Показники рівня концентрації виробництва

— чисельність зайнятих;

— обсяги виробництва;

— товарооборот;

— оборот капіталу;

— частка підприємства на товарному ринку;

— відсутність чи наявність конкуренції;

— наявність чи відсутність зовнішнього контролю. Найпоширенішими критеріями визначення масштабів

підприємств (великі, середні чи дрібні) світовою практикою визнані:

— обсяг капіталу;

— чисельність зайнятих;

— обсяг випуску.

Законодавства різних країн встановлюють свою кількісну визначеність підприємств до того чи іншого типу.

Разом з тим, не слід ототожнювати велике, середнє та дрібне виробництво з поділом підприємств на аналогічні типи. В основі поділу підприємств на зазначенні вище три типи лежать кількісні показники, в основі ж поділу підприємництва — якісні характеристики.

Вибір типу підприємства значною мірою залежить від галузі, обраної для здійснення підприємницької діяльності.

Масштаби підприємницької діяльності визначаються науково-технічною та виробничою спеціалізацією, кооперацією, інтенсивністю інтеграційних процесів.

Класифікація підприємств за визначеним вище критерієм має важливе значення для вибору організаційно-правової форми.

Головною організаційно-правовою формою для великого підприємства є акціонерне товариство (AT).

Переваги великого (крупного) виробництва порівняно з дрібним:

— технічні й технологічні переваги, зумовлені значно кращими фінансовими можливостями для використання досягнень НТП;

— економія від масштабу виробництва, комбінування та зайнятості;

— порівняно вища стійкість і стабільність (навіть в умовах скрутного фінансового становища великі підприємства, як правило, не ліквідуються, а тільки змінюють власника та структуру управління);

— більші можливості використання кредиту;

— переваги у сфері обігу (закупівля ресурсів оптом обходиться дешевше), витрати на транспортування, зберігання та реалізацію великих партій товару нижчі в розрахунку на одиницю продукції.

Середні підприємства займають проміжне становище між малими і великими. їх значно менше, ніж дрібних, але більше, ніж великих. Вони спеціалізуються на обслуговуванні тих сегментів ринку, які невигідні чи через певні обставини не зайняті крупними або дрібними підприємствами, їхній асортимент не дуже різноманітний, але сталий, оскільки спеціалізовані ринки меншою мірою залежать від кон'юнктурних коливань.

Двоїста роль середніх підприємств:

— створюють конкурентне середовище для крупних підприємств;

— є проміжною сходинкою до монополізації;

— максимальна кількість саме середніх підприємств підпадає під процес поглинання;

— самі середні підприємства прагнуть займати монопольне (олігополістичне) становище в певних сегментах ринку.

Малі підприємства законодавчо найчастіше визначаються чисельністю зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки сфер, галузей та видів економічної діяльності. В Україні чинне законодавство до малих відносить підприємства, чисельність зайнятих на яких не перевищує:

— у промисловості та будівництві — 200 чол.;

— в інших галузях виробничої сфери — 50 чол.;

— у науці та науковому обслуговуванні — 100 чол.;

— у галузях невиробничої сфери — 25 чол.;

— у роздрібній торгівлі — 15 чол.

У країнах з розвиненою ринковою економікою частка зайнятих у середньому та дрібному підприємництві становить 50—70 %, а частка у ВВП — 50—60 %. Малих підприємств там дуже багато. Саме на основі малих підприємств виникали середні та великі.

В Україні, яка здійснює перехід до ринку від економічної системи державного (адміністративно-командного) соціалізму, мале підприємництво не набуло того значення, яке властиве ринковим системам, що формувалися еволюційним шляхом. Розвиток його в Україні потребує державного сприяння і підтримки.

Риси дрібних підприємств:

— велика кількість;

— гнучкість (здатність швидко реагувати на кон'юнктурні зміни в економіці);

— нестійкість (у США щороку банкрутують три із п'яти заново створених малих фірм).

Функції дрібних підприємств:

— оперативно реагують на кон'юнктурні коливання економіки;

— коригують структуру економіки відповідно до змін у структурі смаків, потреб, уподобань тощо;

— розширюють межі економічної свободи, керуючись у своїй діяльності економічною доцільністю, а не рішеннями управлінських кооперативних чи державних органів;

— забезпечують розвиток конкуренції;

— сприяють послабленню монополізму;

— створюють додаткові робочі місця;

— насичують ринок товарами та послугами за відсутності великих стартових капіталів;

— швидко відшкодовують витрати і відновлюють здатність заново інвестувати;

— є основою для формування середнього класу;

— активні щодо інноваційної діяльності.

Змішана економіка поєднує різні типи підприємств і різні організаційно-правові форми їх за принципом економічної доцільності. Зміст останньої визначається мінімізацією витрат та максимізацією прибутку.

Дослідним шляхом встановлено, що валові витрати на одиницю продукції мінімізуються при досить великих обсягах виробництва у таких галузях, як газова, електроенергетика, водопостачання (природні монополії), а також металургія, автомобільна промисловість тощо.

Є галузі, де успішно можуть працювати як дрібні, так і середні та великі підприємства. Це виробництво одягу, взуття, торгівля тощо.

Мале підприємництво найпоширеніше у високоризиковихвидах діяльності, а також там, де масове виробництво недоцільне.

Перехід до інноваційної моделі підприємницької діяльності породжує нові її форми:

— венчурне підприємництво (бізнес);

— інжиніринг;

— лізинг;

— технопарки;

— торговельну мережу;

— франчайзинг та ін.

Венчурне підприємництво здійснюється у сфері фінансування високотехнологічних проектів з метою отримання максимального прибутку.

За розміром венчурні компанії невеликі або середні.

За організаційно-правовою формою — партнерства (товариства).

Займаються вони цільовими інженерними розробками, продукуванням та запровадженням інновацій.

Венчурні компанії виконують роль інвесторів довгострокових наукомістких проектів із залученням ризикового капіталу.

Партнерами венчурної компанії є:

— професіонали у сфері підприємницької та управлінської діяльності;

— інституційні інвестори (інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди і т. ін.);

— приватні особи.

Управлінці вкладають незначну частку інвестицій (1 %), але беруть на себе повний ризик з управління компанією. Інституційні та приватні інвестори забезпечують фінансування і ризикують своїми інвестиціями. Так здійснюється принцип венчурного підприємництва щодо розподілу ризику. Керівництво отримує близько 20 % прибутку, а інвестори — близько 80 %.

За оцінками американських економістів, 15 % венчурних компаній приречені на повну втрату ризикового капіталу; ЗО % — забезпечують досить скромний прибуток. Зате ЗО % венчурних (ризикових) фірм за декілька років перекривають прибутком інвестований капітал у ЗО, а подекуди у 200 разів¹.

Інжиніринг — система надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнту при будівництві промислових та інших об'єктів.