Методологія визначення вартості потенціалу підприємства

 

Дослідження будь-яких нових економічних явищ, а особ­ливо феноменів складної природи, потребує використання всього методологічного інструментарію досліджень, напрацьованого дос­відом різних поколінь. Не є винятком і потенціал підприємства, як загальна характеристика його сукупних господарських можливос­тей щодо поточного функціонування та стабільного розвитку.

Загальну еволюцію методології дослідження та оцінки потен­ціалу підприємств можна умовно розподілити на дві частини — етап стихійного розвитку, етап наукової сегментації. Кожен з них свідчить про різний рівень економічної свідомості економістів-практиків. Наприклад, перший етап характеризується нечітким формулюванням предмета досліджень, хоч учені та бізнесмени-практики вже розуміли необхідність створення якісно нових ме­ханізмів управління, які дали б змогу поєднати вітчизняний до­свід планування підприємницької діяльності із сучасними соціа­льно-економічними перспективами (можливостями). Створення механізмів такого типу можливе лише на основі врахування спад­кового характеру циклів розвитку економічних систем. У рамках цього етапу переважали етіологічний та ресурсний підходи до розуміння потенціалу, що свідчило передусім про недостатній рі­вень теоретичного опрацювання проблеми.

З поглибленням теоретичних досліджень і спрямуванням їх саме на розкриття можливостей соціально-економічних систем підприємств, а також нагромадженням достатнього обсягу емпіричного матеріалу сформувався етап наукової сегментації. Для нього характерним є переважання різних концептуальних по­стулатів щодо сутності потенціалу протягом певних проміжків часу. Якщо в рамках першого етапу вчені виходили з інтуїтив­ного розуміння поняття «потенціал», то дослідники другого етапу обстоювали чітко сегментовані наукові гіпотези. Беручи загалом, усі наукові праці з проблематики визначення потенціа­лу окремих підприємств чи соціально-економічних систем різ­них рівнів можна розділити на чотири загальні групи (залежно від їхнього базового критерію) — ресурсні (витратні), відносні (порівняльні), цільові (результатні) та суб'єктно-об'єктивізовані (експертні).

Вище було доведено, що най об’єктивнішим та най адекватнішим критерієм оцінки потенціалу підприємств є їх ринкова вар­тість. Таким чином, базисом для оціночної методології слід вва­жати сукупність принципів, що базуються на міжнародних стандартах оцінки.

Будь-яку вартість можна розглядати з позицій колишніх, су­часних та майбутніх результатів з урахуванням того, що розши­рене відтворення можливе тільки тоді, коли в грошовому еквіва­ленті отримані результати покривають понесені для їх досяг­нення витрати. Ураховуючи причинно-наслідковий зв'язок та ме­тодологічну нерозривність цих категорій, зазначимо, що кожна з них має рівносильну ціноутворювальну функцію в практиці оці­нки земельних ділянок, будівель і споруд. Інакше кажучи, залеж­но від умов розв'язання конкретного практичного завдання вар­тість об'єкта нерухомості чи земельної ділянки формується або колишніми витратами на створення (упорядкування) об'єкта, або вартістю сучасних чи майбутніх грошових потоків, очікуваних від його використання.

Класифікацію методів оцінки можна провести відповідно до різних ознак залежно від типів зв'язків ресурсів, процесів та отриманих результатів. Якщо оцінка проводиться з позицій ефек­тивності понесення витрат на створення об'єкта чи упорядкуван­ня земельного масиву, то очевидно, що вартість об'єкта оціню­ється постфактум. Коли враховується тільки теперішня ситуація, яка склалася на ринку (у певному регіоні), то можна казати про поточну оцінку вартості об'єктів. У тому разі, коли визначають майбутню корисність від господарського використання об'єкта, тобто обчислюють розмір чистого потоку капіталу, що буде от­риманий інвестором-власником від експлуатації земельної ділян­ки, будівлі чи споруди, очевидно, що можлива вартість об'єкта розраховується аналітиком апріорно. Відповідно до цього з усієї різноманітності методів визначення вартості потенціалу виокремлюють три традиційні підходи: витратний, порівняльний та результатний (дохідний).

За класифікаційну ознаку зручно брати градації, що характе­ризують взаємозв'язок людини з головними характеристиками процесу її праці. Зрозуміло, що градацій цих взаємозв'язків у будь-якій господарській (та й у будь-якій іншій) діяльності лю­дини може бути тільки три: результати (прибуток, ефект); витра­ти; сукупність результатів і витрат. З урахуванням цих градацій і постали три групи методів оцінки власності: 1) результатний (до­хідний); 2) витратний; 3) порівняльний (результатно-витратний). Ці групи методів можуть бути виділені й на основі іншої ознаки класифікації — урахування часу, що береться до уваги під час оцінки. Так, якщо враховується тільки минулий час, то методи зараховуються до групи витратних; якщо тільки дійсний час — до порівняльних (ринкових); якщо до уваги береться тільки май­бутній час — до групи результатних (дохідних).

Загальну класифікацію можливих методів вартісної оцінки земельно-майнового комплексу підприємства та окремих його компонентів, що можуть бути використані для оцінки відповід­них можливостей підприємства, наведено на рис. 7.1.

 

                                      

 

 

Метод порівняльної одиниці

Метод капіталізації доходу

Метод парних продаж

                                                                                    

 

	Метод поділу за компонентами
					Метод дисконтування грошових потоків
	Метод кількісної діагностики
			Метод статистичних коригувань
	Метод заміщення
					Метод залишкового доходу
			Експертні методи порівняння
			Метод мультиплікаторів порівняння
	Вартість підприємства та втіленого в ньому потенціалу

 

 

Рис. 7.1. Загальна класифікація методів оцінки підприємства та його потенціалу.

 

Стисло економічну суть трьох указаних підходів до оцінки майна підприємства, з огляду на необхідність врахування можли­востей його ефективного використання, можна пояснити так:

витратний (майновий) — визначає вартість об'єкта за сумою витрат на його створення та використання;

порівняльний (ринковий) — визначає вартість на базі зі­ставлення з аналогами, що вже були об'єктами ринкових угод;

результатний (дохідний) — оцінює вартість об'єкта на засаді величини чистого потоку позитивних результатів від його вико­ристання.

Слід зазначити, що кожен з указаних підходів реалізується з допомогою специфічних методик, які залежать від об'єкта оцін­ки. Особливості кожної такої модифікації базових концепцій до­сліджено у відповідних частинах посібника.

Слід також приділити відповідну увагу чинникам, що фор­мують вартість земельно-майнової та соціально-організаційної системи підприємства, а значить і його потенціал. Сукупність їх доцільно подати у вигляді трьохрівневої ієрархічної системи (рис. 7.2).

	1. Загальні чинники, безпосередньо не пов’язані з об’єктом оцінки		2. Локальні чинники, які безпосередньо пов’язані з окремим класом об’єктів оцінки		3. Індивідуальні чинники, які безпосередньо зумовлені конкретним об’єктом оцінки
	Економічні: с истема оподаткування, джерела фінансування, попит і пропонування ринку, національна політика у галузі, стратегія зовнішньоекономічних відносин тощо. Соціальні: культурно-освітній рівень населення, статевовікова структура населення, густота заселення території, структура населення за національностями, рівень соціальної інфраструктури. Політичні: податкове законодавство, земельні кадастри, спеціальні нормативно-законодавчі акти, рівень політичної стабільності, стратегія національного розвитку, механізм ліцензування і патентування. Природні: екологічна ситуація регіону, місцерозташування, геологічні,геодезичні,топологічні,сейсмічні та інші характеристики території, наявність та якісні характеристики родовищ корисних копалин		Фізичні: типові габаритні розміри та тенденції їх змін, залежність від інфраструктури, мінімальний рівень фізичної придатності, стандарти безпеки, естетичні стандарти. Умови продажу: рівень майнового забезпечення ринкових угод, особливі умови угод, мотивація попиту та пропонування, регіональна відокремленість, необхідність страхування, умови поставки. Місцезнаходження: транспортна доступність, навколишнє природне оточення, інфраструктура об’єкта, якість ґрунтів. Фінансово-економічні: дата оцінки та дата аналогічних ринкових угод, обсяги, умови та термін кредитування, особливі умови фінансування, рівень наукової прогресивності, способи господарського використання.		Матеріально-технічні: наявність та якість виробничих запасів, кількісні та якісні характеристики наявних основних фондів, стан будівель, споруд, виробничі та загальні господарські площі тощо. Ринково-ситуаційні: обсяг та динаміка попиту (пропонування) стосовно об’єкта оцінки, постачальники, партнери та покупці, урегульованість ринку, ринкова інфраструктура. Соціально-трудові: чисельність персоналу у розрізі окремих категорій, освітньо-кваліфікаційні характеристики, соціальний клімат, якість менеджменту, рівень трудової дисципліни. Структурно-функціональні: тип загальної організаційної структури та структури управління, рівень децентралізації управління, рівень спеціалізації підрозділів, система інформаційних потоків.

 

 

Рис. 7.2. Ієрархія чинників, що формують вартість об’єкта оцінки.