Історія філософії як сходження до вершин людського самопізнання

Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе місце. Оскільки історичний підхід до пред­мета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії.

 Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філософія є не тільки елементом культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури – релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427-347 до н. е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354-430), Декарт і (1596-1650), Фрідріх Ніцше (1844-1900) були філософами, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерант­ності, сприяє звільненню від догматизму і духовному роз­кріпаченню особи. Кожна з філософських систем самодо­статня, обґрунтована й оригінальна.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об'єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі є предмет дослідження.

Існують концепції, які цілком заперечують історич­ний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філо­софські системи мовби співіснують в історичному просто­рі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну епоху. їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини і світу. Справді, ко­жна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним проце­сом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як істо­рію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем.

Філософський процес відбувається в реальних умо­вах суспільного життя. Філософія порушує проблеми, що хвилюють суспільство, зумовлені суспільним життям, а отже – соціально детерміновані. Однак філософське знання, як і наукове, має і внутрішню логіку розвитку, оскільки один мислитель розвиває ідеї іншого за зако­нами логіки

Отже, історія філософії – галузь філософського знання, предметом якої є закономірності та особливості філософського пізнання на різних етапах історичного розвитку.

Світовий філософський процес характеризується кількома основними етапами свого розвитку:

Давня філософія – (VII. ст. до н.е.-V ст. н.е.). Її представляють давньоіндійська філософія (веданта, міманса, вайтешина, його, санкх’я тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Лунь Юй та ін.).

Середньовічна філософія (VI ст.-XV ст. н.е.). На її теренах працювали такі видатні мислителі, як Августин Аврелій (Блаженний), Ф. Аквінський, Абу Ібн Сіна та ін.

Філософія Нового часу (XVI ст.-перша половина XIX ст.) У ній відокремлюють:

– добу Відродження (М. Кузанський, М. Копернік, Дж. Пікко дела Мірандола, Джордано Бруно);

– Просвітництво і бароко (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. – В. Лейбніц та ін.)

– Німецьку класичну філософію (І. Кант, І. Фіхте, Ф. – В. – Й. Шеллінг, Г. Гегель).

Сучасна філософія (друга половина ХІХ – ХХ ст.) Її репрезентують такі філософські течії:

– позитивізм (неопозитивізм, пост позитивізм) – О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенаріус тощо);

– екзистенціалізм (М. Гайдегер, К. Ясперс, Ж. – П. Сартр);

– філософія життя (Ф. Ніцше, З. Фрейд, А. Бергсон та ін.)

– філософія науки (Т. Кун, І. Лакатос);

– неотомізм (Е. Гуссерль, Ф. Брентано та ін.);

– філософія науки (Т. Кун, І. Лакатос);

– неотомізм (Е. Гуссерль, Ф. Брентано);

– герменевтика (В. Дільтей та ін.);

– прагматизм (Ч. Пірс, В. Джемс)

  Стародавня філософія як зародок і колиска всіх наступних типів філософії. Середина І тис. до н.е. – та межа в історії розвитку людства, на якій у трьох осередках людської цивілізації – в Китаї, Індії та Греції – практично одночасно виникає філософія. Народження її було довгим процесом переходу від міфологічного світосприйняття до світогляду, який спирався на знання.

 Які ж причини сприяли вибуху інтелектуальних знань саме в І тис. до н.е.? Насамперед треба розглядати передумови економічного, соціального, політичного і духовного плану. Стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза, виникнення товарно-грошових відносин, послаблення родоплемінних структур, виникнення перших держав, зріст наукових знань – це лише деякі фактори, які сприяли народженню філософії.

Хоча давньосхідна та антична філософія формувалися майже одночасно, між ними є значні відмінності. Чим же вони визначаються?

Основними відмінностями між європейською філософією та східною філософією є наступні.

Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігій­ними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм – філософією чи релігією. Даосизм і конфу­ціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні течії. У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філо­софія була тісно пов'язана з релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокрем­лена від міфології Європейська філософська традиція тісно пов'язана з наукою. На Сході такого зв'язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність – домінування етичної (Індія) і со­ціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії – вчення про світ (онтологія) і пізнання (гно­сеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона ли­ше на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб'єктів філософування. В Ки­таї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайсь­кій та індійській філософії панують не особи (погляди окре­мих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейсь­кій традиції – це не просто коментування поглядів учи­теля, а розвиток, зміна ідей.

Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною – націле­ною на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв'язок: фі­лософія – наука – техніка. Остання і є практичним вті­ленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння сві­том. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними – спрямованими на оволодін­ня внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, прак­тики морального самовдосконалення тощо.

Ці особливості філософських традицій можна поясню­вати специфікою духу, психології народів Європи й Азії.

Єдність різних філософських традицій, яка дає підста­ви вважати їх саме філософіями, виявляється в тому, що всі вони тяжіють до раціонального (заснованого на розу­мі) пояснення світоглядних проблем. І структура порушу­ваних проблем (онтологічна, гносеологічна, етична, соці­альна), практично однакова.

Отже, східна філософія була тісніше переплетена із релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення. Внаслідок цього її вивчення сприяє кращому розумінню найперших кроків самовизначення людської думки.

Антична філософія вважається початком європейської філософії взагалі.

В Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямків людської життєдіяльності і завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрямки розвитку філософсько-світоглядної проблематики

Людина — змістовне ядро всіх проблем стародавньої філософії. У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм (прагнення зрозуміти сутність природи, космосу і світу в цілому) у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.

Давньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина — мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються спроби з’ясувати особливості людини: тільки їй властиві прагнення та можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у нірвану.

У давньокитайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам конфуціанство. Розуміння людини як самостійного активного індивіда — здобуток значно пізніших часів вчення Ян-Чжу, Мо-Цзи, легістів тощо. В Ки­таї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайсь­кій та індійській філософії панують не особи погляди окре­мих мислителів, а школи.

Давньоіндійська філософія людини представлена у Ведах — найстарішій пам’ятці давньоіндійської літератури. Веди виражають міфологічний, релігійний і філософський типи світогляду водночас. Звертання до проблеми людини характерне і для Упанішад. Людина у філософії Стародавньої Індії є частиною світової душі. Упанішади мали значний вплив на розвиток усієї філософії в Індії.

Одним із найбільш відомих представників давньокитайської філософії є Конфуцій - учитель Кун. Вихідною точкою для його філософії є концепція неба, яке означає не тільки частину природи, але й вищу духовну силу, що є визначальною для розвитку світу і людини. Проте, в центрі вчення Конфуція не небо, не природній світ загалом, а людина, її земне життя й існування, тобто воно має антропоцентричний характер.

У давньогрецькій філософії спочатку людина існує не сама по собі, а в системі певних відносин, під якими розуміють абсолютний порядок і космос. Людина з усім своїм природнім і соціальним оточенням живе у єдиному і неподільному світі. Навіть боги, які також знаходяться в межах космосу, сприймаються людьми як реальні дійові особи.