Лекція 1. Особливості української ментальності та національного характеру

 

План:

1. Етнокультурні проблеми походження українського народу. Поліетнічний склад населення України

2. Особливості української ментальності та національного характеру

3. Основні та допоміжні види господарської діяльності українців

 

1. Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє зазвичай зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави).

Для внутрішньої єдності народу найважливіше значення має культура, яка надає людям усвідомлення своєї спільності. Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Вивчення процесів етногенезу спирається на комплексне використання даних багатьох наук, зокрема історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. Загалом поняття етногенез (від грецького етнос — народ і генезис — походження) це — тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації.

Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший — скіфи, сармати, гуни, слов’яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, народонаселення, що населяла етнічну територію України не було етнічно однорідним протягом тисячоліть, та все ж при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало та накопичувало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше українці не були б тими, ким є нині, тобто, культурний генофонд не переривався протягом довготривалих війн, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

Серед вчених, які вивчають походження народів, зокрема й українського, побутують два погляди – автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, вчені виділяють наступні етапи:

І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (від середини І тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.).

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. Етнічне виділення українців з маси слов’янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки — шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси. Остаточно український етнос сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали кілька факторів: загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства), національний та релігійний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби зростала й національна самосвідомість. Остання проявилася на кількох рівнях: на побутовому – в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, й на вищому, ідеологічному – у посиленні боротьбі за національні права.

На сучасному етапі розвитку етноси утворюють об’єднання у формі націй. Нація – це вища форма етнічної спільноти, яка утворюється впродовж значного історичного періоду із племен і народностей. Вона відзначається спільністю походження, психології і характеру, мови, території проживання, економічною єдністю людей, які до неї відносяться.

Україна є державою української нації, бо немає більше у світі іншої країни, де б інтереси українців задовольнялися так повно і всебічно. Українці є автохтонним народом у нашій країні і вони формують національне ядро держави. Всі інші народи, що проживають в Україні, утворюють етнічні (національні) меншини. За даними останнього перепису населення національні (етнічні) меншини в Україні становили 14 млн. чол., або 27.3 % від усіх жителів. Тут живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари та ін.  

2. Поняття “ментальність” дає можливість проаналізувати психологічний склад людей у етнічному, соціальному та політичному контексті. Ментальність демонструє певну усталену поведінку та цінності конкретного народу й носить світоглядний характер.

Український народ протягом усієї його історії супроводжує світоглядна толерантність, яка проявляється у різних формах втечі від зовнішнього світу на самоту – в ідеалізований, вигаданий міфічний світ. Можливо тому, в українському суспільстві – родина відігравала й відіграє велику роль і має особливу цінність. Досить важливим у формуванні ментальності українців був архетип Богині-Матері, який позбавив світогляд українців від агресивної активності. Наслідком цього явища стає пасивна терплячість, досить низька практична життєздатність і низький зовнішньо-культурний стан. Багато дослідників відзначають таку характерну рису характеру українців, як індивідуалізм, що часто набуває крайніх форм егоцентризму.

Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.
Територія кожного народу має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство українських земель сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо родюча земля обдаровує людину без особливих зусиль з її боку. На войовничість українського народу вплинули історичні чинники, оскільки наша країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Таким чином, утворився “авантюрно-козацький” тип характеру. Важливою рисою характеру як конкретної особистості, так і етнічної групи, є здатність до саморегуляції. Проте тривала відсутність в Україні державності не сприяла формуванню в нації відповідальності за власну долю, породила політичну пасивність, очікування, що хтось інший допоможе розв’язати її проблеми.

Національний характер поняття багатогранне, воно вміщує як позитивні так і негативні компоненти. Та у кожного народу є риси характеру, за якими його пізнають у світі. Такі риси формуються під впливом історичних та культурних чинників і є своєрідною визитівкою етносу. Національними позитивними рисами українців є працелюбність, гостинність, статичність сімейних стосунків, повага до старших, мужність, здоровий оптимізм.

3. Поняття "культура" охоплює не лише духовні, а й матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Розглядаючи господарську діяльність українців, розглянемо заняття виробників матеріальних благ.

Обробка землі, вирощування хліба – це провідна галузь господарства українців. Її початок сягає середини VI–V тисячоліття до н. е., тобто періоду раннього неоліту. Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з'являється соха. Впродовж віків в Україні існували різні системи землеробства, серед яких: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі). Поступово землеробство на українських етнічних землях поділяється на три основні напрями: рільництво, городництво і садівництво, які однаковою мірою притаманні нашому народові й сьогодні. 

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку ґрунту, зразки цих знарядь, знайдені археологами й зібрані етнографами, є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні. Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник), датується першими століттями нашої ери. Значне місце серед знарядь обробки ґрунту поруч із ралом посідав плуг. Дерев'яний плуг із залізним лемешем і череслом побутував у Київській Русі. Існували й інші ручні знаряддя обробки землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі іі борони (для розпушування). 

Українці, на відміну від багатьох інших народів, мали звичаї в'язати зібрані врожай у снопи. Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще з часів Трипільської культури під назвою жорна. Існували й певні традиції та обряди, які пов’язані з хліборобством Жнивами найчастіше керувала жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив — обжинки — супроводжуються обрядовим обідом, який готували господарі для женців.

Хліб українці споконвіку вважають святим, а землю — матір'ю-годувальницею, тож тисячолітня традиція догляду за нивами відповідно й виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов'язаних із майбутнім урожаєм.

Тваринництво – галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людей. Продукти тваринництва використовувалися в їжу (молоко, масло, яйця, м'ясо) та в ремісництві (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі основні галузі: м'ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво. Скотарство в Україні було відоме вже у часи Трипільській культурі VI-III тисячоліть до н. е. 

Протягом століть в Україні були виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією із найдавніших порід українська степова (відома ще з II тисячоліття до н. е.). Важливу роль у скотарстві будь-яких народів відіграє кормова база. Утримання худоби на українських землях взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

За свідченням багатьох літописних джерел, одним із найдавніших занять українців було рибальство. Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Мисливство було поширене і серед запорозьких козаків, але значно менше, ніж рибальство. Кролівництво було поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов'янського борть — вулик у дуплі дерева). Мед — також традиційний напій; він використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва — спеціальні ножі для вирізування стільників — знайдені в розкопках на території лісової та степової зон України. 

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами, які були пов'язані з землеробством та скотарством і співіснували з ними: обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства, бондарство; гончарство; обробка металу – ливарництво, ковальство, золотарство, конвісарство; обробка шкіри, кравецьке та шевське ремесло – чинбарство (гарбарство), кушнірство, лимарство, кожухарство та шапкарство; ткацтво; обробка вовни; килимарство тощо.

Як бачимо, господарство українців здавна було надзвичайно багатогалузевим, мало свої давні традиції, які не втрачені й донині.

Література:

1. Баран В.Д, Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов'ян. - К. 1991

2. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. - К.: Мистецтво, 1995, - 336 с.: іл.

3. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.

4. Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.

5. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.

6. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

7. Залізняк Л. Етногенез українців // "Філософія Історія Політологія", - К.: Генеза, №1(3)95.

8. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. - К.: Абрис, 1994. 256 с.: іл.

9. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. - К.: Фенікс, 1994.

10. Павленко Ю.В. Проблема індоєврпейської прабатьківщини у контексті останніх лінгвістичних досліджень // "Археологія", № 3, 1994 р