Ранньофеодальні держава і право

 

План

1. Загальна характеристика феодальної держави і права.

2. Держава і право Візантійської імперії (до ХІ ст.).

3. Державний лад і право Франкського королівства.

4. Держава і право ранньофеодальної Англії.

5. Державний устрій та право арабських халіфатів.

 

1. Загальна характеристика феодальної держави і права. У V ст. н.е. під ударами «варварських» племен (вестготів, вандалів, бургундів, франків, англосаксів тощо) і рабів Західноримська імперія впала. Західноєвропейський світ вступив в епоху Середніх віків (V–XVII ст.), головним змістом якої став розвиток феодальних суспільно-економічних відносин, утвердження феодальної форми держави і права.

Феодалізм був більш прогресивним, порівняно з рабовласницьким устроєм. Його економічною основою була власність феодала на засоби виробництва (передусім на землю). При цьому безпосередній виробник (селянин) перебував у цілковитій залежності від феодала. У нових економічних умовах панівний клас не був зацікавлений в експлуатації рабської праці, вона стала економічно невигідною. У період феодалізму основний виробник, позбавлений власності на землю, все ж таки мав засоби виробництва, своє приватне господарство, втім змушений був віддавати частину своєї праці або її плодів феодалові.

Отже, основною формою експлуатації феодально-залежного населення була феодальна рента, я ка мала три форми: відробіткова, продуктова і грошова.

Феодалізму притаманна станово-ієрархічна нерівність, закріплена правом, та рицарська воєнна організація. Ідеологічною основою феодалізму в Європі стало християнство, а на Сході – іслам.

Форми існування феодальної держави і права були різноманітними, але їх утворення можна звести до наступних: а) виникнення феодальної держави і права безпосередньо із руйнації родового ладу і зародження класового суспільства (Київська Русь); б) трансформація рабовласницької держави і права у феодальну державу і право (Візантія); в) формування феодальної держави і права внаслідок завоювання інших територій (Франкське королівство).

У своєму розвитку феодальні держави Західної Європи пройшла декілька етапів, критерієм поділу на які є форма правління:

1) ранньофеодальні монархії (V–ІX ст.);

2) сеньйоральна монархія (ХІІ–ХІІІ ст.);

3) станово-представницька монархія (ХІІІ–XVI ст.);

4) абсолютна монархія (XVI–XVII ст.).

За формою правління держави на різних історичних етапах відрізнялися надзвичайною різноманітністю. Однак у добу середньовіччя перевагу мала монархія. Республіка була порівняно рідкісним явищем і виявлялася головним чином у вигляді міських республік європейських країн. Державному устрою були притаманні як централізовані, так і децентралізовані форми. Високий рівень політичної децентралізації, «приватний» характер державної влади були типовими для раннього і розвинутого феодалізму Західної Європи. Вони знайшли відображення у фактичному розпаді феодальних монархій і складному переплетенні відносин сюзеренітету-васалітету.

Головне призначення феодального права полягало в юридичному оформленні та врегулюванні монопольного права власності феодалів на землю, неповного права на залежне населення та ієрархічних відносин серед прошарків класу феодалів. До основних рис феодального права відносять: а) переважні форми, які регулювали поземельні відносини; б) феодальне право було «правом-привілеєм»; в) відсутність поділу на галузі права; г) феодальне право було «кулачним правом», тобто правом сильного; д) канонічне право як особливе відгалуження правової системи феодальних держав; е) партикуляризм права; є) рецепція римського права.

 

2. Держава і право Візантійської імперії (до ХІ ст.). Візантія оформилася як самостійна держава у 395 р. і проіснувала до 1453 р, коли її столицю Константинополь було захоплено турками-сельджуками. До складу імперії увійшли усі території східного Середземномор’я і півдня Кавказу. Вона була поліетнічною країною. Панівне становище у Візантії належало грекам. Втім, мешканці країни іменували себе ромеями (римлянами), а сама імперія офіційно називалася Ромейською.

Після розколу Римської імперії під владою Візантії залишилися найбільш розвинуті і культурні провінції тодішньої єдиної держави. Візантія не стала об’єктом варварської експансії, на її території не було варварської державності. А розвинута мережа заможних міст надала Візантії право бути єдиною в Європі державою, яка мала вищий статус імперії (до ІХ ст., коли Карл Великий коронувався і його держава стала конкурентом Візантії).

У Візантії процес занепаду рабовласництва проходив значно повільніше, ніж на Заході. Тут були значно ґрунтовніші форми рабовласництва, коли рабів «садили на землю», тобто давали ділянку землі. У VI ст., за Юстиніана (527–565 рр.), рабовласництво пережило певний ренесанс, що сповільнило формування феодальних відносин. Коли ж у VII–IX ст., з розкладом рабовласництва у Візантії почала розвиватися община землевласників, поряд з нею, зрештою як і на Заході, почали розвиватися приватновласницькі господарства, але все це супроводжувалось розширенням державного володіння землею у масштабах, небачених в Західній Європі.

Соціальна структура Візантії була складна і мала нестійких характер, оскільки візантійське суспільство з IV до XI ст. знаходилось у перехідному стані від рабовласницького до феодального способу виробництва. Тобто, у Візантії значно пізніше (порівняно з Західною Європою) оформилися основи феодального ладу.

Основу візантійського суспільства складали вільні селяни, які об’єднувалися у сусідську общину (мітрокомія), що володіла невеликою ділянкою землі. Залишалися раби, яким вручали на володіння ділянку землі у виді пекулія. Мешканці міст були вільними і займалися торгівлею, наймалися на державні чи приватні майстерні. Керували полісом куріали – рабовласницька верхівка міста. Вони за свій рахунок будували суспільні будинки й відповідали своїм майном за збір казенних податків.

У VIIІ ст. держава проводить фемну реформу. Встановлювалися великі адміністративні райони – феми, які заселялися вільними колоністами. З колоністів–селян створювався воїнський стан – стратіоти, що мали обов’язок служити у фемній армії і платити поземельний податок. Втім, фемна реформа привела до децентралізації державного управління[24].

Верхівку візантійського суспільства займали імператорська сім’я (чи сім’ї, оскільки доволі часто траплялися державні перевороти і зміна імператорських династій), столична і фемна аристократія, ієрархи церкви.

Державний устрій Візантії наслідував традиції пізньої Римської імперії з її централізацією, культом імператорської влади, римським правом, системою податків, принципами управління. Існувала складна ієрархія бюрократичного апарату, яка регулювалася чітким табелем про ранги.

В руках імператора (з 629 р. «василевс») була зосереджена уся законодавча та виконавча влада. Щоправда, ця влада була теоретично обмежена такими установами, як: Сенат (синкліт), Державна рада (консисторій) та діми. Останні були організаціями вільних громадян візантійських міст. Церква була міцно підпорядкована державній владі, Константинопольський патріарх повністю залежав від імператора.

У державному устрої Візантії були особливо стійкими традиції домінату. Центральне управління було сконцентроване в імператорському палаці і поділялася на ряд відомств, на чолі яких стояли вищі чиновники, призначені імператором. Провінційне управління було також строго централізоване і підпорядковане центральній владі, яка завзято боролася з будь-якими проявами сепаратизму.

Судова система була централізованою. Імператор призначав судів у феми, які не підпорядковувалися місцевій владі.

Право. Значним вкладом в розвиток правової культури Європи стала кодифікація римського права, яка відбулась в 20–30-і роки VI ст. за наказом імператора Юстиніана. Комісія на чолі з правником Трибоніаном підготувала Кодекс законів (Codex Iustinianus) з 12 книг, збірку уривків творів римських правників (39 визначених римських правників), які були видані, як Дігеста (лат. Збірка) Юстиніана, та навчальний посібник – «Інституції» (лат. Настанови). Наступною частиною стали імператорські конституції (закони), що їх прийняв Юстиніан. Ці закони називали Новелами, вони охоплювали головним чином сімейне та спадкове право. Всі кодекси були написані грецькою мовою, що не було випадковим. Класичне римське право занепало з Західною Римською імперією, Візантія перейняла пальму першості.

Дігести об’єднують витяги з 275 творів 38 класичних римських юристів. Перша книга присвячена загальним питанням права, 2–46 – приватному праву, 47–48 – кримінальному праву, 49 – апеляціям, фіскальному праву і військовим справам, 50 – адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам. Кожна книга поділяється на титули (усього 432 титули) – і фрагменти; поділ великих фрагментів на параграфи був здійснений в подальшому.

Якщо оцінювати проведену законодавцями роботу, то слід звернути увагу на такі моменти; а) центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора; б) оформлюється і зміцнюється союз імператорської влади з церквою, якій відводиться роль привілейованої опори державного апарату; в) заохочуються зміни в суспільному житті: надання рабам пекулію, звільнення рабів. Отримав чітке юридичне оформлення інститут колонату.

У цілому Кодекс Юстиніана став проявом, насамперед, формування поняття універсального права, яке мало поширитися на все людство, оскільки розподіл права, що існував раніш в Римі, на рівні системи (цивільне, преторське, право народів, що відповідало поділу населення римської імперії на громадян і негромадян) Юстиніан ліквідував. Кодекс став універсальною системою права, призначеного для всіх вільних жителів імперії[25].

 

3. Державний лад і право Франкського королівства. Франкська держава була заснована у Галлії племенами франків на чолі з Хлодвігом І (465–511 рр.) наприкінці V ст. н.е. Згодом франки захопили землі королівства Бургундів, Тюрінгів на Ельбі та баварців на Дунаї. Прийняття франками християнства (близько 498 рр.) забезпечило підтримку духовенства і галло-римського населення у боротьбі проти інших германських племен, які переважно були язичниками.

У державно-правовому розвитку держави франків вирізняють два періоди:

1) монархія Меровінгів (V–VІІ ст.) – характеризується поступовим становленням феодальної держави; у цей час у надрах франкського суспільства відбуваються глибокі соціально-економічні та політичні зміни – остаточно руйнуються принципи воєнної демократії і виникають умови складання феодальних відносин;

2) монархія Каролінгів (VІІ–ІХ ст.) – характеризується подальшим привласненням общинних земель світською та духовною аристократією, зосередженням в їхніх руках великої земельної власності.

Королівство франків досягло розквіту за часів правління Карла Великого (768–814 рр.), який прагнув створити єдину централізовану державу. Він розширив територію франкського королівства, підкоривши сусідні землі, та спробував за допомогою церкви відновити Римську імперію. У 800 р. Карл Великий був коронований у Римі короною імператора (що робив не охоче на прохання папи Римського Льва ІІІ)[26], але держава його виявилася недовговічною – розпалася після смерті імператора. У 843 р. у Вердені внуками Карла Великого був укладений договір (трактат) про поділ імперії на три частини – вони поклали початок самостійному існуванню феодальних держав у Франції, Німеччині та Італії.

Соціальна структура. Франкське суспільство було складним комплексом груп, верств та прошарків населення з нестабільним та мінливим становищем. Франки перебували на стадії ранньокласового феодального суспільства, основою якого була марка – сільська община. Община складалася з великих сімей, між якими ще існували родинні зв’язки. Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялася між общинниками. Заможні сім’ї мали рабів як хатню прислугу (патріархальне рабство) і напіввільних літів (хатніх ремісників)[27].

Загалом, соціальна структура даного часу була зафіксована Салічною правдою, яка вказувала на наявність таких соціальних груп, як: а) службова знать, серед якої виділялися антрустіони – найближчі до короля представники військової аристократії; б) вільні франки – общинники, що володіли присадибними ділянками, будівлями, члени марки – рівними за жеребом наділами землі; в) напіввільні літи – своєрідний соціальний прошарок, що перебував на проміжному шаблі між залежним населенням і вільними общинниками. Літи мали власне господарство, мешкали у своєму будинку. Мали право участі у судових засіданнях, військових походах, щоправда разом із своїм господарем; г) раби – перебували в становищі речі. Дружина, діти, майно раба належали його господарю. Шлюб з невільником перетворював вільну особу на раба. Рабська праця, проте, не мала широкого застосування.

З розпадом марки і появою алоду – (ділянки землі, яка належить володареві, що вийшов з общини) селяни потрапили в залежність від великих землевласників – світських і духовних феодалів. Потрапляння в залежність відбувалося у різних формах:

1) за проханням селянина про заступництво феодала – комендації;

2) з одержанням земельних наділів – прекаріїв, за які селяни повинні були відробляти панщину або сплачувати оброк;

3) з установленням незалежності від юрисдикції державної влади (судової, поліцейської, фінансової) – імунітети.

У VIII ст. за реформою Карла Мартела набули поширення бенефіції. Кінні дружинники короля за свою службу стали одержувати землю у довічне володіння. На відміну від алода, бенефіцій був умовним даруванням на період королівської служби. Відмова від військової служби позбавляла права на бенефіцій.

Державний устрій. Франкська монархія V–ІХ ст. за своєю формою була ранньофеодальною державою. Вона характеризувалася двома важливими обставинами: а) наявністю відносно сильної централізованої влади, зосередженої в руках короля; б) збереженням пережитків первіснообщинної демократії на місцях.

За часів Меровінгів існувала палацево-вотчинна система управління. Керував королівським двором майордом, який мав у своєму підпорядкуванні сенешаля (управитель королівським двором), маршала (начальник кінноти), графа палацу, камерарія (завідував королівською скарбницею), референдарія (керував канцелярією), вікарія. Управлінська бюрократія у франків на цей час ще не склалась.

При Меровінгах ще дієвими залишалися інститути військової демократії. Це так звані березневі поля – своєрідні народні збори озброєного франкського населення у вигляді щорічних військових оглядів, котрі проводилися у березні місяці. Якщо за попередньої епохи вождь, прислухався до громадської думки вільних франків, які становили основу загального військового оточення, то згодом уже король демонструє свою силу. Одночасно з березневими полями засідали збори магнатів, на які королі змушені були зважати більше.

Місцеве управління. За Меровінгів система місцевого самоуправління зберігала залишки воєнної демократії. Королівство поділялося на округи (графства) і сотні. Управління графством здійснював призначений королем чиновник – граф, який стягував на користь короля третину всіх судових штрафів у справах, які розглядалися в окрузі. Це доручення виконувалося тимчасовими комісарами – сацебаронами.

В сотнях за традицією скликали збори вільних людей, на яких розглядали різні провини, правопорушення і злочини.

Судова система у франків пережила складну еволюцію. До того, як франки завоювали Галлію, суд здійснювався всіма вільними особами на відкритому освяченому пагорбі (тунг). Суддями були члени сотенних зборів. За доби правління Хлодвіга судова система зазнала деяких змін. Присутні на засіданні вільні общинники ставали в основному глядачами. Судова влада зосереджувалася в руках тунгіна (голова суду) і обраних зборами суддів (рахінбургів). Згодом, коли судові рішення став затверджувати граф, потреба в такій кількості суддів відпала. Нарешті, Карл Великий ліквідував сам інститут рахінбургів, змінивши їх призначеними державою скабінами, які стояли на сторожі пануючого класу.

Право. Найважливішим джерелом права у франкській монархії були так звані «варварські правди» – записи звичаєвого права варварських племен (вестготи, бавари, сакси), що населяли територію колишньої Римської імперії. Ці кодекси отримали такі назви – Рипуарська правда, Правда хамавів, Баварська правда тощо.

Іншим джерелом права були капітуляції франкських королів – королівські закони, переважно представників династії Меровінгів. У своєї більшості вони є доповненням до варварських правд. Певне місце серед правових джерел мали дипломи – документи (рішення суду чи оформлення передачі земельної ділянки), видані канцелярією меровінгських королів фізичним та юридичним особам. Оригінали до нас не дійшли. А також формули – тексти типових грамот, які складалися як зразок для написання подібних документів.

Найвидатнішим пам’ятником ранньофеодального права є «Салічна правда», складена на межі V–VI ст., після завоювання франками Галлії та прийняття християнства. «Салічна правда» є збірником правових звичаїв салічних франків. Оригінальний текст не зберігся. Збірник відомий у більш пізній редакції. Найбільш оригінальним вважається Паризький рукопис, що містить 65 титулів (глав).

Характерна риса «Салічної правди» – формалізм: усі правові дії та акти відбувалися відповідно до суворо встановленої форми, порушення якої позбавляло акт і дії законодавчої сили. Також «Салічна правда» характеризується відсутністю загальних, абстрактних понять правопорушень і покарань. Вона мала казуїстичний характер.

Головним завданням збірника був захист приватної власності панівної верхівки. Основна увага приділялася злочинам і покаранням. Під злочином розумілося заподіяння шкоди особі або майну, а також порушення королівського миру, під покаранням – відшкодування збитку потерпілому або членам його роду (композиції) та сплата штрафу (вергельду) королю за порушення миру.

Право власності в Салічній правді визначено ще не однозначно. До рухомих речей, що знаходилися у власності окремих осіб або сімей, застосовувався термін «свій», на відміну від терміна «чужий».

Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося в спадщину одному з членів сім’ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів Салічної правди присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки худоби. Здебільшого крадіжка домашнього майна тягне за собою штраф 200 солідів, рівний покаранню за вбивство вільного.

Про перехід орної ділянки (алоду) в приватне володіння свідчить різне відношення в Салічній правді до орної землі, а також до луговин, пасовищ, лісів, які залишалися ще в общинній власності. Закон карає самий факт порушення межі орного поля без дозволу хазяїна. Якщо ж стороння людина вступала на виділену ділянку общинної луки, це не вважалося злочином.

У Салічній правді нічого не говориться про купівлю-продаж землі. Інститут спадкування землі тільки зароджувався. Про існування у франків общинної власності на землю свідчать і інші глави збірника, зокрема «про переселення». Переселитися на територію общини «чужому» можна було лише за згодою всіх членів общини. Якщо хоча б один із них висловлювався проти, переселенець повинен був покинути общину. Салічна правда знала інститут придбаної давнини. Якщо протягом року й одного дня жоден із членів общини не висловився проти поселення «чужинця», його землеволодіння починало охоронятися законом. У цій главі Салічної правди по суті санкціонується присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки забороняється висловлювати протест проти переселенця, якщо на те була спеціальна грамота. Протестуючий присуджувався до штрафу в 200 солідів.

Зобов’язальне право у Салічній правді майже не відображене. Згадуються лише такі види договорів: міна, купівля-продаж, дарування, особистий найм, позика. Передача права власності відбувалася публічним шляхом простої передачі речі від одної особи до іншої. Невиконання зобов’язань або порушення термінів їх виконання передбачали майнову відповідальність[28].

Шлюбно-сімейне право. Сім’я у франків мала патріархальний характер, але влада батька не була безмежною. Вона нагадувала більш сувору довічну опіку над дружиною, дочкою або сином. Опіка над сином припинялася при досягненні ним 12 років.

Шлюбу і сім’ї в Салічній правді присвячене значне число статей. Шлюбу передувала угода між сім’ями нареченого і нареченої. Обов’язково була потрібна згода батьків. Крадіжка чужої нареченої тягла за собою відшкодування збитку нареченої в сумі 15 солідів, крадіжка чужої дружини каралася штрафом у 200 солідів. Заборонялися шлюби з родом родичів і свояками. Шлюби з рабами тягли за собою утрату свободи, проте співжиття з рабом – штрафу 15 солідів, із вільною – 45 солідів. Жінка, яка вступала в шлюб із рабом, об’являлася поза законом, її майно надходило в скарбницю, родичі могли безкарно вбити її. Раб, який одружувався на вільній, піддавався колесуванню.

Незаміжня жінка у франків користувалася деякою самостійністю. Проте згідно з Салічною правдою вдова не могла удруге одружитися без дозволу суду і сплати певної суми родичам померлого. Інакше її новому чоловіку погрожував штраф у 63 соліди. Салічна правда нічого не говорить про розлучення.

Спадкування здійснювалося як за законом, так і за заповітом. За законом першу чергу спадкоємців при спадкуванні рухомого майна становили діти, потім мати, брати і сестри, сестри матері, батька, найближчі родичі. При спадкуванні нерухомого майна жінки з числа спадкоємців виключалися. Земля успадковувалася лише чоловіками.

За заповітом спадкування здійснювалося на народних зборах шляхом дарування, але за традиційною для франків формою. Майно передавалося третій особі, яка зобов’язана була не більше між через рік після смерті дарувальника передати це майно вказаному у заповіті спадкоємцю.

Кримінальне право. Аналіз Салічної правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань:

· злочини проти особи (убивства, нанесення каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу);

· злочини проти власності (крадіжка, пограбування, підпал і заподіяння шкоди майну). Особливим захистом користується майно, що знаходилося в будинку і на ділянці з огорожею. Крадіжка зі зломом або з загородженої ділянки каралася підвищеним штрафом;

· злочини проти порядку відправлення правосуддя: неявка в суд, лжесвідчення й інше;

· порушення королівських указів.

Основним видом покарань, що застосовувався до вільних людей, був штраф. Розмір штрафу встановлювався залежно від соціального і правового становища злочинця і потерпілого, а також статі, віку потерпілого. Найнижчий штраф за крадіжку – 3 соліди, а за вбивство – 200 солідів (це при тому, що бик коштував 2 соліди). Штраф ділився на дві частини: 2/3 йшло потерпілому або найближчим родичам, а 1/3 штрафу надходила на користь держави в особі короля. Крім того, в усіх випадках, пов’язаних із злочинами проти власності, передбачалися повернення і сплата вартості знищеного майна. У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом відбувалася також конфіскація майна.

Салічній правді вже відомі обставини, що обтяжують покарання. Ними вважалися вбивство людини групою осіб, вбивство під час військового походу, спроби приховати сліди злочину, спроби підбурення до крадіжки чи вбивства. Взагалі, Салічною правдою не передбачалася смертна кара. Найтяжким покаранням вважалося вигнання з общини.

Судовий процес за Салічною правдою мав наступні риси: а) здійснення цивільного і карного процесу в однакових формах; б) порушення справи лише з ініціативи позивача або постраждалого; в) рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагання сторін; г) суворе дотримання встановлених процесуальних форм.

Процес починався з виклику в установленій формі і при свідках обвинувачем підозрюваного. Якщо будь-яка із сторін не з’являлася на процес, то підсудний карався штрафом. Від штрафу звільнявся лише той, хто подавав поважну причину для невідвідування суду (королівська служба, хвороба).

Розгляд починався з вислуховування обвинувача, який повинен був висловити обвинувачення в суворо встановленій формі, що дозволяло обвинувачуваному відповісти тільки «так» або «ні». У випадку позитивної відповіді обвинувачуваного суд відразу виносив рішення. У протилежному випадку суддя вирішував питання про порядок надання доказів.

Доказом факту вчинення злочину вільною людиною була затримка злочинця на місці злочину, його власне визнання і показання свідків. Для того, щоб зняти з підозрюваного обвинувачення, Салічна правда передбачала три види доказів: співприсяжність, показання свідків і ордалії.

 

4. Держава і право ранньофеодальної Англії. Політичний розвиток середньовічної Англії характеризується значною своєрідністю. Острівна країна, яку у ті часи море не захищало, а робило відкритою для вторгнення ззовні, неодноразово піддавалося завоюванням. Римське панування, що тривало в Англії з I ст. до початку V ст., не залишило глибоких слідів у соціально-політичному ладі. Вслід за відступом римських легіонів на острів почали вторгатися германські племена ютів, англів і саксів, які в V–VI ст. захопили більшу частину території (за винятком Уельсу й Шотландії). Утворилося близько 15 англосаксонських племінних князівств. Пізніше з них оформилося сім королівств: Кент, Уессекс, Сессекс, Ессекс, Східна Англія, Мерсія й Нортумбрія.

В VII ст. почалося об'єднання Англії. В IX ст. установилася гегемонія королівства Уессекс, яка підкорило майже всі англо-саксонські області. Але процес політичного об'єднання країни був загальмований датською навалою. У другій половині IX ст. датчани захопили майже всю Англію. Боротьбу з ними взяло на себе Уессекське королівство. У ході боротьби за датчанами залишалися тільки східні й північно-східні області країни. Значна частина датчан асимілювалася з англосаксами. Уже в середині Х ст. країна знову була об’єднана англо-саксонським королівством. Але вторинна навала датських завойовників на початку XI ст. перетворило її в провінцію датського королівства. В 1042 р. на чолі Англії встав король із уессекскої династії Едуард Сповідник. Однак відновлене англосаксонське королівство проіснувало недовго. В 1066 р. Англія була завойована норманським герцогом Вільгельмом (Завойовником)[29].

Нормани кардинально змінили суспільно-політичний устрій Англії. Феодальна роздробленість, що почалась у країні, була зруйнована, Англія перетворилася в згуртовану державу на чолі із сильним монархом.

Соціальна структура. З моменту розселення, задовго до виникнення в англосаксів феодального землеволодіння, вони жили громадами. Основну масу населення аж до IX ст. становили вільні селяни-общинники – кэрли, що володіли досить великими ділянками землі – гайдами (40 га). Розпорядження наділом обмежувалося правами всіх членів великої родини. Пізніше таке великородне володіння, засноване на звичайному общинному праві, стало називатися фольклендом (народна земля). Таку землю не можна було заповісти, продавати, передавати по жіночій лінії.

Кэрли до VII ст. мали повноправність, брали участь у народних зборах, самоврядуванні, володіли зброєю й становили основу військового ополчення англосаксонських королів.

На вершині англосаксонського суспільства стояла родова знать – ерли, пізніше королівські дружинники – гезіти, життя яких було захищено більш високим вергельдом (грошове відшкодування за вбиство). На низу соціальної структури перебували раби й напіввільні люди – ле ти й уіли, які обробляли чужу землю й платили своїм панам натуральний оброк.

З кінця VII ст. в англосаксонському суспільстві починається процес феодалізації. Масовий характеру здобуває дарування королями прав на власність землі дружинникам і церкві. Таке дарування називалося бокленд. Люди, що мешкали на цій ділянці поступово перетворювалися в залежне населення.

Державний лад. Поряд з формуванням державних органів в Англії досить довго зберігалися народні установи. Однак вирішальна роль належала родовій знаті. На чолі окремих англосаксонських держав стояли королі. Їхня влада перебувала під контролем знаті, що збиралася на «раду мудрих» – уї тенагемот.

Уїтенагемот був вищим органом державної влади. Без його згоди король не мав права ні видати законів, ні проводити які-небудь важливі державні заходи. Навіть королівські дарування землі й інших благ здійснювалися за згодою уїтенагемота. Він був вищим судовим органом, до якого зверталися з апеляціями на рішення судів графств. Він призначав е лдорменів (старшин) графств, а в деяких випадках – і єпископів. Йому належало право обрання й усунення королів.

Однак до VII ст. влада короля, завдяки наявності значних земельних володінь і особисто відданої йому дружини, була незаперечною.

Місцеве керування й судоустрій. Обласна й судова, судово-адміністративна організації в Англії несли в собі архаїчні риси. За формою вона залишалася народною, общинною, хоча усе більше підкорялася пануванню верховної державної влади. Основою цієї організації служили графські й сотенні округи.

Графство представляло або територію поселення племені, або знову утворений судово-адміністративний округ. У середині Х ст. їх нараховувалось 32. Е лдормен, який очолював графство (у минулому самостійний князь племені), представляв інтереси місцевої знаті. З посиленням королівської влади елдормен усе більше поступався місцем королівському шерифові, який первісно був його помічником.

Графства ділилися на сотні. Кількість їх по окремим графствам варіювала від 64 (на півдні) до 4 (на півночі). У сотні раз на місяць скликалися збори в складі сотенного старшини й великих землевласників, а також представників від сільських громад – старости, священика й чотирьох найбільш впливових селян. Відвідування зборів було обов'язковим (у разі невідвідування загрожував штраф). З посиленням королівської влади ця сотенна організація занепадала.

Армія. Верховне командування англосаксонських ополчень і дружини здійснював король. Збирали й командували окремими ополченнями округів елдормени. З установленням феодальних відносин в Англії все більшу роль стала грати особиста дружина короля, яку він утримував на власні кошти.

Право. В Англії до нормандського завоювання основним джерелом права були записи звичайного права: Правда Етельберга, Правда Іне, Правда короля Альфреда, Правда короля Ательтана тощо. Англосаксонські варварські правди, за своїми характерними ознаками наближуються до Салічної правди франків і в значній мірі, повторюють її.

5. Державний устрій та право арабських халіфатів. Перша держава арабів виникла у 30-ті р. VII ст., в Аравії завдяки діяльності релігійно-політичного лідера арабів Мухаммеда (570–632 рр.) і створеної ним нової релігії – ісламу. Завдяки успішним захватницьким війнам з Візантією та Іраном араби створили велику феодальну державу, яка спочатку була централізованою. Керували арабською державою халіфи («заступники» пророка) з династії Омейядів (661–750 рр. – столиця Дамаск), та Аббасидів (750–1258 рр. – столиця Багдад). Але вже у VIII–Х ст. із халіфату відокремились ряд незалежних держав – Кордовський емірат (Іспанія) і халіфат Фатімідів (Єгипет). У подальшому арабський халіфат був захоплений турками і розпався на ряд окремих держав.

Соціальна структура Арабського халіфату була досить строката за своїм етнічним і соціальним складом. Специфіка арабського феодалізму полягала в багатоукладності, в значному розвитку державної власності на землю. Великий вплив на суспільний лад мала релігійно-правова догматика ісламу. Тому на перший план виходили відмінності між мусульманами і немусульманами. Панівний клас феодалів не мав чіткої ієрархічної структури. Основна частка воєнної здобичі надходила верхівці «правовірних» – халіфам, емірам, воєначальникам, чиновникам. Вони швидко збагачувалися, мали палаци, велику кількість слуг. Передумовою їх економічного панування було панування адміністративно-політичне. До складу панівного класу входила і верхівка підкорених народів.

Селяни в халіфаті були основним станом, який сплачував податки, спадковими орендарями державних земель. Особливо важко було селянам-немусульманам, які сплачували податки і виконували різноманітні повинності. Важливу роль у халіфаті відігравала купецька верхівка. Міста були центрами торгівлі, ремесла і культури. Але, на відміну від Європи, міста не мали самоврядування.

Найнижчою верствою були раби. Ця група населення поповнювалася головним чином за рахунок полонених і невільників.

Державний устрій халіфату можна характеризувати, як феодально-теократичну монархію (деспотію). Джерелом влади халіфа було: 1) обрання народом і 2) заповідане розпорядження попереднього халіфа. Останній спосіб обрання халіфа стає домінуючим. Влада халіфа припиняється зі смертю, відмовою від влади, фізичною чи моральною неспроможністю виконувати свої функції.

Помічником халіфа і другою особою у країні був візир, його влада могла бути необмеженою та обмеженою. Візирі з необмеженою владою самостійно керували державою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другі – виконували лише накази халіфа. Іншими важливими чиновниками у халіфаті були такі як: особа, що наглядала за чиновниками халіфа; керівник поліції; завідуючий поштою (розвідкою).

Для ведення поточними справами були створені особливі канцелярії (дивани): військових справ, внутрішніх справ, фінанси і диван, де складали списки усіх чиновників.

Місцеве управління концентрувалася в руках еміра, якого назначав халіф. Поступово їх влада стала спадковою. Еміру підпорядковувалися війська, місцевий адміністративний, фінансовий і судовий апарати. Еміри мали помічників – наїбів. Посадові особи, що керували селами називались шейхами. Останні представляли родову знать сільської чи кочової общини. У містах була своя система управління. Очолював її раїс. Значну роль у містах відігравало мусульманське духовенство.

Армія арабів складалася з двох частин: постоялого війська і загонів добровольців – «борців за віру». В столиці і великих містах були розташовані відбірні частини. Халіфи створювали кінну гвардію з вихованців-рабів – гулями.

Судочинство. Судові функції в халіфаті були відокремлені від адміністративних. Місцева влада не мала права втручатися в рішення судових органів. Верховним суддею вважався халіф. У цілому ж здійснення правосуддя було привілеєм духівництва. Вища судова влада належала колегії найбільш авторитетних мусульманських богословів. Від імені халіфа вони призначали місцевих суддів (кадіїв) із представників мусульманського духівництва.

Право. Основною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає із релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особливість – необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватись тільки мусульманським правом.

Мусульманське право має два головних джерела: закон (шар) і звичай (дат або урф). Закон, або писемне право (шаріат), складається із Корану (вищого, основного закону), Суни або Сунета (дії і слова пророка) і фетви (рішень законодавців).

Право власності в мусульманстві є необмеженим пр