Держава та право Давнього Риму

План

1. Суспільний устрій Давнього Риму.

2. Державний устрій Давнього Риму.

3. Римське право.

3.1. Давній період розвитку римського права.

3.2. Класичне римське право.

3.3. Посткласичне римське право.

4. Суд і судочинство Давнього Риму.

 

Визначною є історія Давнього Риму, котрий перетворився із невеликого міста-держави на світову державу. При цьому особливої уваги заслуговують три головні періоди правління в Римі: час «царів», період аристократичної республіки, імперії.

Одним із видатних досягнень Античного світу стало римське приватне право. Зусиллями посадових осіб, і перш за все, преторів, а також відомих «класичних» юристів, була створена правова система, що встановлювала найбільш оптимальний режим юридичного регулювання простих товарно-грошових відносин, які ґрунтувалися на приватній власності.

Вивчення римського приватного права складає окрему дисципліну, відповідно воно не є предметом даного розгляду. Натомість з відносинами майнових і пов’язаних із ними особистих немайнових відносин різних груп населення Римської держави можна ознайомитися зокрема за такими виданнями: О.А. Омельченко, О.А. Підіпригора, Є.М. Орач, Б.Й. Тищик та ін.[16]

Історію давньоримської державності слід поділити на такі періоди:

1. Царський (VІІІ – VІ ст. до н.е.);

2. Республіканський (VІ – І ст. до н.е.);

3. Імператорський (І ст. до н.е. – V ст. н.е.). Останній період поділяється на два етапи: а) Принципату (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) і б) Домінанту (ІІІ ст. н.е. – V cт. н.е.).

1. Суспільний устрій Давнього Риму. Царський період (перша пол. І тис. до н.е.) в історії Давнього Риму ознаменував поступове зникнення залишків родового ладу. Усе населення Риму розподілялося на вільних і невільників – рабів. Вільне населення, у свою чергу, поділялося на громадян (повноправних і неповноправних) та іноземців (перегрінів). Існувала також категорія вільновідпущеників зі своїм особливим правовим статусом. При цьому основоположним принципом суспільного устою стає правило: люди не рівні один одному. Маси рабів потрапляють на римський ринок, розподіляються за жеребкуванням. Рабовласництво набуває класичної форми.

Римське громадянство набувалося народженням від повноправних батька та матері. Хоча існували й окремі виключення, наприклад: усиновлення чужинця, відпущення на волю раба, надання громадянства за заслуги тощо. Римське громадянство втрачалося з продажем в рабство за борги або злочин, а також внаслідок заслання чи вигнання. Політична рівність не означала ще повноправ’я «громадянського», тобто права розпоряджатися майном. Доки був живий батько, син, по традиції, знаходився під його владою (тобто в складі родини батька), жодних угод з речами i грошима він не міг вчиняти, якщо на це не було прямого уповноваження батька.

Як політичний, так i громадянський стан були надбанням чоловіків. Згідно з римськими законами, жінки, «внаслідок притаманної їм легковажності», не могли укладати угоди щодо речей i грошей, а тим більш брати участь в політичному житті. Римським громадянином ставав i відпущений на волю раб, але він не міг заміщати виборних посад i служити в армії. Голосував він тільки на зборах своєї триби. По відношенню до свого колишнього добродія вільновідпущеник ставав клієнтом, зобов’язаною особою. Обов’язки ці полягали в особливій повазі, матеріальній допомозі i т.д.

Політичні права римські громадяни набували, коли досягали повноліття. Повна правоздатність включала: право брати квіритський шлюб, який давав певні привілеї; повну майнову правоздатність з правом звертатися до суду для захисту своїх матеріальних інтересів; право брати участь у народних зборах; право висувати свою кандидатуру на виборні посади.

У період Республіки давньоримський суспільний лад зазнав певних змін. При тому, що політично повноправними були тільки римські громадяни, плебеї і патриції на початок ІІІ ст. до н.е. зрівнялися за своєю правоздатністю. З найбагатших і знатних патриціанських і плебейських родів у ІІІ ст. до н.е. став формуватися благородний стан – нобілі. Згодом їх стали називати сенаторським станом.

Розвиток рабства в Давньому Римі у період Республіки досяг свого апогею. Максимального рівня набуває експлуатація рабів, які перетворюються на основних виробників матеріальних благ. Раба сприймали як «річ, що говорить». Його можна було купити, продати, подарувати, передати в спадок, віддати в заставу, бо він був об’єктом права власності. Раб не міг мати своєї сім’ї, дітей, бути власником майна. По відношенню до рабів рабовласники здійснювали свою абсолютну владу, аж до права на життя свого власного раба. Як i в Афінах, допит раба здійснювався тільки під тортурами. Якщо траплялося, що раб помирав при цьому, господар міг вимагати відшкодування від того, хто вимагав допиту.

Господарю не заборонялося вбивство раба. Закон відносився до цього також, як до вбивства тварини. I у всьому іншому, як свідчив відомий римський юрист Гай: «Закон прирівнює до наших рабів тих четвероногих, що вважаються домашньою худобою».

Існували в римському суспільстві також інші категорії населення. Це були насамперед жителі вільних латинських міст, що входили до складу Лації ще до підкорення її Римом. Після їх завоювання вони не набували прав громадянства Риму, а зберігали своє. Римська держава надавала їм майнову правоздатність, право виступати в суді, однак вони не брали участі в політичному житті Риму.

Особливу групу складали перегріни. До цієї категорії належали жителі провінцій, котрі входили до складу римської держави й у свій час були підкорені без бою, але не набули прав громадянства; жителі общин і держав, незалежних від Риму, але зв’язаних з римською державою; римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою громадянства. Правове становище перегрінів визначалося конкретними договорами Риму з тим чи іншим народом.

Рабовласницькі відносини призводили до загальної незацікавленості рабів у наслідках своєї праці, що примушувало рабовласників шукати ефективніші форми експлуатації. Однією з них став пекулій – частина майна хазяїна, яку він передавав рабу для самостійного ведення господарства і отримання частини прибутку від нього. Другою формою став колонат – особлива форма експлуатації. Колони – це не раби, а орендарі землі, які потрапляли в економічну залежність від власника землі. Згодом стан колона став спадковим. У кінці республіканського періоду практикувався масовий відпуск рабів на волю.

2. Державний устрій Давнього Риму. Витоки Римської держави історична традиція відносить до VIIІ ст. до н.е., а час заснування Риму – до 753 р. до н.е. Становлення держави відбувалося на основі трьох племен – латин, сабін й етрусків, що жили на західному узбережжі Апеннінського півострова, в долині р. Тібр.

На відміну від давніх греків, де рід, тобто союз нащадків одного й того ж родоначальника, мав велике значення по відношенню до держави і дуже мало влади та впливу на кожного окремого члена, у давніх римлян перед ідеєю держави, котра значно розвивалася, роди зовсім не зберегли свого значення, але повною мірою зберегли його стосовно окремих осіб. На думку Т. Моммзена, державний лад у давніх римлян був повторенням – в більш широкій сфері – сімейних відносин, з великою роллю глави сім’ї, батька. За римськими традиціями, держава такою ж мірою потребувала повноправного глави, як і сім’я, а так як між вільними й рівноправними громадянами не було природженого глави, то з середовища повноправних і здатних носити зброю громадян вибирався пожиттєвий цар, правитель, котрий і мав всі ознаки влади батька в сім’ї.[17]

Управління Римом здійснювалося сенатом, коміціями та царем. Сенат на перших порах був радою з 100 родових старійшин. Коміції представляли собою збори чоловіків-воїнів. На коміціях обирався цар, який володів функціями військового вождя.[18] Царю, який обирався курією і якого називали рексом (rex), належало не лише військове керівництво, а й верховні жрецькі й деякі судові повноваження. Його воля фактично нічим не була обмежена. Єдине легальне обмеження влади царя полягало в тому, що він міг лише застосовувати закони, а не змінювати їх. Історичні джерела називають першим рексом римської громади Ромула, а всього налічують сім рексів (так званий царський період Риму).

Державний лад царського періоду (VІІІ–VІ ст. до н.е.) Давнього Риму спирався виключно на повноправних громадян, які приймали участь у народних зборах, що скликалися царем не рідше двох разів на рік. На цих зборах народ тільки давав згоду на пропозиції, винесені царем, або ж відкидав їх, але не міг їх ні обговорювати, ні вносити свої пропозиції.

З давніх часів кожне з трьох племен Риму складалося з 100 родів. А кожні 10 родів утворювали курію (те ж саме, що греки називали фратрією). Kypiї утворювали загальні народні збори римської громади (куріантні коміції). Вони приймали або відкидали запропоновані їм законопроекти, обирали всіх посадових осіб, виступали в якості вищої апеляційної інстанції при вирішенні питань про смертну кару, оголошення війни.

Справи безпосереднього управління, вироблення законопроектів, укладення миру входили в компетенцію римської ради старійшин – сенату. Вона складалася з старійшин всіх 300 родів (від кожного по одному представнику) i тому так називалася (від «сенекс» – старий, старійшина). Старійшини ці складали спадкову аристократію римської громади, оскільки існував звичай, згідно якого сенаторів обирали з однієї й тієї ж сім’ї кожного роду.

Історія раннього Риму – це, насамперед, історія протистояння між патриціями (тих хто входив до однієї з тридцяти курій і мав право обіймати виборні посади, виступати суддями, брати участь у розподілі землі) і плебеями (вільними людьми, що не входили до складу курій і були позбавлені політичних прав). Коли з часом земельний фонд Риму, який складався з прилеглої до міста цілини, був вичерпаний (у зв’язку з приростом населення), i Рим звернувся до політики завоювань, плебеї не були допущені до розподілу захопленої території. Земельне питання перепліталося з питанням політичних прав плебеїв. Це стало важливим чинником гострих конфліктів, що призвели до корінних реформ.

Найпершою серед них i найважливішою була реформа, котру історична традиція приписує римському царю Сервію Туллію (VІ ст. до н.е.). Давньоримський цар за своїм правовим становищем схожий з поняттям давньогрецького базилевса. Всі громадяни, патриції та плебеї, були поділені за розрядами згідно майнового цензу. До особливого, найвищого розряду увійшли найбагатші громадяни Риму, так звані вершники. Вартість їхнього майна перевищувала 100 тис. мідних асів. У перший розряд було віднесено тих громадян, майно яких оцінювалося від 75 до 100 тис. асів, у другий – від 50 до 75 тис. асів, у третій – від 25 до 50 тис. асів, у четвертий – від 11 до 25 тис. асів, у п’ятий – біля 11 тис. асів. Ті, хто не увійшов до розрядів, отримали назву пролетарів. До ополчення їх не брали.

За своїми основними принципами реформа Сервія Туллія нагадує реформу Солона в Афінах. Подібно афінському демосу, плебейський елемент був допущений в народні збори, став частиною «римського народу». Однак Сервій Туллій пішов далі. Він організував систему ополчення. Всі вільні громадяни, що мали землю або інше нерухоме майно, у віці від 16 до 45 років призивалися на активну військову службу. Особи старшого віку несли гарнізонну службу. Всі військовозобов’язані, в залежності від майнового стану, об’єднувалися в військові підрозділи – центурії (сотні).

Кожний розряд виставляв певну кількість військових одиниць – центурій: вершники – 18 центурій, перший – 80, другий – 22, третій – 20, четвертий – 22, п’ятий – 30. Одну єдину центурію складали громадяни, що не мали майна. Їх називали пролетарями (від римського «пролес» – потомство, ті, у яких немає нічого, окрім дітей). Окрім того, існували допоміжні, або нестройові, центурії ремісників, музикантів, юристів. Воїни повинні були мати свою зброю, спорядження, інструменти. Центурія мала один голос. Відповідно, все залежало від результатів голосування в центуріях вершників і першого розряду, оскільки розряди були поділені на нерівне число центурій. Вершники та найбагатші мали 98 центурій (18+80) з 193, тобто володіли абсолютною більшістю голосів. Якщо ці центурії виступали спільно, думка інших не мала значення. Голосування припинялося, як тільки солідарно висловлювалися перші 98 центурій. З того часу усі важливі закони, вибори посадових осіб вирішувались на зборах по центуріях. Політична роль куріатних зборів поступово зменшувалась.

Сервій Туллій також провів поділ громадян за територіальною ознакою. Рим було розбито на чотири територіальні округи – триби, пізніше до них було приєднано 17 сільських триб. Кожна триба мала деякі політичні права й право самоврядування.

Реформа Сервія Туллія була суттевою поступкою плебеям. Протистояння між багатством i знатністю походження закінчилася на користь багатства. Але до повного зрівняння плебеїв з патриціями було ще далеко. Необхідно було, як мiнiмум, два століття, щоб допустити плебеїв до розподілу завойованої землі, до заміщення посад, до вироблення законів, до шлюбу з патриціями i патриціанками. Див.: РСТ

У кінці VI ст. до н.е. останній римський рекс був усунений від влади. Після «вигнання царів» вищими посадовими особами стали претори. Пізніше їх назвали консулами. 3 цього часу починається історія Римської республіки, котра проіснувала близько 500 років (VІ–І ст. до н.е.).

Головним органом влади Римської республіки був сенат, котрий розвинувся з ради старійшин римського союзу племен. За числом родів сенаторів було спочатку 300. Призначали їх уповноважені особи, обрані народними зборами, – цензори. Для більшості сенаторів призначення було практично довічним. Вимагалося, щоб сенатор походив із знатної родини, був багатим, займав перед призначенням який-небудь пост.

Будь-яке питання, винесене на розгляд центурії, обговорювалося заздалегідь у сенаті. Це правило розповсюджувалося на всі випадки заміщення важливих посад.

За традицією сенат підкорявся рішенням народних зборів. Якщо ж він вважав, що рішення народних зборів «не відповідають інтересам Риму», він оголошував їх недійсними або пропонував службовим особам, відповідальним за ці рішення, відмовитися від своїх посад.

В особливих випадках сенат мав право вдатися до тимчасової військової диктатури. За його рішенням один з консулів призначав диктатора. Після цього всі службові особи республіки переходили в підпорядкування останнього. Диктатор опирався на військову силу. Він не ніс відповідальності за свої вчинки. Максимальний термін його повноважень – 6 місяців.

До повноважень сенату належало багато справ з управління: розпорядження скарбницею та нагляд за державним майном взагалі; бюджет; зовнішні відносини; військові справи, включаючи призначення командуючих і т.д. Від нього залежало призначення на почесну й прибуткову посаду в провінції чи в завойованій країні. Не будучи судовим органом, сенат міг призначати судові колегії й давати вказівки щодо ведення розслідування.

За тією роллю, яку відігравав сенат, і залежно від того, з кого він складався, Римську республіку називають аристократичною. I це відповідає дійсності. При цьому за формою правління Римська республіка відрізняється від демократичної Афінської. Пояснюється це головним чином економічною відсталістю ранньореспубліканського Риму, низьким рівнем його ремісничого виробництва, його торгівлі.

Аристократична по своїй суті, Римська республіка зберігала, однак, багато важливих інститутів народовладдя, i, передусім, народні збори. З часом до них додався народний трибунат, що служив захисту прав плебеїв. Строк повноважень службових осіб республіки, їхня підзвітність народним зборам, колегіальне влаштування установ вказує на демократичні форми, що зберігалися, незважаючи на панівне становище сенату. Також слід відзначити право народних зборів переглядати вироки і, відповідно з тим, право громадян звертатися до народних зборів з проханнями про захист.

У відповідності з реформою Сервія Туллія, в Давньому Римі існувало два типи народних зібрань – центуріантні i трибутні. Перші вважалися головними. С Туллія

Зібрання скликалися за наказом консула, претора, трибуна. Починалися збори з релігійних обрядів. Після цього відбувалося зачитування законопроектів i голосування. Число центурій з часом було збільшене, i в III ст. до н.е. їх вже було 373. Пояснюється це, головним чином, приростом населення. Відбувається i деяка демократизація центуріантних зборів. Центуріантні збори затверджували закони та обирали всіх основних начальників-магістратів республіки: консулів, преторів, цензорів та ін.

Помітно зросла й кількість триб. Замість 4 їх стало 35. На трибутних зборах обирали плебейських трибунів, обговорювали деякі законопроекти, місцеві справи. На загальних зборах триб кожна з них мала один голос.

Коли громадянину виносили смертний вирок, він міг апелювати до центуріантних зборів, якщо ж покаранням був грошовий штраф, можна було звертатися до зборів триб.

Важливою установою в Римській республіці була магістратура – сукупність службових осіб, які виконували різноманітні функції управління. Найважливішими загальними принципами магістратури були такі: виборність, колегіальність, короткотривалість служби, відповідальність перед народними зборами, безоплатність. Підрозділяли магістрати на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).

Вищими ординарними магістратами були консули, які очолювали всю систему магістратур. Вони стежили за виконанням законів, командували військом, головували в сенаті та на народних зборах, вирішували питання управління, користувалися правом відміняти рішення інших магістратів (крім трибунів) і т.д. До компетенції преторів, які спочатку були помічниками консулів, належало керівництво судочинством, право видавати загальнообов’язкові постанови. Претори відігравали значну роль у процесі розвитку й функціонування римського права.[19] Цензори, які обиралися один раз на п’ять років, здійснювали розподіл громадян за трибами, розрядами, центуріями, складали списки сенаторів, стежили за дотриманням норм моралі. Окрім названих, були й нижчі магістрати: курульні еділи, що виконували поліцейські функції, наглядали за порядком у місті, а також квестори, які здійснювали керівництво державним казначейством, вели деякі кримінальні справи.

Урядова влада в Римській республіці складалася з певного числа колегій. Уci вони обиралися народними зборами терміном на один рік. По закінченню цього терміну члени колегій були відповідальні за свої дії i могли бути віддані до суду за зловживання.

Коло діяльності членів колегій не було окреслене. Але кожний з них міг накласти заборону – вето – на дії свого колеги. Найважливіше значення мали перші дві колегії: колегія консулів (спочатку два) i колегія преторів (спочатку два, потім чотири i більше).

I ті й інші володіли владою «кум імперіум». З цим пов’язувалося перш за все командування військом, право скликання народних зборів i сенату (а також головування на зборах i в сенаті), право видавати накази й чинити суд над громадянами.

Особливе положення займали плебейські трибуни (народні). Посада була заснована біля 494 р. до н.е. в результаті жорстокого зіткнення плебейства з патриціями.

Трибунат був суто плебейською установою. Трибунів було спочатку два, потім 5, i, нарешті, 10. Трибун не міг відлучатися з Риму, двері його будинку повинні були завжди бути відчиненими для шукаючих захисту плебеїв. Трибуни мали право забороняти виконання будь-яких наказів, від кого б вони не виходили (за винятком наказів диктатора). Вони могли накладати вето на постанову сенату. Для того, щоб скасувати вето народного трибуна, вимагалася одностайна постанова всіх інших колег.

Окрім того, трибун був наділений правом заарештовувати будь-яку особу та чинити над нею публічний допит.

Початком своєї військової слави Давній Рим зобов’язаний народному ополченню першого сторіччя своєї icтopії. Кожний римський громадянин, досягнувши 17-річного віку, був зобов’язаний нести військову службу. Це було не тільки його обов’язком, але й священним обов’язком, покликанням, привілеєм. Пролетарі, які не мали майна (а також раби) в армію практично не допускалися.

Спочатку кожен ополченець повинен був з’явитися на збірний пункт, маючи при собі зброю, й потурбуватися про харчування під час походу. Після завоювання Італії характер служби змінюється. З кінця V ст. до н.е. Римські солдати стали одержувати платню, озброєння i продовольство. Однак ще довгий час римська армія зберігала ополченський характер.

Армія будувалася на засадах жорсткої дисципліни. Командуючий мав право смертної кари по відношенню до всіх свoїх солдат i офіцерів. В особливих випадках порушення військового обов’язку каралося децимацією – страта кожного десятого за жеребом.

Завойовані Римом неіталійські землі – провінції – управлялися призначеними з Риму магістратами. Ними були колишні консули i претори. Керівним принципом римської політики по відношенню до завойованих територій було відоме «поділяй i володарюй». Надаючи привілеї деяким провінціям, наштовхуючи один народ на інший, Рим привертав на свою сторону одних, щоб з їх допомогою тримати в покорі інших. Див.: ДЛРПР

Протягом декількох століть Рим вів постійні загарбницькі війни. Йому вдалося до I ст. до н.е. захопити величезні території. Виникла неосяжна рабовласницька держава. На захоплених землях з’явилися величезні латифундії. Широке використання рабської праці витісняло вільного виробника. Вільна селянська праця занепадала. Селяни, які розорилися, колишні солдати йшли до Риму й поповнювали величезну армію люмпен-пролетаріату. Вільні стали вважати фізичну працю уділом рабів.

Пізніше окремим рабам дозволили мати своє майно, набувати кораблі, відкривати торгові заклади. Таке майно називалося пекулієм. Розвитком пекулія можна вважати колона, коли рабам давали дільниці землі за 1/6 або 1/9 частину врожаю.

Відвернути розорення селянства намагалися Тіберій i Гай Гракхи. У 133 р. до н.е. трибун Тіберій Гракх запропонував встановити максимальний розмір землеволодіння, надлишки перерозподілити серед бідних, дати їм засоби для придбання худоби, інвентаря. Він добився встановлення твердих цін на збіжжя. Італіки, як союзники Риму, повинні були отримати права римського громадянства.

Тіберію Гракху довелося тричі порушити закони Риму, здійснюючи реформу. Тоді сенат звинуватив Тіберія в прагненні до особистої диктатури i організував вбивство Гракха. Продовжив реформу Тиберія його брат Гай. Він добився зниження цін на збіжжя, виділення плебеям земель в колоніях. Гай також був убитий. Реформи Гракхів відкривають період громадянських війн у Римі, що прискорило падіння республіки.

Консул Марій в кінці II ст. до н.е., щоб збільшити приплив до армії, дозволив набирати в неї всіх бажаючих, в т.ч. пролетарів. Солдат одержував платню, міг розраховувати на частину військової здобичі, а після 16 років служби міг отримати наділ землі. Римська армія стає самостійною силою.

У 82 р. до н.е. Римський полководець Сулла змусив народні збори обрати його диктатором, причому вперше термін диктатора не обмежувався. До сенату було включено додатково 300 його прибічників, права народних зібрань були урізані. Трибуни були позбавлені своїх політичних функцій. Спираючись на армію, Сулла став необмеженим правителем Риму.

Зречення Сулли у 79 р. до н.е. повернуло Риму республіку, але ненадовго. Період громадянських війн тривав, а разом з ним тривав процес поступової ліквідації республіканських титулів. Обраний у 59 р. до н.е. консулом, Гай Юлій Цезар починав проводити свою політику, переступаючи через сенат i вето народних трибунів. При Цезарі в сенат додатково увійшли 300 його прибічників. В результаті сенат став налічувати 900 чол.

Цезар ніколи не поривав з нобілітетом, але разом з тим уміло привертав на свою сторону всі прошарки римського суспільства. У 46 р. до н. е. Цезар розгромив своїх останніх противників – Помпея i Краса, i був проголошений диктатором на 10 років, а через два роки – довічно (dictator perpetuus). У його руках знаходилась влада народних трибунів, цензорська, вища жрецька, в армії Цезар мав титул імператора. Він цілеспрямовано здійснював реалізацію своєї монархічної влади. Різко розриваючи стосунки з сенатом, Цезар розривав із римською свободою – «libertas» й з усією римською державною традицією.[20] Республіка поступово занепадала. Це було викликано розвитком рабоволодіння i приватного землеволодіння. Hapeшті, республіка не могла управляти величезними територіями. Це завдання могла виконати лише імперія. Римська імперія (І ст. до н.е. – V н.е.) створила більш тривку основу, соціальну базу політичного ладу Давнього Риму.

Вважалося, що римський імператор користується своєю владою не внаслідок захвату чи престолонаслідування, а в силу свого високого морального авторитету – як «перша людина» в державі (з лат. – «принцепс»; тому ранню римську імперію в літературі часто називають «принципіатом»). Насправді ж, окрім цього морального авторитету (іноді досить сумнівного), імператор володів верховним керівництвом над усіма військами римської держави, і це було значно важливіше.

До III ст. н. е. управління імперією будувалося на основі обмеженої монархії – принципату. Зберігалася певна видимість республіки, зокрема збираються народні збори i сенат. Однак консули вже призначалися iмператором, і лише для виду зберігалися деякі елементи демократичної виборчої техніки.

Але влада народних зборів послідовно, неухильно зазнає утиску. Їх позбавляють судових функцій, а після цього – права обирати магістратів. Їх функції перейшли до сенату та принцепса. Сенат поступово наповнюється провінціалами i втрачає своє значення. Той же Цезар підвищив майновий ценз для сенаторів до 1 млн. сестерціїв, i число сенаторів скоротилося до 300 чол. Формально сенат складався з 300 чол. Формально сенат став володіти величезними правами: видавав закони, призначав i зміщав магістратів, був вищою судовою інстанцією. Ним здійснювався вибір i зміщення самого принцепса.

Магістрати стали фактично чиновниками принцепса. Вони стали одержувати платню, від імператора залежав термін їхнього перебування на посаді. Осередком усіх вищих установ імперії став двір принцепса. Особливе місце займала імператорська канцелярія.

З часом у руках імператора зосереджується безмежна влада: видання законів, командування армією, вища адміністративна i cyдова влада. Він вважався верховним жрецем, а за свої вчинки відповідав «перед богом i історією». Його зображення чеканилося на монетах, він обов’язково згадувався в молитвах i т. д. Тим не менше, його доля часто залежала від розташування війська, особливо трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Це був період «солдатських імператорів» (III ст.), кожний з яких був при владі в середньому 4 роки.

В III ст. у Римі формується домінат – необмежена монархія. Старі республіканські установи зникають навіть за назвою. Управління імперією зосереджується в декількох основних відомств, керованих сановниками, яких призначав імператор.

Домінат у Римі утверджується завдяки реформам Діоклетіана – сина вільновідпущеника, який зробив блискучу військову кар’єру i в 284 р. був проголошений імператором. Реформи Діоклетіана зводяться до наступного:

1) для кращого управління імперією верховна влада була поділена між 4 співправителями. Двоє з них – Августи – управляли Західною i Східною імперіями. При цьому Діоклетіан зберігав верховну владу;

2) реформа армії. Армія збільшена на 1/3. Частина армії охороняла кордони, інша знаходилась там, де в ній була потреба;

3) адміністративна реформа. Розукрупнення провінцій (до 120), об’єднання в діоцези (12). Італія остаточно втрачає своє привілейоване становище;

4) замість побічних податків введений прямий поземельно-подушний податок в натурі;

5) імперія отримала єдину повноцінну золоту монету.

Реформи Діоклетіана продовжив імператор Костянтин. Він прийняв християнство, почав процес закріпачення колонів i ремісників. При Костянтині столиця імперії була перенесена у Візантію. У 395 р. імперія остаточно поділилася на Західну та Східну.

У V ст. Римська держава знаходиться в стані крайнього занепаду. Під ударами германців, слов’ян, гунів імперія втрачає одну область за другою. У 476 р. глава германських найманців Одоакр скидає римського імператора і займає його місце. Цю подію прийнято вважати кінцем Західної Римської імперії. Водночас з цим 476 р. прийнято вважати кінцем Давнього світу.

 

3. Римське право. Право Давнього Риму є важливим чинником розвитку античної культури та водночас її істотною частиною. В масі конкретних суспільних відносин римські юристи зуміли виділити загальні, абстрактні форми, розробити абстрактне право, право абстрактної особистості. Разом з тим, римське право характеризується грунтовною розробкою правових інститутів, деталізацією правил належної поведінки, ясністю аргументації, точністю формулювань, високою юридичною технікою. Зазначене особливо відноситься до права приватної власності, інституту договору, спадкового права. До всього цього слід додати тисячолітню традицію розвитку Риму. А як результат – перевершення римським правом меж своєї епохи та значний вплив на подальший розвиток західноєвропейського права.

3.1. Давній період розвитку римського права. Найраннішою формою давньоримського права були звичаї та звичаєве право, тлумачами які водночас першими суддями були жерці. Закони (lex) з’явилися на етапі формування та розвитку давньоримської держави. Закони приймалися Народними зборами. Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були, як правило, магістрати.

Перша римська кодифікація права відноситься до середини V ст. до н. е. Вона отримала назву Законів XII таблиць. Протягом декількох століть вони вважалися в Римі основним джерелом публічного і приватного права.[21]

Закони XII таблиць являли собою збірку зафіксованих норм звичаєвого права. Головне місце в них займали норми цивільного, сімейного, кримінального права, судового процесу, а також правила про поховання. Відбиваючи порівняно низький рівень розвитку господарства, Закони XII таблиць, наприклад, надто стримано свідчили про зобов’язання з договорів. В них ще обмежено розумілася роль держави в переслідуванні злочинця та в низці випадків допускався самосуд. В той же час ними встановлювались надто суворі санкції щодо неоплатного боржника або лжесвідка.[22] Закони XII таблиць протягом ряду століть користувались значним авторитетом.

У Давньому Римі право, як i держава, було закономірним результатом виникнення класів i, відповідно, класових протиріч. До чинників, які вплинули на утворення права в Римі, слід віднести зіткнення з етруськими племенами, а також боротьбу патриціїв i плебеїв. Соціальна цінність права полягала в тому, що воно давало можливість вирішувати складні завдання управління, ведення загальних справ оборони країни.

Провідною правовою системою в найдавніший період існування римської державності було квірітське, або цивільне право, тобто право, пов’язане з римським громадянином. Воно застосовувалося тільки до повноправних римських громадян як їх особливий привілей. Повноправним римським громадянином з повною правоздатністю та дієздатністю могла бути лише вільна людина, яка належала до римської общини – римського народу – і була главою сім’ї.

Квірітське, або цивільне право, подібно праву інших ранньокласових суспільств, характеризувалося внутрішньою недиференційованістю, переплетінням з релігією і простими нормами моральності, нерозкритістю правових понять, галузей права. Квірітське право діяло на обмеженій території, мало місцеве значення.

Зв’язок права з релігією виявився, зокрема, у тому, що його застосування супроводжувалося виголошенням сакраментальних фраз, скоєнням ритуальних дій. Звичаї, релігія і право не розповсюджувались на представників інших народів. Від племінної i релігійної замкнутості в Римі зберігався погляд на чужака як на ворога, i все ж квирітське право визнавало суб’єктом права не тільки римлянина, але й інші народи, завойовані Римом.

Для ранньоримського права характерний формалізм права – особливий урочистий обряд манципації. Звичайно він застосовувався в угоді купівлі – продажу. Нерозвиненість соціально-економічної структури суспільства зумовила й відносно уповільнений характер змін в праві. Вплив релігії на правову форму надавав останній риси консерватизму, обмежував можливості її вдосконалення. Однак, консерватизм, замкненість, категоричність приписів, вимога безумовного дотримання передусім форми, сусідствували i перемежовувались у квірітському праві з гнучкістю i пластичністю.

Ще одна істотна риса квірітського права – казуальність норм. Були відсутні загальні правові норми-рішення, тобто правила поведінки, придатні для більшості схожих ситуацій. Право виникало з конкретних судових рішень, забороняючи або приписуючи ту або іншу певну чинність, не охоплювало всього кола однорідних відношень. Сфера чинності була вузькою.

Однак вже на першому етапі розвитку давньоримського права, на основі діяльності особливої службової особи – претора, поруч з цивільним правом зростає система «преторського» права. Таким чином, дуалізм квірітського та преторського права був досить тривалим явищем i лише поступово зникає по мірі їх злиття.

Риси початкового стану права відбилися в його джерелах. Переважне значення серед них мали звичаї. Вони містили в собі неписані норми поведінки, вироблені життєвою практикою. Поступово пристосовуючись до нових умов, звичаї починають відбивати інтереси формуючого панівного класу, підтримуються державою й стають правовими звичаями. Вони i лягли в основу пам’ятника раннього римського права – Закони XII таблиць (V ст. до н.е.). В якості прикладу можна навести принцип таліону й засудження лихварства.

Джерела права свідчать про особливу роль, яку грали жерці в формулюванні правових норм, їх тлумаченні та застосуванні. Найбільш важливе значення у правотворенні грали колегії понтифіків. Вони були першими юристами Риму, зберігаючи монопольне становище в області відомостей юридичного характеру, але з часом знання права стає більш-менш доступним і пересічним громадянам. Зміцнюються позиції світської юриспруденції.

Важливим джерелом римського права давнього періоду стають i ділові звичаї, тобто правила, які виробляються в повсякденній практиці службових осіб, i в першу чергу консулів i преторів.

До джерел римського права слід віднести i акти народних зборів (закони) i сенату (сенатусконсульти).

Право власності як інститут цивільного права – права власності (приватної) – в повній мірі не склався. Та й саме цивільне право ще не виділилося в відокремлену галузь; не було й достатньо чіткого його розмежування на речове (право власності, володіння, сервітути) i зобов’язальне.

Земля є племінною або державною власністю. Право на неї з боку окремих членів громади римського народу спочатку обмежувалося простим володінням. Лише з часом, на основі розпаду колективної власності, розвивається приватна власність. Отже, антична власність – це власність державна, вона належить тільки римським громадянам (квірітам).

В умовах нерозривної приватної власності особливе значення мав інститут володіння. Історично володіння передувало праву власності, складало початкову сходинку його розвитку. Пізніше воно визначалося римськими юристами як фактичне панування особи над річчю. Володар земельної ділянки був обмежений в праві розпорядження нею.