Романтизм та історіографія романтизму

Після епохи просвітництва в  першій третині 19 століття в Західній Європі формується напрям Романтизму. Явище неоднорідне. 7 основних рис Романтизму:

1) Ідеалізація минувшини; Зокрема епохи Середньовіччя, станової гармонії та ідеологічної стабільності.

2) Зміщення центру людини з особи на спільноти – (народу, нації), яка має свої особливі культурно – психологічні риси котрі проявляються у мові, традиції, звичаях.

3) Героїзація видатних осіб здатних зрозуміти і висловити волю «народу,нації». Ця риса була запозичена російськими народниками

4) Ірраціональний(той, що перебуває за межами розуму, нелогічний, містичний) підхід до пояснення людських прагнень і дій.

5) Посилена увага до особливих і неповторних явищ у минулому.

6) Відмова від універсалізму історичного процесу, надання переваги особливостям історії окремих народів і держав.

7) Зміна людського розуму як підстави історичного розвитку колективним «національним народним духом», який зумовлює специфіку суспільної свідомості, визначає еволюцію народів країни.

Позитивним в епосі романтизму було те, що почали публікувати масу матеріалу по історії окремих країн. Романтизм перейняв у Просвітництва і далі розвинув ідею історизму як принципу змінності історичних епох кожна з яких формує відповідну свідомість і суспільні порядки. Торжество принципу історизму в суспільній думці першої половини 19 століття призвело до того, що історична наука набула авторитету,її називали наукою століть. Як результат – створено наукові товариства, публікації. З 1826 року і до нині видаються «Пам’ятки історії Німеччини». З 1835 року «Невидані документи з історії Франції». З 1836 року «Памятки вітчизняної історії Італії». З 1832-1861 років 38 томів у США «Державні документи Америки».

Л.Ранке (1795-1880) З його іменем пов’язане формування напряму – Німецтка класична історія. Розробив метод наукової критики джерел. До середини 19 століття в німецьких державах діяло 44 наукові товариства. Заслуга їх у пошуку, опрацюванні і публікації документів. В 1824 році Ранке опублікував «Історію романських і германських народів».

Популярними стали твори Гегеля,Шелінга та ін. У 30-40 роках 19 століття час розквіту шилінгіанства і гегеліанства в Європі і навіть в Російській імперії.

Шелінг (1775-1854) німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. Його погляди – філософія романтизму. Розумів світ як продукт творчої діяльності Бога. Основний принцип – натурфілософія Шелінга – єдність. Людина – вища мета природи. Сенс історичного процесу здійснення свободи. Поза свідомим сторонам історичного процесу властива необхідність. Свідомим сторонам властива свобода. І перший шлях, і другий ведуть до однієї мети. «Свобода – усвідомлена необхідність».

Георг Гегель (1770-1831). Обєктивний ідеаліст. Представник німецької класичної філософії. Політичні погляди суперечливі. Політичний вплив на його світогляд французька буржуазна революція, був її прихильником. Але в період реакції став твердим послідовником монархії. Розвинув ідею розуму, свободи, і права як моральне ціле. Тому, державу створюють не люди, а зовнішня божественна сила. Вищим проявом розумності, втіленням абсолютної ідеї для Гегеля була прусська монархія. Ідея розумної правової держави базувалася на обмеженості держави правом недоторканості приватної власності, прав свободи особи які випливали цією приватною власністю.

Вчення Гегеля про державу і право викладено в «Філософії права» 1817 року. Згідно Гегеля, сам зміст знання, форми логічних понять, діалектично розвивається в повну і внутрішньо зв’язану систему. Наука – само творчість розуму. Держава – вищий прояв об’єктивного духу, втілення розуму у житті людства. Смисл історії – прогрес у усвідомленні історії. Тільки в ідеальній державі можливе здійснення свободи кожного в єдності всіх. «Кожен народ має ту конституцію, на котру заслуговує» Сформулював загальну ідею конституційної держави:

1) момент общности

2) момент подведение конкретного под. общественое

3) момент целестной личности(королевская власть)

В релігійному плані вища мета розвитку ідей – Бог. В політичному плані – ідеальна держава.

На початку 20 століття створено товариство «Любомудро». Популярним в Росії був фур’єризм. Фурє (1772-1837) мріяв побудувати людство нереволюційним, а мирним шляхом. Ідея Фурє – держава, це зло, бо в державі завжди існує примус. Вона повинна бути замінена вільним союзом спільних організацій.

Позитивізм

Позитивізм –від. Лат. Доведений, перевірений чуттєвим досвідом.

Корені позитивізму починається з просвітника Сен-Сімона(1760-1825). Основи його поглядів – признання закономірності і прогресивності розвитку людства яке в майбутньому прийде до справедливого соціалістичного устрою. Рушієм історії і зміни систем Сен-Сімон вважає суперечності між старими порядками та елементами нових. Але ці суперечності перш за все результат розумової діяльності.

Огюст Конт (1798-1857). Розробив свою класифікацію наук. Згідно якої наука про суспільство називалася «соціальна фізика». Потім її перейменував на соціологію. Основна праця – «курс позитивної філософії» 6 томів. На його думку, соціологія має будуватися за взірцем природничих наук. Суспільний розвиток та устрій зумовлюється гармонійним поєднанням трьох головних підстав 1) матеріальна(держава).2) Духовна(церква) 3)Моральна(сімя).

Вплив позитивізму був величезний. Величезну роль у поширенні просвітництва в історіографії зробив літературознавець Іпполіт Тен (1828-1893). У 1898 р. 2 професори Сорбонни – Шарль Ланглуа(1863-1929) і Шарль Сеньовіс(1854-1942) видали підручник присвяченого історичному методу «Вступ до вивчення історії» - класичний зразок позитивіської методології.

Герберт Спенсер (1820-1903). Спираючись на революційні знання дарвіна створив систему «синтетичної філософії» яка об’єднувала всі теоретичні науки того часу. Цій проблемі він посвятив багато публікацій. На відмінно від Конта, Спенсер подав картину речей(зовнішнього світу). Виокремив 3 види еволюційних процесів.

А) неорганічний

Б) органічний(жива природа)

В) над органічний(суспільство)

 Внаслідок цієї кваліфікації суспільство було включене в загально еволюційний процес природи. Дуже складним для Спенсера було розмежування соціології і історії. Спенсер заявив, що соціологія – справжня історична наука, а традиційну історію відніс до описово –розповідних дисциплін. Позитивізм привернув увагу дослідників на таку проблему – вплив на соціальні процеси різних факторів:

- Природного середовища

- Господарства

- Духовно-психологічні явища

Популярною була праця Генрі Бокля(1821-1862). «Історія цивілізації Англії у 2 томах». Бокль був переконаний, що наукове пізнання можливе тільки методами природничих наук.

Виділив найважливіші чотири:

1)експериментальний.

2)Типологічний.

3)Порівняльний.

4)Статистичний.

 Згідно тверджень Бокля людство зазнавало впливу двох груп закономірностей:

- Природничих,географічно-кліматичних факторів

- Розумово – психологічних

В США фізик, хімік, фізіолог Джон Дреблен 1811-1882 ще далі поглибив і розширив вчення Бокля. Отож, під впливом позитивізму багато дослідників почали цікавитися різними сторонами суспільного життя. Зародилися нові напрямки і школи: Школа економічної теорії, школа соціальної історії, школа історії культури.

Теоретики позитивізму в різних країнах концентрували свою увагу на історичних фактах і процесах тлумачачи їх на основі емпіризму. Під впливом позитивізму і праць Ранке дослідники продовжували надавати ваги скрупульозному вивченню джерел.

Німеччині група прусських дослідників створила «Малонімецьку школу», поєднавши ідею від німецької класичної школи Гегеля до позитивізму. Зміст історії бачили в етично-моральному вдосконаленні людини. Але визнавали певну політичну за ангажованість історії. Голова малонімецької школи Йоган Дройзен( 1818-1884) в ряді своїх праць одним з перших постав проти позитивізму. Праці: «Історія прусської політики» 14 Т.,»Нариси підстав історії». Для Дройзена історія – втілення морального, цілісного світу людини. За таких умов історична наука взагалі не є можливою, оскільки вона представляє політику минулого. Дройзен вказав на обмеженість можливостей історика у дослідженні минулого, оскільки його свідомість обмежена належністю до певної нації, релігії. Його гасло – досліджуючи, розуміти. Не істина, а розуміння є завдання історії.

другій половині 19 століття філософія історії поділилася на дві галузі:1) конструктивна філософія історія(формує теорії про зміст, сенс і мету історичного розвитку(розвиток і зміни об’єкта)). 2) формальна філософія історії – концентрує увагу на теорії і логіці історичного пізнанн(пізнавальні зусилля суб’єкта).

Внаслідок цього згодом народилася окрема наукова дисципліна пов’язана як з філософією, так і історією. Це – методологія або теорія історії.