Предмет, мета і завдання курсу. Його структура.

Предмет, мета і завдання курсу. Його структура.

Предметом курсу вчення про методи науково – історичного пізнання у застосуванні до дослідницької практики історика.

  Мета: розширення теоретичних і методологічних знань нової генерації істориків, формування у студентів системного і цілісного уявлення про основні проблеми теорії і методології, про специфіку їх постановки і розв’язання в історичних дослідженнях.

  Завдання: 1) показати нерозривний зв'язок теорії і методології історичного пізнання як в процесі генези, так і сучасного розвитку історичної науки і філософії історії; 2) охарактеризувати сучасні тлумачення основних проблем теорії і методології історичної науки; 3) показати їх місце і роль в історичному дослідженні; 4) їх вплив на історичну концепцію та історичне пояснення.

  Структура курсу передбачає виділення окремих великих розділів присвячених як історії і джерелам формування теорії і методології історії так і основним тенденціям сучасного розвитку теорії і методології.

 

Предмет історії як науки.

Термін історія належить до найстародавніших понять. З грецького «розгортання, розпитування і т.д.» з поч. він вживався до будь-яких видів пізнання світу. У VI ст. до н. е. у Міллеті появилися люди, які себе називали логографи – автори прозових творів (Гекатей Міллетський). Вони писали про походження окремих регіонів, міст, храмів. Використовували, як джерела міфи, народні перекази. Свою діяльність називали історією. Це поняття широко використовував Геродот. Поняття: 1) історія - це минуле і все те, що тоді відбулося; 2) історія – це розповідь про минуле зафіксоване у письмових та усних джерелах. Ключевський: історія – це рух в часі і просторі та пізнання цього процесу. Головним об’єктом історичного дослідження є людина. В кін. ХХ – поч. ХХІ ст. відбувається олюднення цього процесу.

 

Історія як і всяка наука не може існувати без:

1) систематизації об’єктивних знань;

2) без теоретичного узагальнення емпіричного матеріалу;

3) без проникнення в саму суть явищ, які досліджувалися шляхом розкриття внутрішніх законів, які управляють цими явищами.

 Спочатку існувало історичне знання, а потім наука.

Історичне знання (основні риси):

- історичне мислення не виходить за рамки простого відтворення фактів;

- автори не розуміли рушійних сил історичного розвитку;

- політичні теорії та релігійні ідеї носили наївний характер;

- відсутньою була наукова критика джерел;

- історичну думку, знання зводили до нагромадження фактів.

Основні риси науки:

- виробляються методи наукової критики джерел;

- автори переходять від простого накопичення фактів до їх пояснення, розкриття, значення історичних фактів;

- публікація джерел, документів.

 

Методологія історичної науки.

Методологія історії – це теорія історичного пізнання. Методологія історії розробляє принципи і засоби добування знань про минуле, систематизація і тлумачення одержаних даних, для визначення суті історичного процесу та реконструкція його у всій конкретності і цілісності. Методологія історії – це нерозривний складовий елемент іст. науки. По відношенню до історичної науки вона: - результат, підсумок попереднього розвитку; - результат, який осмислений і перероблений в логіку сучасного науково-історичного пізнання. Єдиної методології немає.

Труднощі типологізації:

1) сутнісна природа типів, як правило х-ся сукупністю ознак;

2) об’єктів, які належать до одного типу у різній степені володіють головними рисами властивими цьому типу. Одні можуть бути більш характерними, а інші менш. Перші ніби становлять ядро типу, а інші – його оточення. Обєкти, які входять до одного з цього типів можуть мати риси подібні до ін. типів;

3) виявлення кардинально відмінних стадій в іст. процесі.

4 історико-системний метод. Найбільш розповсюджений. Причина: поглиблення історичних досліджень як з точки зору цілісного охоплення іст. дійсності, яка вивчається так і з точки зору розкриття внутрішніх механізмів функціонування і розвитку. Об’єктивною основою системного підходу і методів наукового пізнання є єдність суспільно-історичного розвитку: а) одиничного; б) особливого; в) загального. Реально і конкретно ця єдність виступає у суспільно-історичних системах різного рівня. Функціонування і розвиток іст. системи включає і синтезуєті основні компоненти з яких складається суспільно-історична реальність. До компонентів належить:

а) індивід і неповторні події;                          б) історичні ситуації і процеси

А) Індивідуальним подіям властиві ті або інші риси, які не повторюються в інших подіях. Проте ці події створюють певні види і роди людської діяльності та відносин, тому поряд з індивідуальними рисами вони мають і загальні риси, створюючи таким чином певні системи.

Б) Історична ситуація – просторово-часова сукупність подій, які створюють якісно визначений стан діяльності та відносин.

Історичний процес у своїй часовій протяжності має якісно відмінні етапи, або стадії які включають певну сукупність подій і ситуацій. Ситуації в свою чергу складають підсистеми в загальній динамічній системі суспільного розвитку. Підсумком структурно-системного аналізу є знання про систему як таку. Ці знання мають емпіричний характер, оскільки самі по собі не розкривають сутнісної природи виявленої структури. Це завдання вирішується функціональним аналізом, який розкриває взаємодії системи, що досліджується із системи більш високого рівня, тільки поєднання структурного і функціонального аналізу дає змогу пізнати сутнісно – змістову природу системи в усій її глубині. Структурно-функціональний аналіз створює умови і веде до моделювання систем, що вивчаються.

Не позбавлений недоліків: п о-перше найширше застосовується до синхронного аналізу суспільно-історичних систем, коли вони розглядаються на певних горизонтальних часових зрізах. Може бути не розкритим процес розвитку; п о-друге системно-структурний і функціональний аналіз часто веде до: 1)надмірного абстрагування;    2)суб’єктивного конструювання історичних систем

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ

Історія не тільки просторова, але й безперервна часова діяльність людей, яка проходить при певних суспільних відносинах, які міняють не тільки діяльність людей, але й самі змінюються. Ця діяльність повинна вивчатися не лише в просторово-синхронному але й діахронному вигляді:

В діахронному багато дослідників вивчали головне завдання історичної науки.

N.B. не слід абсолютизувати діахронний підхід.

суспільно – історична реальність при безперервному розвитку і зміні все ж ховається якісно-часовою стійкістю тому потрібні і синхронний і діахронний підходи для її вивчення.

Виділяють чотири основні типи історичних процесів:

І. – процес може являти собою послідовність етапів або моментів:

А) виникнення;

Б) розвиток;

В) завершення певної події в рамках даної історичної ситуації.

ІІ. – процес може виступати як послідовність зміни різних подій в середині даної ситуації

ІІІ. – процес може складатися як зміна ситуацій в середині тієї або іншої системи у фіксованому інтервалі часу.

IV. – процес може бути зміною історичних систем в певному історичному інтервалі.

В цьому виразі він уявляв собою послідовність якісно-відмінних етапів, стадій або фаз в ході історичного розвитку.

Структурно-діахронний аналіз зводиться до трьох основних варіантів:

1) виявляє такі характерні процеси:

А) тривалість

Б) частота різних подій

В) тривалість пауз між подіями

Він дає уяву про висхідний зміст процесу та його зовнішніх характеристик як систем.

2) спрямований на розкриття внутрішньої часової будови процесу:

А) проста кооперація

Б) мануфактура

В) фабрика

3) полягає в тому, щоб виявити динаміку окремих систем або їх сукупності на фоні розвитку більш широкої системи розвитку по відношенню до якої система яка досліджується визначається як підсистема.

.

Б) Історичної науки;

В) Про місце останньої в системі наук

Соціологія – узагальнююча наука, історія – відносно конкретна наука. Історична наука у порівнянні з іншими суспільно – гуманітарними науками характеризується тим, що об’єктом її пізнання являється перш за все суспільний розвиток у минулому. В цьому особливість історичного пізнання. Будучи зверненим у минуле історичне пізнання має ретроспективний характер. Всяке наукове пізнання – це взаємодія того хто пізнає суспільний об’єкт і об’єктом який пізнається. Різні науки відрізняються своїм об’єктом пізнання. Обєкт пізнання – сукупність якісно – визначених явищ і процесів реальності. Явище і процеси суттєво відрізняються за:1) Своєю внутрішньою природою.2) основними рисами.3) законами функціонування і розвитку від інших обєктів цієї реальності. Треба пам’ятати:

• онтологічний і гносеологічні аспекти пізнання тісно взаємопов’язані і пізнання має практично діючу спрямованість.

· І у гносеологічному плані з точки зору інтересів практично – пізнавальної діяльності, доцільно під об’єктом пізнання мати на увазі усю об’єктивну реальність. Цим самим пізнання набуває реального орієнтиру для свого розширення і поглиблення. Оскільки практичне пізнання на будь-якому етапі свого розвитку охоплює лише частину реальності, то належить мати поняття яке розкривало б той зміст об’єкту пізнання який би був включений у пізнавальний процес. Таким поняттям є предмет пізнання.\

Предмет пізнання – визначена цілісна сукупність найсуттєвіших властивостей і ознак об’єкта пізнання, яку належить дослідити. Якщо об’єкт пізнання – реальність незалежно від того хто її досліджує, то предмет пізнання – це виділена суб’єктом частина цієї реальності. У міру того, як поглиблюється знання, предмет пізнання розширюється. Це яскраво демонструє приклад розвитку власної історичної науки.

Раціонально:

В історичному пізнанні належить обмежуватися тими стосунками і явищами котрі включені у дослідження. Бо охопити у конкретному вивченні багатомірність соціального буття практично неможливо. В історичній науці тривають дискусії про можливість пізнання всього історичного процесу, тобто інтегрально вивчати минуле. Однією з перешкод у цьому процесі вважається соціалізація історії, за якою втрачається історична конкретність(марксизм, філософія). З іншого боку, відсутність загальної картини історії збіднює можливість історичного пізнання.

Інтегральних концепцій у історії багато:

а)Антична натурфілософія

б)Християнський провіденціоналізм.

В)Філософія історії

Г) романтична історія народів

Д) Марксистська теорія формацій

Е) Історія цивілізацій школи «Анналів».

Ф. Бродель обґрунтував уяву про глобальний характер предмета історичної науки і вважав, що історик повинен в кінцевому рахунку охоплювати всю сукупність соціальних явищ. Він заперечував проти пошуків однозначного визначення предмета історичної науки. Предмет історичної науки рухливий, а його розширення йде по лінії все більшого охоплення історичних досліджень проявів суспільного розвитку

Школа «Анналів» яскравий приклад пошуків істини в справі розуміння завдань історичної науки.

Кожна з названих концепцій мала для свого часу значні пізнавальні здобутки, що визначали нові сторони соціального буття.

Серед істориків поширюється думка про доцільність нової спроби створення інтегральної концепції всесвітньої історії в центрі якої б стояла людина. Така антропологізуюча історія повинна охопити всі сторони людського життя, передбачати синтез всіх наук котрі вивчає людина.

Позитивізм

Позитивізм –від. Лат. Доведений, перевірений чуттєвим досвідом.

Корені позитивізму починається з просвітника Сен-Сімона(1760-1825). Основи його поглядів – признання закономірності і прогресивності розвитку людства яке в майбутньому прийде до справедливого соціалістичного устрою. Рушієм історії і зміни систем Сен-Сімон вважає суперечності між старими порядками та елементами нових. Але ці суперечності перш за все результат розумової діяльності.

Огюст Конт (1798-1857). Розробив свою класифікацію наук. Згідно якої наука про суспільство називалася «соціальна фізика». Потім її перейменував на соціологію. Основна праця – «курс позитивної філософії» 6 томів. На його думку, соціологія має будуватися за взірцем природничих наук. Суспільний розвиток та устрій зумовлюється гармонійним поєднанням трьох головних підстав 1) матеріальна(держава).2) Духовна(церква) 3)Моральна(сімя).

Вплив позитивізму був величезний. Величезну роль у поширенні просвітництва в історіографії зробив літературознавець Іпполіт Тен (1828-1893). У 1898 р. 2 професори Сорбонни – Шарль Ланглуа(1863-1929) і Шарль Сеньовіс(1854-1942) видали підручник присвяченого історичному методу «Вступ до вивчення історії» - класичний зразок позитивіської методології.

Герберт Спенсер (1820-1903). Спираючись на революційні знання дарвіна створив систему «синтетичної філософії» яка об’єднувала всі теоретичні науки того часу. Цій проблемі він посвятив багато публікацій. На відмінно від Конта, Спенсер подав картину речей(зовнішнього світу). Виокремив 3 види еволюційних процесів.

А) неорганічний

Б) органічний(жива природа)

В) над органічний(суспільство)

 Внаслідок цієї кваліфікації суспільство було включене в загально еволюційний процес природи. Дуже складним для Спенсера було розмежування соціології і історії. Спенсер заявив, що соціологія – справжня історична наука, а традиційну історію відніс до описово –розповідних дисциплін. Позитивізм привернув увагу дослідників на таку проблему – вплив на соціальні процеси різних факторів:

- Природного середовища

- Господарства

- Духовно-психологічні явища

Популярною була праця Генрі Бокля(1821-1862). «Історія цивілізації Англії у 2 томах». Бокль був переконаний, що наукове пізнання можливе тільки методами природничих наук.

Виділив найважливіші чотири:

1)експериментальний.

2)Типологічний.

3)Порівняльний.

4)Статистичний.

 Згідно тверджень Бокля людство зазнавало впливу двох груп закономірностей:

- Природничих,географічно-кліматичних факторів

- Розумово – психологічних

В США фізик, хімік, фізіолог Джон Дреблен 1811-1882 ще далі поглибив і розширив вчення Бокля. Отож, під впливом позитивізму багато дослідників почали цікавитися різними сторонами суспільного життя. Зародилися нові напрямки і школи: Школа економічної теорії, школа соціальної історії, школа історії культури.

Теоретики позитивізму в різних країнах концентрували свою увагу на історичних фактах і процесах тлумачачи їх на основі емпіризму. Під впливом позитивізму і праць Ранке дослідники продовжували надавати ваги скрупульозному вивченню джерел.

Німеччині група прусських дослідників створила «Малонімецьку школу», поєднавши ідею від німецької класичної школи Гегеля до позитивізму. Зміст історії бачили в етично-моральному вдосконаленні людини. Але визнавали певну політичну за ангажованість історії. Голова малонімецької школи Йоган Дройзен( 1818-1884) в ряді своїх праць одним з перших постав проти позитивізму. Праці: «Історія прусської політики» 14 Т.,»Нариси підстав історії». Для Дройзена історія – втілення морального, цілісного світу людини. За таких умов історична наука взагалі не є можливою, оскільки вона представляє політику минулого. Дройзен вказав на обмеженість можливостей історика у дослідженні минулого, оскільки його свідомість обмежена належністю до певної нації, релігії. Його гасло – досліджуючи, розуміти. Не істина, а розуміння є завдання історії.

другій половині 19 століття філософія історії поділилася на дві галузі:1) конструктивна філософія історія(формує теорії про зміст, сенс і мету історичного розвитку(розвиток і зміни об’єкта)). 2) формальна філософія історії – концентрує увагу на теорії і логіці історичного пізнанн(пізнавальні зусилля суб’єкта).

Внаслідок цього згодом народилася окрема наукова дисципліна пов’язана як з філософією, так і історією. Це – методологія або теорія історії.

Закон і закономірність

Проблема історичних законів давно цікавила дослідників, однак коли почали шукати «закони історії» то виявилося, що таких конкретних взаємозалежностей котрі б мали стійку повторюваність немає. Закони:1) соціальні;2) економічні.3)правові та інші.

Ця ситуація дала підставу неокантіанцям віднести історію до ідеографічних наук які вивчають індивідуальні, неповторні прояви людської історії. На противагу історії вони називали природничі науки номотетичними, тобто такими, що встановлюють певні повторювальні зв’язки між речами та явищами. Дослідження показали, що закон як повна повторюваність явищ немає місця ні в природі, ні в суспільстві. Тоді його почали розглядати під кутом зору сутнісних зв’язків і відношень між речами і явищами виділивши різні види законів:а) специфічні;б)загальні;3)універсальні

Виявилось, що соціальним відносинам властиві всі види законів. Проте вони не створюють єдину сферу вивчення історичної науки, оскільки торкаються різних сторін і галузей людського буття: економіки, політики, психології, логіки.

Тому для історії залишились «глобальні» універсальні закони людського роду, або історіософські закони абсолютної ідеї(Гегель, Тойнбі). На жаль історична конкретика даючи безліч прикладів сутнісних зв’язків між людьми:а)у соціумі;б) між різними соціумами і природами; не подає чітких фактів для виокремлення і тлумачення законів історії, тому можна допустити існування історичних закономірностей на рівні окрем соціальних спільнот, народів, націй, держав. Однак ці закономірності залежать від конкретних суспільних умов в яких перебували дані спільноти. Якщо ж виділити «закони історії» тобто закони свідомої діяльності людей то доведеться ототожнювати її з універсальними категоріями розвитку і змін, але цей підхід надто віддалений від історичної конкретики. Історики схиляються все таки до думки про дію історичних закономірностей.

Ці закономірності відображають суттєві зв’язки і відношення між соціальними об’єктами саме на рівні перетинання часово-просторових предметів. Історична закономірність проявляється як закономірність історичної ситуації. Закономірним є те, що випливає або є результатом попередньої діяльності людей у суспільстві. Ця закономірність – підсумок взаємодії багатьох індивідуальних і соціальних чинників, які дають у підсумку єдиний конкретний наслідок. Будь – які реалізовані в дійсності явища є закономірними з точки зору їх історичної об’єктивності.

    N.B. Нинішній стан усякого соціуму є виключно закономірним наслідком його вчорашнього стану, а завтрашній завжди буде зумовлений сьогоднішнім.

Закони історичної ситуації мають історичну специфіку порівняно з іншими соціальними законами, хоч це ї не виключає спільних рис. Ці закони рівнодіюча взаємодії перехрещування закономірностей різних конкретних сторін життя людей.

N.B. Багатомірність стосунків і зв’язків виявляється:

А) як на рівні окремої особи (продукт соціального розвитку)

Б) на рівні масових явищ

N.B. Рівнодіюча впливу індивідуальних і соціальних чинників залежить від особливостей:

1. часу

2. місця

3. дійових осіб даної конкретної історичної ситуації

Таким чином закони історичної ситуації виділяють дії:

1. Індивідуальних

2. Соціальних

3. Природничих закономірностей у їх взаємодії в часово-просторовому вимірі

АЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ В ІСТОРІЇ

У звязку з проблемою істричнмх закономірностей постає питання про історичну альтернативу або нереалізованість історичних можливостей.

Як у сучасних так і у минулих індивідуальних ситуаціях існує не одна можливість виходу. Однак реальністю стає тільки одна з них. Постає питання про:

1. Необхідність

2. Випадковість реалізації однієї з існуючих можливостей.

Альтернатива – (лат. Alterno - буквально чергую, змінюю):

- необхідність вибору між двома можливостями, що виключають одна одну

- кожна з цих можливостей

Проблема альтернативи більш-менш задовільно розвязується при діалектичному розумінні:

А) обєктивного

Б) субєктивного в історії

Ще з 18 ст. люди знали, що субєктивні наміри людини і обєктивні наслідки її діяльності здебільшого не співпадають.Обєктивні наслідки в будь-якої людської діяльності є завжди незмінні і закономірні.Історичні альтернативи наявні на стадії формування намірів людиною.

Наміри соціума залежать від культурно-індивідуального рівня.Практика свідчить,наукова озброєність людей робить свідому діяльність людей прогнозованою.Однак не було і не буде повного співпадіння субєктивних намірів і обєктивних наслідків людської діяльності.

В історії як і в інших науках немає абсолютної функціональної закономірності,або жорсткого звязку між обєктами і явищами.Звязки мають імовірнісно-випадковий характер однак альтернативність не заперечує ані закономірності ані обєктивності історичного процесу в цілому.

Історія завжди є результатом реалізованих можливостей.Усяка історична закономірність є “рукотворною” в тому розумінні що створюється в процесі людської діяльності. Незмінним супутником історичної закономірності є випадковість, тобто відображення не зовнішніх несуттєвих оденичних звязків в історичній дійсності.Ці звязки не випливають з необхідності обєктивних передумов.

Питання про історичну закономірність і випадковість давно дискутуються. В немарксистській ідеології існують дві точки зору:

1) Повністю заперечують випадковість історії(історія втілення божої волі)

2) Інші вважають, що сам історичний процес – це царство випадковості(погляди Вольтера – історія гра випадковості.)

Марксистська визнає існування діалектичного зв’язку взаємозалежності необхідного і випадкового в історичному процесі.

Є кілька типів випадковості:

- Загадкові “дивні” які не даються раціональному поясненню(стихійні лиха)

- Усяка фактично-історична закономірність – це сокупний продукт дій різних причино-наслідкових зв’язків.

 

Великі географічні відкриття:

1) Результат, наслідок соціально-економічного розвитку

2) Але поява європейських мандрівників не випливала з характеру аборигенів, для них це випадковість

 

Предмет, мета і завдання курсу. Його структура.

Предметом курсу вчення про методи науково – історичного пізнання у застосуванні до дослідницької практики історика.

  Мета: розширення теоретичних і методологічних знань нової генерації істориків, формування у студентів системного і цілісного уявлення про основні проблеми теорії і методології, про специфіку їх постановки і розв’язання в історичних дослідженнях.

  Завдання: 1) показати нерозривний зв'язок теорії і методології історичного пізнання як в процесі генези, так і сучасного розвитку історичної науки і філософії історії; 2) охарактеризувати сучасні тлумачення основних проблем теорії і методології історичної науки; 3) показати їх місце і роль в історичному дослідженні; 4) їх вплив на історичну концепцію та історичне пояснення.

  Структура курсу передбачає виділення окремих великих розділів присвячених як історії і джерелам формування теорії і методології історії так і основним тенденціям сучасного розвитку теорії і методології.

 

Предмет історії як науки.

Термін історія належить до найстародавніших понять. З грецького «розгортання, розпитування і т.д.» з поч. він вживався до будь-яких видів пізнання світу. У VI ст. до н. е. у Міллеті появилися люди, які себе називали логографи – автори прозових творів (Гекатей Міллетський). Вони писали про походження окремих регіонів, міст, храмів. Використовували, як джерела міфи, народні перекази. Свою діяльність називали історією. Це поняття широко використовував Геродот. Поняття: 1) історія - це минуле і все те, що тоді відбулося; 2) історія – це розповідь про минуле зафіксоване у письмових та усних джерелах. Ключевський: історія – це рух в часі і просторі та пізнання цього процесу. Головним об’єктом історичного дослідження є людина. В кін. ХХ – поч. ХХІ ст. відбувається олюднення цього процесу.

 

Історія як і всяка наука не може існувати без:

1) систематизації об’єктивних знань;

2) без теоретичного узагальнення емпіричного матеріалу;

3) без проникнення в саму суть явищ, які досліджувалися шляхом розкриття внутрішніх законів, які управляють цими явищами.

 Спочатку існувало історичне знання, а потім наука.

Історичне знання (основні риси):

- історичне мислення не виходить за рамки простого відтворення фактів;

- автори не розуміли рушійних сил історичного розвитку;

- політичні теорії та релігійні ідеї носили наївний характер;

- відсутньою була наукова критика джерел;

- історичну думку, знання зводили до нагромадження фактів.

Основні риси науки:

- виробляються методи наукової критики джерел;

- автори переходять від простого накопичення фактів до їх пояснення, розкриття, значення історичних фактів;

- публікація джерел, документів.