Тема 1. Предмет, методи та завдання курсу

ВСТУП

Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка є економічною дисципліною, яка вивчає просторові аспекти прояву дії економічних законів, закономірності й принципи територіальної організації виробництва, ефективність розміщення галузей народного господарства в різних країнах і регіонах, методи впливу держави на розміщення й розвиток продуктивних сил.

Дисципліна " Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка "є однією з загальноосвітніх дисциплін спеціальностей 7.050107 “Економіка підприємства” та 7.050106 „Облік та аудит”. Дана дисципліна відноситься до циклу професійної підготовки економістів та бухгалтерів.

Мета викладання дисципліни є надання знань щодо розміщення і територіальної організації продуктивних сил України, аналізу стану і визначення головних напрямків регіонального розвитку економіки в умовах ринкових відносин.

Завдання: вивчення теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки, завдань ефективного використання природних, науково-виробничих та людських ресурсів регіонів країни, територіальної і галузевої структури господарського комплексу, наукових засад державної регіональної економічної політики.

Після опанування даного курсу студент повинен:

– знати:

закономірності, принципи й фактори розміщення продуктивних сил, основи методології економічного обґрунтування розміщення виробництва, форми й регіональні особливості територіальної організації виробництва, особливості розміщення виробничих комплексів України, сучасний стан і тенденції в міжнародному територіальному розподілу праці, сутність, форми й механізми державного регулювання при реалізації економічної політики;

– уміти:

застосовувати на практиці знання щодо розміщення продуктивних сил, формування та розвитку міжгалузевих комплексів, регіональної економіки; використати довідкову літературу; виконувати економічні розрахунки для обґрунтування розміщення продуктивних сил.

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ЗАВДАННЯ КУРСУ

Предмет, методи та завдання курсу.

Демографічні передумови.

Для ефективного регулювання економічного розвитку доцільно використовувати економіко-демографічні моделі, зокрема, при розробці програм розвитку освіти, охорони здоров'я, зайнятості, забезпечення житлом тощо. Неврахування демографічних факторів може негативно позначитись на реалізації таких програм.

Базою для макроекономічних досліджень в демографії є мікроекономічні характеристики населення: стан розвитку сім'ї та окремої людини.

Індикаторами економічної безпеки, що мають демографічне спрямування можуть бути:- коефіцієнт природного приросту населення;- коефіцієнт смертності немовлят;- коефіцієнт міграції;- коефіцієнт відтворення населення;- коефіцієнт економічного навантаження на суспільство.

Економічні передумови розміщення продуктивних сил – це сукупність економічних умов та відношень, які впливають на особливості розміщення продуктивних сил.

Вони ґрунтуються наступним чином:

- історико-економічні передумови;

- особливості суспільної організації виробництва;

- характер прояву територіального поділу праці на регіональному та міжнародному рівнях;

- загальний рівень економічного розвитку регіону.

Історико-економічні передумови – це закономірна послідовність подій у розвитку економіки, які істотно впливають на характер РПС.

Передумови є загальні і регіональні, вони визначаються закономірностями суспільного розвитку.

Форми суспільної організації виробництва виділяють наступні:

- концентрація;

- спеціалізація;

- кооперування;

- комбінування.

Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Спеціалізація країни визначається геополітичним положенням, рівнем економічного розвитку, інтегральними ресурсами, особливостями історико-економічного розвитку та політичною орієнтацією.

загальний рівень економічного розвитку регіону відображають такі показники, як:

· ВНП характеризує кінцеві результати діяльності економіки держави. Він створюється в матеріальній та нематеріальній сферах діяльності.

· ВВП характеризує кінцеві результати внутрішньої економіки без урахування зовнішніх надходжень.

· Валовий суспільний продукт – це сума валової продукції галузей матеріального виробництва, який включає додану вартість та вартість минулої праці.

· Матеріальний доход створюється у сфері матеріального виробництва у невиробничій сфері. Він дуже близький за змістом до ВНП, але відрізняється від нього розміром податків на виробництво та імпорт, сумою амортизаційних відрахувань.

· Національне багатство – це сукупність накопичених матеріальних благ (обсяги основних фондів, обігових коштів, приватного майна тривалого користування).

· Продуктивність суспільної праці – це відношення виробничого національного доходу до чисельності працівників, які його створили.

 

Контрольні питання

1. Що вивчає наука „Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка”?

2. Які завдання вирішують у межах РПС та РЕ?

3. Які існують передумови розміщення продуктивних сил?

 

Література

[1] c. 10 – 12.

[4] с. 7 – 16.

[5] с. 5 – 9.

[6] с. 15 – 27.

[7] с. 4 - 9.

 

 

Література

[1] c. 2 – 26.

[4] с. 9 – 12.

 

 

Література

[1] c. 2 – 26.

[4] с. 16 – 31.

[5] с. 10 – 17.

[6] с. 28 – 44.

Територіальний поділ праці.

Література

[1] c. 236 – 284.

[4] с. 31 – 46.

[5] с. 18 – 27.

[6] с. 80 – 90, 458 – 504.

[7] с. 208 – 222.

Література

[1] c. 41 – 55.

[4] с. 60 – 69.

[5] с. 28 – 69.

[6] с. 179 – 228.

[7] с. 18 – 23.

Література

[1] c. 77 – 89.

[4] с. 93 – 105.

[5] с. 100 – 124.

[6] с. 92 – 109.

[7] с. 62 – 76.

Додаткові джерела

1. Статистичний щорічник Луганської області за 2003. Частина IІ. Головне управління статистики у Луганській області. – Луганськ, - 2004. – 455 с.

2. Статистичний щорічник Луганської області за 2003. Частина I. Головне управління статистики у Луганській області. – Луганськ, - 2004. – 395 с.

3. www.ukrstat.gov.ua

 

Мінеральні ресурси

Україна посідає провідне місце у світі за запасами і видобутком багатьох корисних копалин (титану, цирконію, урану, літію, а з нерудних корисних копалин — графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каміння, видобутку вугілля, марганцевих та залізних руд, титану, графіту, каоліну тощо), їх частка становить 12,3 % загальносвітових запасів залізних руд, близько 43 % марганцевих.

В Україні створено потужну мінерально-сировинну базу, що містить близько 20000 родовищ та рудопроявів корисних копалин, з них 7829 родовищ (97 видів мінеральної сировини) мають промислове значення та враховуються Державним балансом запасів корисних копалин. У вартісному виразі запаси цих родовищ оцінюються 7,5 трлн дол. США.

Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення досить тривалий. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на такі групи: паливно-енергетичні, рудні та нерудні.

Багата Україна рудними корисними копалинами, насамперед, рудами чорних металів. На її території сконцентроване до 20% світових ресурсів марганцевих руд (у т.ч. майже 50% багатих руд) і понад 5% запасів залізних руд. Найбільші їхні басейни й родовища розташовані в південній частині Українського кристалічного щита.

Територія України в цілому багата нерудними корисними копалинами й тому її соціально-економічний комплекс практично повністю забезпечений ресурсами будівельних матеріалів і значною мірою - покладами гірничо-хімічної сировини.

Водні ресурси

Завдяки своїм унікальним фізичним і хімічним властивостям вода широко використається у всіх областях виробничої й невиробничої сфер. Найбільшу цінність мають чисті прісні води, дефіцит яких усе більше відчувається в Україні. Водні ресурси республіки становлять поверхневі (річки, озера, водоймища, ставки) і підземні води.

Водні ресурси поповнюються за рахунок транзитного стоку Дунаю (удвічі більший, ніж стік всіх річок України), Дніпра, Сіверського Дінця й сумарно становлять майже 210 км³. Частина поверхневого стоку (Тиса, Прут, Західний Буг та ін.), загальним обсягом 14 км³, виходить за межі України.

Усього на території України понад 73 тис. річок. В середньому водозабезпечення одного жителя країни водою місцевого стоку становить 1000 м³, що майже у 18 разів менше, ніж у Росії. Найвище водозабезпечення жителів у західних і північних областях. Ресурси підземних вод становлять 5,6 км³.

З 3 тис. озер, у тому числі 2,5 км³ прісної, 80 водосховищ і 20 тис. ставків мають запас води 24 км³. Штучні водойми створено на Дніпрі, Південному Бузі, Сіверському Дінці. Вони займають територію понад 7 тис. км², а це означає, що власне стільки орних земель було вилучено в Україні з сільськогосподарського обороту.

Запаси підземних вод в Україні становлять майже 20 км³ і зосереджені в основному на півночі і заході. Глибина залягання їх коливається від 100 м на півночі до 600 м на півдні країни. Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, які зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються.

У Карпатах, Закарпатській області і на півострові Крим, у Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, які ще недостатньо вивчені.

Споживання води в Україні щороку зростає. Найбільшим споживачем води є промисловість, на другому місці - сільське господарство - 15 км³, на третьому - комунальне - 4 км³.

Берегова лінія України становить майже 2 тис. км. Чорне море (майже 420 тис. км²) має велике господарське значення. Тут водиться 180 видів риб, більшість яких промислові.

Азовське море (майже 40 тис. км²) характеризується багатим видовим складом живих організмів (350 видів риб). Його мілководність, що зумовлює добре прогрівання води, сприяє широкому використанню узбережжя для відпочинку й лікування людей.

Лісові ресурси

Ліси України виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Ліс є джерелом деревини, будівельних матеріалів, сировини для деревообробної, меблевої, целюлозно-паперової та інших галузей промисловості.

При раціональному веденні лісового господарства і лісокористуванні ліси вважаються невичерпними. Проте в Україні їх дуже мало, що негативно позначається на забезпеченні лісоспоживачів ресурсами деревини й екологічній ситуації.

Україна належить до лісодефіцитних держав. Ліси України розміщені по території нерівномірно: в Поліссі — 29 % площі регіону, Лісостепу — 14 %, Карпатах — 40 %, Степу — 5 %, Криму (в основному в горах) — 10 %. Хвойні насадження займають 42,2 % від загальної площі вкритих лісом земель, твердолистяні — 43,2 %, м’яко листяні — 13,6 %.

Загальна площа лісів України становить близько 10 млн. га, з них лісовою рослинністю вкрито 9,4 млн. га. Лісистість становить 15,6 % площі країни. Такий показник для України є досить низьким порівняно з багатьма країнами Європи і потребує поступового збільшення до 20—22 % в цілому по Україні з відповідною диференціацією за регіонами. Тривалий час вирубка лісів перевищувала науково обґрунтовані норми, що спричинило деградацію і виснаження лісосировинної бази. Тому актуальним є перехід від "ресурсного" до "біосферного" напрямків лісокористування.

Дані Державного лісового кадастру свідчать, що ліси в областях України розміщені вкрай нерівномірно.

Рекреаційні ресурси.

Майже в усіх областях України є рекреаційні ресурси, серед яких домінують санаторно-курортні. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області і Автономна Республіка Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.

Ще одним за важливістю рекреаційних ресурсів є район Карпат, який вирізняється добрими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочинку. В Сваляві, Синяві та Усть-Чорній є мінеральні води. Особливо багата на мінеральні води Львівська область (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської області і с. Конопківці Тернопільської області. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод (Сатанів, Гусятин).

У рекреаційних цілях використовується місцевість Західного Полісся, особливо Щацькі озера.

У Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових вод, а в Полтавській (Миргород) — хлоридно-натрієві води. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов'яногорськ (Донецька обл.).

Економічна оцінка основних видів природних ресурсів України

В економічній науці питання оцінки природних ресурсів розглядається, як правило, диференційовано за окремими видами: земля, вода, ліс, корисні копалини. Всі дослідження пов'язують завдання з оцінки із забезпеченням максимального ефекту в галузях економіки при використанні певного природного ресурсу.

Завданням економічної оцінки об'єкта природокористування є оптимальне використання просторового обмеженого комплексу (ПОК), тобто створення найбільш раціональної (оптимальної) системи водокористування, водоспоживання і землекористування з урахуванням економічних та соціальних факторів на певний розрахунковий рівень (період).

Предметом економічної оцінки об'єкта природокористування є його суспільна споживча вартість як просторового базису розміщення виробництва, засобів виробництва і предмета праці, скарбниці корисних копалин та сировини, джерела води і біологічних ресурсів.

Методологічні основи економічної оцінки природних ресурсів встановлюють завдання оцінки, критерії, показники оцінки та методи їх розрахунку. Все це формує певний, чітко окреслений напрям в оцінці природних ресурсів, що називається методологічним підходом.

В економіці досліджуються різноманітні підходи до оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їхнє використання, їх класифікують за такими групами:

Затратний підхід. За ним оцінка природних ресурсів проводиться за розміром затрат на їх добування, освоєння чи використання.

Результативний підхід. Відповідно до нього, економічну оцінку (вартість) мають тільки ті природні ресурси, які дають дохід. Інакше кажучи, вартість ресурсу визначається грошовим вираженням первинної продукції, яку одержують від експлуатації природного ресурсу, тобто різницею між одержаним доходом і поточними витратами.

Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до нього, за визначення вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та дохід від використання.

Рентний підхід. Використання теорії ренти під час оцінки природних ресурсів визнається найдоцільнішим:

• за рентних оцінок „кращий" ресурс (використання якого дає більший дохід при однакових затратах) одержує більшу вартість;

• затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на деякий середній рівень і, отже, їх оцінка більш об'єктивна;

• обґрунтована необхідність розрізняти власника ресурсу та його користувача для виникнення категорії рентних платежів;

• рентні оцінки враховують фактор обмеженості природного ресурсу.

Відтворювальний підхід. Це порівняно новий підхід, оскільки пов'язаний з необхідністю відтворення природних ресурсів та екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність утворюючих середовище (відновлювальних і не відновлювальних) природних ресурсів на визначеній території та стан навколишнього середовища, наближені до природного (заданого) рівня, розглядається як деякий стандарт, відправний рівень. У такому разі використання будь-якого природного ресурсу має передбачати його відновлення у попередній якості (для відновлювальних ресурсів) і кількості чи компенсації (для не відновлювальних) з урахуванням не погіршення стандарту якості довкілля в цьому місці. Вартість природного ресурсу буде визначатися як сукупність затрат, необхідних для відтворення (чи компенсації втрат) ресурсу на визначеній території. Цей підхід передбачає потенційний дефіцит природних ресурсів і, в багатьох випадках, може призвести до їх завищених оцінок.

Монопольно-відомчий підхід є різновидом затратного, бо розмір платежів за використання природних ресурсів має відповідати потребам фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих державних служб, які в цей час проводять монопольне розпорядження (управління) природними ресурсами. У Законі України " Про охорону навколишнього природного середовища" цей підхід знайшов відображення в поділі плати за використання природних ресурсів на два види — плата за право використання і плата на відтворення і охорону природних ресурсів. Другий вид - це компенсація затрат спеціальних відомств, які проводять відтворення й охорону природних ресурсів.

Контрольні питання

1. Яка існує класифікація природних ресурсів?

2. Охарактеризуйте забезпеченість країни земельними, водними, лісовими, рекреаційними ресурсами.

3. Як розміщуються мінерально-сировинні ресурси на території України?

Література

[1] c. 56 – 74.

[4] с. 70 – 92.

[5] с. 70 – 87.

[6] с. 110 – 121.

[7] с. 30 – 56.

Науково-технічний прогрес.

Виробничий потенціал.

Н ауковий потенціал.

Науково-технічний прогрес

Основою НТП є оновлення економічного і соціального життя. НТП змінює підходи до РПС, створює можливості для розв’язання галузевих господарських проблем, для комплексного розвитку господарства.

Під впливом НТП з’являються нові фактори РПС, які залежать від територіально-економічної структури. При збільшенні факторів відбувається зміна їх значимості. Значно зросло значення сировинного фактора. Істотних змін зазнали транспортний та сировинний фактори. Велике значення має екологічний фактор. Сільськогосподарське виробництво значно відстає від промисловості за рівнем матеріально-технічної оснащеності. У розміщенні продуктивних сил перспективною є ідея створення науково-технічних парків і технополісів.

Енергетика займає визначальну роль у розвитку народного господарства. В природному середовищі немає універсального необмеженого джерела енергії, а відповідні джерела мають низку вад, зокрема низьку концентрацію на одиницю поверхні та непостійність у часі. Сонячна енергетика відноситься до легко відновлюваних джерел енергії. Основною ланкою СЕС є сонячні бактерії. Такі електростанції екологічно чисті, проте займають велику територію і матеріаломісткі. Геотермальна енергетика розвивається в країнах з достатніми запасами геотермальних ресурсів.

НТП, а на перспективу і всі галузі народного господарства, підпорядковані наступному принципу: все переробляється, використовується, нейтралізується, повертається у виробничий процес.

В розвинутих країнах повторно ресурси використовуються в 60-95% випадках. При повторному використанні сировинних ресурсів заощаджуються капітальні вкладення, знижуються витрати в галузях, які повторно переробляють сировину у порівнянні з галузями, які використовують природну сировину, використання відходів підвищує рентабельність та поліпшує показники ефективності галузей народного господарства, переробка відходів промисловості, комплексне використання природної сировини.

Виробничий потенціал

Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, і передусім їх активної частини — машин і обладнання — характеризують виробничий потенціал народного господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність — здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Територіальний розподіл виробничого потенціалу - заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів - є найважливішою умовою розвитку і розміщення продуктивних сил. Високий рівень розвитку виробничого потенціалу може розглядатися як основа подальшого розвитку і розміщення виробництва електроенергії, металу, машин тощо. Реконструкція і розширення виробничого потенціалу, а також нове будівництво означають конкретні зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Господарство України характеризується великим виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів майже 50 % припадає на промисловість, 23,5 % — на сільське господарство, 16 % — на транспорт і зв'язок, 3,9 % — на будівництво.

Науковий потенціал

Науковий потенціал характеризується як сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу при наявних формах організації й управління ефективно вирішувати завдання господарства. Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття "науковий потенціал" можна поширити на будь-яку сукупність наукових організацій, у тому числі й на об'єднання в галузях господарства, в міністерствах, відомствах, а також сукупність галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Отже, можна говорити про науковий потенціал держави, що об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Науковий потенціал розглядається як невід'ємна частина всього науково-технічного потенціалу суспільства.

Особливу роль у розвитку наукових досліджень відіграє галузева, заводська наука.

Реалізація закономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання рівнів економічного, соціального й культурного розвитку економічних районів сприяла створенню наукових центрів в усіх регіонах України.

Науковий потенціал, безперечно, впливає на розміщення насамперед наукомістких галузей господарства і невиробничої сфери. Наукові заклади широко досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни. Водночас характер розвитку продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що дає змогу розв'язувати економічні й соціальні проблеми.

Як правило, інститути, що спеціалізуються на дослідженнях теоретичного профілю, розміщують у великих науково-інформаційних центрах, наукові заклади, що розробляють прикладні проблеми, — поблизу провідних підприємств галузі та органів управління ними. Однак при цьому необхідно враховувати й сучасний стан розміщення наукових закладів, насичення регіонів науковими кадрами, оскільки поки що має місце значна територіальна диференціація чисельності наукових працівників серед регіонів України.

Контрольні питання

1. Яка роль науково-технічного прогресу?

2. Чим характеризується виробничий потенціал?

3. Дайте оцінку сучасного стану наукового потенціалу країни?

Література

[4] с. 116 – 128.

[5] с. 133 – 137.

[6] с. 157 – 160, 505 – 526.

[7] с. 24 – 29.

Література

[4] с. 106 – 116.

[5] с. 140 – 154.

[6] с. 62 – 79.

[7] с. 77 – 89.

Металургійний комплекс.

Машинобудівний комплекс.

Хіміко-лісовий комплекс.

Будівельний комплекс.

Агропромисловий комплекс.

М ашинобудування

Машинобудування є однією з провідних галузей промисловості, матеріальною основою технічного переозброєння економіки. Важливою умовою розміщення машинобудівних галузей є наявність в регіоні кваліфікованої робочої сили, потреба регіону в продукції галузі, паливо- та енергозабезпеченість, забезпеченість транспортом.

Виділяють наступні галузі:

- металообробне устаткування;

- транспортне машинобудування;

- автомобілебудування;

- вантажне автомобілебудування;

- виробництво автобусів;

- морське машинобудування;

- с/г машинобудування;

- авіа- та ракетобудування.

Галузева структура та асортимент продукції машинобудування визначають особливості розміщення машинобудування.

Спеціалізація у машинобудуванні визначається профілем машинобудівних підприємств та характером продукції: масовим, велико-, дрібносерійним, індивідуальним. Спеціалізація є предметна (випуск продуктів), технологічна (спеціалізація на випуску напівфабрикатів), подетальна (випуск деталей, вузлів, агрегатів для комплектування).

Важке машинобудування об’єднує виробництво металургійного, гірничо-шахтового, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Характерними особливостями є низька трудомісткість, висока металомісткість, низька транспортабельність продукції.

Загальне машинобудування об’єднує виробництво транспортного (за виключенням автомобільного), сільськогосподарського (за виключенням тракторного) та будівельного обладнання (за винятком легкої, харчової та переробної промисловості).

Середнє машинобудування включає широкий спектр галузей (автомобільні заводи, авіаційну промисловість, тракторобудування, верстатобудування), має високий рівень кооперації виробництва. На розміщення середнього машинобудування вагомий вплив здійснюють населення, трудові ресурси, кваліфіковані кадри.

Виробництво приладів, точних машин, інструментів та механізмів зосереджено у районах високої технічної культури, для нього характерною є мінімальна металомісткість.

хіміко-лісовий комплекс

У хіміко-лісовий комплекс входять галузі народного господарства, які виробляють сировину та конструкційні матеріали (хімічна та лісова промисловість).

Хіміко - лісовий комплекс забезпечує народне господарство матеріалами з потрібними наперед визначеними властивостями у необхідній кількості.

Хімічна промисловість - це галузь, на підприємствах якої, застосовуючи хімічні методи переробки сировини і матеріалів, одержують різноманітну хімічну продукцію.

До хімічної промисловості належать гірничо-хімічна промисловість, виробництво мінеральних добрив, промисловість хімічних волокон і ниток, промисловість синтетичних смол і пластмас, хіміко-фармацевтична промисловість, промисловість побутової хімії, лакофарбова промисловість та промисловість синтетичних барвників і хімічних реактивів Особливе місце посідає нафтохімічна промисловість, яка, як правило, виділяється в окрему галузь, хоча включає хімічну переробку нафти та газів (виробництво синтетичного каучуку, сажі, гумоазбестових та гумотехнічних виробів, органічних кислот, технічного вуглецю тощо).

До гірничо-хімічної промисловості входять галузі виробництва, пов'язані з видобуванням і збагаченням сировини для одержання переважно продукції основної хімії. Україна багата на гірничо-хімічну сировину: кам'яну і калійну солі, карбонати і фосфати, барит, бром, йод, борні руди, самородну сірку, ропні води, мінеральні фарби тощо. Сировинні ресурси є визначальними у розміщенні підприємств гірничо-хімічної промисловості. Впливає також фактор науково-технічного прогресу та утворення різноманітних відходів.

Основна хімія виробляє різні види реактивів, особливо кислоти, соду, мінеральні добрива, які потім використовуються у багатьох галузях промисловості. Підприємства цієї галузі концентруються здебільшого у районах видобутку гірничо-хімічної сировини, вугілля та металургійних баз (використовуються відходи металургійного виробництва), а також поблизу центрів виробництва електроенергії.

Хімія органічного синтезу - це збірна назва галузей, які працюють на основі переробки вуглеводнів і тих синтетичних препаратів, що виходять з вуглеводнів, природного газу, нафти, вугілля. Орієнтується на вуглеводневу сировину, водні ресурси та енергетичну базу. Завершальна стадія вимагає певного економіко-географічного положення, трудових ресурсів, споживача. Основними галузями є виробництво синтетичних смол, пластмас, хімічних волокон.

У структурі хімічних галузей виділяють так звану „тонку хімію" або хімію тонкого органічного синтезу (лаки, фарби, фотохімічні товари), хіміко-фармакологічну та парфумерну галузі.

Лакофарбова промисловість виготовляє різні декоративно-захисні та оздоблювальні матеріали промислового та побутового призначення. Фотохімічна промисловість виготовляє кіно-, фотоплівки, рентгенівські плівки, магнітні стрічки, технічний і фотографічний папір.

Парфумерна промисловість зосереджена у Миколаєві, Харкові, Києві.

В останні роки інтенсивно розвивається хіміко-фармакологічна промисловість, підприємства якої виробляють синтетичні лікарські засоби, медикаменти, вітаміни, антибіотики, кровозамінники, готові лікарські препарати тощо. Сировиною для виготовлення ліків є продукція хімічних, коксохімічних, харчових та інших підприємств, а також лікарські рослини.

Лісова промисловість - це сукупність галузей і виробництв, підприємства яких заготовляють, проводять комплексну механічну та хімічну обробку й переробку деревини.

До лісового комплексу України відносять лісогосподарську, деревообробну, целюлозно-паперову та лісохімічну промисловості, котрі є комплексом виробництв, що забезпечують вирощування й експлуатацію лісу, його переробку на пиломатеріали і фанеру, целюлозу, папір, картон, продукцію лісохімії, меблі, будівельні конструкції.

Лісогосподарський комплекс складається з лісового господарства та лісозаготівельної промисловості й майже повністю зосереджений у двох спеціалізованих районах: Карпатському і Поліському та розвивається в умовах незначного заліснення і недостатніх запасів лісової сировини.

Функції лісового господарства полягають у лісовідтворенні, у тому числі розширенні площ лісів, покращенні їх видового складу, підвищенні продуктивності лісів та їх охорони.

Лісогосподарський підкомплекс включає заготівлю грибів, дикорослих плодів та ягід, лікарських рослин, березового соку, меду.

Лісозаготівельна промисловість належить до видобувних галузей промисловості, підприємства якої проводять лісосічні роботи, вивозять і сплавляють деревину, здійснюють її первинну обробку.

Деревообробна промисловість займає провідне місце в лісовиробничому комплексі. Підприємства цієї галузі проводять механічну та хіміко-механічну переробку заготовленої деревини та виготовляють з неї велику кількість матеріалів, напівфабрикатів та готової продукції. Деревообробна промисловість об'єднує кілька основних виробництв, зокрема лісопильну, виготовлення деревних плит, фанери, меблів, виробництво будівельних матеріалів.

На основі переробки лісу, інших рослинних ресурсів і вторинної сировини в Україні існує целюлозно-паперова промисловість. Для її розвитку потрібно: наявність сировини, води, електроенергії та кваліфікованої робочої сили. Підприємства галузі виготовляють на базі рослинної сировини різні види паперу, картону та вироби з них, целюлозу (насамперед для виробництва штучних волокон і пластмас), деревну масу тощо. Целюлозно-паперова промисловість розвинена недостатньо, що є чинником дефіциту паперо-картонних виробів.

Лісохімічна промисловість є окремою підгалуззю лісового комплексу й об'єднує в собі галузі, підприємства якої виготовляють понад 40 найменувань різних видів продукції: деревне вугілля, оцтову кислоту, каніфоль, скипидар, ефірну олію, формалін, метиловий спирт, кормові дріжджі. Для виготовлення цієї продукції використовують дрова листових порід, соснову живицю, сосновий осмол, дубову кору, відходи лісозаготівельної та деревообробної промисловості. Розміщення лісохімічних підприємств орієнтується в основному на лісопромислові райони та деревообробні центри.

Промисловість будівельних матеріалів

Промисловість будівельних матеріалів – це комплекс галузей у складі важкої промисловості, які виготовляють матеріали, деталі та конструкції для усіх видів виробництва.

Структура за галузями будівельного комплексу є наступною:

· цементна;

· азбестоцементних виробів;

· збірних залізобетонних, бетонних конструкцій та виробів;

· стінових матеріалів;

· будівельної кераміки;

· будівельних матеріалів та виробів з полімерної сировини;

· нерудних будівельних матеріалів;

· пористих заповнювачів.

Україна добре забезпечена будівельною сировиною, зокрема вогнетривкими глинами, каолінами, кварцитами, будівельним камінням. На промисловість будівельних матеріалів найбільше впливають сировинний та споживчий фактори.

Україна експортує граніти, габро, лабрадорити, цементну та скляну мінеральну речовину.

Розвиток будівельної галузі на перспективу пов’язаний з реконструкцією технічної бази, комплексною механізацією та автоматизацією виробництва, збільшенням випуску нових будівельних матеріалів, високоефективних збірних конструкцій підвищеної сейсмічної міцності.

Агропромисловий комплекс (АПК)

АПК складається з 3 сфер. Перша сфера включає підприємства, які виробляють засоби виробництва. Друга сфера це безпосередньо сільськогосподарські підприємства різних форм власності. Третя сфера – підприємства, які переробляють сільськогосподарську продукцію.

Для успішного розвитку галузей АПК формуються нові форми організації сільськогосподарського виробництва: агропромислові об’єднання, агрокомбінати, агрофірми, асоціації, виробничі та науково – виробничі системи.

Найважливішою ланкою АПК є аграрний сектор. Провідними галузями є рослинництво та тваринництво.

Частка рослинництва у вартості продукції сільського господарства складає 51,7%. Земля є основою розвитку рослинницьких галузей.

Досить поширеним є овочівництво та баштанництво.

Тваринницька галузь постачає населенню продукти харчування, цінну сировину для легкої, харчової та фармацевтичної промисловості, є цінним джерелом органічних добрив.

Окремі галузі тваринництва територіально та економічно прив’язані до галузей харчової та переробної промисловості.

Структура галузей тваринництва є наступною: скотарство; свинарство; птахівництво; вівчарство; конярство; хутрове звірівництво; бджільництво; ставкове рибництво; шовківництво.

Продовольчий комплекс складається з наступних підкомплексів: зернопродуктовий; картоплепродуктовий; цукровобуряковий; плодо-овочеконсервний; виноградно-виноробний; м’ясний; молочний; олійно-жировий.

У залежності від дії основних факторів виділяють наступні групи:

- орієнтація на джерела сировини (цукрова, консервна, крохмале-