Відмінність міжнародного гуманітарного права від права держав на ведення війни (збройного конфлікту) та від права прав людини

 

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права (jus in bello), має принципові відмінності як від права держав на ведення війни (jus ad bellum), так і від права прав людини.

Jus ad bellun розглядає питання, пов'язані з правом держав вдатися до сили на ведіння війни. Як відомо, в сучасному міжнародному праві встановлена заборона на застосування сили. Принцип незастосування сили і загрози цією силою закріплений в Статуті ООН. У статті 2 Статуту говориться, що «всі члени Організації Об'єднаних Націй стримуються в міжнародних відносинах від загрози силою або від її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим образом, несумісним з цілями Організації Об'єднаних Націй ". Держава має право застосувати силу тільки захищаючись від агресії. Право на індивідуальну або колективну оборону закріплене в статті 51 Статуту ООН. Другим законним випадком застосування сили є проведення миротворчих військових операцій, здійснюваних відповідно до Статуту ООН.

Jus in bello, тобто власне міжнародне гуманітарне право, встановлює правила ведіння війни, і не розглядає питання стосовно права держав застосовувати силу. Міжнародне гуманітарне право не забороняє війну, однак, це ні в якій мірі не означає, що воно визнає законність війни як такої. Воно лише відсилає до вказаних вище норм міжнародного права, викладеної в Статуті ООН. Про це прямо говориться в Преамбулі Додаткового протоколу I. Міжнародне гуманітарне право не розглядає причини, що лежать в основі конфлікту. Для застосування міжнародного гуманітарного права не важливо, хто є ініціатором конфлікту. Норми міжнародного гуманітарного права застосовуються з самого початку конфлікту і діють в рівній мірі відносно всіх учасників конфлікту. Таким чином, в міжнародному гуманітарному праві принцип так званої взаємності не застосовується.

Розглядаючи взаємозв'язок міжнародного гуманітарного права і права прав людини необхідно відмітити, що обидві галузі мають одне і те ж історичне і філософське коріння, зародилися в доісторичний період завдяки необхідності захистити людину від загрозливих їй ворожих сил, що породило два прагнення: зменшити біди, заподіяні війною і захистити людину від свавілля. У ході історичного розвитку ці прагнення розвивалися паралельними шляхами.

Принципова відмінність між даними галузями міжнародного публічного права полягає в тому, що в праві прав людини представлені найбільш загальні принципи, в той час як гуманітарне право носить специфічний характер і застосовується тільки під час збройного конфлікту. Право прав людини застосовується, в принципі, в будь-який час, як в мирний так і у військовий час. Однак в більшості міжнародних конвенцій по правах людини є положення, які дозволяють державам вживати заходів у відступ від своїх зобов'язань відносно деяких прав при настанні надзвичайних обставин (під час війни або іншої загрози безпеки держави). А міжнародне гуманітарне право не містить загальної обмовки, яка дозволяла б державам відступати від своїх міжнародних зобов'язань коли б те не було.

Початок зближення міжнародного гуманітарного права і права прав людини був встановлений на Міжнародній конференції по правах людини в Тегерані в 1968 році. На цьому історичному форумі ООН уперше було розглянуте питання про застосування прав людини під час збройного конфлікту. Відтоді документи про права людини в більшій мірі звертаються до концепцій, характерних для міжнародного гуманітарного права. Документи міжнародного гуманітарного права також насичені ідеями, типовими для права прав людини.

На закінчення необхідно відмітити, що ці дві галузі права близькі, але різні і чудово доповнюють одна одну.

 

 

 

Женевське право або право Червоного

Хреста

__________________________________________________________________

 

 

Перш ніж перейти до розгляду права збройних конфліктів треба зазначити, що кожна держава при будь-яких обставинах повинна дотримуватися та забезпечувати дотримання певних норм та правил ведення бойових дій, які обмежують насилля та забезпечують захист та допомогу військовим та цивільним жертвам збройних конфліктів.

Більшість цих норм та правил викладено в Женевських конвенціях 1949 року, в Додаткових протоколах 1977 року до них.

Стаття 9 Конституції України зазначає, що “ чинні міжнародні договори, згода та обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. Ратифіковані міжнародні угоди, що складають право збройних конфліктів, наша держава зобов’язалась виконувати.

Завданнями даного посібника є надання можливості ознайомити військовослужбовців Збройних Сил України з основними положеннями та правилами, що закріплені в праві збройного конфлікту, та навчити правильно діяти на полі бою.

Треба також зазначити, що суворе дотримання положень права збройних конфліктів не перешкоджає військовослужбовцям виконувати бойові задачі. Воно направлено на запобігання надмірних страждань та пошкоджень.

Ста­т­тя 6 Же­не­в­сь­кої ко­н­ве­н­ції 1864 ро­ку каже: "По­ра­не­них та хво­рих ко­м­ба­та­н­тів, до якої б краї­ни во­ни не належали, слід пі­д­би­ра­ти та на­да­ва­ти їм до­по­мо­гу".[20]

У цьо­му то­ч­но сфо­р­му­льо­ва­на суть Же­не­в­сь­ко­го пра­ва, ві­до­мого та­кож під наз­вою Пра­во Че­р­во­но­го Хре­с­та. Од­нак з 1864 ро­ку це пра­во су­т­тє­во ро­з­ши­ре­но і за­раз вклю­чає визначення ко­м­ба­та­н­тів, а та­кож жертв ві­й­ни се­ред ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня. Во­но, та­ким чи­ном, ста­ло більш скла­д­ним.

У цій те­мі бу­де даний ог­ляд норм мі­ж­на­ро­д­но­го гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва, що за­без­пе­чують по­к­ро­ви­те­ль­ст­во бе­з­за­хи­с­ним під час збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів. Під "бе­з­за­хис­ни­ми" тре­ба ро­зу­мі­ти осіб, які зу­пи­ни­ли бо­ро­ть­бу у зв'яз­ку з по­ра­не­н­ням або зазнали ко­ра­бе­ль­ної ава­рії, або до­б­ро­ві­ль­но скла­ли зброю; це по­ло­же­н­ня та­кож ро­з­по­в­сю­дже­не на по­ло­не­них ві­й­сь­ко­во­с­лу­ж­бо­в­ців та ци­ві­ль­них осіб, та, на­ре­ш­ті, на ци­ві­ль­них осіб, що зна­хо­дя­ть­ся під вла­дою су­п­ро­ти­в­ни­ка, осо­б­ли­во під йо­го військовою оку­па­ці­єю.[21]

По­ло­же­н­ня всіх Ко­н­ве­н­цій мі­с­тять ви­мо­гу про гу­ма­н­не по­во­дже­н­ня з бе­з­за­хис­ни­ми. Ці ви­мо­ги у ко­ж­ній з Ко­н­ве­н­цій ві­д­по­ві­дають ка­те­го­ріям осіб, що охо­ро­няю­ть­ся її по­ло­же­н­ня­ми. Так, у ста­т­ті 12 Ко­н­вен­ції "Про по­лі­п­ше­н­ня до­лі по­ра­не­них та хво­рих у дію­чих ар­міях" за­пи­са­но: "Осо­бо­вий ск­лад збро­й­них сил та ін­ші осо­би у ви­па­д­ку їх по­ра­не­н­ня або хво­ро­би по­ви­н­ні ко­ри­с­ту­ва­ти­ся заступництвом та за­хи­с­том за всіх об­с­та­ви­н”.

Конфліктуюча сто­ро­на, під вла­ду якої во­ни по­т­ра­п­лять, за­бе­з­пе­чує їм гу­ма­нне по­во­дже­н­ня та до­г­ляд без бу­дь-­якої ди­с­к­ри­мі­на­ції за та­кими ознаками, як стать, ра­са, на­ціо­на­ль­ність, ре­лі­гія, по­лі­ти­ч­ні пе­ре­ко­на­н­ня або ін­ші ана­ло­гі­ч­ні кри­те­рії. Су­во­ро за­бо­ро­няє­ть­ся бу­дь-­яке по­ся­га­н­ня на їхнє жи­т­тя та осо­би­с­тість і, зо­к­ре­ма, за­бо­ро­няє­ть­ся до­би­ва­ти або знущатися над ними, пі­д­да­ва­ти їх то­р­ту­рам, про­во­ди­ти над ни­ми біо­ло­гі­ч­ні до­с­лі­дже­н­ня, на­в­ми­с­но за­ли­ша­ти їх без ме­ди­ч­ної до­по­мо­ги або до­г­ля­ду та ство­рю­ва­ти умо­ви для їх за­ра­же­н­ня.

Ана­ло­гі­ч­ні ви­мо­ги мі­с­тять в со­бі й ін­ші Же­не­в­сь­кі ко­н­ве­н­ції.

Для то­го, щоб не за­ли­ши­ти в за­ко­но­да­в­с­т­ві жодної ла­зі­в­ки, у До­да­т­ко­во­му про­то­ко­лі 1 на­во­ди­ть­ся ро­з­го­р­ну­те по­ло­же­н­ня про по­во­дже­н­ня з осо­ба­ми, що зна­хо­дя­ть­ся під вла­дою сто­ро­ни, що бе­ре участь у ко­н­ф­лі­к­ті.

Згі­д­но ста­т­ті 75 До­да­т­ко­во­го про­то­ко­лу 1, з осо­ба­ми, що зна­хо­дя­ть­ся під вла­дою конфліктуючих сто­рі­н, "за всіх об­с­та­ви­н по­во­дя­ть­ся гу­ма­н­но". Во­ни по­ви­н­ні ко­ри­с­ту­ва­ти­ся за­хи­с­том "без бу­дь-­якої не­с­п­рия­т­ли­вої рі­з­ни­ці" - ін­ши­ми сло­ва­ми, це по­ло­же­н­ня за­бо­ро­няє ди­с­к­ри­мі­на­цію, що під час ві­й­ни, ко­ли по­ло­не­ні зна­хо­дя­ть­ся під вла­дою про­ти­в­ни­ка, на­бу­ває осо­б­ли­во­го значе­н­ня.

Ста­т­тя 75 мі­с­тить ве­ли­кий пе­ре­лік зо­бов'язань та за­бо­рон. Цією ста­т­тею за­бо­ро­няє­ть­ся “на­си­льство над жи­т­тям, здо­ров'ям, фі­зи­ч­ним та пси­хі­ч­ним ста­ном осіб, зо­к­ре­ма вби­в­с­т­во" та осо­б­ли­во пі­д­к­ре­с­ле­но, що за­бо­ро­няю­ть­ся "то­р­ту­ри усіх ви­дів, будь то фі­зи­ч­ні або пси­хі­ч­ні". Та­ку за­бо­ро­ну за­с­то­су­ва­н­ня то­р­тур містить ко­ж­на з чо­ти­рьох Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій. Ні за яких об­с­та­ви­н не мо­ж­на за­с­то­со­ву­ва­ти ці не­лю­д­сь­кі ме­то­ди, не мо­же бу­ти "ви­щих ці­н­но­с­тей" (на­п­ри­к­лад, "сво­бо­да" чи "до­ля на­ції"), які б мо­г­ли ви­п­ра­в­да­ти то­р­ту­ри. За­с­то­су­ва­н­ня то­р­тур у всіх ви­па­д­ках є се­р­йо­з­ним по­ру­ше­н­ням Же­не­в­сь­ких Ко­н­ве­н­цій і по­ви­н­но ка­ра­ти­ся як військовий зло­чин. Бу­дь-­які ме­ди­ч­ні ек­с­пе­ри­ме­н­ти на лю­дях за­бо­ро­не­ні.

Ця ж ста­т­тя за­бо­ро­няє "вчи­не­н­ня на­ру­ги над лю­д­сь­кою гі­д­ні­с­тю, зо­к­ре­ма, при­ни­з­ли­ве та об­ра­з­ли­ве по­во­дже­н­ня, при­му­шу­ва­н­ня до про­с­ти­ту­ції або не­п­ри­с­то­й­не по­ся­га­н­ня в бу­дь-­якій йо­го фо­р­мі", "за­хо­п­ле­н­ня за­ру­ч­ни­ків", "ко­ле­к­ти­в­ні по­ка­ра­н­ня", а та­кож по­г­ро­зи зді­й­с­ни­ти та­кі дії. Да­лі во­на мі­с­тить ви­мо­ги з за­бе­з­пе­че­н­ня спра­ве­д­ли­во­го та на­ле­ж­ним чи­ном ор­га­ні­зо­ва­но­го су­до­чи­н­с­т­ва. Дея­кі га­ра­н­тії спрямова­ні на те, щоб ко­ж­ній осо­бі, що зви­ну­ва­чує­ть­ся в зді­й­с­не­н­ні зло­чи­ну, був за­бе­з­пе­че­ний спра­ве­д­ли­вий суд, щоб ро­з­г­ляд спра­ви та ви­не­се­н­ня ви­ро­ку зді­й­с­ню­ва­лись у ві­д­по­ві­д­но­с­ті до за­ко­ну.

Перш ніж пе­ре­й­ти до ро­з­г­ля­ду пра­вил, що сто­сую­ть­ся ок­ре­мих ка­те­го­рій осіб, ро­з­г­ля­не­мо ко­ро­т­ко зміст по­нять "по­ва­га" та "за­хист".

"По­ва­га" та "за­хист" є еле­ме­н­та­ми од­но­го і то­го ж при­н­ци­пу, що до­по­в­нюють один од­но­го.

"По­ва­га" пе­ре­д­ба­чає зо­бо­в’­я­за­н­ня не за­в­да­ва­ти за­хи­ще­ним осо­бам шко­ди, не пі­д­да­ва­ти їх стра­ж­да­н­ням, не вби­ва­ти їх.

"За­хист" пе­ре­д­ба­чає зо­бов'яза­н­ня ві­д­во­ди­ти від них не­бе­з­пе­ку та ві­д­ве­р­ну­ти за­по­дія­н­ня їм шко­ди.[22]

То­му, ви­хо­дя­чи з цих по­нять, ві­д­по­ві­д­на сто­ро­на, що бере участь у ко­н­ф­лі­к­ті, зо­бов'яза­на за­хи­ща­ти за­хи­ще­них осіб.

 

1. По­ра­не­ні, хво­рі та осо­би, які зазнали ко­ра­бе­ль­ної ава­рії

 

За­хи­с­ту по­ра­не­них, хво­рих та осіб, які зазнали ко­ра­бе­ль­ної ава­рії, при­с­вя­че­ні ста­т­ті Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій 1949 р. про по­лі­п­ше­н­ня до­лі по­ра­не­них та хво­рих у дію­чих ар­міях, про по­лі­п­ше­н­ня до­лі по­ра­не­них, хво­рих, та осіб які зазнали ко­ра­бе­ль­ної ава­рії, зі скла­ду збро­й­них сил на мо­рі, про за­хист ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня під час ві­й­ни, та в пе­р­шо­му До­да­т­ко­во­му про­то­ко­лі 1977 ро­ку.

У ві­д­по­ві­д­но­с­ті до Же­не­в­сь­ки­х ко­н­ве­н­цій, пра­ви­ла по­во­дже­н­ня з по­ра­не­ни­ми, хво­ри­ми та осо­ба­ми, які зазнали корабельної аварії, бу­ли по­с­та­в­ле­ні в за­ле­ж­ність від на­ле­ж­но­с­ті до збро­й­них сил чи до ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня.

При­й­ня­т­тя До­да­т­ко­во­го про­то­ко­лу 1 у 1977 ро­ці по­к­ла­ло край ро­з­ме­жу­ва­н­ню для цих ка­те­го­рій осіб. Те­пер іс­нують єди­ні по­ня­т­тя "хво­рий" або "по­ра­не­ний", не­за­ле­ж­но від то­го, є ця осо­ба ві­й­сь­ко­вослу­ж­бо­в­цем або ци­ві­ль­ною осо­бою.

Ста­т­тя 10 Про­то­ко­лу зо­бов'язує сто­ро­ни, що зна­хо­дя­ть­ся у ко­н­ф­лі­к­ті, здійснювати наступні дії по ві­д­но­ше­н­ню до по­ра­не­них, хво­рих та осіб, які зазнали корабельної аварії:

- ста­ви­ти­ся з по­ва­гою: з бе­з­за­хи­с­ни­ми лю­дь­ми слід по­во­ди­ти­ся так, як по­т­ре­бує їх стан, але за­в­ж­ди гу­ма­н­но;

- за­хи­ща­ти: во­ни по­ви­н­ні бу­ти за­хи­ще­ні від не­с­п­ра­ве­д­ли­во­с­ті та не­бе­з­пе­ки, від на­с­лі­д­ків воєнних дій, а та­кож від мо­ж­ли­во­с­тей по­ся­га­н­ня на не­до­то­р­ка­ність їхньої осо­би­с­то­с­ті. Для за­бе­з­пе­че­н­ня та­ко­го за­хи­с­ту слід вжива­ти ві­д­по­ві­д­них за­хо­дів;

- на­да­ва­ти ме­ди­ч­ну до­по­мо­гу та до­г­ляд: цим осо­бам на­ле­жить на­да­ти ме­ди­ч­ну до­по­мо­гу, їх не мо­ж­на за­ли­ша­ти на­п­ри­з­во­ля­ще, на­віть як­що во­ни на­ле­жать до сто­ро­ни про­ти­в­ни­ка.

Все це ві­д­но­си­ть­ся до пра­ва по­ра­не­них, хво­рих та осіб, які зазнали корабельної аварії, як ци­ві­ль­них, так і ві­й­сь­ко­во­с­лу­ж­бо­в­ців, на до­г­ляд та ме­ди­ч­ну до­по­мо­гу. Та щоб ма­ти мо­ж­ли­вість на­да­ва­ти та­ку до­по­мо­гу, осо­би, які на­дають її на по­лі бою, теж по­ви­н­ні ма­ти якийсь за­хист.

Ко­н­ве­н­ція 1864 ро­ку на­да­ва­ла не­й­т­ра­ль­но­го ста­ту­су по­льо­вим шпи­та­лям та ме­ди­ч­но­му пе­р­со­на­лу при ви­ко­на­н­ні слу­ж­бо­вих обов'яз­ків. За­раз, у ві­д­по­ві­д­но­с­ті з Же­не­в­сь­ки­ми ко­н­ве­н­ція­ми та До­да­т­ко­вим про­то­ко­лом 1, ме­ди­ч­ний пе­р­со­нал та са­ні­та­р­но-­тра­н­с­по­р­т­ні за­со­би ко­ри­с­тую­ть­ся ста­ту­сом обов'яз­ко­во­го за­хи­с­ту.

Ме­ди­ч­ні фо­р­му­ва­н­ня зна­хо­дя­ть­ся під за­хи­с­том, їх не­ мо­ж­на ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти не за при­з­на­че­н­ням, і во­ни не мо­жуть бу­ти об'єк­том на­па­ду. Сто­ро­на про­ти­в­ни­ка зо­бов'яза­на в бу­дь-­який час по­ва­жа­ти ме­ди­ч­ні фо­р­му­ва­н­ня і не за­ва­жа­ти їх ро­бо­ті. За­хист за­кі­н­чує­ть­ся лише в то­му ви­па­д­ку, як­що та­кі фо­р­му­ва­н­ня ви­ко­ри­с­то­вую­ть­ся з ме­тою на­не­се­н­ня шко­ди про­ти­в­ни­ку.

Ная­в­ність збро­й­ної охо­ро­ни не по­з­ба­в­ляє лі­ка­р­ню її пра­ва на за­хист, то­му що ме­ди­ч­но­му пе­р­со­на­лу не лише можна, але і треба за­хи­ща­ти по­ра­не­них та хво­рих від на­си­л­ьства та по­г­ра­бу­ва­н­ня. Та­ке за­с­то­су­ва­н­ня зброї до­з­во­ле­но.

Од­нак ме­ди­ч­ні фо­р­му­ва­н­ня не по­ви­н­ні за­хи­ща­ти­ся від за­хо­п­ле­н­ня збро­й­ни­ми си­ла­ми про­ти­в­ни­ка. Во­ни по­ви­н­ні бу­ти пе­ре­да­ні про­ти­в­ни­ку у га­р­но­му ста­ні, бо по­льо­вий шпи­таль не­й­т­ра­ль­ний.

По­т­ра­пивши до рук про­ти­в­ни­ка, ме­ди­ч­не фо­р­му­ва­н­ня по­ви­н­но ма­ти мо­ж­ли­вість про­до­в­жи­ти ро­бо­ту.

На мо­рі фу­н­к­цію су­хо­пу­т­них шпита­лів ви­ко­нують шпи­та­ль­ні ко­ра­б­лі. Во­ни теж зна­хо­дя­ть­ся під за­хи­с­том.

Вперше в іс­то­рії мі­ж­на­ро­д­но­го гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва у До­да­т­ко­во­му про­то­ко­лі 1 мі­с­тя­ть­ся по­ло­же­н­ня, які сто­сую­ть­ся ха­ра­к­те­ру ме­ди­ч­них обов'яз­ків. "Ні за яких об­с­та­ви­н жодна осо­ба не мо­же пі­д­ля­га­ти по­ка­ра­н­ню за ви­ко­на­н­ня нею ме­ди­ч­них функ­цій, су­мі­с­них з ме­ди­ч­ною ети­кою, не­за­ле­ж­но від то­го, на ко­ристь якої осо­би ви­ко­ную­ть­ся ці фу­н­к­ції."

Ана­ло­гі­ч­но до ста­ту­су ме­ди­ч­но­го пе­р­со­на­лу, за­хи­с­том ко­ри­с­тую­ть­ся ві­й­сь­ко­вий та ци­ві­ль­ний ду­хо­в­ний пе­р­со­нал, осо­бо­вий склад на­ціо­на­ль­них То­ва­риств Че­р­во­но­го Хре­с­та та ін­ших до­б­ро­ві­ль­них то­ва­риств до­по­мо­ги, на­ле­ж­ним чи­ном ви­з­на­них та упо­в­но­ва­же­них своїм уря­дом, а та­кож ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня, яке на­дає до­по­мо­гу по­ра­не­ним, хво­рим та осо­бам, які зазнали ко­ра­бе­ль­ної ава­рії.

Жодна лю­ди­на, що при­й­має участь в та­ких гу­ма­н­них діях за осо­би­с­тою іні­ціа­ти­вою або за про­ха­н­ням конфліктуючої сто­ро­ни, не по­ви­н­на пі­д­да­ва­ти­ся за­су­дже­н­ню чи по­ка­ра­н­ню; ми­ло­се­р­дя за­в­ж­ди по­ви­н­но по­ва­жа­ти­ся.

Да­лі ро­з­г­ля­не­мо ще од­ну ва­ж­ли­ву про­б­ле­му, яка пов'яза­на з осо­ба­ми, які зник­ли бе­з­ві­с­ти під час збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту. Ста­т­тя 32 До­да­т­ко­во­го про­то­ко­лу 1 вста­но­в­лює пра­во "ро­дин зна­ти про до­лю своїх ро­ди­чів" під час збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту. Це оз­на­чає, що під час збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту, як ті­ль­ки до­з­во­ляють об­с­та­ви­ни, ко­ж­на сто­ро­на зо­бов'яза­на ро­з­шу­ку­ва­ти по­ра­не­них та по­ме­р­лих, та зве­р­ну­ти осо­б­ли­ву ува­гу на ро­з­шук осіб, про яких по­ві­до­м­ле­но як про тих, що зни­к­ли без ві­с­ті. З по­ча­т­ком ві­й­ни сто­ро­ни по­ви­н­ні шви­д­ко ор­га­ні­зу­ва­ти До­ві­д­ко­ве бю­ро для зби­ра­н­ня ін­фо­р­ма­ції про осіб, що зна­хо­дя­ть­ся від за­хи­с­том.[23]

За­пи­ти про ро­з­шук від од­ні­єї сто­ро­ни до ін­шої та ві­д­по­ві­ді зви­ча­й­но пе­ре­дають­ся че­рез Це­н­т­ра­ль­ну аге­н­цію з ро­з­шу­ку Мі­ж­на­ро­д­но­го Ко­мі­те­ту Че­р­во­но­го Хре­с­та, яка і за­бе­з­пе­чує збе­ре­же­н­ня усі­єї ін­фо­р­ма­ції.

У зв'яз­ку з цим нео­б­хі­д­но за­з­на­чи­ти, що ос­та­н­ки ві­й­сь­ко­во­с­лу­ж­бо­в­ців та ци­віль­них осіб про­ти­в­ної сто­ро­ни по­ви­н­ні ко­ри­с­ту­ва­ти­ся по­ва­гою, а мі­с­ця по­хо­ва­н­ня ут­ри­му­ва­ти­ся у по­ря­д­ку та по­з­на­ча­ти­ся на мі­с­це­во­с­ті. Сім'ям за­ги­б­лих, як ті­ль­ки це до­з­во­лять об­с­та­ви­ни, по­ви­н­на бу­ти на­да­на мо­ж­ли­вість ві­д­ві­да­ти мо­ги­ли ро­ди­чів.

За­кі­н­чую­чи цей ро­з­діл, ми зве­р­не­мо­ся до пра­вил, які сто­сую­ть­ся са­ні­та­р­но-­тра­н­с­по­р­т­них за­со­бів.

Для за­хи­с­ту са­ні­та­р­но­го пе­ре­ве­зе­н­ня на су­ші, на во­ді чи по­ві­т­рям та­кож ко­н­че по­т­рі­б­но бу­ло при­й­ня­ти но­р­ми. В те­к­с­тах Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій та До­да­т­ко­во­му про­то­ко­лі 1 ці но­р­ми зна­й­ш­ли своє ві­до­б­ра­же­н­ня.

Ци­ві­ль­ні та військові тра­н­с­по­р­т­ні за­со­би, що за­с­то­со­ву­ва­ли­ся для пе­ре­ве­зе­н­ня по­ра­не­них та хво­рих, ко­ри­с­тую­ть­ся всео­сяжним за­хи­с­том. На ці тра­н­с­по­р­т­ні за­со­би за­бо­ро­ня­ло­ся на­па­да­ти, во­ни не можуть використовуватися з ін­шою ме­тою, ніж як для са­ні­та­р­них пе­ре­ве­зень.[24]

На мо­рі для пе­ре­ве­зе­н­ня по­ра­не­них, хво­рих та вря­то­ва­них осіб, що за­з­на­ли ко­ра­бе­ль­ної ава­рії, мо­жуть бу­ти ви­ко­ри­с­та­ні кораблі бу­дь-­яких ти­пів за умо­ви, що та­кі ко­ра­б­лі бу­дуть ма­ти ві­д­по­ві­д­ні по­з­на­ч­ення.

Крім то­го, тре­ба бу­ло ви­рі­ши­ти пи­та­н­ня з ви­ко­ри­с­та­н­ням са­ні­та­р­ної авіа­ції, що де­ся­ти­річчя­ми ви­му­ше­на бу­ла зали­ша­ти­ся на зе­м­лі, че­каю­чи на пра­во­вий за­хист від ви­со­ко­ро­з­ви­ну­тих си­с­тем про­ти­по­ві­т­ря­ної обо­ро­ни. Були розроблені то­ч­ні но­р­ми, за­в­дя­ки яким ста­ло мо­ж­ли­вим ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти са­ні­та­р­ні лі­та­ль­ні апа­ра­ти під час ві­й­ни. Ці но­р­ми вста­но­в­лю­ва­ли пра­ви­ла, яких слід до­т­ри­му­ва­ти­ся при ви­ко­на­н­ні гуманітарних фу­н­к­цій (за­вчас­не по­ро­зу­мі­н­ня з пре­д­с­та­в­ни­ка­ми за­ці­ка­в­ле­них вла­с­тей, по­ві­до­м­ле­н­ня про ма­р­ш­ру­ти, пла­ни по­льо­тів та ін­ше). До то­го ж, для ефе­к­ти­в­но­го ро­з­пі­з­на­ва­н­ня са­ні­та­р­них лі­та­ль­них апа­ра­тів по­ви­н­ні бу­ти за­ре­зе­р­во­ва­ні під час ві­й­ни та­кі еле­к­т­ро­н­ні за­со­би, як си­г­на­ли до­по­мі­ж­них ог­ля­до­вих РЛС та ра­діо­си­г­на­ли для ви­к­лю­ч­но­го ви­ко­ри­с­та­н­ня їх са­ні­та­р­ним тра­н­с­по­р­том. Ці по­ло­же­н­ня мають особ­ли­ве зна­че­н­ня з ог­ля­ду на те, що за­раз за­со­би вия­в­ле­н­ня до­ся­г­ли та­кої до­с­ко­на­ло­с­ті, що за­хист у ви­гляді че­р­во­но­го хре­с­та, який на­но­си­ть­ся фа­р­бою на фю­зе­ляж лі­та­ка (чи борт ко­ра­б­ля) є до­сить ілю­зо­р­ним, бо удар по цим тра­н­с­по­р­т­ним за­со­бам мо­же бу­ти завда­ний ще до то­го, як во­ни ста­ли ви­ди­ми­ми.

Те­х­ні­ч­на пі­д­ко­мі­сія, що за­сі­да­ла про­тя­гом двох се­сій Ди­п­ло­ма­ти­ч­ної ко­н­фе­рен­ції, ро­з­ро­би­ла но­р­ми, які мі­с­тя­ть­ся те­пер у те­х­ні­ч­но­му до­да­т­ку до Про­то­ко­лу 1. Згі­д­но з ци­ми по­ло­же­н­ня­ми, са­ні­та­р­но-­тра­н­с­по­р­т­ні за­со­би за­га­лом мають мо­ж­ли­вість ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти під час ві­й­ни сві­т­ло­вий си­г­нал, то­б­то ми­го­т­ли­ве си­нє сві­т­ло. Ок­рім цьо­го, для са­ні­та­р­них ко­ра­б­лів та лі­та­ль­них апа­ра­тів ре­зе­р­вує­ть­ся ра­діо­си­г­нал, яко­му пе­ре­дує си­г­нал пріо­ри­те­ту, а та­кож си­г­нал до­по­мі­ж­ної ог­ля­до­вої РЛС.

Ці мі­ж­на­ро­д­ні но­р­ми мають ве­ли­ке зна­че­н­ня, ос­кі­ль­ки во­ни мають на ме­ті уни­к­ну­ти у ма­й­бу­т­ньо­му по­ми­л­ко­во­го на­па­ду на са­ні­та­р­ні лі­та­ль­ні апа­ра­ти та су­д­на.

Таким чином, у відповідності з правом збройних конфліктів всі військовослужбовці повинні керуватися наступними правилами:

- забороняється піддавати нападу військові та цивільні медичні заклади противника;

- необхідно підбирати поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельну аварію та надавати медичну допомогу, незалежно від їх приналежності;

- перевага в наданні допомоги може здійснюватися тільки за медичними ознаками;

- взяті в полон поранені та хворі військовослужбовці повинні утримуватися як військовополонені та при першій нагоді повинні бути евакуйовані в тил;

- медичному персоналу повинно бути дозволено виконувати свій обов’язок по наданню медичної допомоги за будь-яких обставин;

- слід захищати поранених, хворих, та осіб, які зазнали корабельну аварію від актів помсти та поганого поводження;

- слід дозволяти цивільному населенню та товариствам допомагати надавати пораненим, хворим та особам, що зазнали корабельної аварії, незалежно від їх приналежності;

- ніхто не може бути покараний за надання допомоги пораненим та хворим.

 

2. Ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ні

 

Ко­м­ба­та­н­ти, що по­т­ра­пи­ли до рук про­ти­в­ни­ка, є ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ни­ми з мо­ме­н­ту за­х­оплення. Же­не­в­сь­ка ко­н­ве­н­ція про по­во­дже­н­ня з ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ни­ми до­сить де­та­ль­но ро­з­г­ля­дає пи­та­н­ня про по­во­дже­н­ня з осо­ба­ми, що по­т­ра­пи­ли у по­лон до про­ти­в­ни­ка.

Ста­т­тя 12 Ко­н­ве­н­ції вста­но­в­лює ду­же ва­ж­ли­вий при­н­цип: "Ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ні зна­хо­дя­ть­ся під вла­дою во­ро­жої де­р­жа­ви, а не ок­ре­мих осіб чи ві­й­сь­ко­вих ча­с­тин, що взя­ли їх у по­лон". Це оз­на­чає, що де­р­жа­ва, під вла­дою якої во­ни зна­хо­дя­ть­ся, не­се ві­д­по­ві­да­ль­ність за все, що з ни­ми ві­д­бу­ває­ть­ся. Ця ві­д­по­ві­да­ль­ність де­р­жа­ви не зме­н­шує, од­нак, ін­ди­ві­дуа­ль­ну ві­д­по­ві­да­ль­ність осіб, у ви­па­д­ку по­ру­ше­н­ня ни­ми ви­мог III Ко­н­ве­н­ції.

Го­ло­в­ний зміст ці­єї ко­н­ве­н­ції ви­к­ла­де­ний у ста­т­ті 13, де за­пи­са­но: "З ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ни­ми слід за­в­ж­ди по­во­ди­ти­ся гу­ма­н­но", ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ні по­ви­н­ні за­в­ж­ди ко­ри­с­ту­ва­ти­ся за­хи­с­том, "особливо від бу­дь-­яких ак­тів на­си­л­ьства або за­ля­ку­ва­н­ня, від об­раз та ці­ка­во­с­ті на­то­в­пу". За­с­то­су­ва­н­ня ві­й­сь­ко­вих ре­п­ре­са­лій за­бо­ро­няє­ть­ся. Крім то­го, во­ни "за будь яких об­с­та­вин мають пра­во на по­ва­гу до їх осо­би­с­то­с­ті та гі­д­но­с­ті".[25]

Як по­ка­зує до­с­від війн, ві­й­сь­ко­вий перш за все ви­к­ли­кає ін­те­рес як по­те­н­ці­й­не дже­ре­ло ін­фо­р­ма­ції. З ці­єю ме­тою ві­й­сь­ко­вий мо­же бу­ти до­пи­та­ний. Од­нак при цьо­му за­бо­ро­няє­ть­ся за­с­то­су­ва­н­ня "фі­зи­ч­них чи мо­ра­ль­них то­р­тур" або бу­дь-­яких "ін­ших засобів при­му­су". Ко­ж­ний військовополонений зо­бов'яза­ний по­ві­до­ми­ти ли­ше та­кі ві­до­мо­с­ті: "своє прі­з­ви­ще, ім'я та зва­н­ня, да­ту на­ро­дже­н­ня та осо­би­с­тий но­мер або, як­що та­ко­го не­має, ін­шу рі­в­но­ці­н­ну ін­фо­р­ма­цію".

Ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ні, що бу­ли за­хо­п­ле­ні у зо­ні бо­йо­вих дій, по­ви­н­ні у ко­ро­т­кий строк бу­ти ева­ку­йо­ва­ні у та­бо­ри, що зна­хо­дя­ть­ся на до­с­та­т­ній ві­д­с­та­ні від не­бе­з­пе­ч­ної сто­ро­ни (зо­ни). Умо­ви ро­з­та­шу­ва­н­ня в цих та­бо­рах "по­ви­н­ні бу­ти не менш сприя­т­ли­ви­ми, ніж умо­ви, яки­ми ко­ри­с­тую­ть­ся ві­й­сь­ка, що ут­ри­мують їх у по­ло­ні, ро­з­та­шо­ва­ні в цій самій мі­с­це­во­с­ті".

Ко­н­ве­н­ція про по­во­дже­н­ня з ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ни­ми де­та­ль­но ре­г­ла­ме­н­тує по­ря­док їхнього ут­ри­ма­н­ня: ро­з­мі­ще­н­ня, за­бе­з­пе­че­н­ня їжею та одя­гом, ви­мо­ги гі­гіє­ни та на­да­н­ня ме­ди­ч­ної до­по­мо­ги, ре­лі­гі­й­ну, ін­те­ле­к­туа­ль­ну і фі­зи­ч­ну дія­ль­ність та ін­ше.

Ста­т­тя 49 до­з­во­ляє краї­ні, що три­має в по­ло­ні, "ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти пра­це­з­да­т­них ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них як ро­бо­чу си­лу". Од­нак з цьо­го пра­ви­ла є ви­ня­т­ки: офі­це­ри ні в яко­му ра­зі не мо­жуть бу­ти при­му­ше­ні до ро­бо­ти, а від по­ло­не­них ун­тер-­офі­це­рів мо­ж­на ті­ль­ки ви­ма­га­ти зді­й­с­не­н­ня на­г­ля­ду за ро­бо­та­ми; та­кож за­бо­ро­няє­ть­ся ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них на не­бе­з­пе­ч­них ро­бо­тах без їхньої зго­ди.

Ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ним до­з­во­ляє­ть­ся пі­д­т­ри­му­ва­ти зв'язок із зо­в­ні­ш­нім сві­том. Во­ни по­ви­н­ні ма­ти мо­ж­ли­вість по­ві­до­м­ля­ти своїх ро­ди­чів про те, що по­т­ра­пи­ли у по­лон, про стан сво­го здо­ров'я, про пе­ре­ведення до ін­шого та­бору та ін­ше. Для ці­єї ме­ти пе­ре­д­ба­че­но ви­ко­ри­с­та­н­ня “ка­р­то­к-­по­ві­до­м­ле­н­ь про за­хо­п­ле­н­ня в по­лон", які зви­ча­й­но пе­ре­си­лаю­ть­ся че­рез Це­н­т­ра­ль­ну аге­н­цію з ро­з­шу­ку МКЧХ. Крім то­го, ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ним до­з­во­ляє­ть­ся ві­д­п­ра­в­ля­ти і от­ри­му­ва­ти ли­с­ти та по­ш­то­ві ка­р­т­ки, а та­кож от­ри­му­ва­ти ін­ди­ві­дуа­ль­ні та ко­ле­к­ти­в­ні по­си­л­ки.

Осо­би, що пе­ре­бу­ваю­ть у по­ло­ні, пі­д­ко­ряю­ть­ся за­ко­нам, ста­ту­там та на­ка­зам, що діють у збро­й­них си­лах краї­ни, що три­має їх у полоні. Згідно ста­т­ті 82 Ко­н­ве­н­ції, у ви­па­д­ку про­ти­п­ра­в­них дій до ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­но­го мо­жуть бу­ти за­с­то­со­ва­ні су­до­ві та ди­с­ци­п­лі­на­р­ні за­хо­ди. Од­нак ві­д­да­ні до су­ду ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ні мають пра­во на на­ле­ж­не су­до­чи­н­с­т­во і у ви­па­д­ку за­су­дже­н­ня не втра­чають ста­ту­су ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них, од­нак їх ре­па­т­ріа­ція мо­же бу­ти ві­д­к­ла­де­на до за­кі­н­че­н­ня стро­ку по­ка­ра­н­ня.

Пе­ре­бу­ва­н­ня у поло­ні за­ве­р­шує­ть­ся, в при­н­ци­пі, "по за­кі­н­че­н­ню воєнних дій", ко­ли ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ні "ви­з­во­ляю­ть­ся та пі­д­ля­гають ре­па­т­ріа­ції".

Утрима­н­ня у по­ло­ні за дея­ких обставин мо­же за­ве­р­ши­ти­ся ра­ні­ше. Тя­ж­ко­по­ра­не­ні та тя­ж­ко­х­во­рі ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ні по­ви­н­ні бу­ти ві­д­п­ра­в­ле­ні на Ба­ть­кі­в­щи­ну або госпіталізовано у не­й­т­ра­ль­них краї­нах, як ті­ль­ки во­ни бу­дуть у ста­ні, що до­з­во­ляє їхнє пе­ре­ве­зе­н­ня. Не че­каю­чи за­кі­н­че­н­ня ві­й­ни, конфліктуючі сто­ро­ни з гу­ма­н­них мі­р­ку­вань мо­жуть до­мо­ви­ти­ся про об­мін ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ними.

І ще один ви­па­док, ко­ли ви­з­во­ле­н­ня з по­ло­ну мо­же бу­ти зді­й­с­не­не до за­кі­н­чення бо­йо­вих дій. Це ви­з­во­ле­н­ня під сло­во че­с­ті та зо­бов'яза­н­ня не бра­ти участь у бо­йо­вих діях до за­кі­н­че­н­ня збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту. Ця можливість га­ра­н­тує­ть­ся за ста­рим ли­ца­р­сь­ким зви­чаєм - зві­ль­не­н­ням під сло­во че­с­ті.

За­кі­н­чую­чи ро­з­г­ляд цьо­го пи­та­н­ня, по­ве­р­немося до то­го, з чо­го, ма­буть тре­ба було по­ча­ти: на ко­го ж ро­з­по­в­сю­джує­ть­ся ста­тус ві­й­сь­ко­во­поло­не­но­го.

Крім осо­бо­во­го скла­ду збро­й­них сил, в Ко­н­ве­н­ції пе­ре­ра­хо­ва­ні ка­те­го­рії осіб, які мають та­кий самий ста­тус. По-­пе­р­ше, це па­р­ти­за­ни, які ві­д­по­ві­дають наступним умо­вам: зна­хо­дя­ть­ся під ко­ма­н­ду­ва­н­ням ві­д­по­ві­да­ль­ної осо­би, мають пе­в­ний та яв­но ви­ди­мий зда­ля ро­з­пі­з­на­ва­ль­ний знак, ві­д­к­ри­то но­сять зброю під час би­т­ви, до­т­ри­мую­ть­ся за­ко­нів та зви­чаїв ві­й­ни. Не­до­т­ри­ма­н­ня цьо­го пра­ви­ла мо­же спри­чи­ни­ти по­з­ба­в­ле­н­ня ста­ту­су ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них.

По-­дру­ге, це осо­би, що слідують за збро­й­ни­ми си­ла­ми, але не вхо­дять бе­з­по­се­ре­д­ньо до їхнього скла­ду (на­п­ри­к­лад, ві­й­сь­ко­ві ко­ре­с­по­н­де­н­ти, ци­ві­ль­ні осо­би, що вхо­дять до скла­ду екі­па­жів ві­й­сь­ко­вих лі­та­ків та ко­ра­б­лів).

По-­тре­те, це осо­би з чи­с­ла мі­с­це­во­го на­се­ле­н­ня, які стихійно бе­ру­ть­ся до зброї для ор­га­ні­за­ції опо­ру ві­й­сь­кам про­ти­в­ни­ка, що на­б­ли­жаю­ть­ся до їх мі­с­це­во­с­ті і не встигли сформуватися в регулярні війська.[26] Шпи­гу­ни та на­й­ма­н­ці ні в яко­му ра­зі не мають пра­ва на ста­тус ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­но­го у ви­па­д­ку їх за­хо­п­ле­н­ня. Але це ми ро­з­г­ля­не­мо пі­з­ні­ше.

Таким чином військовослужбовець повинен дотримуватися наступних норм по відношенню до військовополонених:

- забороняється наруга над людською гідністю, принизливе та образливе ставлення до військовополонених;

- забороняється вбивати військовополонених або застосовувати до них тортури усіх видів будь-то фізичні або психічні;

- військовослужбовець, що здається в полон або покинув на парашуті літальний апарат, що зазнав аварії, не повинен піддаватися нападу, якщо вони не мають ворожих дій;

- взятого в полон супротивника слід роззброїти та забрати в нього предмети та документи, що мають військове значення;

- противнику, що потрапив в полон слід залишити документи, що посвічують його особу, предмети верхнього одягу та особистого користування, продукти харчування та медикаменти, а також засоби індивідуального захисту (шолом, протигаз);

- військовополонений для встановлення своєї особи має право подати такі відомості про себе: а) прізвище, ім’я, по батькові; б) військове звання; в) дату народження; г) особистий номер;

- військовополонені повинні, як тільки це дозволяє обстановка, бути евакуйовані в тил. В разі, якщо це неможливо зробити, вони повинні бути відпущені;

- не слід направляти військовополонених в район бойових дій, де вони можуть стати об’єктами нападу. Забороняється використовувати військовополонених для прикриття бойових дій;

- при будь-яких обставинах військовополоненим повинна бути надана медична допомога;

- відомості про військовополоненого повинні бути надані відповідній владі його держави, для інформування його родини.

 

3. За­хист ци­ві­ль­них осіб від на­с­лі­д­ків воєнних дій.

 

При­й­ня­т­тя IV Ко­н­ве­н­ції про за­хист ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня під час ві­й­ни ста­ло ве­ли­ким до­ся­г­не­н­ням мі­ж­на­ро­д­ної спі­ль­но­ти. Ця Ко­н­ве­н­ція про­го­ло­шу­ва­ла, що осо­би, які по­т­ра­пи­ли до рук про­ти­в­ни­ка, зна­хо­дя­ть­ся під за­хи­с­том мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва. До­да­т­ко­вий про­то­кол 1 зро­бив цей за­хист більш по­в­ним.

Як­що ми зве­р­не­мо­ся до іс­то­рії війн, то по­ба­чи­мо, що на­й­більш вра­з­ли­вою ка­те­го­рі­єю, яка стра­ж­дає від тя­га­ря ві­й­ни, є ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня. То­му мі­ж­на­ро­д­не то­ва­ри­с­т­во і при­ді­ли­ло ве­ли­ку ува­гу ві­д­п­ра­цю­ва­н­ню пра­вил за­хи­с­ту ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня.

Ци­ві­ль­ні осо­би - це ті осо­би, що не вхо­дять до скла­ду збро­й­них сил. Ви­хо­дя­чи з цьо­го, ци­ві­ль­ні осо­би не мають пра­ва брати участь у воєнних діях. По­ру­ше­н­ня ці­єї за­бо­ро­ни тя­г­не за со­бою втра­ту за­хи­с­ту та за­с­то­су­ва­н­ня про­ти них си­ли.[27]

IV Ко­н­ве­н­ція за­бо­ро­няє ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня для при­к­ри­т­тя від на­па­ду пе­в­них ра­йо­нів та спо­руд, які мають військове зна­че­н­ня.

Спо­ча­т­ку ми ро­з­г­ля­не­мо за­га­ль­ні по­ло­же­н­ня, які сто­сую­ть­ся "всьо­го на­се­ле­н­ня країн, що зна­хо­дя­ть­ся у ко­н­ф­лі­к­ті". По-­пе­р­ше, це ство­ре­н­ня "са­ні­та­р­них, бе­з­печних зон та мі­с­це­во­с­тей" та "де­мі­лі­та­ри­зо­ва­них зон". Для за­хи­с­ту ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня або осо­б­ли­во ура­з­ли­вих осіб (по­ра­не­них, хво­рих, ін­ва­лі­дів, осіб по­хи­ло­го ві­ку, ді­тей, жі­нок та ін­ше) за зго­дою обох сто­рін мо­жуть ство­рю­ва­ти­ся бе­з­пе­ч­ні зо­ни, або під час ко­н­ф­лі­к­ту чи ще в ми­р­ний час де­мі­лі­та­ри­зо­ва­ні зо­ни. Та­кі зо­ни за­бо­ро­няє­ть­ся пі­д­да­ва­ти військово­му на­па­ду, але, з ін­шо­го бо­ку, їх не мо­ж­на за­хи­ща­ти від про­ти­в­ни­ка, що на­б­ли­жає­ть­ся. Єди­не при­з­на­че­н­ня цих зон - за­бе­з­пе­че­н­ня ви­жи­ва­н­ня на­се­ле­н­ня, що зна­хо­ди­ть­ся там.

По-­дру­ге, це за­хист бі­же­н­ців та осіб без гро­ма­дя­н­с­т­ва, які зна­хо­дя­ть­ся на те­ри­то­рії сто­ро­ни, що бере участь у ко­н­ф­лі­к­ті. Ці осо­би ко­ри­с­тую­ть­ся за­хи­с­том.

По-­тре­тє, це по­ло­же­н­ня, які сто­сую­ть­ся жі­нок та ді­тей. Зо­к­ре­ма, за­бо­ро­не­но при­зов до збро­й­них сил ді­тей, що не до­ся­г­ли п'ят­на­д­ця­ти­рі­ч­но­го ві­ку, крім то­го, во­ни не по­ви­н­ні брати бе­з­по­се­ре­д­ню участь у воєнних діях. Сме­р­т­ний ви­рок стосовно мо­ло­дих лю­дей, що не до­ся­г­ли ві­сі­м­на­д­ця­ти­рі­ч­но­го ві­ку під час вчи­не­н­ня злочину, не ви­ко­нує­ть­ся.

Крім цих за­га­ль­них по­ло­жень, є ще спе­ци­фі­ч­ні пра­ви­ла, які сто­сую­ть­ся ти­по­вих си­туа­цій. Ро­з­г­ля­не­мо їх.

Іно­зе­м­ці на те­ри­то­рії сто­ро­ни, які зна­хо­дя­ть­ся у ко­н­ф­лі­к­ті. В мо­мент по­ча­т­ку ві­й­ни між дво­ма краї­на­ми гро­ма­дя­ни од­ні­єї з них мо­жуть з бу­дь-­яких при­чин зна­хо­ди­ти­ся на те­ри­то­рії ін­шої. Вна­с­лі­док цьо­го во­ни по­т­ра­п­ляють під вла­ду де­р­жа­ви про­ти­в­ни­ка, за­ли­шаю­чись без ди­п­ло­ма­ти­ч­но­го або ко­н­суль­сь­ко­го за­хи­с­ту. До при­й­ня­т­тя IV Ко­н­ве­н­ції во­ни за­ли­ша­ли­ся без бу­дь-­яко­го за­хи­с­ту. За­раз во­ни ста­ли осо­ба­ми, яким надається покровительство. Згі­д­но ста­т­ті 35, ст­ве­р­джує­ть­ся пра­во іно­зе­м­ців по­ки­ну­ти те­ри­то­рію про­ти­в­ни­ка, як­що це не бу­де су­пе­ре­чи­ти ін­те­ре­сам де­р­жа­ви, яка їх ут­ри­мує. Це пра­ви­ло ро­з­по­в­сю­джує­ть­ся і на ін­ших іно­зе­м­ців. Осо­бам, що до­б­ро­ві­ль­но чи при­му­со­во за­ли­ши­ли­ся під вла­дою про­ти­в­ни­ка, вла­да по­ви­н­на га­ра­н­ту­ва­ти мі­ні­ма­ль­ний за­хист, пе­ре­д­ба­че­ний уго­да­ми про пра­ва лю­ди­ни.[28]

Осо­би, які про­жи­вають на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. Гаазь­ке по­ло­же­н­ня про за­ко­ни та зви­чаї війни на суші 1907 ро­ку мі­с­тить кла­си­ч­не ви­з­на­че­н­ня військової оку­па­ції. Це ви­з­на­че­н­ня ста­ло ча­с­ти­ною зви­ча­єво­го пра­ва і зву­чить так: "Те­ри­то­рія вважається окупованою, коли вона фактично перебуває під владою збройних сил супротивника. Окупація поширюється тільки на ті території, де така влада встановлена і може здійснюватися".

Однак, держава, яка окупує, може залучати жителів окупованої території до робіт, які необхідні для потреб окупаційних військ, служб комунального господарства та забезпечення продовольством, одягом, транспортом, а також охорони здоров’я населення окупованої території. Особи, які залучаються до роботи, повинні по можливості, бути залишені на своїх робочих місцях.

На­се­ле­н­ня оку­по­ва­ної те­ри­то­рії ко­ри­с­тує­ть­ся захистом і, згі­д­но ста­т­ті 47 IV Ко­н­ве­н­ції, пра­ва цьо­го на­се­ле­н­ня по­в­ні­с­тю за­хи­щаю­ть­ся мі­ж­на­ро­д­ним пра­вом.