Особливості економічного розвитку України на межі XIX-XX ст. Індустріалізація.

В епоху Російського та Австро-Угорського ^[274] панування на українських землях розпочалась індустріалізація ^[275] (кін. 19 ст.).

Причини індустріалізації на українських землях:

- Промисловий переворот в Європі – перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва, впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей, і як наслідок, розвиток машинобудівної галузі, науки і техніки. Промисловий переворот зумовив перехід від аграрної до індустріальної цивілізації.

- Скасування кріпосництва. Реформою 1848 р. на західноукраїнських землях, що знаходилися під владою Австро-Угорщини, - Галичина, Буковина, Закарпаття. На Півдні та Сході країни, Російський імператор Олександр ІІ відмінив кріпацтво в 1861 р. Проте виділені наділи не забезпечували навіть мінімальні потреби селян, а тому процвітали відробітки – роботи на пана за гроші, зерно тощо. В наслідок малоземелля багато українців емігрувало в Канаду, США, Бразилію тощо. Решта обезземелених селян поповнила ряди найманої робочої сили.

- Столипінська аграрна реформа (1906 - 1917 рр.) - реформа селянського надільного землеволодіння в Російській імперії, ініційована міністром внутрішніх справ, прем’єр міністром, гофмейстром[276] Петром Аркадієвичем Столипіним. Дозволено вихід із селянської общини на хутори і відруби; відміна викупних платежів за поміщицькі землі; укріплення Селянського банку (Селянського поземельного банку) та видача йому поміщицьких і частини казенних земель з метою їх подальшого перепродажу селянам; примусове землевпорядкування (закони 1910-1911 рр.); посилення переселенської політики (переміщення селян з центральних районів на постійне проживання в малозаселені регіони – Сибір, Далекий Схід, Степний край як засіб внутрішньої колонізації). Реформа була спрямована на ліквідацію селянського малоземелля, інтенсифікацію господарської діяльності селян на основі приватної власності на землю, збільшення товаризації селянського господарства. Наслідком проведення столипінської реформи стало: промислове піднесення 1910-1913 рр., зумовлене капіталізацією села та збільшенням попиту селян на с/г техніку, збільшенням обсягів валютних надходжень за рахунок експорту зерна; 20% селян, що брали позики збанкрутували; 16% переселенців повернулись; 10% селян завели хуторське господарство; до початку 1917 року близько 6 млн. селянських сімей, як правило зажиточних, вийшло зі складу традиційних общин, а Селянським банком було видано близько 61% земель з його запасів.

- Грошові реформи, що зміцнили фінансову систему:

1) Реформа Єгора Канкріна (1839-1843 рр.), міністра фінансів Росії. Реформа усунула тривалий період плутанини в російських грошах^[277], коли одночасно використовувались срібні і паперові гроші (асигнації). Головна проблема полягала в нестійкості співвідношення між ними, не тільки на ринку, а й в державних платежах. Основною причиною зміни співвідношення між двома видами грошей було падіння курсу асигнацій через дефіцит бюджету (надлишкова емісія, інфляція, великий зовнішній борг). Реформа відмінила асигнації і ввела в грошовий обіг повноцінні паперові гроші – державні кредитні білети, забезпечені необхідним запасом дорогоцінних металів і вільно обмінювані на срібло і золото по твердому курсу. Норма емісії обмежувалась запасом дорогоцінних металів в державній казні і потребою грошового обороту. Основою грошового обігу був оголошений срібний рубль (реформа Є.Ф. Канкріна утвердила систему срібного монометалізму); також було встановлено обов’язковий курс паперових грошей до металевих. Так, кредитні білети Національного банку вільно обмінювались на срібні монети у співвідношенні 1:1.

2) Реформа Сергія Вітте (1897 р.), міністра фінансів Росії. Грошова реформа, обумовлена поширенням золотомонетного стандарту у світі, встановила систему золотого монометалізму, девальвацію [278], чеканку 15-ти (імперіал) та 10-ти (півімперіал) рублевих золотих монет та жорстку прив’язку державного кредитного білету до золотих монет у співвідношенні 1:1, суворі обмеження щодо додаткової емісії кредитних білетів. Реформа укріпила зовнішній і внутрішній курс рубля, поліпшила інвестиційний клімат в країні, сприяла залученню в економіку вітчизняні та іноземні капітали. З початком І Світової війни в 1914 р. обмін грошей на золото був припинений.

Особливості індустріалізації в Україні:

- Наздоганяючий характер економіки (відсутність власного капіталу та винаходів) – індустріалізація здійснювалась на базі іноземного капіталу (особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість), тобто капітали і інновації вкладалися тільки в ті галузі, з яких можна викачати високі прибутки, переважно це були галузі важкої промисловості (металургійні заводи, чавуноливарні підприємства, рудники). Повільними темпами розвивалось машинобудування, за винятком сільськогосподарського, оскільки машини, вироблені українськими підприємствами за вартістю та якістю поступалися іноземним, а тому доводилося велику кількість машин і верстатів завозити з-за кордону; усього в Україні до 1913 р. нараховувалось 450 металообробних і машинобудівних підприємств.

- Акціонування. Перші акціонерні компанії виникли в 70-х рр. 19 ст. Створення акціонерних товариств вирішувало проблему об’єднання індивідуальних капіталів і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою проникнення іноземного капіталу в українську промисловість. Всі великі монополістичні об’єднання в Україні були пов’язані з іноземним капіталом, який приваблювали великі прибутки (середня норма дивідендів в акціонерних підприємствах складала 13% на капітал, що вдвічі перевищувало прибутковість в західних АТ), що майже повністю йшли за кордон;

- Концентрація. За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була фінансово-економічна криза 1900–1903 рр. ^[279], яка призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об’єднань. Зокрема, синдикат “Продвугілля” (1904 р.) об’єднав весь видобуток і продаж вугілля в Донбасі; синдикат “Продамет” (1902 р.) зосередив дві третини всього виробництва та реалізації заліза і сталі; синдикат цукрозаводчиків, що об’єднував 91% всіх цукрових заводів України. Основним завданням останнього було регулювання цін на цукор і забезпечення підприємцям монопольного прибутку на внутрішньому ринку, шляхом скорочення продаж на внутрішньому ринку і збільшення обсягів експорту; таким чином, вивозячи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі внутрішні ціни на цукор. Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова (цукрова, борошномельна, спиртогорілчана, винокурна галузі), шкіряна, лісопильна, швейна промисловість.

- Створення українських кооперативів ^[280], як опозиційної сили іноземним монопольним і акціонерним компаніям: виробничі^[281], споживчі^[282], сільськогосподарські (артілі)^[283], кредитні^[284] кооперативи.

- Важливим фактором індустріалізації стало розбудова залізничних комунікацій, які забезпечили широкий збут вугілля і зерна – стратегічних товарів України.

Однак, лише успіхів у важкій промисловості для докорінних змін в економіці було недостатньо. Україна, як і раніше, була аграрною країною: 80% населення проживало в селі, частка промисловості у народногосподарському комплексі складала 48%. Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продовжувала залишатися відсталою в техніко-економічному відношенні. Коли вже в провідних країнах розпочалося широке застосування в промисловості науково-технічних інновацій другої НТР, в економіці Україні докорінних змін не відбулося. Нестача техніки поповнювалася дешевою робочою силою, звідси намагання до створення крупних підприємств з великою кількістю робітників, так звана концентрація виробництва. Індустріалізація не була завершена, її перервала перша світова війна.

Висновки: на межі 19-20 століть економіка України характеризувалась такими рисами як акціонування, концентрація, кооперація, низькій рівень техніко-технологічного озброєння виробничих процесів, наздоганяючий характер індустріалізації.