Особливості економічного розвитку в Японії у 50-70 рр.

Після програшу у ІІ Світовій війні і атомної атаки Японію вважали країною без майбутнього. «Економічне диво» Японії полягає у тому, що країна повністю на імпортній сировині, без допомоги США (за планом Маршалла) зуміла, зробивши акценти на НТР і японську відданість корпораціям (японський патерналізм[377]), перетворитись у «майстерну Азію».

Основні економічні реформи:

1. Утворення у 1952 році кейрецу (експортно-орієнтованих ФПГ), які тісно взаємодіяли з маленькими субпідрядними фірмами і, згідно із державною стратегією, планували свою діяльність (державна політика програмування). Маленьким фірмам кейрецу надавали наукову і технічну допомогу, навчають персонал.

2. Структурна перебудова економіки, з урахуванням економічної специфіки Японії, а саме наявності в неї лише трудового потенціалу. Акцент було зроблено на розвитку наукомісткого виробництва (державна закупівля та сприяння імпорту високотехнологічних ліцензій і патентів, що виявилось «і скоріше і дешевше»[378]; введено обов’язкову безкоштовну 9-класну освіту). Через запізнілий характер післявоєнної відбудови господарства, технічне переозброєння виробництва здійснювалось на більш високому рівні. Вже з сер. 50-х років починається засвоєння нових технологічних процесів і нових галузей виробництва (автомобільна, електротехнічна, виробництво синтетичних матеріалів). В цей період промисловість Японії переключається з працеємних галузей виробництва на капіталомісткі. З середини 60-х рр. – перехід до кібернетизації виробництва, до наукоємких галузей.

3. Протекціонізм в автомобілебудівній галузі, а саме було обмежено ввіз готових авто та створені умови для імпорту зарубіжних технологій. Таким чином Японія швидко розвинула власну автомобілебудівну галузь, внутрішній і зовнішній збут дешевих і якісних автомобілів.

4. Висока питома вага капіталовкладень в національному доході. В економіку інвестується біля третини ВНП[379], при чому 70 % інвестицій здійснюється не за рахунок прибутку самих промислових компаній, а за рахунок банківського кредиту. Решту (30%) інвестицій складають «збереження приватних осіб», інакше кажучи, японці порівняно мало витрачають на своє споживання, економлять, а заощаджені гроші кладуть у банк чи купують на них акції промислових підприємств. Висока питома вага витрат на розвиток економіки пов’язана і з низькими військовими витратами, адже відповідно японській конституції, військові витрати не повинні перевищувати 1% ВНП.

5. Державне управління життєвим рівнем японців – жорстка політика контролю за зарплатами, які мають зростати повільніше, ніж продуктивність праці. Так, в 60-ті рр. провадилась політика зниження зарплат та збільшення внутрішніх інвестицій, з метою здешевлення експорту; у 80-ті рр. – збільшення зарплат, з метою розширення внутрішнього ринку. Пенсія в Японії - одноразова видача суми, яка складається із розрахунку по одному місячному окладу за кожний відпрацьований рік (очевидно це пов’язано і з 30% капіталовкладень приватних осіб).

Висновки: У повоєнний період в світовому господарстві загалом та країнах зокрема відбувається кардинальна перебудова народногосподарського розвитку. Зокрема, збільшуються обсяги та підвищується якість виробництва мирної продукції, посилюється взаємозалежність національних господарств, активно впроваджуються кейнсіанські рецепти державного регулювання економіки.

Економічне диво» Німеччини

Починаючи з 1948 р. Німеччина за планом Маршалла отримала допомогу в розмірі 1,39 млрд. дол., якою скористалась найліпшим чином. Цим Германія була зобов’язана Людвігу Ерхарду [380] - батькові німецького економічного дива [381].

Мета реформ: створення соціально-ринкового господарства («ордолібералізму») - вільна приватна ініціатива і конкуренція; активна роль держави в економіці для створення порядку та конкурентного середовища.

Слід зазначити, що реалізації реформ Ерхарда передувало проведення інституційних перетворень в рамках так званої «програми трьох Д»: демілітаризації, денаціоналізації, демонополізації, що забезпечили підґрунтя для економічних реформ.

Особливості економічних реформ:

1. Грошова реформа (20.06.1948 р.) - ревальвація національної валюти, шляхом нуліфікації[382] рейхсмарки, введення «твердої» дойчмарки. Реформа проводилася в стислі строки[383] і в умовах невизначеності, оскільки жодних обґрунтованих розрахунків стосовно бажаного обсягу грошової маси не було.

2. Реформа цін (вступила в дію через 3 дні після грошової, і проводилася безпосередньо Л. Ерхардом). Її головною метою була відміна «примусової економіки»[384] (усунення адміністративного розподілу ресурсів і контролю за цінами) та дотримання політики лібералізації цін (вільне ціноутворення), що очистило економіку від «чорного» ринку. Проте вже у вересні 1948 р. уряд приступив до непрямого регулювання цін, шляхом публікації «каталогів прийнятних цін», де вказувалися середньогалузеві ціни на товари широкого вжитку. В жовтні вступив в силу закон проти вільного підвищення цін. Тоді ж була введена в дію Програма по виробництву здешевлених споживчих товарів («товарів для кожного»), що дозволило стримати ріст цін та наситити ринок (наприклад, половина побудованих квартир надавалася громадянам по заниженими цінами).

3. Введення прогресивних [385] податків на власність і грошові накопичення.

4. Політика інтенсифікації капіталовкладень. З метою стимулювання населення до капіталовкладень, було дозволено кредитування підприємств із заморожених банківських рахунків населення. Позики надавались тільки тим фірмам, які повертали борги. Особливо заохочувались експортно-орієнтовані підприємства.Активно здійснювались державні капіталовкладення у розвиток основних галузей важкої промисловості, а її підйом сприяв розвитку обробної і легкої промисловості. Це, в свою чергу, створювало сприятливі умови для активізації середнього і малого бізнесу.

5. Аграрна реформа: укрупнення сільськогосподарських ділянок, що дозволило використовувати автоматизацію і технологічні вдосконалення.

6. Виділення субсидій [386] на навчання та перекваліфікацію робітників.

Успішному проведенню основних економічних реформ (грошової та цінової) сприяв і ряд об’єктивних факторів, зокрема:

- збереження значної частини західнонімецького промислового комплексу;

- наявність власних резервів кваліфікованої робочої сили та масова імміграція[387];

- великий внутрішній попит, викликаний післявоєнною катастрофою, адже населення відчувало потребу майже у всьому;

- прийняття Закону «Про участь робітників в управлінні виробництвом» (1951 р.) - саме тоді були закладені основи соціально-ринкової економіки [388], які створили нову, демократичну і процвітаючу Німеччину.

Результат: в 1950 р. ФРГ досягла довоєнного рівня виробництва, а в 1956 р. – його подвоїла.

Серед галузей вперед вийшли хімічна і нафтохімічна, машинобудування, електротехніка, авіабудування, точна механіка і оптика. Крім того розвивались нові галузі – виробництво пластмас, синтетичного волокна, електроприладів.

По завершенню стадії відбудови економіки, в Німеччині наступив підйом, що тривав до літа 1966 р., а потім почались кризи перевиробництва (1966 р., 1974 р.), помітне скорочення темпів виробництва і спад економіки.

Висновки: Німецьке «економічне диво» полягає у тому, що переможена двічі країна, яка під час ІІ Світової війни втратила 1/10 населення, половину свого промислового виробництва, третину житлового фонду, транспортні комунікації, мала подавлений споживчий попит [389] (всюди не вистачало житла і споживчих товарів), який приховує в собі паростки майбутнього інфляційного вибуху, зуміла за 10 років увійти в десятку найсильніших держав світу, а пізніше зайняти ІІ місце в світі за золотим паритетом своєї національної валюти.