Міністерство освіти і науки, молоді та

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА

СПОРТУ УКРАЇНИ

ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

СХІДНОУКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

(м. Сєвєродонецьк)

 

Кафедра економіки підприємства

 

“ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА”

(частина 1)

 

ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ

для студентів за напрямом

підготовки 6.030504 – „Економіка підприємства”

 

Затверджено на засіданні кафедри „Економіка підприємства” протокол № 4 від 17.11.2010 р.

 

 

Сєвєродонецьк Ті 2011

УДК 334(075.8)

 

„Економіка підприємства” (частина 1) Тексти лекцій для студентів за напрямом підготовки 6.030504 „Економіка підприємства” / Шевцова Г.З., Касаткіна М.В. Сєвєродонецьк: ТІ, 2010. – 110с.

 

 

В основу підготовки навчального видання покладено робочу навчальну програму дисципліни „Економіка підприємства”, за якою автори працюють зі студентами за напрямом підготовки 6.030504 „Економіка підприємства”. В текстах лекцій послідовно викладено теоретичні, методичні та практичні питання економіки підприємства; докладно висвітлено питання формування й використання ключових ресурсів підприємства – персоналу, матеріальних і нематеріальних активів; звернуто увагу на особливості інноваційно-інвестиційних процесів.

 

 

Укладачі:                                               Г.З. Шевцова, к.е.н., доцент

М.В. Касаткіна, асистент

 

 

Відповідальний

за випуск:                                               Г.З. Шевцова, к.е.н., доцент

 

ЗМІСТ

ВСТУП.. 5

ЛЕКЦІЯ 1. ТЕОРІЯ ТА МОДЕЛІ ПІДПРИЄМСТВ.. 6

1.1. Макро- і мікроекономічний підходи до сутності та ролі підприємств. Класична (неокласична) теорія 6

1.2. Інституціональна теорія. 10

1.3. Еволюційна теорія. 12

ЛЕКЦІЯ 2. ОСНОВИ ПІДПРИЄМНИЦТВА. ПІДПРИЄМСТВО ЯК
              СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ.. 16

2.1. Зміст підприємницької діяльності 16

2.2. Поняття та напрями діяльності підприємства. 18

2.3. Правові основи функціонування підприємства. 21

ЛЕКЦІЯ 3. ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ, ЇХ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ
               ФОРМИ.. 23

3.1. Види підприємств. 23

3.2. Організаційно-правові форми підприємств. 26

ЛЕКЦІЯ 4. СТРУКТУРА І УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ... 32

4.1. Структура підприємства. 32

4.2. Управління підприємством.. 35

ЛЕКЦІЯ 5. ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ
              ПІДПРИЄМСТВА.. 38

5.1. Сутність та методи прогнозування. 38

5.2. Планування: сутність, принципи та методи. 41

ЛЕКЦІЯ 6. ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ПРОДУКТИВНІСТЬ
              ПРАЦІ. 46

6.1. Сутність, склад та структура персоналу підприємства. 46

6.2. Вимірники та показники руху персоналу підприємства. 48

6.3. Продуктивність праці 50

ЛЕКЦІЯ 7. ОПЛАТА ПРАЦІ. 54

7.1. Сутність, принципи та складові оплати праці 54

7.2. Форми та системи оплати праці 57

ЛЕКЦІЯ 8. НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ ТА АКТИВИ.. 61

8.1. Нематеріальні ресурси підприємства. 61

8.2. Оцінка й амортизація нематеріальних активів підприємства. 63

ЛЕКЦІЯ 9. ОСНОВНИЙ КАПІТАЛ.. 66

9.1. Сутність, склад і структура основних засобів. 66

9.2. Оцінювання основних засобів. 69

ЛЕКЦІЯ 10. ОСНОВНИЙ КАПІТАЛ.. 71

10.1. Зношування й амортизація основних засобів. 71

10.2. Показники використання, руху й придатності основних засобів. 75

ЛЕКЦІЯ 11. ОБОРОТНИЙ КАПІТАЛ.. 78

11.1. Призначення й структура оборотних коштів. 78

11.2. Нормування оборотних коштів…………………………………...79

11.3. Показники ефективності використання оборотних коштів. 81

ЛЕКЦІЯ 12. ІНВЕСТИЦІЇ. 85

12.1. Сутність та види інвестицій. 85

12.2. Інвестиційний процес. 86

ЛЕКЦІЯ 13. ІННОВАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ.. 92

13.1. Нововведення. Поняття і види інновацій. 92

13.2. Інноваційна політика підприємства. 96

ЛЕКЦІЯ 14. ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНА БАЗА ТА ВИРОБНИЧА
                 ПОТУЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА.. 100

14.1. Поняття й складові техніко-технологічної бази підприємства. 100

14.2. Управління технічним розвитком підприємства. 101

14.3. Виробнича потужність підприємства. 103

ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ.. 108

ВСТУП

У сучасних умовах господарювання підприємство виступає центром економічної діяльності. Як економічна система воно виконує роль первинної ланки, на рівні якої ухвалюються технічні, організаційні, економічні та соціальні рішення, що визначають ефективність функціонування системи господарювання в цілому.

Економіка підприємства як найважливіша його характеристика досліджує комплекс відносин стосовно формування й використання виробничих ресурсів і їхній вплив на результати діяльності підприємства.

Метою навчальної дисципліни „Економіка підприємства” є формування здатностей самостійно мислити, ухвалювати управлінські рішення, виконувати комплексні економічні розрахунки для ефективного здійснення господарської діяльності на рівні підприємств.

Предметом дисципліни „Економіка підприємства” є форми і методи господарювання підприємства.

Тексти лекцій є результатом детального опрацювання, систематизації та осмислення значного масиву літератури з дисципліни. Навчальне видання являє собою відправну точку для більш поглибленого вивчення питань організації, управління та ефективного використання наявних ресурсів підприємства.

До кожної розглянутої теми додані питання для самоконтролю, тестові питання та питання для самостійного поглибленого опрацювання.

Зміст текстів лекцій узгоджений з такими нормативними дисциплінами, як „Політична економія”, „Мікроекономіка”, „Макроекономіка”, „Менеджмент”, „Організація виробництва”, „Економіка праці і соціально-трудові відносини”, „Статистика”.

Інституціональна теорія

 

Інституціональна теорія розглядає підприємство як основний інститут ринкової економіки, як організацію, що створюється людьми для більш ефективного використання їх можливостей. Поведінка підприємства характеризується особливостями укладання та виконання контрактів із зовнішніми організаціями та працівниками.

Інституціональний варіант теорії підприємства, на відміну від неокласичного, не робить акценту на поведінку підприємства відповідно до його виробничої функції, тобто на технологічну залежність виходу продукції від витрат факторів виробництва та їх комбінації. Тут у центрі уваги інше: пояснення існування різноманітних форм ділових підприємств, меж їх зростання, можливих варіантів вирішення проблем мотивації працівників, організації, контролю, планування тощо. З цієї точки зору інституціональний варіант теорії підприємства є немов би „містком” між стандартною неокласичною теорією і теоріями управління. Основним завданням інституціональної теорії є аналіз поведінки підприємства за умов дорогої та неповної інформації.

Тут фірма розглядається як сукупність довгострокових контрактів на відміну від ринку – взаємозв’язків, що опосередковані відносно короткостроковими контрактами. Звідси випливає фундаментальне питання інституціоналізму – виробляти (на підприємстві) чи купляти (на ринку)? Розмаїття відповідей на це питання породжує широке коло дослідницьких напрямків у рамках інституційної парадигми.

Р. Коуз розглядав в якості основної причини існування фірми наявність і величину трансакційних витрат, відповідно, фірма призначена для їх мінімізації. Ф. Найт вважав, що трансакційні витрати обумовлені виникненням ситуацій невизначеності в оточуючому середовищі. Тому необхідно обирати між витратами невизначеності (зовнішнє виробництво) і витратами внутрішньої координації виробничих процесів.

Подальший розвиток ці питання отримали в когнітивній теорії фірми, яка вважає, що тільки довіра сприяє мінімізації трансакційних витрат взаємодії фірм, а, втім, і досягненню рівноваги на ринку у довгостроковому періоді. Умовності, що прийняті в міжфірмовій поведінці, зменшують невизначеність зовнішнього середовища і сприяють вибору фірмою того чи іншого способу поведінки і є заміною ринку у вирішенні проблем координації.

О. Уільямсон уточнив уявлення про трансакційні витрати як витрати, пов’язані з функціонуванням специфічних активів. Сутність його теорії недосконалих контрактів: якщо б контракти були б досконалими, тобто всі питання можна було б обумовити в контрактах, то потреба в фірмі відпала би. Однак такі контракти або неможливі в принципі, або безмежно дорогі.

Якщо ж контракт не може врахувати всіх можливих у майбутньому умов, то виникає загроза опортуністичної поведінки партнера. Коли активи не є специфічними, то можна переключитися на іншого партнера. Чим вище ступінь специфічності активу, тим складніше переключитися на іншого партнера без особливих економічних втрат.

З позиції теорії прав власності підприємство трактується як пучок прав власності на набір матеріальних і нематеріальних активів. Структура власності впливає на стимули економічних агентів до специфічних інвестицій і, отже, на вибір форми взаємодії – спільна власність в рамках однієї фірми чи роздільна власність багатьох фірм.

Певний інтерес викликає і теоретичний аналіз поведінки фірми на базі теорії ігор. Вона не ставить за мету пояснення внутрішнього механізму реалізації тієї чи іншої організаційної структури, причини виникнення фірми і її роль в економіці. Вона розглядає стратегічну поведінку, тобто проблему взаємодії і взаємовпливу даної фірми та її партнерів і процес вибору ринкових стратегій.

Одним з підходів до аналізу поведінки фірми і конкурентних взаємодій на ринках є „концепція границь” Дж. Саттона. Вона виходить з принципової неможливості визначення однозначної залежності між рівнем концентрації (конкуренції) у галузі і величиною галузевого прибутку підприємства в умовах сучасних складних ринків. Ринки динамічні за своєю природою. Тому, єдине, що може визначити теорія – це вказати на межі допустимих ринкових результатів, виділити верхню і нижню границі, в рамках яких результати взаємодії фірм будуть стабільними.

Якщо ж виявиться на будь-якому реальному ринку ситуація, що виходить за такі межі, це буде свідчити тільки про те, що даний ринок не є стабільним, і в найближчому майбутньому слід очікувати змін його конфігурації у вигляді злиття, поглинань чи, навпаки, розділення і виділення фірм-продавців.

В рамках інституціональної теорії важливе місце посідає концепція „взаємних очікувань”. Відносини в ринковій економіці розглядаються як мережа контрактів, які формуються в процесі реалізації взаємних очікувань економічних суб’єктів (табл. 1.1).

Наприкінці ХХ ст. сформувалися і нові підходи в теорії підприємства, пов’язані із запереченням цілей і орієнтирів індустріальної економіки та формуванням ідеології постіндустріального, інформаційного суспільства. З появою роботи представника неоінституціоналізму Дж. Гелбрейта „Нове індустріальне суспільство” набуває поширення ідея відповідності цілей фірми цілям суспільства і особистості. Максимізуючи прибуток (або обсяги продажів), фірми прагнуть максимально відповідати цілям суспільства і особистості, тобто вихідні критерії раціональності доповнюються оптимізацією взаємодії усіх економічних суб’єктів.

Отже, сучасний інтерес до інституціоналізму викликаний його більш реалістичними оцінками процесів трансформації економічних систем. На відміну від неокласиків, які абстрактно і схематично відображають лише функціональні зв’язки, інституціональна теорія розглядає більш широкий спектр інтересів і відносин. Від сугубо економічних проблем інституціоналісти переходять до їх аналізу у взаємозв’язку з політичними, соціальними, етичними, правовими проблемами.

Еволюційна теорія

 

Еволюційна економічна теорія розглядає економічний розвиток як незворотний процес нарощування складності, різноманіття і продуктивності виробництва за рахунок змін технологій, видів продукції, організацій та інститутів, що періодично повторюються. Серед ключових відмінностей неокласичної і еволюційної теорій – їхнє відношення до категорій „рівновага – нерівновага”. Для неокласиків одним з головних мотивів поведінки сукупності економічних суб’єктів є рух до рівноваги між попитом і пропозицією; нерівноважні стани розглядаються як небажані. Для еволюціоністів нерівновага – одна з основних умов розвитку. З цієї точки зору вони розглядають і нововведення – не просто певні конкретні зміни в технології виробництва чи у складі випуску продукції, а феномен, що породжує певний нерівноважний процес.

Еволюційна теорія вивчає ключові правила (алгоритми поведінки), що визначають взаємодію фірм, їх виникнення, трансформацію і загибель. А одна з головних сфер активної дії принципів еволюційної

Таблиця 1.1

Взаємні очікування підприємства та інших суб’єктів економіки

Економічні суб’єкти	Очікування суб'єктів	Очікування даного підприємства
Населення та його окремі групи (нинішні, потенційні та колишні працівники підприємства, члени їх сімей, власники, інноватори, власники фінансових засобів, інші громадяни, суспільство в цілому)	Зайнятість. Засоби до існування. Можливість самореалізації в колективі. Повага колективу. Матеріальна та моральна підтримка в надзвичайних ситуаціях. Отримання доходів від коштів, укладених у дане підприємство. Попит на організаційно-технологічні винаходи. Урахування інтересів суспільства	Залучення робочої сили. Попит на товари та послуги підприємства. Пропозиція інновацій. Залучення коштів населення через цінні папери. Відданість працівників корпоративним інтересам. Визнання суспільної цінності підприємства. Підтримка в надзвичайних ситуаціях
Інші підприємства (реальні та потенційні партнери, конкуренти, власники нових технологій, вільних фінансових та інших ресурсів)	Попит на товари та послуги іншого підприємства. Залучення кадрів, які мають досвід роботи на даному підприємстві. Попит на нові технології іншого підприємства	Попит на товари та послуги даного підприємства. Залучення кадрів, котрі набули досвіду на іншому підприємстві. Отримання доходів від коштів, укладених в інше підприємство. Попит на нові технології даного підприємства
Банки	Попит на банківські послуги, спільні проекти	Депозитно-розрахункове та кредитне обслуговування, асоціаційна взаємодія
НД і ДК органі­зації	Попит на НДДКР	Пропозиція НДДКР
Навчальні заклади	Попит на випускників	Пропозиція фахівців
Податкові органи	Своєчасна сплата податків	Надання податкових пільг та відстрочок
Дане підприємство	Створення та розширення соціально-економічного потенціалу розвитку підприємства. Закріплення та вдосконалення технологічних навичок, передання виробничого досвіду	Створення та розширення соціально-економічного потенціалу розвитку підприємства. Закріплення та вдосконалення технологічних навичок, передання виробничого досвіду
Центральні та місцеві органи виконавчої та законодавчої влади	Забезпечення достатнього обсягу податкових надходжень для формування центрального та місцевого бюджетів, стабільне функціонування бізнес-оточення	Бюджетне фінансування підприємства. Створення та підтримка зовнішніх умов діяльності підприємства
Державні (центральні) органи регулювання економіки	Реалізація структурної політики держави	Інформаційна підтримка. Координація діяльності з іншими галузями

теорії – вирішення задач довгострокового розвитку,

Основним об’єктом еволюційної економіки є популяція фірм. Тобто підприємство розглядається як один із суб'єктів у середовищі собі подібних, його поведінка є реакцією на зміни зовнішнього та внутрішнього середовища, а акцент робиться на факторах спадковості в процедурах прийняття рішень та алгоритмах реагування. Згідно з еволюційною концепцією ці правила загалом визначають „обличчя” фірми, відмінність одного підприємства від іншого в конкурентній боротьбі. На думку еволюціоністів, саме правила, що склалися, а не сліпе прагнення до максимізації прибутку в усіх ситуаціях і за всіх умов визначають характер рішень, що приймаються. Ці правила змінюються (еволюціонують) відповідно до змін ділового середовища підприємства та несуть на собі відбиток як особистостей – керівників підприємства, так і характеру взаємовідносин їх з партнерами.

Еволюційна модель підприємства на відміну від неокласичної визнає, що у підприємства відсутній єдиний критерій оптимальності рішень, що приймаються. Він має строго індивідуальний характер, який враховує історичний досвід діяльності підприємства. Тут мова йде про динамічний критерій, який змінюється час від часу, на відміну від неокласичної теорії, де критерій є постійним.

Важливе значення для розвитку еволюційної теорії фірми мали дослідження Р. Нельсона та С. Уінтера, які ввели до наукового обігу такі поняття, як „спосіб поведінки” та „рутина”. Термін „рутина” стосовно підприємств означає нормальні та передбачувані зразки поведінки, які є частиною звичайних, повсякденних управлінських технологій. Р. Нельсон та С. Уінтер обґрунтували, що фірми обирають не оптимальне (раціональне) рішення, а діють, перш за все, відповідно рутин до тих пір, поки вони забезпечують рентабельність та виживання на ринку. При цьому рутина визначає лише можливу поведінку, тоді як на фактичну поведінку окрім рутини діє ще й оточуюче середовище.

В ХХ сторіччі найбільший внесок в розвиток еволюційної теорії зробив Й. Шумпетер, який говорив про різноманітність еволюції фірм та їх різні ролі в загальному еволюційному процесі. З ім’ям Шумпетера пов’язано виділення в рамках еволюційної теорії підприємницької моделі.

Підприємницька модель підприємства ґрунтується на уявленні про нього як сферу прикладення господарської ініціативи та власних або доступних до залучення зовнішніх ресурсів. Звичайно, не всі підприємства є підприємницькими, і в цьому розумінні підприємницька теорія має вужчий об'єкт дослідження, ніж інші теорії підприємства.

В трактуванні Й. Шумпетера „підприємницька фірма” – це особливий економічний агент, який конкурує через впровадження нових товарів, нових технологій, нових джерел сировини та нових типів організації. Метою підприємницької фірми є не максимізація прибутку через мінімізацію витрат, а пошук стратегічної переваги на основі продуктових, технологічних та організаційних інновацій.

В основі підприємництва та в центрі діяльності відповідного підприємства перебуває фігура підприємця – незалежного, активного, енергійного, налаштованого на успіх, схильного до ризику, настирливого, адаптивного, упевненого в собі тощо.

Продовження цих ідей у сучасних теоріях підприємства пов’язано зі зростанням ролі інтелектуального капіталу і відокремленням знання як нового, специфічного джерела вартості. В основі багатьох досліджень лежить той факт, що конкуренція між фірмами розгортається у напрямку пошуку нових форм продукції, що створені знанням.

Але при всій значущості ролі інноваційного процесу у поведінці сучасних підприємств і включенні його в систему стратегічних і тактичних господарських рішень, питання інновацій ще належним чином не відображаються в теоретичних моделях фірми, знаходячись далеко від центру мікроекономічної теорії.

           

Питання до самоперевірки:

1. Яким чином основні теорії пояснюють природу виникнення й роль підприємств в економічній системі?

2. Поясніть сутність інституціональної теорії підприємства.

3. В чому полягають теоретичні засади еволюційної теорії дослідження підприємства?

Приклади тестових завдань:

1. Ключовим елементом якої теорії є виробнича функція?

а) класичної економічної теорії;

б) неокласичної теорії;

в) інституціональної теорії;

г) еволюційної теорії.

2. Підприємницьку модель в рамках еволюційної теорії виділив:

а) Й. Шумпетер;

б) Р. Нельсон;

в) Дж. Кейнс;

г) Ж.-Б. Сей.

Питання для самостійного поглибленого  опрацювання:

1. Підприємство в концепції стратегічного планування І. Ансоффа.

2. Еволюція підходів щодо визначення оптимальності діяльності підприємства.

3. Інтеграційна теорія підприємства.

 

Література [9, с. 11-20].

 

Види підприємств

 

У залежності від обраних критеріїв (форма власності, розміри, функції, структура, ступінь підприємницької діяльності, організаційно-правова форма) підприємства можна структурувати по-різному.

У залежності від виду продукції, що випускається, (виду робіт) підприємства розділяються на промислові – по випуску машин, устаткування, інструментів, видобутку сировини, виробництву матеріалів, виробленню електроенергії й інших засобів виробництва; сільськогосподарські – по вирощуванню зерна, овочів, худоби, технічних культур; підприємства будівельного комплексу; транспорту і зв'язку. З погляду потреб людини найважливішими є підприємства, що виробляють предмети споживання, тобто підприємства сільського господарства, харчової і легкої промисловості, машинобудування, хімічної, деревообробної промисловості, житлового і комунального будівництва.

У силу різних причин спеціалізація підприємства не обов'язково збігається з адміністративною структурою й основною спеціалізацією галузі. Наприклад, у багатьох галузях, що не відносяться до машинобудування (будівельна, металургійна, вугле- і нафтовидобувна), є великі заводи з виробництва машин і устаткування, їх ремонту. Поряд з цим, у машинобудівній галузі є металургійні, хімічні, транспортні і будівельні підприємства, електростанції тощо. Тому в народному господарстві галузеву приналежність підприємства визначають за двома ознакам: адміністративно-організаційною і продуктовою.

При використанні адміністративно-організаційної ознаки враховуються основний заявлений вид діяльності і приналежність підприємства тому чи іншому відомству чи підприємницькому союзу. Так, підприємства, що випускають машинобудівну продукцію, будуть враховуватися в тій галузі, з якою вони адміністративно зв'язані: у будівельній, вугільній, металургійній тощо.

Відповідно до другої ознаки визначаються структура й обсяг виробництва по кожній, так званій продуктовій (чистій) галузі, тобто всі машинобудівні підприємства незалежно від адміністративної підпорядкованості відносяться до машинобудування, транспортні – до транспортної галузі, будівельні – до будівельної тощо.

За структурою підприємства поділяються на вузькоспеціалізовані, багатопрофільні і комбіновані.

Вузькоспеціалізованими вважаються підприємства, що виготовляють обмежений асортимент продукції масового чи крупносерійного виробництва, наприклад, виробляють чавун, сталевий прокат, лиття, виробляють і поставляють електричну і теплову енергію, виробляють зерно, м'ясо тощо.

Багатопрофільні підприємства, що найчастіше зустрічаються в промисловості і сільському господарстві, випускають продукцію різноманітного асортименту і різного призначення. У промисловості вони можуть спеціалізуватися одночасно на виготовленні комп'ютерів, морських судів, автомобілів, дитячих колясок, холодильників, верстатів, інструментів, перевезенні вантажів; у сільському господарстві – на вирощуванні зерна, овочів, фруктів, худоби, кормів тощо.

В міру посилення конкуренції багато з вузькоспеціалізованих підприємств задля економічної міцності різко розширюють асортимент продукції і послуг, захоплюючи нові ринки збуту. Часто такі підприємства цілком утрачають колишній галузевий профіль і стають міжгалузевими – диверсифікованими підприємствами. Одночасно вони можуть займатися, наприклад, випуском різної промислової продукції, будівництвом, транспортними і комерційними операціями. Перехід капіталу з однієї галузі економіки в інші відбувається при цьому в рамках однієї фірми.

Диверсифікованість – основний напрямок підприємницької діяльності кінця XX ст., коли спеціалізовані підприємства протягом короткого часу трансформувалися в нову категорію – фірми, що поєднують різнорідні види підприємницької виробничої і комерційної діяльності. У цьому випадку групування підприємств за галузями втрачає сенс – групується тільки продукція.

Комбіновані підприємства найчастіше зустрічаються в хімічній, текстильній і металургійній промисловості. Суть їх у тім, що один вид сировини чи готової продукції на тому самому підприємстві перетворюється (паралельно чи послідовно) в другий, а потім – у третій вид. Наприклад, виплавлений у доменних печах чавун не тільки реалізується споживачам, але і переплавляється на власному підприємстві в сталеві злитки, частина яких продається, а частина надходить на подальшу переробку в сталевий прокат на власному заводі. У текстильній промисловості комбінування виявляється у виготовленні із сировини волокна, з волокна – пряжі, із пряжі – полотнини.

Найбільш складним комбінованим виробництвом є комплексне використання сировини для виготовлення продукції, різної за структурою і хімічним складом. Зокрема, при виплавці чавуна з залізної руди у відходи разом з породою часто ідуть цінні компоненти, що містять кольорові і рідкісні метали. Для їхнього добування на підприємствах чорної металургії будуються цехи кольорової металургії. Крім того, відходи доменного і сталеливарного виробництв на цих підприємствах часто переробляються в будівельні матеріали. Таким чином, на основі тієї ж самої вихідної сировини (у даному випадку залізної руди) на підприємстві виробляється продукція, різна за характеристиками, призначенню і технології виготовлення.

Підприємства залежно від кількості працюючих та щорічного обсягу валового доходу від реалізації продукції можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує сімдесяти мільйонів гривень.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік перевищує двісті п'ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму сто мільйонів гривень.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

 

Структура підприємства

 

Під структурою підприємства розуміють його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів та системи зв’язків, підпорядкованість та взаємодію між ними.

Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.

Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

До показників, що визначають структуру підприємства, відносять:

· пропорційність структурних ланок підприємства;

· розмір виробничих ланок;

· рівень спеціалізації окремих виробничих ланок;

· співвідношення між основними, допоміжними та обслуговуючими виробництвами;

· ступінь централізації окремих виробництв;

· ефективність розміщення підприємства;

· характер взаємозв’язку між підрозділами.

Розрізнюють виробничу та загальну структуру підприємства.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що здійснюються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів й характеризує виробничу структуру підприємства.

Існує кілька принципів класифікації виробничих структур.

1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративно відокремлена частина підприємства, в якій здійснюється певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи діляться на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Основні цехи виробляють продукцію, що призначена до реалізації на сторону, тобто продукцію, яка визначає профіль та спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи виробляють продукцію, яка використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, що забезпечують необхідні умови для нормального протікання основних та допоміжних виробничих процесів.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного господарства.

В структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідницькі) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням нових виробів, розробкою нових технологій, проведенням різноманітних експериментальних робіт.

На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами використовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є виробнича ділянка, як найбільший структурний підрозділ такого підприємства. Виробнича ділянка – це сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виробляється однотипна продукція.

На великих підприємствах декілька однотипних цехів можуть бути об’єднані в корпус. В цьому випадку корпус стає основним структурним підрозділом підприємства. Така виробнича структура отримала назву корпусної.

Для підприємств, на яких здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промисловості), використовується комбінатська виробнича структура. Її основу становлять підрозділи, що випускають закінчену частину готового виробу (наприклад, чавун, сталь, прокат).

2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури.

Ознакою технологічної структури виступає спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частини технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства).

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на випуску певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі).

Однак на практиці дуже мало підприємств, де всі цехи спеціалізовані лише технологічно або тільки предметно. Переважна більшість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частина цехів спеціалізована технологічно, а інші – предметно.

3. Залежно від наявності основних та допоміжних процесів розрізнюють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою виробництва.

Підприємства з комплексною виробничою структурою мають всю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою – лише частину.

Підприємства зі спеціалізованою структурою розподіляються на:

· підприємства механообробного типу, які отримують заготовки від інших підприємств;

· підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, які виробляються на інших підприємствах;

· підприємства заготівельного типу, спеціалізовані на виробництві заготовок;

· підприємства, які спеціалізуються на виробництві окремих деталей.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох факторів, головними з яких є:

· виробничий профіль підприємства;

· обсяг виробництва продукції;

· рівень спеціалізації;

· місце знаходження підприємства.

До основних шляхів вдосконалення виробничої структури підприємства відносяться:

1. Визначення оптимальних розмірів підприємства.

2. Поглиблення спеціалізації основного виробництва.

3. Розширення кооперації з обслуговування виробництва.

4. Забезпечення високого рівня якості продукції та послуг підприємства.

5. Організація аналітичної роботи різних лабораторій.

6. Забезпечення якості функціонування системи кругообігу та обороту фондів.

Загальну структуру створює сукупність всіх виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів підприємства.

Управління підприємством

Основою управління підприємством є особливий вид інтелектуальної діяльності, що застосовує різноманітні засоби і методи впливу на процеси, пов’язані з ефективним функціонуванням підприємств. Апарат і засоби управління організовані в чітко структуровану та упорядковану систему, у якій кожний елемент має своє місце, визначене його функціональним призначенням та ієрархією. Поєднання діяльності цих елементів в єдиному процесі становить сутність організації управління.

Організація управління – один із чинників розвитку економіки, через неї реалізується дія об’єктивних законів функціонування ринку; вона є передумовою суспільного виробництва.

Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як система мають і певні спільні характеристики, з-поміж яких передусім треба назвати функції управління – об’єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Виокремлюють кілька функцій управління:

1) планування – процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату;

2) організація – це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками підприємства для досягнення загальної мети її діяльності;

3) мотивація – це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети;

4) контроль – засіб здійснення зворотних зв’язків у системі управління. За його допомогою перевіряється виконання прийнятих рішень та оцінюються їх результати.

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб одержати потрібний результат, можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених цілей. Такі інструменти називаються методами управління.

Методи управління – це способи впливу на окремих об’єкти управління (працівників і трудові колективи в цілому,економічні процеси тощо) для досягнення цілей підприємств