміщенні і розвитку тієї чи іншої галузі важливим факто­ром є наявний споживач готової продукції. Тому багато видів вироб­ництва продукції, особливо повсякденного споживання, доцільно розміщувати поряд із споживачем. До регіонів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населен­ня. Це в першу чергу виробництво хлібобулочних виробів, м'ясо-молочні продукти та інші товари першої необхідності.

До місць споживання тяжіє виробництво будівельних матеріалів та залізобетонних виробів. Перевезення цих виробів на великі відстані значно підвищує їх вартість, що є невигідним як для виробника, так і споживача. Часом вартість перевозки дорожча за вартість самої про­дукції. Тому встановлюється розрахунковий радіус доцільності та­ких перевозок.

Ряд виробництв, зокрема легкої та харчової промисловості, кон­центрується у великих регіональних центрах. Це швейне, трикотаж­не і взуттєве виробництво, молоко і м'ясокомбінати, виробництво со­няшникової олії, кондитерських виробів, виробів із пластмас, меб­леві фабрики тощо. Для даних галузей виробництва сировинні ре­сурси, які вони споживають, завозяться без особливих і невеликих транспортних затратах і з інших районів

У великих містах і регіональних центрах розміщуються теплоелек­тростанції (ТЕС). Вони забезпечують подачу тепла як для промисло­вості, так і комунального господарства, об'єктів соціально-культур­ного призначення та безпосередньо населення.

З метою забезпечення машинобудування сталевим прокатом і лит­вом у великих машинобудівних ценграх створюється металургія, яка працює на металобрухті, який у вигляді відходів заготовляють ма­шинобудівні заводи. Такі заводи з виробництва литих заготовок роз­ташовані у великих машинобудівних регіонах (Донецьк, Дніпропет­ровськ, Запоріжжя, Одеса, Харків і ін.).

Значну роль споживчого фактора відіграє концентрація населення в великих містах і регіонах, так як населення є не лише джерелом трудових ресурсів, але й споживачем виробляємої продукції.

 

Природного середовища

Природоохоронні проблеми не мають національних кордонів. Че­рез державні кордони повітряними масами перекидаються десятки тисяч тонн забруднюючих речовин, зокрема сірчаний ангідрид - дже­рело кислих дощів. Транскордонні ріки, котрі протікають по території кількох держав (зокрема, Дунай, Тиса), також є джерелами переки­дання забруднень з однієї країни до іншої. Промислово-виробнича діяльність суміжних країн тією чи іншою мірою впливає на стан при­роди: захворювання лісів, забруднення морів і земельних ресурсів шляхом випадання з димових труб заводів канцерогенних речовин. Широке використання в промисловості та у побуті фреонів руйнує озонний шар всієї планети. Неефективне та наднормативне вирубу­вання лісів, нафтове забруднення Світового океану та масове спалю­вання органічного гіалива (транспортними засобами) є причиною порушення газового балансу в атмосфері, збільшення вмісту в ній вуг­лекислого газу, а це призводить до зниження вмісту кисню, що в перс­пективі може зумовити глобальну зміну клімату та інші негативні на­слідки. Таким чином, екологічні міжнародні проблеми вимагають міжна­родного співробітництва в їх вирішенні. Переважна більшість природ­них ресурсів, таких як вода, копалини, ліс, тепло, опади тощо, розпо­діляються вкрай нерівномірно і без взаємовигідного обміну ними жод­на країна світу, навіть найбільша і найбагатша, не може нормально роз­виватись.

Океан є зручним транспортним шляхом, що зв'язує країни та кон­тиненти, він забезпечує сприятливі умови для відпочинку та туризму.

З шельфів морської зони постійно збільшується видобуток корис­них копалин, зокрема нафти, сірки, золота тощо. В перспективі є мож­ливість добувати фосфорити, кам'яне вугілля та інші ресурси¹.,

Значення Світового океану як сховища води постійно зростатиме. Морська вода містить понад 60 хімічних елементів. При зменшенні цих елементів на суші доведеться їх видобувати з морських запасів, при цьому особливо заслуговує на увагу здатність морських організмів до концентрації цих речовин у своїх тілах.

Найбільші проблеми постають при сумісному використанні запасів риби та мігруючих тварин і птахів, адже вони знаходяться під охоро­ною на території однієї країни, стають об'єктом промислу на тери­торії іншої.

Ця проблема водночас є екологічною і економічною., оскільки краї-на-споживач отримує додатковий прибуток за рахунок того, що краї-на-охоронець витрачає кошти на охорону і відмовляється від здобичі заради збереження гаснучого виду. Це призводить до політичної на­пруженості у стосунках між країнами. Недопущенню таїких конфліктів має сприяти прийняття відповідних двосторонніх угод.

Вирішення наведених проблем можливе лише на базі міжнародно­го співробітництва, здійснюваного на двосторонній і багатосторонній основах. Формою такого співробітництва є організація наукових і прак­тичних зустрічей, створення міжнародних організацій, які б коорди­нували спільні зусилля з охорони природи та укладання офіційних договорів і угод з цих проблемних питань.

У межах міжнародного співробітництва в галузі охорони навколиш­нього природного середовища мають вирішуватися найбільш складні глобальні проблеми і конкретні проекти. До їх числа слід віднести спільні інженерні та технічні розробки з питань охорони атмосфери від промислових викидів, запобігання забрудненням під час сільсько­господарських робіт, збереження дикої флори і фауни, створення за­повідників тощо.

З громадських організацій велику роботу щодо охорони довкілля проводить Greenpeace - Зелений Світ, з котрою співпрацюють пред­ставники громадськості і нашої країни. И головним завданням є недо­пущення радіоактивного забруднення біосфери. Ця організація утво

рена у 1971 р. в Північній Америці. Вона діє у ЗО країнах світу. Україна

до неї приєдналась у 1990 р.

Важливими документами в міжнародних природоохоронних відно­синах є Всесвітня Хартія охорони природи, котра проголосила та взя­ла під свій захист право всіх форм життя на виживання. Зокрема прий­нята:

• S Конвенція про заборону воєнного та ворожого використання засобів впливу на природне середовище;

■ S Декларація про оточуюче людину середовище, котра є зведен­ ням основних принципів міжнародного співробітництва;

• S Конвенція про біологічну різноманітність;

■ S Конвенція про зміну клімату;

• S Конвенція про боротьбу зі спустелюванням.

Особливе значення має головний документ, прийнятий ЮНСЕД, (Програма ООН з навколишнього середовища, створена у 1973 р.) -«Порядок денний на XXI століття» - всесвітній план дій з метою ста­лого розвитку, під котрим слід розуміти таку модель соціально-еконо­мічного поступу суспільства, коли життєві потреби людей будуть за­довольнятись з урахуванням прав майбутніх поколінь на життя в здо­ровому та невиснаженому природному середовищі. Науковці стверд­жують, що досярнєння сталого розвитку неможливе без більш спра­ведливого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю, з одного боку, та неприпустимими розкошами - з іншого. Отже, еколо­гічна проблематика все частіше виходить на перше місце в міжнарод­них відносинах.

Україна, отримавши незалежність своєї держави, вже з перших днів бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реа­лізації екологічних програм і проектів.

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природ­ного середовища займає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України.

Україна поетапно інтегрується в світовий економічний простір, забез­печуючи гідний рівень економічної та екологічної безпеки. Нині українські вчені підтримують ділові стосунки з низкою країн Європи і світу. Спільни­ми силами ведуться досліджеига екосистеми Карпат, Полісся, Чорного моря, розробляються заходи щодо збереження рекреаційних ресурсів, рідкісної флори і фауни.

 

86. Економічний механізм охорони природного навколишнього середовища

Охорона навколишнього природного середовища на сучасному етапі розвитку суспільства стає головним фактором, від якого залежа­тиме стратегія його майбутнього, тобто здоров'я людини і добробут, зміцнення нації як держави, її могутність.

Нинішній стан навколишнього природного середовища вимагає по­всякденної уваги у збереженні його, головне - запобігати погіршенню цього стану, тобто в жодному разі не збільшувати шкідливого антроцо-генного впливу. Недопущення впливу шкідливих факторів на стан дов­кілля може забезпечити надійний економічний механізм охорони на­вколишнього середовища. У зв'язку з цим важливим завданням дер­жави є створення таких умов діяльності підприємств, при яких вони були б змушені займатися природоохоронною діяльністю; матері­ альна зацікавленість у реалізації заходів у цій галузі

Перший шлях стосується механізму адміністративного впливу, який базується на встановленні норм, стандартів, правил природокорис­тування та відповідних планових показників підприємств з охорони навколишнього природного середовища і відповідному контролі за хо­дом їх виконання.

Економічний механізм охорони природного середовища містить низку інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств, орга­нізацій та окремих працівників.

Одним із дієвих елементів економічного механізму охорони навко­лишнього природного середовища є лімітування природокористуван­ня. Тривалий час природокористування в країні було безкоштовним. Підприємства використовувапи землю, воду, інші природні ресурси, забруднюючи навколишнє природне середовище, і за це не платили, тобто використовували безкоштовно. Це сприяло посиленню забруд­нення навколишнього природного середовища, безвідповідальності за нанесення шкоди та зумовлювало нераціональне використання природних ресурсів.

Одним із методів економічного управління є фінансування, тобто виділення коштів на чітко визначені природоохоронні заходи. Для цьо­го використовують різні джерела фінансування: бюджетні кошти, власні кошти підприємств, банківські кредити та різні екологічні фонди.

Як економічний метод управління використовують матеріальне сти­мулювання - забезпечення зацікавленості і вигідності для підприєм­ства та його працівників природоохоронної діяльності. При цьому передбачається застосування не лише заохочування, але й відповідаль­ності у вигляді покарань.

До заохочувальних заходів зараховують:

x встановлення податкових пільг (сума прибутку, з котрого стя­гується податок, зменшується на величину, що повністю або част­ково відповідає природоохоронним видаткам);

_х звільнення від оподаткування екологічних фондів та природо­охоронного майна;

де 11 _т - плата за наднормативне використання ресурсів природи; П_шс. - плата за наднормативне забруднення навколишнього се­редовища;

Пщ> ~~ ^тата за розташування відходів у навколишньому сере­довищі;

Ш — штрафи за екологічні порушення; Д_о — додаткове оподаткування.

При даній сетуації підприєм ству вигідніше вкласти кошти на реаліза­цію заходів щодо охорони навколишнього середовища. По-перше, підприємство вносить свій внесок у недопущення забруднення навко­лишнього природного середовища. По-друге, підприємство в цілому заощаджує власні кошти, які могли б бути виплачені з прибутку на різно­манітні штрафні виплати і санкції.

При розробці заходів щодо стимулювання за результатами приро­доохоронної діяльності слід передбачати стимулювання і для окремих відповідальних працівників підприємства, які безпосередньо беруть участь і організовують виконання цих заходів.

 

 

87.Екологічна оцінка господарської діяльності як інструмент екополітики

Будь-яка діяльність господарювання вимагає екологічного обґрун­тування з метою оцінки впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище.

Система екологічної оцінки (ЕО) передбачуваної діяльності сьогодні використовується практично в усіх країнах світу й у багатьох міжна­родних організаціях як необхідний випереджуючий інструмент еко­логічної політики. Екологічна оцінка заснована на простому принципі: легше виявити і запобігти негативним для навколишнього середови­ща наслідкам діяльності на стадії планування, ніж знайти і виправля­ти їх на стадії здійснення. Отже, екологічна оцінка має бути зосеред­жена на всебічному аналізі можливого впливу запланованої діяльності на навколишнє середовище і використанні результатів цього аналізу для запобігання чи пом'якшення екологічного збитку. Такий підхід є актуальним по мірі поширення уявлень про сталий розвиток, оскіль­ки він дозволяє враховувати разом з економічними екологічні фактори вже на стадії формування цілей планування і прийняття рішень по здійсненню тієї чи іншої діяльності.

Екологічна оцінка може розглядатися з різних точок зору. З одного боку, - це процес, що носить науково-технічний і інженерний харак­тер, змістом якого є прогноз впливів і наступне прийняття планових чи проектних рішень.

Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) і екологіч­на експертиза є складовими частинами системи екологічної оцінки. До основних видів екологічної оцінки відносять:

^, екологічну оцінку проектів, незалежно від галузі й видів вироб­ ничої діяльності;

Щг стратегічну екологічну оцінку -розробку планів розвитку те­ риторії чи галузей господарства, програм, політик, стратегій тощо.

Системи екологічної освіти спочатку на проектному, а потім і на стра­тегічному рівнях міцно ввійшли в законодавства більш як сотні країн і низки міжнародних організацій. Згідно з визначенням процес екологіч­ної оцінки включає:

Принцип превентивності означає, що екологічна оцінка про­водиться до прийняття основних рішень з реалізації намічуваної діяль­ності і її результати використовуються при підготовці і прийнятті рішень.

Принцип комплексності - це загальний розгляд і врахування факторів впливу намічуваної діяльності і пов'язаних змін у всіх при­родних середовищах, а також і у соціальному середовищі. Цей прин­цип грунтується на уявленні про те, що розподіл навколишнього се­редовища на компоненти (повітря, вода, грунт) є спрощенням реаль­ної ситуації.

Принцип демократичності відбиває той факт, що екологічна оцінка не зводиться тільки до науково-технічного дослідження, а є інструментом прийняття взаємоприйнятних рішень

Відсутність принципу демократичності, закритість і непрозорість процесу ухвалення рішення часто призводить до негативних наслідків. У результаті нерідко страждає об'єктивність екологічної оцінки.

При здійсненні будь-якого великого проекту його екологічні аспек­ти стосуються різноманітних інтересів суспільства в цілому, чисель­них організацій, соціальних груп і окремих громадян. Узгодження інте­ресів з цими сторонами при плануванні намічуваної діяльності ста­новить одне з найважливіших завдань екологічної оцінки.

Зацікавленими сторонами в процесі екологічної оцінки можуть бути і державні органи, зокрема спеціалізовані агентства та органи місце­вого саімоврядування. Як правило, державні органи представляють інтереси суспільства в цілому чи населення визначеної території в сфері своєї компетенції, зокрема при видачі дозволів чи погоджень". Дер­жавні організації, беручи участь у процесі консультацій, можуть слу­жити джерелом інформації, необхідної для використання екологічної оцінки.Рішення про проведення екологічної оцінки в основному прий­мається безпосередньо ініціатором діяльності на основі чинного зако­нодавства та інших правил. Однак у більшості випадків екологічна оці­нка запроваджується органами охорони навколишнього середовища, залучаючи до участі зацікавлені сторони і громадськість.

РЕГІОН ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

Перебувати визначенню змісту і характеру соціально-економічних відносин в регіоні, обґрунтуванню та впровадженню оптимальних напрямів розвитку соціально-економічних процесів має вивчення об’єкту управління, тобто того, що собою являє регіон, які його загаль­ні характеристики.

Під регіоном, як частиною території країни, розуміють значну цілісну територію, де проживають люди і де здійснюються певні види діяльності.

Регіон відрізняється від інших регіонів сукупністю природничих, історично сформованих, відносно стійких економічних, соціальних, національних особливостей. Таким чином, об’єктом науки «регіональна економіка» є регіон як насичена територія країни, де проживає певна кількість населення, розташовані підприємства різних галузей та різних форм власності, де розташовані установи, що забезпечують нормальні умови для життя людей, для праці, освіти, культури, спілкування. Ха­рактерною ознакою регіону є його цілісність, де поєднуються природні ресурси, матеріальні багатства та соціальні умови для життя людей.

Територіальний устрій України ґрунтується на засадах гідності та цілісної державної території, поєднання нейтралізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку окремих територій з рахуванням їх історичних та культур­них традицій, демографічних та екологічних особливостей.

Відповідно Конституції України [1] адміністративно-територіаль­ний устрій України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, селища і села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Він­ницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, За­карпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська,